2. Конституційні загальні засади організації і здійснення державної влади в Україні

Держава функціонує головним чином через систему органів, установ та процедур, які у своїй сукупності утворюють державний механізм. Однією із складових державного механізму є державний апарат1, до якого входять створені державою органи, що здійснюють діяльність від імені держави у сфері правотворчості, правореалізації та правосуддя.

Конституційно-правове регулювання державного механізму в демократичних країнах засновується на принципах:

1) принцип народного суверенітету, який виходить із того, що джерелом усієї влади є народ (частини 2,3,4 ст. 5 Конституції України);

2) принцип представницької демократи, який означає, що правління у державі здійснюється через виборні державні органи, які, у свою чергу, можуть формувати інші державні органи (друге речення ч. 2 ст. 5 Конституції України). Наприклад, Президент України, який обирається громадянами України, що мають право голосу, призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади (п. 11 ч. 1 ст. 106 Конституції України);

3) принцип поділу державної влади на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову, який означає, що кожна з гілок влади має певну самостійність і врівноважується іншими гілками (ч. 1 ст. б Конституції України). Однак у багатьох країнах існують органи та посадові особи, яких не можна віднести до жодної з традиційних гілок влади. Наприклад, в Україні це Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Рахункова палата, Рада національної безпеки і оборони України, Центральна виборча комісія тощо.

На сучасному етапі вчені неоднозначно ставляться до принципу поділу влади та до системи стримувань і противаг (про яку йтиметься нижче). Так, існують два різних підходи до розв'язання цієї проблеми: організаційно-правовий, що обґрунтовує необхідність та історичну перспективу поділу влади; соціологічний - стверджує, що вся влада має належати народу. Зважаючи на існування наведених поглядів, сьогодні найбільшого розповсюдження дістав підхід, за якого наявні одночасно і влада народу, і поділ влади.

На єдності та неподільності влади, а також на умовності терміна "поділ влади" наголошують і багато українських вчених, зокрема М. Цвік, О. Фрицький, Ю. Шемшученко. Іноді таку модель організації державної влади називають "інтеграційною системою поділу влади", коли поряд з настановою про розмежування повноважень визначаються такі принципи, як співпраця різних гілок влади та їх взаємний контроль. У цілому ж принцип поділу державної влади сьогодні вважається не стільки умовою демократії, скільки запобіжним за своїм характером інститутом.

Одним із елементів реалізації принципу поділу влади у демократичній державі є система стримувань і противаг, головне призначення і завдання якої - забезпечення політичної стабільності та безперервності функціонування державної влади; узгодження дій всіх гілок влади, недопущення кризи діяльності державного механізму. Отже, під системою стримувань та противаг розуміють сукупність законодавчо закріплених повноважень, форм, методів і процедур, призначених для забезпечення реалізації принципу розподілу влади, недопущення домінування будь-якої гілки влади та досягнення динамічної стабільності між ними. У сучасній теорії та практиці конституційного права України існують та використовуються такі найбільш загальні елементи системи стримувань і противаг:

o різні терміни функціонування державних органів влади;

o різні способи формування гілок влади;

o відкладальне право вето Президента щодо прийнятих парламентом законів;

o інтерпеляція (запити депутата);

o створення контрольних і слідчих комісій парламенту;

o інвеститура (вотум довіри) - при формуванні уряд повинен одержати довіру парламенту;

o право промульгації, під яким розуміють дії глави держави з метою визнання та офіційного оприлюднення прийнятого парламентом закону для забезпечення його чинності та реалізації;

o інститут контрасигнування, за якого акти президента діють лише за умови скріплення їх підписом прем'єр-міністра або міністра, відповідального за виконання цього акта;

o колегіальний характер уряду;

o конституційно-правова відповідальність вищих державних органів та посадових осіб;

o порядок взаємовідносин між парламентською більшістю та опозицією;

4) принцип конституціоналізму, зміст якого полягає в установленій державою можливості існування лише тих органів держави, що передбачені конституцією, а також у необхідності прийняття цими органами рішень, що ґрунтуються на конституції;

5) принцип законності передбачає здійснення діяльності органів держави на основі закону та прийняття рішень у межах їх повноважень. Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

6) принцип забезпечення реалізації прав та свобод особи, змістом якого є створення державними органами та посадовими особами необхідних умов для виконання чи використання суб'єктами конституційно закріплених прав та обов'язків. Так, ч. 2 ст. З Конституції України встановлює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави;

7) принцип професіоналізму, тобто наявності визначених державою професійних прав та обов'язків, що характеризуються як статус посадової особи та надають цим посадовим особам можливості найбільш повно реалізовувати повноваження від імені держави;

8) принцип юридичної відповідальності, тобто обов'язку посадових осіб нести відповідальність перед державою та суспільством у випадку прийняття ними неконституційних та неправомірних рішень. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 111 Конституції України Президент України може бути усунений з поста в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.