59. Календарно-обрядова творчість

Давні уявлення, релігійні культи та язичницька міфологія зумовили слов'янські ритуали. До появи та в процесі розвитку трипільської куль-тури, головні елементи якої успадку¬вали українці, були сформовані та утверджені календарно-обрядові тра¬диції, що ґрунтувалися на особливос-тях природної циклічності й, отже, різних етапів сільськогосподарської праці.

Наші предки намагалися задобрити сили природи, від яких залежало їх¬нє життя та успіх у господарюванні.

Календарно-обрядові пісні — обо¬в'язковий елемент театрального ри-туального обрядового дійства.

Відповідно до чотирьох пір року, а також періодів у хліборобстві — при-готування до сівби, сіяння, вирощу¬вання, збирання врожаю, — виділяють чотири цикли календарно-обрядової творчості — зимовий, весняний, літній, осінній. Кожен із циклів, як правило, об'єднується навколо одно¬го центрального свята, якому на¬дається найважливіше значення.

Усі календарно-обрядові свята, а та¬кож обрядові дійства, що виконува¬лися з їх нагоди, мали чотири значен¬ня: релігійне, поминальне, хліборобське та родинне.

Обряди зимового циклу. Вони пов'я¬зані не тільки з періодом очікування весни як часу сівби, а й з давніми міфами про народження Всесвіту.

Центральним святом цього періоду є Різдво, святкування якого відбува-лося за сценарієм, що передбачав об¬ряд одії. До наших днів збереглося драматичне дійство «Водіння кози», що виконується на Щедрий вечір.

Зимовий цикл календарно-обрядо¬вої творчості містить колядки, щед¬рівки, посівальні та водохресні пісні.

Колядки — народні пісні, що вико¬нуються з нагоди святкування Різдва.

Серед родинно-господарських ко¬лядок значну частину становлять ко-лядки-побажання здоров'я, успіху та процвітання родині; врожаю на полі, на городі; удачі у різних видах праці; багатого приплоду худоби. Ці коляд¬ки тяжіють до замовлянь. «Колядни¬ки своїми розкішними образами на¬кликають се багатство, щастя, шану і славу на свого господаря... Обрядові і пісенні поздоровлення і величання — се рід закляття на щастя, на здо¬ров'я, котре й досі заховалося в усній традиції...»:

У тебе вівси жеброванії, У тебе ячмені золотії,

У тебе коні все турецькії, У тебе стрільби все стрілецькії. У тебе воли, як стодоли, У тебе корови, як обороги, У тебе вівці коні покрили, У тебе худоби без рахуби, У тебе скрині все кованії, У них червінці нерахованії. З прийняттям християнства язич¬ницькі колядки дуже повільно засвою¬ють біблійно-християнські елементи, які впродовж довгого часу вкраплю-валися в давні тексти. Згодом назви язичницьких божеств та інших ре¬алій замінилися християнськими-Наприклад, повтор у колядках «Ой Даждьбоже» видозмінився у «Ой дай, Боже» або «Дай Боже».

Християнська церква, борючись проти ідолопоклонства, намагалася викорінити язичницькі свята ка¬лендарної обрядовості. На противагу язичницьким святам у ті самі дні стали святкувати християнські уро-чистості. Зимовий цикл став вели¬чанням народження Ісуса Христа. Тому з часом колядки поповнилися мотивами про Христа, Діву Марію. Петра та Павла. Колядка «Добрий вечір тобі, пане господарю» — яск¬равий приклад поєднання до¬християнської образності (образи хлібів, зерна, святкового столу, мо¬тив гостювання в господаря) з ок¬ремими християнськими вкраплен¬нями. Наприклад:

У тебе коні все турецькії, У тебе стрільби все стрілецькії, У тебе воли, як стодоли, У тебе корови, як обороги, У тебе вівці коні покрили, У тебе худоби без рахуби, У тебе скрині все кованії, У них червінці нерахованії. З прийняттям християнства язич¬ницькі колядки дуже повільно засвою¬ють біблійно-християнські елементи, які впродовж довгого часу вкраплю-валися в давні тексти. Згодом назви язичницьких божеств та інших ре¬алій замінилися християнськими. Наприклад, повтор у колядках «Ой Даждьбоже» видозмінився у «Ой, дай, Боже» або «Дай Боже».

Християнська церква, борючись проти ідолопоклонства, намагалася викорінити язичницькі свята ка¬лендарної обрядовості. На противагу язичницьким святам у ті самі дні стали святкувати християнські уро-чистості. Зимовий цикл став вели¬чанням народження Ісуса Христа. Тому з часом колядки поповнилися мотивами про Христа, Діву Марію, Метра та Павла. Колядка «Добрий нсчір тобі, пане господарю» — яск-I ні мий приклад поєднання до¬християнської образності (образи поїв, зерна, святкового столу, ми тіш гостювання в господаря) з ок¬ремими християнськими вкрашнчі н я ми.

Водохреща. Як зазначає І. Франко, там, «де ко¬лядка наша черпала зміст прямо з оповідання євангельського, а форму з пісні народної і де надто правдиво ре¬лігійний настрій і глибоке чуття авто¬ра здужало перетопити ті далекі від се¬бе елементи, ми одержали пісні справ¬ді взірцеві, твори високої поетичної самостійності, яких не постидалась би жодна література на світі... твори, котрі справедливо і по заслузі здобу¬ли собі серед народу таку широку по¬пулярність і не стратять її доти, доки серед народу тривати буде тепле чут¬тя релігійне і прив'язання до своїх гарних поетичних звичаїв і обрядів». Поширеним жанром календарно-обрядової лірики зимового циклу є щедрівки. На відміну від колядок, які первісно супроводжували магічне язичницьке дійство, пов'язане з народженням Всесвіту та божества сон¬ця Коляди, щедрівки є піснями іншо¬го свята — Нового року, пов'язаного з величанням місяця. Свято, метою якого було вблагати духів неба та землі сприяти в господарстві, отри¬мало назву Щедрого вечора. Пісні, які виконували в цей час, називають щедрівками. Обов'язковими персо¬нажами ритуального дійства, під час якого виконували щедрівки, були Маланка (дочка богині Лади) і Ва¬силь (місяць).

У минулому предки-слов'яни при¬хід Нового року святкували в березні, під час весняного рівнодення. Тому в щедрівках часто трапляються карти¬ни та образи весни: поля, квіти, при¬літ птахів тощо:

Господаря викликати. Сьогодні колядки, щедрівки, посі-вальні пісні втратили своє магічне підґрунтя, позбулись ореолу свя¬тості, таємничості (крім християнсь¬ких), часто набувають гумористич¬них ноток. Такі веселі пісні часто виконують діти:

У другій половині XVII ст. у середо¬вищі студентів Києво-Могилянського колегіуму (згодом академії) зародилася вертепна драма. Спершу її основні мотиви та образи були винятково християнсько-біблійні. В основу сюже¬ту покладено євангельські розповіді про народження Христа, поклоніння пастухів, яким ангели сповістили радісну новину, принесення дарів то¬що. Вертепну драму виконували сту¬денти, які ходили від оселі до оселі й звеличували народження Спасителя. Головними образами тут були ново¬народжений Ісус, Божа Мати, пасту¬хи, ангели, Ірод та ін. Дія в цих теат¬ральних творах супроводжувалася виконанням біблійних колядок чи духовних пісень. Часто біблійна вис¬тава була лише частиною вертепного дійства, другою ж частиною ставали театральні сценки на світську тема-тику з відтворенням елементів життя простих людей. Ці епізоди з народно-го життя, як правило, гумористично-сатиричного характеру, стали осно-вою виникнення та поширення на¬родної драми, у якій розігрували вис¬тави на суспільно-побутові теми, імітували сценки із селянського чи козацького побуту, процеси праці, у жартівливому тоні розповідали про дотепні вигадки з життя. Головними персонажами цих народних комедій були селянин, мірошник, корчмар, циган, козак, дід, баба тощо.

Для прикладу наведемо драматич¬ну гумористичну сценку «Явтух». Говірка молодиця або дівчина напро¬шується до небалакучого Явтуха, який ніяк не хоче піддаватися її ча¬рам. Та розумна й дотепна жінка зу¬міла знайти «ключик» до цього мов¬чуна, примовляючи до нього: «Мій друже», «Да коли твоя ласка». Яв¬тух, який спочатку однозначно від-мовлявся: «Не скажу!», «Не хочу!», «Не дам!» — згодом подобрішав та дозволив сісти на воза «скраєчку», взяти грушку, але «гниленьку», і навіть поцілувати себе, попереджую¬чи: «Не задуши й не вкуси».

Обряди весняного циклу. У давни¬ну твори, виконувані у весняний час, були своєрідними магічними замов¬ляннями, спрямованими на те, щоб прискорити весняне відновлення природи. Часто обряди супроводжу-валися танцями.

Веснянки (гаївки, гагілки) — піс¬ні, які мають закличний характер («закликають весну»), славлять прихід весни та оспівують воскреслу природу, висловлюють сподівання на добрий урожай. Наприклад: Прийди, прийди, весно, Прийди, прийди, красна, Принеси нам Принеси нам квіток. Обряди літнього циклу. Усна на¬родна творчість літнього циклу є про¬довженням річної календарної обрядовості. Давні предки-слов'яни свят¬кували прихід літа з настанням теп¬ла, тобто з повною перемогою літа над зимою. Центральне свято — день Купала, а всі інші вважаються своє¬рідним приготуванням.

Відповідно до літніх свят та обря¬дів виділяють: маївки, русальні піс¬ні, петрівчані пісні, купальські пісні. Маївки (від «май» (травень) або «маяти» (прикрашати зеленню) або «мавки» (духа лісу та поля)) — пісні, якими супроводжувалися об¬ряди Зеленої (Клечальної) неділі та пов'язані з нею розваги молоді. До цього свята всі будівлі в селі, ворота та вулиці «клечалися» — прикраша¬лися зеленню. Це, на думку давніх людей, мало відганяти нечисту силу. Цей день вважався початком святку¬вання Русалій, які знаменували пов¬не завершення весни й настання літа. Окрему групу становлять маївки, якими супроводжувалися обряди прикрашання худоби, — пастуші пісні. Наприклад:

Тема молодечих ігор відбита в ма¬ївках, якими супроводжувалися ри¬туали « гойдалки » — гойдання дівчат та хлопців на «вербових-колисках».

Русальні пісні — жанр календар¬но-обрядової лірики, пов'язаний зі святкуванням Русалій (Русального тижія, Русального Великодня). У ру-сальних піснях широко відображені обрш землі, води, місяця, ночі, бере¬га, річки, криниці, верби тощо, як-от: Ой вигляни, срібний місяцю,

із-за хмароньки, Бо повинна вийти з води

сестриця-русалонька. Розпрощалася вона зі світом,

моя мила, А. сьогодні повинна вийти,

бо Зелена неділя. Хоч русальні пісні сповнені глибо-когеліризму, поетизації образів лісо¬вих, польових та водяних істот, ува-жалося, що русалки можуть завдати багато шкоди людям і навіть забрати їх ізсобою на дно річки, озера.

Завершували Русалії проводами русалок із села:

Проводили русалочки, проводили, Щоб вони до нас не ходили, Да нашого житечка не ломили, Да наших дівчаток не ловили. Кульмінацією ритуалів та ігрищ літнього періоду було свято Купала, що супроводжувалося купальськими піснями. Цей день уважався шлюбом води і сонця (Лади з Купалом).

Вінок у купальських піснях є дав¬нім язичницьким образом, символом річного коловороту, сонячного світла, безконечності, а також дівочої долі. Вийди,вийди До нашого Лада-гай! Подаруй віночки нам, Ой Купало-Купалочко, Віночки подай!

Одним з купальських ворожінь був обряд пускання вінків на воду. За тим, як вони пливли (швидко, обер¬таючись, тонучи, зв'язавшись з іншим вінком тощо), визначали май¬бутню долю.

Удень купальські ігри відбувалися навколо рядженого деревця (Купайли-ці), а ввечері — навколо ритуального вогнища, що має «горіти високо», сим¬волізуючи з'єднання землі з небом. Об¬ряд перестрибування через вогонь символізує очищення. Потім молодь ішла в ліс «шукати цвіт папороті».

Згодом церква в цей день установи¬ла свято святого Івана.

Обряди осіннього циклу. Осінній цикл — останній у календарно-обря-довій творчості. Він завершує кільце річної обрядовості. Більшість обря-дів цього циклу пов'язані не з конк¬ретною датою чи святковим днем, а з виконанням певного виду хлібороб¬ських робіт в окремого господаря — початок збору врожаю, завершення жнив, період косовиці тощо. Від-повідно до етапів та видів праці об¬рядові пісні осіннього циклу поділя¬ють на жниварські (зажинкові, жнивні та обжинкові), косарські та гребовицькі.

Зажинкові пісні супроводжують початок збору врожаю. У них збереглися мотиви звертання до сил приро¬ди та самої ниви:

Говорила нивка, щоб не боліла

спинка,

Ні спина, ні голова, щоб ціле

літо здорова була. Жнивні пісні супроводжували пра¬цю на полі під час жнив. У них вели¬чається поле, процес жаття і самі женці:

Там у полі криниченька,

Навколо пшениченька.

Там женчики жали,

Золоті серпи мали,

Срібнії юрочки,

Що в'язали снопочки. У жнивних піснях поряд з оспі¬вуванням роботи звучать мотиви, якими женці закликали жати швид¬ше до кінця. Такими піснями вони підбадьорювали одне одного, коли день наближався до завершення, співали про близький час відпочин¬ку, смачної вечері:

Наша хозяїчка дома домує Та женчикам вечероньку готує... Варила вареничка в сметані, Ідуть мої женчики кохані.

У жниварських піснях пізнішого періоду (часу панщини, кріпацтва, наймів) часто звучать нарікання на непосильну працю без відпочинку. Інколи женці співом докоряють сон¬цеві за те, що їх палить, або просять вітер їх освіжити. Обжинкові пісні супроводжували завершення жнив, праці на полі. Обжинки були часом радощів за зібраний урожай. Багато обжин¬кових пісень зберегли елементи описів обрядів плетення вінка з ко-лосків, заряджання княгині, проце¬сії женців від поля до дому господа¬ря. Наприклад:

Кругом, женчики, кругом Понад зеленим лугом Женчики кружинають, Пшениці дожинають, Кінець нивоньці, кінець, Будемо плести вінець. То з жита, то з барвінку На хорошую дівку.

В нашого господаря Та золотая брама. Мальовані одвірки, Зробим сьогодні обжинки. Світи, місяцю, з рога, Щоб була видна дорога. Щоб з неї не зблудити, Віночка не згубити.

12. Літературно-мовна система Київської Русі

Конкретним прикладом виникнення літературно-мовної системи в Київській Русі, зокрема формування давньоруських орфографічних, граматичних і лексичних норм мали пам'ятки Х - ХІІІ ст., що збереглися в оригіналах. Це "Остромирове євангеліє" (1057 р.), "Ізборники" (1073, 1076 рр.), в яких зафіксовано автографи в першоствореному вигляді, а також напис на Тмутараканському камені (1068 р.).

До писемних пам'яток належать також написи (легенди) на монетах Володимира Святославовича, карбованих наприкінці Х ст. (після 988 року) й самому початку ХІ ст. (не пізніше 1015 року) та на срібних монетах його синів Ярослава і Святополка (1015-1019 рр.).

Давньоруська (давньоукраїнська - І.З.) мова та її орфографія представлені й у графіті Софії Київської.

Державною була літературна мова, нею велося діловодство, писалися документи - грамоти, зокрема постановчі, дарчі, купчі, духовні (заповітові) та ін. Нею велося офіційне та приватне листування, судочинство, робилися написи на предметах (речах).

В ХІ ст. написано "Руську Правду" - зведення законів Київської Русі, яке було доповнене на початку ХІІІ ст. Відомий мовознавець Ю.Ф.Карський зазначав, що ця пам'ятка написана чистою народною мовою [99, с. 699].

У 1113 році київський літописець Нестор

Друга редакція цього твору належить ігумену Видубецького монастиря Сильвестру й дійшла до нас в складі Лаврентіївського літопису (1377 р.). А в списках Іпатіївсько літопису (1425 р.) збереглися Київський (ХІІ ст.) та Галицько-Волинські літописи (ХІІІ ст.).

Отже, давньоруська мова мала виключно широку сферу функціонування. Нею творилася також і художня література, яскравим зразком якої є "Слово о полку Ігоревім" (кінець ХІІ ст.).

У церковній сфері (у богослужінні) в ХІ - ХІІІ ст. панівною була старослов'янська мова, творцями письма якої (близько 863 р.) були Кирило (до постригу в ченці Костянтин) та його брат Мефодій. Відомо, що у Болгарському царстві старослов'янська мова зазнала розквіту, збагатилася лексично й граматично, набрала яскравого болгарського забарвлення, особливо у фонетиці. А в наступні роки розквіт слов'янської культури в Болгаріі знайшов не лише її застосування, а й подальше удоЛітописання

Висвітлюючи найголовніші історико-культурні процеси, що відбувалися в Київській Русі, академік П.П.Толочко значну увагу приділив аналізу історії вивчення літописів ІХ-ХІІІ ст., наголосивши, що "безперечною заслугою кількох поколінь вітчизняних і зарубіжних дослідників було те, що воно постало перед нами не тільки як історична хроніка ІХ-ХІІІ ст., а й як одна з форм спільної свідомості" [105, с. 727].

Найдавнішими літописами були Лаврентіївський, Іпатіївський і Радзивилівський. До Лаврентіївського літопису (зберігся в єдиному списку, виготовленому в 1377 р. під керівництвом ченця Лаврентія) війшли "Повість минулих літ" та "Повчання Мономаха". Радзивилівський літопис належав різним володарям, вихідцям із Західної Русі. Іпатіївський літопис зберігся в кількох списках.

Одна з важливих проблем, які постали перед істориками ХVІII-ХХ століть (В.М.Татищев, М.М,Карамзін, М.П.Погодін, Б.О.Рибаков, М.Г.Бережков тощо), -упорядкування різних систем літочислення. Спостереження названих та інших дослідників не втратили свого значення й донині. Але науково-обгрунтована концепція хронології давньокиївського (давньоруського) літописання належить М.Г.Бережкову, який довів, що східні слов'яни разом з християнством прийняли візантійську еру літочислення - 5508 рік від створення світу. В той же час східні слов'яни зберегли одвічний початок року, який припадав на 21 березня, а не на 1 вересня, як у Візантії. Разом з тим М.Бережков пише, що існувало два варіанти (стилі) хронології літописання [105, с. 728-729 ].

П.Толочко, обґрунтовуючи початок київського літочислення прийшов до висновку, що початкове писання літописного зводу пов'язане з подіями 996 року, коли відбулося освячення знаменитої Десятинної церкви у Києві. Зокрема, до цієї дати на замовлення князя Володимира було підготовлено перше узагальнення з історії Київської Русі впродовж 150 років. П.П.Толочко стверджує: "У цілому, літописний звід 996 р. справляє враження повноцінної хроніки, в якій з використанням писемних документів і народних переказів відтворено широку картину історії Русі ХІ ст" [105, с. 732].

Отже, літописання часів Київської Русі має винятково київське походження.

Літописання ХІ ст. в значній мірі було підпорядковано підсумкам державної діяльності Ярослава Мудрого. В середині цього століття найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир. В Київському літописі за 1073 р. міститься значна кількість відомостей про новгородські і тмутараканські події.

Яскравою пам'яткою давньоруського літописання кінця ХІ - початку ХІІ ст. стала "Повість минулих літ". В ній відтворено широку картину світової історії. Разом з тим показано місце слов'ян і Київської Русі в системі тодішнього світу.

У другому десятиріччі ХІІ ст. київське літописання збагачується унікальним літописним твором "Повчання Мономаха". Цей твір виконаний у формі літопису-автобіографії?? самого Володимира Мономаха і хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр. За змістом "Повчання..." складається з двох частин: власне повчання і короткого літопису походів і перемог В.Мономаха.

У першій частині Володимир розмірковує над одвічною проблемою добра і зла, праведника і грішника, заключаючи: "Уклонися от зла, сотвори добро, взыщи мира и пожени, и живи в въки века".

Звертаючись до дітей Мономах просить Бога і Богородицю спасіння і порятунку від ворогів, які творять беззаконня та живуть неправдою і підступництвом. У "Повчанні..." Мономах за взірець ставить свого батька Всеволода, який відзначався добрим ставленням до бідних людей. Всі ці та інші дані були підставою для змалювання Мономаха як ідеального і мудрого князя. Найбільше цьому літературному образу відповідав сам Мономах.

У Лаврентіївському літописі є ще один прекрасний літературний твір - це лист одному з організаторів міжкнязівських усобиць чернігівському князю Олегу Святославовичу 1096-1099 рр: "Не хочу лиха, но добра хочю братьи...".

Продовжувачем "Повісті минулих літ є літописний звід кінця ХІІ ст. Укладачем його був ігумен Видубецького монастиря Мойсей. До цього зводу увійшли: безперервний великокнязівський літопис ХІІ ст., Чернігівський літопис Святослава Ольговича, його синів від 1120 р. до 1198 р., єпископський літопис Володимира Глібовича Переяславського (1176-1187) і сімейна хроніка Ростиславовичів, написана Мойсеєм. [105, с. 740-742].

Підкреслимо, що суперництво князів Київської Русі цілком природно спричинило і відповідні дії літописців. Кожен з них на перше місце ставив свого князя.

Як відомо, бурхлива епоха феодальної роздрібленості Київської Русі характеризувалася не лише міжкнязівськими усобицями, а й економічним та політичним зміцненням удільних князівств, розбудовою міст. Все те, що раніше відбувалося лише в Києві, поширювалося й на інші землі, зокрема на Чернігівські, Галицько-Волинські та інші. До таких явищ належить і розповсюдження, а вірніше традиція літописання, яка у ХІІ ст. набуває яскраво виражених патріотичних рис. Так відомий літописець Кирило Туровський у ХІІ ст. писав: "Історики і поети, тобто літописці і розповідачі, уважно прислухайтесь до війн і битв між монархами, щоб оспівати і возвеличити тих, хто безстрашно воював за свого царя, хто в бою не показував спину ворогам - тих прославити і віншувати похвалами".

Важливі події, що відбувалися у 1146-1154 рр. фіксуються у чернігівському літописанні, яке велося при дворах князів Всеволода, Святослава й Ігоря Ольговичів.

У Чернігово-Сіверських землях написана також і велика історична повість "Слово о полку Ігореве" (1185 р.), автором якої (за Б.О.Рибаковим) був галицький книжник Тимофій. У повісті описані всі етапи підготовки і самого походу Ігоря в степ на половців. Літописець представив свого князя (Ігоря) як сміливого і благородного, який маючи можливість порятунку, не користується нею, він не хоче кинути в біді своїх воїнів. Поранений Ігор, як і його брат Всеволод, хоробро б'ється з ворогом, а отримавши поразку, боляче переживає свою провину, яка неминуче є горем Землі Руській [105, с. 749-750].

Перша половина ХІІІ ст. закономірно стала продовженням київського літописного зводу кінця ХІІ ст. в Галицько-Волинському літописі.

М.С.Грушевський наголошував: "Літописання у Києві продовжувалося у тих же напрямках, які зазначалися у ХІІ ст., і хоч від ХІІІ ст. не зосталося для нас такої місцевої збірки, яку маємо для ХІ ст., але в компіляціях північних, а почасти і в Галицько-Волинському літописі ми маємо деякі останки повістевої літератури, що служить безпосереднім продовженням писань ХІІ ст.".

Цілком київською, як вважає М.С.Грушевський, була повість про перший прихід монголо-татар на Київські землі та трагічної битви з ними руських дружин на річці Калка у 1223 році. Сама ж повість про цю битву, згідно М.С.Грушевського, була останнім історичним твором передтатарської доби. Втрати, яких зазнав Київ у битві з татарами, виявилися фатальними. Загинув цвіт київського лицарства разом з київським князем Мстиславом [106, с. 100-108].

Поразки київського й інших князів на Калці та спустошливі походи монголо-татар по півдню Київських земель, хоча і не перервали життя, а відтак і літописання, але спричинили до серйозної деморалізації всіх господарсько-культурних процесів у країні. Та все ж і в ці тяжкі 20-30-ті роки ХІІІ ст. певні записи в Києві велися. Зокрема, в Лаврентіївському літописі поряд із володимиро-суздальськими докладно описані київські події. Так у 1230 році описані наслідки землетрусу в районі Києво-Печерського монастиря, а також незвичайне явище природи - вогняний стовп над річкою Либіддю, який кияни прийняли за провісника кінця світу.

Залишилися також описи про оборону Києва від монголо-татар. Київське походження має і повість про "Побоїще Батиєве", яка, на думку М.Ф.Котляра, увійшла до Літописання Данила Галицького [105, с. 752-753].

Як ми бачимо, літописання епохи Київської Русі свідчить про видатне явище в історії та культурі нашої Вітчизни, яке було започатковане ще в Х-ХІІІ ст. На жаль, більшість творів загинула за часів монголо-татарської навали, і все ж найповніше збереглися чотири групи літописів: київська, галицько-волинська, новгородська і володимиро-суздальська. Їх аналіз дозволяє стверджувати наявність літописної традиції у Києві, Новгороді, Чернігові, Галичі та інших містах того часу. В цілому ж "Давньоруське літописання ... нагадує велетенське вікове дерево, коріння якого глибоко приросло в київський духовний грунт, а потужний стовбур розгалузився рясними гілками по усіх давньоруських землях" [105, с. 576].

Дуже довгий і складний шлях пройшло літописання Київської Русі. Його наслідком, як уже говорилося, була "Повість минулих літ", найдавніша пам'ятка початку ХІІ ст., автором якої був вищезгаданий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор та причетний до опрацювання Несторового зводу ігумен Видубецького монастиря Сильвестр.

Отже, одним з важливих явищ культурного життя Київської Русі стала поява літератури, зокрема історичної, художньої, церковної та інших жанрів.

В попередній частині нашої книги ми наголошували на існуванні у східних праслов'ян багатої обрядовості, яка ґрунтувалася на язичницькій релігії. Але язичницька релігія запроваджувала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи.

Розвиток фольклору в Київській Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Незважаючи на вплив нової християнської релігії, стара обрядовість та пов'язана з нею язичницька релігія стійко трималася в народних масах. Поступово старі традиції і обряди пристосовувалися до християнських церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто до співіснування двох релігійних світоглядних систем, яких притримувалася значна частина населення Київської Русі.

З розвитком Київської Русі у народі зростав інтерес до минулого, продовжувала існувати багата давня і виникали нові зразки усної народної творчості: обрядові пісні, перекази, замовляння, епічні та міфічні зразки фольклору.

Особливе значення мали билини - епічні пісні, що відображали життя народу, його героїчну боротьбу з чужоземцями, зокрема таких постатей воїнів-багатирів, якими були Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович та ін. Найпопулярнішим серед них був Ілля Муромець - селянський син, узагальнений образ воїна-патріота. Таку ж славу здобув Микула Селянинович - орач. В його образі оспівано працю і подвиг простої людини.

Справжнім творцем билин, як і інших жанрів фольклору, були народні маси. Усна народна творчість мала великий вплив на виникнення і розвиток історичної літератури, зокрема літописання. Як наслідок у ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає відомою в усіх кінцях світу [107, с. 757-759].

сконалення, зокрема доповнення літер алфавіту та інших елементів письма.