Руховий аппарат :

1. Підкора головного мозку;

2. Спинний мозок;

3. Нервові закінчення;

4. Доцентрові та відцентрові шляхи;

5. Скелет;

6. М'язи;

7. Сухожилля;

8. Суглоби.

Рухи поділяються на :

А) мимовільні; (захисні та орієнтовані)

Б) довільні ( свідомі цілеспрямовані рухи)

В) природні ( рухи, що виробляються в повсякденному житті)

Г) спортивні: дуже точні, гранично пристосовані направлені рухи.

Рухи музиканта склдаються з природніх, спортивних і довільних рухів.

Всяка діяльність включає внутрішні компоненти (предметні дії) і зовнішні компоненти (предметні дії).

А) предметні дії – це дії спрямовані на зміну стану або властивостей предметів зовнішнього світу.

Б) розумові дії- різнманітні дії людини які виконуються У внутрішньому плані свідомості.

Навики- це такі дії окремі елементи яких в результаті вправ стають автоматизованими. Утворюються в результаті вправа , тобто систематичних і цілеспрямованих повторень дій.

Шляхи формування навиків :

А) через показ

Б) через показ і пояснення

В) через пояснення.

Вміння – це закріплені способи застосування знань на практиці. Здатність усвідомлено виконати певну дію, операючись на знання – складає основу майстерності.

Звички – це дії або елементи поведінки виконання яких стало потребою.

Шляхи формування звичок:

а) через наслідування,

б)шляхом багаторазових повторень в) через свідомі цілеспрямовані зусилля, підкріплені бажаною поведінкою.

Темперамент. Характер. Здібності.

І) Темперамент – це сукупність найбільш стійких індивідуально-психологічних особливостей людини, які виявляються в динаміці поведінці поведінки людини та її діяльності.

Фізіологічною основою темпераменту є динаміка співвідношень між процесами гальмування і збудження у корі головного мозку. В залежності від цього існують 4 типи темпераменту:

1. Сангвінік – сильний, врівноважений, рухливий; процеи збудження і гальмування врівноважені. Сильний тип тому, що процеси збудження і гальмування є швидкими.

2. Флегматик – сильний, врівноважений, інертний. Переважають процеси гальмування.

3. Холерик – сильний, неврівноважений, швидки. Переважають процеси збудження.

4. Меланхолік – слабкий, врівноважений, з дуже високою емоційною чутливістю, вразливий, обидчивий – процеси збудження і гальмування врівноважені, але дуже повільні.

Темперамент є вродженою характеристикою особистості.

ІІ) Характер – це сукупність істотних і найбільш стійких індивідуальних якостей особистості, що проявляються в діяльності людини та її поведінці.

Характер є індивідуальний для кожної людини. Формуючи характер ми можемо впливати і на деякі властивості темпераменту. Темперамент при цьому є динамічною стороною характеру людини , тобто виробляючи в себе певний характер, людина певною мірою змінює свій темперамент.

Існує кілька типів характеру:

1) Інтраверсивний – людина, яка созереджена на своєму внутрішньому світі, на своїх переживаннях замкнута і не любить спілкуватися.

2) Екстраверсивний – людина, яка надає важливе значення зовнішньому оточенню, спілкуванн. з друзями, компанії і т.д.

3) Самостійний – людина, яка бере на себе відповідальність за свої поступки і дії, такі люди мало радяться з іншими, а все вирішують самі.

4) Комфортний – людина, яка не має власної думки погоджується з оточуючими які можуть нею маніпулювати.

5) Імпресивний – людина, яка всі свої переживання тримає в собі і майже нічого не розказує про себе.

6) Експансивний – людина, яка схильна до зовнішнього вияву своїх переживань(артистичні натури).

ІІІ) Здібності

Людина не народжується з готовими здібностями, а тільки з задатками, які являються передумовою до розвитку здібностей.

Здібності – це індивідуально-психологічні особливості людини, які забезпечують їй успіх у діяльності, легкість та швидкість у оволодінні знаннями.

Здібності бувають:

1. Загальні – це така система інтелектуальних властивостей людини, яка забезпечує відносну легкість та продуктивність у оволодінні знаннями тп науковою діяльністю(мислення), увага, уява, пам'ять, мова або спілкування, воля або ціль.

2. Спеціальні здібності – це така система властивостей особистості, яка допомагає досягнути високих результатів у певній спеціальній області, діяльності і т.д.

3. Здібності до практичної діяльності – це сукупність властивостей особистості, яка допомагає досягнути високих результатів у практичній діяльності: столяр, механік, кондитер і т.д.

ІV) Музичні здібності. Існує 5 видів музичних здібностей:

1. Виконавська;

2. Педагогічна;

3. Музично-критична;

4. Слухацька;

5. Композиторська.

Є музичні здібності, які потрібні для всіх видів музичної діяльності: музичний слух, відчуття ритму, пам’ять, уява, мислення, воля і увага.

А є специфічні здібності, потрібні для певного виду діяльності:

1. Для виконавця – сценічна витримка;

2. Для композитора – велика творча уява;

3. Для музичного критика – літературні та ораторські здібності.

4. Для педагога – терпіння і любов до дітей.

Точного визначення музикальності немає, але Б. Тєплов розглядає музикальність як органічну систему музикальних здібностей: ”Чим більше людина чує з музики, тим вона музикальніша.”

Існує 2 показники визначення музичних здібностей:

1. Легкість і темп сприймання при оволодінні знанями.

2. Швидкість розвитку учня як музиканта (ріст, якості).

Ці 2 показники найкраще розглядати разом з умовами життя та умовами необхідними для реалізації учня.

Педагогіка як наука і навчальна дисципліна. Короткі відомості з історії педагогіки. Основи поняття педагогіки та її методи.

І) Педагогіка – це наука і навчальна дисципліна, що вивчає зміст, форми, методи і засоби навчання і виховання особистості. У педагогіки багато спільного з психологією:

1) об’єкт – людина;

2) спільні методи;

3) спільна мета – пізнати, удосконалити і сформувати особистість.

Термін «педагогіка» походить від 2-х давньогрецьких слів: «падай» - діти; «логос» - вести.

Першими педагогами були освідчені раби, що володіли іноземними мовами, грали на музичних інструментах, знали математику та інші предмети і тому їх використовували для навчання і виховання дітей. Педагогічні ідеї містяться у філософських та правових творах Платона і Епікура, Демокріта та Сократа (IV-Vст до н.е.)

Історія педагогіки – це історія цивілізації. В кожній країні створювалась певна система навчання і виховання, але довгий період освіта була доступна лише заможним верствам населення.

В Україні педагогічні ідеї містилися у творах Сковороди, Шевченка, Франка та інших, а пізніше в творах українських педагогів – Макаренка та Сухомлинського.

ІІ) Основні терміни або поняття педагогіки:

1. Виховання – це таке суспільне відношення, в якому одна людина впливає на іншу з метою сформування особистості.

Виховання – це спеціально організований педагогічний процес, спрямований на формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості.

2. Освіта – являє собою ту сторону виховання і навчання, яка включає в себе систему наукових і культурних цінностей нагромаджених людством.

Освіту трактують як підсумок навчання.

3. Навчання – процес засвоєння учнями певних сторін суспільно-історичного досвіду людства здійснений під керівництвом спеціально підготовленої особи – вчителя.

ІІІ) Навчальний процес виконує 3 функції: навчальну, виховну і розвиваючу в їх органічній єдності.

У систему педагогічних наук входять:

1. Загальна педагогіка – це наука, яка досліджує основні закономірності навчання й виховання особистості.

2. Вікова педагогіка, яка вивчає особливості навчання й виховання людини на різних етапах вікового розвитку (перед дошкільна – 3 р, дошкільна – 3-6р, шкільна – 6-11р, доросла)

3. Спеціальна педагогіка або дефектологія, яка займається навчанням і вихованням дітей з різними відхиленнями (глухих, сліпих і т.д.)

4. Методика досліджує специфіку застосування загальних закономірностей навчання до виховання певного навчального предмету.

5. Історія педагогіки, яка вивчає розвиток педагогічних ідей в різні історичні епохи.

IV) Методи науково-педагогічних досліджень використовують всі ті групи методів, що і в психології, але найбільше використовуються наступні методи:

1. Спостереження;

2. Педагогічні експерименти;

3. Методи опитування: анкетування, тести, бесіда.

4. Вивчення продуктів діяльності учнів та документації навчальних і виховних закладів.

5. Моделювання або рольові ігри.

Музична педагогіка

І) Музична педагогіка – це наука, що вивчає мету, засвоєння, зміст, організацію, форми, методи і засоби музичного виховання, навчання і освіти.

Методика музичного виховання – це предмет, який вивчає завдання, зміст, організаційні форми, методи і засоби музичного виховання дітей, підлітків та юнацтва.

Метод – сукупність принципів і прийомів пізнавання дійсності. Предмет пізнання визначає вибір необхідних принципів пізнання.

Методика музичного виховання спрямована на пізнання принципів дії музики на форування особистості.

ІІ) Музичне виховання – невід’ємна частина естетичного виховання підростаючого покоління, воно передбачає цілеспрямований і систематичний розвиток музичних здібностей, формування емоційної чутливості, тобто здатності розуміти і глибоко переживати зміст мистецтва, формування музичної грамотності та навиків гри на інструменті або співу.

Важливим підсумком музичного виховання є загальна культура особистості.

ІІІ) Музична педагогіка приділяє важливу увагу питанням естетичного виховання і базується на принципі єдності навчання і виховання і ставить насамперед задачу розвитку в людині творчих сил і музичних здібностей.

Вплив музики на виховання особистості здійснюється в різних формах музичної діяльності:

1. Слухання музики;

2. Оволодіння музичним інструментом або співом;

3. Оволодіння музичною грамотністю;

4. Творча діяльність: виконавська або композиторська;

5. Пізнавальна діяльність, яка виражається у свідомості і активній пропаганді музичного мистецтва, тобто концертна діяльність (проф.-орієнтаційна робота).

Всі форми музичної діяльності допомагають формувати навики активного сприймання музики, збагачують музичний досвід дітей, прищеплюють їм знання та любов до музики, що в цілому являється основою музичної культури дітей.

IV) Музичне виховання і навчання можна розуміти в 2-х аспектах:

1. У широкому розумінні – формування духовних потреб людини, моральних уявлень, інтелекту, розвиток емоційного сприймання і естетичної оцінки життєвих явищ. В такому розумінні музичне виховання і навчання – це виховання всебічно й гармонійно розвиненої особистості.

2. У вузькому розумінні – музичне виховання і навчання, розвиток музичних здібностей, здібностей до сприймання музики, розуміння і глибоке переживання її змісту, хороше володіння музичним інструментом та музичною грамотністю, участь у концертній діяльності. В такому розуміння музичне виховання і навчання – це виховання та навчання професійного музиканта.

Дидактика. Загальне поняття про зміст освіти. Навчальний план та програма. Державні документи для планування навчального процесу. Мета навчання.

Процес навчання

ꜜ

Мета навчання

Методи навчання

Зміст навчання

Засоби навчання

Мотиви навчання

Форми організації навчання

ꜜ

Урок

Позакласне заняття

Самопідготовка

Екскурсія

Контроль і корекція вчителя

Самоконтроль і самокорекція учня

І) Мета навчання – кінцевий результат взаємодії педагогічної діяльності вчителя та навчально-пізнавальної діяльності учня.

Визначають:

1. Дидактику або навчальну мету (які поняття, терміни, закони, матеріал, вивчити на уроці);

2. Виховна мета (які якості виховати);

3. Розвиваюча мета (які здібності викладач хоче розвинути в учня).

ІІ) Зміст навчання – система наукових знань, умінь та навичок, оволодіння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей учнів, формування їх світогляду, моральних якостей, підготовки до суспільного життя.

Зміст освіти покликаний забезпечити передавання зростаючим поколінням досвіду старших поколінь та його подальший розвиток. Цей досвід складається з:

1. Знань про природу, суспільство, техніку і способи мислення;

2. Способів діяльності, що втілюються разом із знаннями в уміннях і навичках особистості, яка засвоїла цей досвід;

3. З творчої, пошукової діяльності, з вирішенням проблем, які виникають перед суспільством4

4. Цінністю ставлення до об’єктів або засобів діяльності людини до інших людей і світу загалом.

ІІІ) Навчальний план – державний документ, в якому зазначено склад навчальних предметів, які вивчаються у певному навчальному закладі освіти, їх розподіл, тижневу і річну кількість годин, що відводяться на кожен предмет, методи контролю та структуру навчального року.

Навчальний план має відповідати таким вимогам:

1. Спрямованість та всебічний розвиток учня;

2. Забезпечення, виховання підростаючого покоління;

3. Орієнтація на досягнення вітчизняної та зарубіжної науки і культури, здобутки національних культури і традицій;

4. Врахування рівня розвитку учнів, їхніх навчальних можливостей, потреб, інтересів.

У навчальних планах усіх типів закладів освіти виділено 2 компоненти: державний і шкільний.

1. Державний – забезпечує обов’язковий необхідний для кожного учня обсяг і рівень знань, умінь, навичок.

2. Шкільний – охоплює вибіркові та обов’язкові предмети, індивідуальні і групові, додаткові заняття, курси за вибором, профільне навчання і факультативне.

IV) Навчальна програма – державний документ, що визначає зміст і обсяг знань з кожного навчального предмету, уміння і навички, що необхідно набути, зміст розділів і тем з розподілом їх на роки навчання.

На основі програми складаються календарно-математичні плани для групових занять, в яких теми поділяються на кількість годин і для кожної теми поставлена дата. В програмі по індивідуальних дисциплінах вказується об’єм технічного матеріалу та твори для обов’язкового виконання. На основі цих програм складаються індивідуальні плани, в яких вказуються твори та технічний матеріал для кожного учня. Він дублюється в журналах для індивідуального навчання.

V) Підручники – це книга, яка містить основи наукових знань з певної навчальної дисципліни, викладені згідно з метою навчання, що визначені програмою і методами дидактики.

Підручник виконує такі функції:

1. Освітню – полягає в забезпеченні засвоєння учнями певного обсягу систематизованих знань, формування у них пізнавальних умінь та навичок;

2. Розвивальну – сприяє розвитку перцептивних, розумових та інших здібностей та мовлення;

Перцепція – відображеня об’єктів та явищ дійсності у мозку людини за допомогою органів чуття.

3. Виховну – забезпечує формування світогляду, моральних, естетичних та інших якостей особистості;

4. Управлінську – полягає у програмуванні певного типу навчання, його методів, форм і засобів, способів застосування знань у різних ситуаціях.

5. Дослідницьку – спонукає учнів до самостійного вирішення проблем і навчає методів наукового пошуку.

Навчальний матеріал підручника складається з емпіричноо, теоретичного і практичного компонентів:

1. Емпіричний компонент («емпіртон» - досвід) – містить в абстрактній формі інформацію про чуттєвий досвід;

Емпіричні знання відображають поверхові зв’язки між предметами і явищами. Емпіричні абстракції (відображення окремих сторін предметів) матеріалом, на основі якого здійснюється перехід від чуттєво-конкретного до конкретного (сутності);

2. Теоретичний компонент – інформація про відношення речей. Цей компонент представляє наукові поняття, які відтворюють предмет, систему його зв’язків. Що відображають у своїй єдності сутність матеріального об’єкта;

3. Практичний компонент – важливий засіб розвитку творчих здібностей школярів, формування рис характеру, поглядів і переконань, інтересу до знань, підготовки учнів до життя: запитання, пізнавальні завдання, зразки, таблиці, ілюстративний матеріл і т.д.

VI) Навчальний посібник – книга, матеріал якої розширює межі підручника, містить додаткові, найповніші та довідкові відомості.

До навчальних посібників належать: збірники задач, вправ, словники, хрестоматії, довідники, атласи і т.д.

Навчальні посібники є 2-х типів: для учнів і для викладачів.

Навчальний посібник для викладача окрім додаткових відомостей містить ще і методичні поради, методи, способи навчання та спеціальні рекомендації щодо організації навчального процесу.

Закономірності та принципи навчання. Дидактичні принципи та їх класифікація.

І) Закономірності навчання – об’єктивні, стійкі та істотні зв’язки у навчальному процесі, що зумовлюють його ефективність.

Об’єктивні закономірності навчання:

1. Ефективність навчального процесу залежить від його умов: навчально-матеріальної бази, наявності високо-кваліфікованих кадрів, наявності фінансування;

2. Виховний і розвиваючий характер навчання – здійснюється розвиток особистості, пізнавальних процесів: уваги, мовлення, пам’яті уяви, емоційно-вольової сфери, науковий світогляд, моральні якості особистості та ставлення до навчання;

3. Зумовленість навчання суспільними потребами: певний рівень виховання, освідченості та необхідність у певних професіях;

4. Залежність процесу від вікових та реальних можливостей учнів: рівня розвитку інтелектуальної, емоційно-вольової сфери, вміння вчитися працездатності, ставлення до навчання;

5. Навчання передбачає цілеспрямовану взаємодію викладача і учня (педагогіка співпраці);

6. Навчальний процес ефективний за умови активності учнів (студентів). Результативність його залежить від різноманітності, інтенсивності видів навчальної діяльності.

Суб’єктивні закономірності процесу навчання:

1. Поняття можуть бути засвоєні лише тоді, коли пізнавальна діяльність учнів (студентів) спрямована на визначення чітких і зрозумілих співвідношень між ними.

2. Навички формуються лише за умови відтворення операцій і дій узятих за їх основу.

3. Міцному засвоєнню навчального матеріалу сприяє його систематичне повторення і включення в систему вже засвоєного раніше змісту.

4. Опанування складних способів діяльності залежить від успішного оволодіння простими способами діяльності та від готовності визначити ситуацію, на якій ці дії можуть бути виконані.

5. Рівень і якість засвоєння знань за різних умов і здібностей учнів залежить від урахування вчителем ступеня важливості засвоюваного матеріалу.

6. Рівень використання варіативних завдань сприяє формуванню готовності до перенесення засвоєних знань і пов’язаних із ними дій у нову ситуацію.

Закономірності навчального процесу залежать від єдності навчання, виховання і розвитку з врахуванням вікових та індивідуальних особливостей учня. Досягнення знань повинно бути в комплексі взаємодії викладача і учня (вчитель повинен хотіти навчити учня, а учень вчитися).

ІІ) Принципи дидактики – твердження, що визначають зміст, організаційні форми і методи навчальної роботи в школі.

• Принцип науковості – всі теорії, закономірності, закони, поняття, та методика повинні відповідати сучасному рівню розвитку науки і методики викладання. Необхідно розкривати причинно-наслідкові зв’язки явищ, процесів і подій, показувати досягнення науки сьогоднішнього дня та зв’язок з іншими науками.

• Принцип систематичності, послідовності і неперервності навчання – навчання повинно бути систематичним і неперервним (згідно розкладу) і послідовним: від простішого до складнішого і ще більш складного, від відомого до невідомого, від близького до далекого. Повинна бути система в роботі вчителя: система подачі матеріалу, фіксація на вузлових питаннях, здійснення внутріпредметних і міжпредметних зв’язків. Система в роботі учнів: систематичне відвідування занять, виконання д\з, постійне повторення навчального матеріалу.

• Принцип доступності з врахуванням вікових та індивідуальних особливостей учнів – для кожного віку потрібно підбирати такі форми і методи навчання, щоб вони були зрозумілі і при цьому необхідно враховувати рівень розвитку, працездатності, самостійності, темп роботи та рівень вольового розвитку (індивідуальні якості та довільність процесів).

• Принцип свідомості та активності учнів – свідоме відношення до навчання і бажання вчитися приводить до формування пізнавальної активності, позитивних емоцій та позитивних мотивів навчання, що при поєднанні належного контролю і самоконтролю приводить до покращення якості знань.

• Принцип наочності – сприяє розвитку учнів, допомагає виявити зв’язок між теорією і практикою. Полегшує процес засвоєння знань і сприяє розвитку інтересу до знань. Види наочності: натуральна (рослини, тварини), зображальна (картини, малюнки), схематична (карти, схеми, таблиці), образна (моделі), символічна (значки, символи), динамічна, статична.

У навчальному процесі слово поєднується з наочністю, допомагає її осмисленню, дає знання і пояснює зв’язок, який безпосередньо без слова не сприймається.

• Принцип зв’язку навчання з життям – в основі нього є об’єктивні зв’язки, що встановилися між наукою і виробництвом, теорією і практикою, і тому спираючись на життєвий досвід учнів можна застосувати знання на практиці, розкриваючи практичну значущість знань.

• Принцип міцності засвоєння знань, умінь, навичок – знання, уміння і навички, можуть бути міцними за умови, що вони утворюють систему. Яка постійно оновлюється, уточнюється, закріплюється.

• Принцип емоційності – в процесі пізнавальної діяльності викликає певний емоційний стан, почуття, які можуть сприяти або заважати успішному засвоєнню знань. Сприяють активізації процесу пізнавальної діяльності жвавий, образний виклад навчального матеріалу, логічність подання інформації, використання цікавих прикладів, застосування наочності, ставлення викладача до учнів, його мова та зовнішній вигляд.

Методи навчання. Класифікація методів навчання. Методи активізації навчально-пізнавальної діяльності. Мотивація навчальної діяльності.

Методи навчання – це взаємодія між викладачем та учнем (студентом), під час якої здійснюється передача та засвоєння знань, вмінь та навичок, передбачених навчальним планом, програмою.

І) Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності.

1) Перша підгрупа - за джерелом передачі і сприймання навчального матеріалу:

а) словесні методи – дії, пов’язані з комунікативною (мовленнєвою, вербальною) діяльністю під час заняття – розповіді, пояснення, повідомлення та ін..

б) наочні методи – ілюстрації, демонстрації, застосування таблиць, малюнків, засобів аудіо та відео, інших візуальних засобів, що сприяють більш ефективному усвідомленню навчального матеріалу.

в) практичні методи – дії, пов’язані з практичними видами діяльності: виконання вправ, лабораторних робіт, творів, дослідів та ін..

2) Друга підгрупа – за логікою передачі та сприймання навчального матеріалу:

а) індуктивні методи: засвоєння навчального матеріалу здійснюється від часткових, конкретних прикладів, до загальних висновків стосовно вивчаємого зміесту.

б) дедуктивні методи: засвоєння навчального матеріалу здійснюється навпаки – від загальних прикладів до конкретних усвідомлень певних знань.

в) аналітичні методи: дії, пов’язані з розподілом змісту навчального матеріалу та певної частини із поступовим його засвоєнням.

г) синтетичні методи: дії зворотнього порядку, що передбачають усвідомлення матеріалу на окремих конкретних прикладах.

3) Третя підгрупа – за ступенем самостійності мислення учнів (студентів) при засвоєнні знань:

а) репродуктивні методи: дії, пов’язані з відтворенням будь-якої інформації у різних формах. Репродуктивні методи поєднують особливості словесних, наочних і практичних видів діяльності.

б) проблемно-пошукові методи: характерні для більш високого рівня організації освіти. Дії, що зумовлюють учнів (студентів) до більш самостійної, творчої роботи.

в) дослідницькі методи: застосовуються на самих високих щабелях навчання. Передбачають дії, пов’язані з виключно самостійним вирішенням завдань.

4) Четверта підгрупа – за ступенем керівництва навчальною роботою:

а) робота під керівництвом викладача: виконання навчальних завдань у присутності та під керівництвом викладача.

б) самостійна робота: відпрацювання та засвоєння одержаних на заняттях усних та письмових завдань, практичних навиків та вмінь під контролем викладача.

ІІ) Бінарні методи навчання.

Ця група методів витікає з словесних, наочних та практичних методів і поєднується з методами організації діяльності аналогічного типу.

1. Словесні методи на різних рівнях набувають бінарного характеру: на інформаційному – словесно-інформаційні, на пошуковому – словесно-пошукові, на проблемному – словесно-проблемний.

2. Аналогічним шляхом класифікуються ці методи і для наочних і практичних видів діяльності: наочно-інформаційні, наочно-проблемний, практично-дослідницький та інші.

Бінарна класифікація методів навчання найбільш реальна в процесі музичного навчання, оскільки воно нерідко передбачає комплексність видів навчання пізнавальної діяльності.

ІІІ) Мотиви навчання – імпульси, які спонукають учня до виконання своїх навчальних обов’язків , а саме: старанності, акуратності, наполегливості і т.д.

Мотиви бувають:

1. Широкі соціальні мотиви: почуття обов’язку, бажання здобути певну освіту, професію, зайняти видне місце в суспільстві.

2. Комунікативні мотиви: утвердити себе в колективі, навчатися спілкуватися, співпереживати іншим, знаходити підхід до інших людей, самовдосконалюватися (рефлексія).

3. Пізнавальні мотиви: розширення світогляду, інтелекту, інтересу до навчання, зацікавленості і бажання завжди вивчити щось нове.

4. Мотиви відповідальності: відповідальність перед собою, перед батьками, викладачами за отримані знання, професію, матеріальні блага.

5. Мотиви перспективи (мети): без перспективи людина не здатна розкривати свої можливості (стратегія і тактика).

Методи музичного навчання

І) В основі музичного навчання і виховання особистості лежить емоційно-образне засвоєння того змісту, сприймання і усвідомлення, яке тісно пов’язане з музично-естетичною діяльністю. Його організацію під час навчання можна розділити на 2 форми:

1) Репродуктивна форма організації діяльності. Передбачає стереотипне (буквальне) сприйняття та засвоєння матеріалу, яке не потребує ніяких домислів чи розмірковувань: слухання музичних зразків з метою запам’ятовування лекції, розповідей, музичне виконання партії в оркестрі, хорі, ансамблі під керівництвом диригента, музичні вправи з метою удосконалення техніки (гами, вокалізи, диригентські рухи тощо).

2) Продуктивна форма організації діяльності. Спрямована на аналітичне сприймання та усвідомлення змісту і тому передбачає критичне ставлення до музичного матеріалу з метою набуття власного досвіду, внесення елементів нового, самостійного, неповторного у трактовці та практичному відтворенні.

До цієї форми можна відносити індивідуальні заняття, самостійну роботу над вивченням музичного твору, виконання завдань з гармонії, композиції, написання реферетів тощо.

Загальні методи музичного навчання можна віднести до бінарної групи методів навчання, де суто метод, тобто взаємодія, поєднується з формою або видом діяльності. Таким чином в основі загальних методів лежить поєднання словесних, наочних і практичних видів та форм організації діяльності, з конкретними взаємодіями викладачів та учнів спрямованих на передачу та засвоєння конкретних музичних знань, умінь та навичок.

Загальні методи музичного навчання поділяються на:

1. Метод навчання теорії та історії музики;

2. Методи навчання гри на інструменті, співу та диригуванню;

3. Методи навчання та розвитку музичних якостей.

ІІ) Методи навчання теорії та історії музики.

Навчання музичної грамоти та теорії музики відрізняється від будь-якого іншого навчання тим, що його предметом є музика – як вид мистецтва, а не наукова теорія, якою можна оволодіти тільки завдяки розумовим якостям. Навчання потребує не тільки розумових якостей: пам’ять, мислення, увага і т.д., а й музичних здібностей, розуміння і здатності сприймання музичного явища не тільки зоровими і слуховими органами відчуття.

Методи навчання теорії музики можна поділити на такі групи:

1. Словесно-інформаційні методи – дії, пов’язані з словесною діяльністю, під час якої передається інформація та засвоюється зміст тем: лекція, розповіді, бесіди, темою яких є історія та теорія музичного мистецтва;

2. Словесно-наочні методи – передбачають дії, під час яких словесні пояснення доповнюються елементами ілюстрації, демонстрації та використанням схем, таблиць, аудіо та відео, використанням викладачем фрагментів музичного матеріалу тощо.

3. Словесно-практичні методи – характеризуються діями, що передбачають практичну діяльність учнів під час навчання виконання письмових вправ, написання диктантів, рішення задач, практичне програвання музичних побудов, тем, фрагментів, які складають зміст матеріалу, що вивчається, а також самостійна робота з книгою.

ІІІ) Методи навчання гри на музичному інструменті, співу та диригування.

В основі цих методів лежить практична виконавська діяльність:

1. Наочно-інформаційні методи – включають в себе дії, що сприяють усвідомленню учнями загального змісту і сутності музичного твору та особливостей його виконання: демонстративне виконання викладачем фрагментів або цілого музичного твору. Усний музичний теоретичний аналіз тем (поділ на частини), вияв складностей теоретичного характеру, особливостей фактури, аплікатури, теситури та схеми диригентського жесту.

2. Практично-пошукові методи навчання – передбачають дії, що пов’язані з практичним відпрацюванням та засвоєнням технічних та художніх навичок під час виконання музичного твору: читка з листа нового твору, багаторазове програвання, приспівування окремих місць, метроритмічне відпрацювання, домашня та самостійна робота.

3. Практично-еврістичні методи – передбачають дії, кінцевим результатом яких повинні бути певні творчі відкриття, особливо це характерне на завершальних стадіях роботи над музичним твором, коли при кожному практичному виконанні є поява створення неповторних образів індивідуального характеру, застосування незвичайних технічних прийомів виконання, індивідуальна інтерпретація музичного твору, виконання його окремих фрагментів, випробування нетрадиційних прийомів виконання.

4. Комплексні методи – характеризуються застосуванням словесних, наочних і практичних дій одночасно: показ (демонстрація), розповідь (пояснення), тренування (практичне відпрацювання).

IV) Методи навчання та розвитку музичних якостей.

Щоб задатки перетворилися на здібності, а здібності в якості, треба постійно їх розвивати. У практиці музичного навчання їх умовно можна поділити на 2 групи:

1. Методи розвитку музичних здібностей – це взаємодії, метою яких є розвиток навичок аналітичного сприйняття навчального матеріалу. Ці навички складають основу музичних якостей. Сюди включають:

а) навички звуковисотного аналітичного сприйняття (музичний слух).

б) навички метроритмічного , аналітичного сприйняття (відчуття темпу і ритму)

в) навички тембро-динамічного сприйняття (відчуття тембру і динаміки)

г) для розвитку навичок слуху, ритму, динаміки, тембру використовуються практично-аналітичні методи, що ґрунтуються на прийомах аналізу і порівняння: розбір та побудова акордів, їхнє прослуховування та аналітичне порівняння, підбирання на слух музичних фрагментів, імпровізування на музичному інструменті, письмові та усні музичні слухові вікторини, диктанти тощо.

2) Методи навчання довільного музичного відтворення – дії, пов’язані з прищепленням навичок довільного практичного музичного виконання, яке не потребує ретельного аналітичного осмислення музичного матеріалу: розігрування, виконання гам, вправ, вокалізів, вивчення напам’ять вправ з сольфеджіо, сольфеджування з аркуша, підспівування, підігрування, колективне музикування на слух, підстукування тощо.

Контроль і оцінювання результатів навчально-пізнавальної діяльності. Функції контролю.

Контроль – це компонент навчального процесу, який полягає у преревірці його результативності.

І) Функції контролю:

1) Освітня або навчальна – перевірка сприяє глибшому засвоєнню програмового матеріалу, тобто в процесі слухання відповідей, доповнень викладачів і студентів здійснюється систематизація знань і їх закріплення.

2) Діагностична – аргументоване визначення стану успішності учнів, порівняння їхніх знань, умінь та навичок.

3) Виховна – контроль привчає учнів до систематичної роботи, дисциплінує, сприяє формуванню відповідальності, активності і самостійності.

4) Розвиваюча – у процесі контролю студенти та учні самостійно роблять висновки, узагальнюють, застосовують знання у змінених ситуаціях.

5) Стимулююча – схвалення навчальних успіхів студентів веде до розвитку в них позитивних мотивів навчання.

6) Управляюча – визначення етапу успішності учнів дає можливість своєчасно вжити необхідних заходів щодо попередження і подолання їх неуспішності.

7) Оцінююча – об’єктивна оцінка рівня знань учнів сприяє бажанню навчатися.

ІІ) Види контролю:

1. Попередній – проводиться з діагностичною метою на початку року, семестру та перед вивченням нової теми.

Мета – ознайомитися з загальним рівнем підготовки учнів , щоб намітити організацію навчально-пізнавальної діяльності.

2. Поточним – здійснюється в повсякденній навчальній роботі і виражається в систематичному спостереженні вчителя за навчальною діяльністю учнів на кожному уроці.

Мета – одержання об’єктивних даних про рівень знань учнів і якості навчальної роботи на уроці.

3. Періодичний або тематичний – виявлення і оцінка знань та умінь учнів засвоєних на кількох уроках або по закінченні теми.

Мета – тематична атестація.

4. Підсумкова – перевірка рівня засвоєних знань і умінь за більш тривалий період (четверть, семестр).

Мета – встановити систему і структуру знань учнів.

Підсумкове оцінювання виставляється на основі тематичного контролю, за рік – на основі семестрових оцінок.

Основна форма підсумкового контролю: заліки, іспити, академконцерти, контрольні уроки.

ІІІ) Форми організації перевірки знань і вмінь:

1. Індивідуальна перевірка – спрямована до конкретного учня: рівень знань, навичок, умінь, професійних рис, основні напрямки роботи.

2. Фронтальна – рівень знань багатьох учнів за короткий термін (усна або письмова).

3. Самоконтроль (рефлексія) і самооцінка.

IV) Методи контролю:

1. Методи усного контролю (індивідуальне, фронтальне, ущільнене).

Питання можуть бути:

• Репродуктивні (відтворюючі);

• Реконструктивні (заповнити проміжок);

• Творчі, а також основні, додаткові та допоміжні.

За формою вираження: логічні, чіткі, зрозумілі, посильні, а їх сукупність – послідовною і систематичною.

Усне опитування має позитивні риси: гнучкість в застосуванні.

Недолік: займає багато часу, збуджена нервова система, виграють сміливіші, результати не зберігаються.

2. Методи письмового контролю (індивідуальні, фронтальні, тести).

Позитивне: можна перевірити багато учнів, результати зберігаються і аналізуються.

Негативне: багато часу на перевірку.

Тести бувають: розумової обдарованості, навчальної успішності, психологічних особливостей.

Тести можна поділити на 3 групи:

а) Завдання у вигляді питання – тобто відповідь у вигляді точної і короткої.

б) Завдання в яких учні повинні заповнити пропуски, закінчити фразу – тести на доповненнях.

в) Тести по використанню аналогій – вибрати правильну відповідь.

Переваги:

• Скорочує час на перевірку;

• Ставить до всіх учнів одинакові вимоги;

• Об’єктивна;

• Стимулюють до самооцінки.

3. Іспити (усні чи письмові).

4. Самоконтроль і самооцінка – є важливим способом розумового і морального самовдосконалення особистості.

Самоконтроль у процесі перевірки знань і вмінь учня означає усвідомлення регулювання ним своєї діяльності з метою забезпечення таких результатів, які б відповідали поставленим цілям, нормам, зразкам.

Мета самоконтролю як у попередженні помилок, так і в їх виправленні, тобто повинен бути самоконтроль і самокорекція. Виносимо на самоконтроль і самооцінку ту частину матеріалу, яку зможе засвоїти і оцінити сам учень.

V) Принципи контролю:

1) Індивідуальності;

2) Систематичності і регулярності;

3) Урізноманітнення видів і форм контролю;

4) Всеосяжності – всебічність, тематичність і повнота;

5) Об’єктивність контролю і оцінювання;

6) Диференційованість контролю і оцінювання;

7) Єдність вимог і контролю;

8) Гуманність контролю;

9) Гласність контролю (оцінки мотивовані і оголошені).

VI) Діагностування успішності навчання учнів включає в себе крім контролю накопичення статистичних даних, їх аналіз, виявлення динаміки, тенденцій і прогнозування результатів. Загальні принципи такого діагностування:

• Об’єктивність;

• Систематичність;

• Гласність.

Завдання закладів освіти. Види освіти. Освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні в Україні.

І) Завдання закладів освіти:

1) Дошкільна освіта і виховання – є початковою ланкою в системі становлення і розвитку особистості. Вони здійснюються у родині і дошкільних дитячих виховних закладах і становлять за мету забезпечення оптимальних умов для фізичного і психічного розвитку дитини, підготовки її до школи. У процесі дошкільного виховання кожна дитина має оволодіти рідною мовою, мають бути забезпечені умови для формування пізнавальної активності творчих здібностей і нахилів, виховання культури спілкування, любові до батьків та поваги до старших, започаткування основ трудового, естетичного, розумового, морального та фізичного виховання.

Дошкільне виховання ґрунтується на засадах народної педагогіки, надбаннях національної культури, традиційних основах родинного виховання, сучасних досягненнях, вітчизняної і світової психолого-педагогічної науки, передового педагогічного досвіду.

1. Загальна середня освіта – має забезпечувати подальший процес всебічного розвитку особистості. Вона здобувається в 3-ступеневій загальноосвітній школі: І ступінь – початковий; ІІ ступінь – основний; ІІІ ступінь – повний, а також закладах нового типу: Гімназіях, ліцеях, колегіумах, спеціалізованих школах (класах) з поглибленим вивченням окремих навчальних дисциплін.

Головними завданнями середніх загальноосвітніх закладів є:

• Виховання морально і фізично здорового покоління;

• Створення оптимальних умов для здобуття загальної освіти на рівні державних стандартів;

• Розвиток природніх позитивних нахилів і здібностей, творчого мислення;

• Оволодіння вміннями самостійної пізнавальної діяльності;

• Досконале володіння рідною мовою;

• Засвоєння знань з базових дисциплін;

• Формування національної гідності і громадської позиції;

• Виховання соціально-психологічної готовності до набуття професії та активної участі у продуктивній праці;

• Виховання відповідальності за свою майбутню сім’ю.

2. Професійно-технічна освіта забезпечує здобуття громадянами професії відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей. Вона здійснюється на базі певної загальної середньої освіти або базової середньої освіти з наданням можливостей одержати повну середню загальну освіту.

3. Вища освіта – передбачає забезпечення фундаментальної, загальнокультурної, практичної підготовки фахівців, які мають визначати темпи і рівень науково-технічного, економічного та соціально-культурного прогресу, формування інтелектуального потенціалу суспільства, як його найбільшої цінності, сприяння всебічному розвитку особистості.

Вищими закладами освіти є: технікуми, училища, коледжі, інститути, університети, академії, консерваторії.

4. Позашкільна освіта та виховання – спрямовані на забезпечення потреб людини у задоволенні інтересів та схильностей, здобуття дітьми додаткових знань, умінь і навичок, розвиток інтелектуальних можливостей, сприяння майбутньому професійному вибору особистості.

Позашкільна освіта та виховання здійснюється в палацах, будинках, станціях дитячої та юнацької творчості, учнівських та студентських клубах, дитячо-юнацьких спортивних школах, школах мистецтв, музичних школах, бібліотеках, оздоровчих та інших закладах.

ІІ) Види освіти: загальна, професійно-технічна, вища.

ІІІ) Освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні в Україні.

1. Освітній рівень – це задоволення потреб особистості у здобутті загальної середньої та вищої освіти шляхом навчання у різних типах закладів освіти. Законом України «Про освіту» встановлено такі освітні рівні:

а) початкова загальна освіта;

б) базова загальна середня освіта;

в) повна загальна середня освіта;

г) професійно-технічна освіта;

д) базова вища освіта;

е) повна вища освіта.

2) Освітньо-кваліфікаційний рівень передбачає здобуття певного рівня освіти і кваліфікації. Встановлено такі рівні:

- кваліфікований робітник (розряди);

- молодший спеціаліст;

- бакалавр;

- спеціаліст;

- магістр.

3) Наукові ступені.

Законом України «Про освіту» визначені наукові ступені кандидата наук та доктора наук.

4) Наукові звання.

Законом України визначено слідуючі наукові звання:

• Молодший та старший науковий співробітник;

• Доцент;

• Професор.

Академіків вибирають загальні збори певної Академії Наук з числа вчених, які мають видатні наукові праці чи відкриття. Існують також звання «Почесний Академік», а також «Іноземний член Академії наук».

Теорія і методика виховного процесу.

Мета виховання. Задачі виховного процесу.

ꜜ

Закономірності виховання

Принципи виховання

ꜜ

Зміст виховання. Основні напрямки виховання

ꜜ

Процес виховної діяльності

ꜜ

Загальні методи виховання

Форми організації виховання

Засоби виховання

Методи процесу виховання

У будь-якій науці теорія має загальні положення: мета, закономірності, принципи, засоби, зміст, форми та методи процесу. У педагогіці діє об’єктивний закон відповідності освіти і виховання рівню розвитку виробничих сил і виробничих відносин, науково-технічному процесу, соціальному, духовному розвитку суспільства.

І) Мета виховання.

Метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток особистості.

ІІ) Закономірності виховання:

1. Залежність виховання, як особливої сфери життєдіяльності людей від соціальних і економічних умов суспільства.

2. Єдність і взаємозв’язок виховання, навчання і розвитку особистості.

3. Вирішальний вплив на виховання суспільно-корисної діяльності і позитивного морального впливу від спілкування в колективі.

4. Взаємозв’язок між зовнішньою виховною дією на особистість, взаємодію всередині колективу і активізацією самою особистістю учня (педагогіка співпраці).

ІІІ) Принципи виховання.

Це вихідні положення, якими педагог користується з метою кращої організації виховного процесу:

1. Зв’язок виховання з життям і працею.

2. Це виховання особистості в колектив і через колектив.

3. Виховання особистості в праці і навчанні.

4. Послідовність, систематичність, єдність та неперервність виховання.

5. Єдність вимогливості та поваги до особистості.

6. Відповідність виховання віковим та індивідуальним особливостям учнів.

IV) Центром теорії виховання є її зміст, який представляє собою перелік основних напрямків виховної діяльності.

Основні напрямки змісту виховання:

1. Патріотичне (історія України, українська література);

2. Моральне (література, класні години, церква, сім’я);

3. Інтелектуальне (всіма предметами школи, крім фізкультури);

4. Правове (правознавство, виховні години);

5. Екологічне (біологія, фізика, ОБЖ);

6. Естетичне (музика, малювання, гурткова робота, трудове навчання);

7. Трудове (трудове навчання);

8. Фізичне (фізкультура).

V) Процес виховної діяльності поділяється на: методи виховання та форми організації виховання.

VI) Методи виховання – це способи виховного впливу суб’єкта виховання на його об’єкт.

Під методом виховання потрібно розуміти спосіб дій на свідомість, почуття, волю, поведінку і систему відносин дитини з метою формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості.

1. Методи формування суспільної свідомості.

Суть цієї групи методів полягає в тому, що за їх допомогою до свідомості дитини доводяться ті вимоги, які суспільство ставить до підростаючого покоління.

Прийоми:

• Приклад;

• Роз’яснення;

• Розповідь;

• Бесіда.

2. Методи формування суспільної поведінки.

Прийоми:

• Режим дня;

• Система доручень;

• Вправи.

3. Методи стимулювання.

Стимулювати – спонукати до чогось. У вигляді стимулу може виступати:

• Система вимог (вимоги вчителів, батьків і т.д.);

• Постановка перспективи;

• Участь у змаганнях, конкурсах, олімпіадах;

• Заохочення моральне чи матеріальне;

• Покарання;

• Схвалення або засудження.

4. Методи самовиховання.

Самовиховання – це свідома і планомірна робота над собою.

Прийоми:

• Самоаналіз;

• Зробити самооцінку;

• Особисті зобов’язання;

• Самоконтроль;

• Самозвіт.

VII) Форми організації виховного процесу:

а) загально-колективні виховні заходи, тематичні вечори, звітні концерти, бесіди, лекції, перегляд кінофільмів і т.д.

б) курсові або групові заходи та заходи на відділі: збори, диспути, виховні години і т.д.

в) індивідуальна робота з учнем: бесіда, анкетування, тестування і т.д.

VII) Засоби виховання та навчання – підкріплюють діяльність педагогів наглядністю, підсилють її емоційний фон, поглиблюють переконання учнів, демонструючи їм норми моральності.

Технічні засоби навчання і виховання (ТЗНВ):

1. Візуальні ТЗН: відео – бачити.

а) фільмоскоп (діафільми);

б) діапроектор (слайди) («Діа» - прозорий);

в) кодоскоп (записи на плівці);

г) мультимедійна дошка;

д)комп’ютер.

2) Аудійні ТЗН («аудіо» - слухати):

а) програвачі (платівки);

б) лазерний програвач (диски);

в) магнітофони (касетні, дискові);

г) диктофони, телефони, плеєри;

д) комп’ютери.

3) аудіовізуальні ТЗН:

а) телевізор (телепередачі);

б) відеомагнітофони;

в) відеоплеєри;

г) комп’ютер;

д) кіноапарат (кінофільми)

4) комплексні ТЗН:

1+2+3 – різноманітне освітлення, лазерне світло (вистави, концерти, виставки, шоу і т.д.

Методична робота в школі. Зміст, можливі форми.

Методична робота в школі спонукає кожного вчителя до роботи над вдосконаленням свого фахового рівня, сприяє взаємному збагаченню всього педагогічного колективу педагогічними знахідками, дає можливість молодим викладачам вчитися педагогічної майстерності у старших і більш досвідчених колег, забезпечує підтримання в педагогічному колективі духу творчості та прагнення до пошуку.

І) Зміст методичної роботи:

1) Поглиблення філософсько-педагогічних знань, вивчення педагогічної теорії та методики навчання і виховання психології, етики, естетики, поглиблення науково-теоретичної підготовки з предмету і методики його викладання.

2) Вивчення діалектики і принципів розвитку національної школи української педагогічної науки і культури, володіння сучасними науковими методами, вивчення і практична реалізація оновлених програм і підручників з позиції формування національної школи.

3) Випереджуючий розгляд питання методики складних розділів навчальних програм з демонструванням відкритих уроків, застосуванням наочних посібників, ТЗН, дидактичних матеріалів.

4) Освоєння і практичне застосування теоретичних положень загальної дидактики, методики і принципів, активізацій навчальної діяльності учнів і формування в них наукового світогляду.

5) Систематичне інформування про нові методичні рекомендації, публікації з методики навчально-виховної роботи, глибоке вивчення державних відповідних нормативних документів.

6) Впровадження досягнень етнопедагогіки, психології і окремих методик та передового педагогічного досвіду, особливу увагу звертаючи на впровадження в діяльність педагогічних колективів – зразків національної культури і традицій.

ІІ) Форми методичної роботи в школі:

1. Індивідуальна самоосвіта – систематичне вивчення психолого-педагогічної, наукової літератури, участь у роботі методичних об’єднань, семінарів, конференцій, розробка окремих психолого-педагогічних проблем, написання рефератів, доповідей, розробок, виступів тощо.

2. Групові та масові форми методичної роботи:

• Відкриті уроки – підвищення майстерності всіх викладачів, передача досвіду, показ передового досвіду і т.д.

• Взаємовідвідування – для молодого педагога це збагатити свій методичний багаж, для старшого педагога – можливість передати методичну допомогу.

3. Робота циклових комісій – вислуховування та обговорення доповідей, методичних розробок, новинок фахової літератури, відкритих уроків, навчально-виховної роботи тощо.

4. Курси підвищення кваліфікації – один раз в 4-5 років викладач повинен підвищити свій кваліфікаційний рівень.

ІІІ) Функції методичної роботи в школі:

1. Функція планування – визначити систему заходів, що забезпечить досягнення найкращих результатів.

2. Організаційна – виявляється в діяльності, пов’язаній з удосконаленням структури методичної роботи, змісту діяльності різних її складових.

3. Діагностична – регулярне вивчення ступеню розвитку між реальним рівнем компетентності педагогів та вимогами суспільства до якості діяльності педагогів.

4. Прогностична – вимагає визначення знань та вмінь необхідним педагогам у майбутньому

5. Моделююча – впровадження моделей передового досвіду, їх перевірка та розробка принципово нових положень навчально-виховної роботи.

6. Відновлювальна функція – передбачає відновлення частково забутих або втрачених вчителем знань після закінчення педагогічного навчального закладу.

7. Корегуюча – спрямована на виправлення в діяльності педагогів недоліків пов’язаних з використанням застарілих методів, що не відповідають вимогам сучасності.

8. Пропагандиська функція – спрямована на інформування педагогів, їх адаптацію щодо впровадження в практику досягнень науки та передового педагогічного досвіду.

9. Контрольно-інформаційна функція - полягає в утворенні і підтримці стабільного зворотнього зв’язку в оцінці, відповідальності наслідків методичної роботи, плановим завданням та нормативним вимогам.

Педагогічні здібності та педагогічна майстерність.

І) Функції вчителя:

1) виховна (в широкому розумінні цього слова);

2) навчальна – навчання та організація учнів з метою оволодіння знаннями;

3) організаторська – керівництво різними видами діяльності.

4) оберігаюча – оберігати дітей від негативного впливу;

5) інформуюча – поширення педагогічних знань серед батьків.

ІІ) Якості вчителя:

1. Любов до дітей;

2. Почуття національної гідності;

3. Чесність, справедливість та об’єктивність;

4. Витримка, стриманість і терпеливість;

5. Організаторські здібності: вміння працювати з дитячим колективом;

6. Всебічний розвиток;

7. Оптимізм і любов до життя;

8. Гнучкість і гуманність ставлення до людей;

9. Творчий склад мислення (креативність) і тактовність.

ІІІ) Педагогічні вміння:

1. Конструктивні – планування навчально-виховної роботи відповідно до навчальних вимог та програм, вибір доцільних форм і методів діяльності, методів виховання, індивідуальний і диференційований підхід до учнів.

2. Комунікативні – забезпечення адекватних стосунків з учнями, батьками, колегами, між учнями.

3. Організаторські – організація дитячого колективу, робота з батьками.

4. Дидактичні – пояснення метеріалу, спонукання самостійної пізнавальної діяльності учнів, розвиток їх потенціалу.

5. Перцептивні (perception – сприйняття, пізнавання, спостерегливість) – здатність розуміти психологічний стан вихованців.

6. Сугестивні (suggestion – навіювати) – безпосередній емоційно вольовий вплив з метою спонукання до діяльності.

7. Пізнавальні – відносно учнівського колективу, нових досягнень і нових методів виховання.

8. Прикладні – творчий підхід, володіння ТЗН.

9. Вміння в галузі педагогічної техніки – прийоми та особливості поведінки, спрямовані на ефективну реалізацію навчальних методів (одяг, самоволодіння, тон голосу і темп розмови, жести та міміка, осанка та хода, навики психотехніки)

Педагогічна майстерність – це комплекс властивостей особистості, що забезпечує високий рівень самоорганізації професійної педагогічної діяльності.

Її елементи:

• Гуманістична спрямованість – інтереси, цінності, ідеали;

• Професійне знання предмету – методики його викладання, педагогіки, психології;

• Педагогічні здібності – комунікативність, перцептивні здібності, динамізм, емоційна стійкість, оптимістичне прогнозування, креативність.

• Педагогічна техніка- вміння керувати собою, вміння взаємодіяти.