7. Когнітивний розвиток у у соціальному контексті...

Цей напрямок акцентує увагу на тому, що когнітивний розвиток дітей є свого роду “учнівство”, в ході якого батьки, учителі та інші направляють цей розвиток. Отже, дитина – це соціальна істота. Основи цього напрямку когнітивної психології було закладено в роботах видатного російського вченого Льва Семеновича Виготського (1896?1934). Його цікавив не тільки розвиток інтелекту і психіки в соціальному контексті, але й історичний розвиток знань і розуміння на рівні суспільства. Центральним питанням його досліджень було питання про те, як ми колективно осмислюємо наш світ. Виготський намагався об’єднати аспекти соціології, антропології і історії, щоб поглибити розуміння індивідуального розвитку. Він дійшов висновку, що світ набуває для нас смислу завдяки засвоєнню значень, які поділяються оточуючими. Виготського особливо цікавило питання про те, як дитина стає тим, чим вона є. Для розглядання цієї проблеми Виготський визначив два рівні когнітивного розвитку. Перший рівень – це рівень актуального розвитку дитини, який визначається її здатністю самостійно вирішувати задачі. Другий рівень – це рівень її потенційного розвитку, який визначається характером задач, які дитина могла б вирішувати під керівництвом дорослих у співдружності з більш здібним ровесником. Відстань між цими двома рівнями Виготський назвав зоною найближчого розвитку. Виготський підкреслював, що для повного розуміння когнітивного розвитку дітей і відповідної організації навчання не? обхідно знати як актуальний, так і потенційний рівень їх розвитку. Для Виготського та його послідовників когнітивний розвиток вплетено в соціальний і культурний контексти життя. Найкращі досягнення дитини говорять про те, що її знання з’являються в результаті співпраці з більш компетентними ровесниками або дорослими. Вихователі, друзі організують участь дитини в цінній, з точки зору даної культури, діяльності, забезпечуючи їй підтримку і ставлячи перед нею задачі. Вони прокладають маршрут від сьогоднішнього рівня розуміння до нового рівня розуміння і умінь, таким чином поступово збільшуючи ступінь участі дитини в діяльності та її відповідальність. Узагальнюючи, можна сказати, що для розуміння процесу соціалізації дитини необхідно досліджувати процеси, які відбуваються у соціальній побудові знання. Особливе значення серед сучасних когнітивних теорій займають ідеї Джерома Брунера. В 40-х роках він зробив серію досліджень в галузі сприйняття і сформулював так званий “новий погляд”, в рамках якого було запропоновано декілька принципових доповнень до тієї традиції, яка існувала до цього. Вихідне судження Брунера полягає в тім, що будь? яке сприйняття припускає акт категоризації: все, що сприймається, набуває значень від того, з яким класом перцептів воно групується, тобто, до якої категорії відноситься. Категорії – це правила, за якими ми відносимо предмет до певного класу. Крім того, у сприйнятті репрезентована реальність, тобто воно більш?менш відповідає дійсності. Тому категоризація повинна бути основою дій. Сприйняття – це не просто репрезентація, а також побудова “моделі світу”. Звідси центральне поняття в концепції Брунера – гіпотеза. Індивід підходить до ситуації сприйняття з певними очікуваннями, відносно того, як взаємодіяти з об’єктом, що сприймається. Тому гіпотеза виступає як регулятор перцептивної діяльності. Саме вона “підказує”, яким чином потрібно здійснити категоризацію – до якого класу віднести об’єкт. Брунер зробив висновок про те, що в разі прийняття перцептивного рішення підвищується внесок суб’єкта сприйняття: він постійно дає оцінку тому, що сприймається, а це завжди пов’язано з різними соціальними факторами, з конкретними життєвими обставинами. В роботах У. Найссера ми знаходимо ідею такого реформування когнітивної психології, яка допомогла відійти від простого тира? жування ідей, пов’язаних з використанням електроннообчислювальних машин. Найссер підкреслює, що у вивченні процесів пізнання необхідно більше уваги приділяти деталям того реального світу, в якому існують сприймаючі і мислячі індивіди, а також структурі інформації, яка надається світом. Той факт, що на повноту сприйняття людини здійснює вплив його досвід, навички і знання, означає передбачення інформації в кожному пізнавальному акті. Таке передбачення здійснюється зав? дяки схемі, яка є посередником між минулим досвідом і сприйнят? тям. Основна функція схеми – передбачення подій або змін у зовн? ішньому світі, вона спрямовує когнітивну активність суб’єкта. Найссер включає в процес сприйняття не тільки активність суб’єкта, але й цілий ряд зовнішніх соціальних обставин: схема створюється не просто особистісним минулим досвідом індивіда, а всією системою культури. Соціальне середовище надає індивідові можливості, які створені як фізичним світом, так і історією культури. Ці можливості людина реалізує через досвід соціальної групи, до якої вона належить. Цей досвід людина краще засвоює через діяльність, яка інформує людину не тільки про соціальний світ, але й про неї саму. Ця інформація робить людину більш вільною і менш контрольованою ззовні (менш маніпульованою). Освічена людина має більше альтернативних можливостей для діяльності. Когнітивні теорії широко застосовуються в освіті. Вони особливо корисні для педагогів, допомагаючи їм планувати учбові про? грами у відповідності зі стадіями розвитку дітей. Ці теорії пропону? ють способи, які дозволяють визначити, коли дитина готова для вивчення певного предмету і які підходи до цього предмета більше відповідають даному віку. Видатний вітчизняний психолог Л.С.Виготський (1896-1934) відомий як творець культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. У межах цієї теорії вчений виділяє три основних закони розвитку особистості. Перший закон стосується розвитку і побудови вищих психічних функцій, які є основним ядром особистості. Це закон переходу від безпосередніх, природних форм поведінки до опосередкованих, штучних, що виникають у процесі культурного розвитку психологічних функцій. Другий закон формулюється так: відношення між вищими психічними функціями були колись реальними відносинами між людьми. Вищі психологічні функції виникають із колективних соціальних форм поведінки. Третій закон може бути названий законом переходу функцій із зовнішнього у внутрішній план. Психологічна функція в процесі свого розвитку переходить із зовнішньої форми у внутрішню, тобто інтеріоризується, стає індивідуальною формою поведінки. За Л.С.Виготським, основою особистості є самосвідомість людини, що виникає саме в перехідний період підліткового віку. Поведінка стає поведінкою для себе, людина усвідомлює себе як певну єдність. Отже, вивчення особистості в класичній психолога спричинило утворення низки фундаментальних положень, що відкрили можливість для розгортання подальших психологічних досліджень С.Л.Рубінштейна, О.МЛеонтьєва, Б.Г.Ананьєва, Г.С.Костюка та інших. Вітчизняні теорії особистості. У вітчизняній психології існує велика кількість теорій та підходів до тлумачення сутності особистості, її структури. Зупинимося лише на фундаментальних концепціях видатних вітчизняних психологів, які стали підґрунтям для розвитку вітчизняної психології особистості. С.Л. Рубінштейн вважав, що особистість — це взаємопов'язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються всі зовнішні діяння. До внутрішніх умов належать психічні явища — психічні властивості та стани особистості. Особистість є тим більш значущою, чим більше в індивідуальному заломленні в ній представлене загальне, суспільне. Власне особистісними властивостями є ті, які спричиняють суспільно значущу поведінку та діяльність людини. Головне місце серед них відводиться системі мотивів і цілей, які людина ставить перед собою; властивості характеру, які зумовлюють вчинки людини, здібності, які роблять її здатною виконувати ті чи інші види діяльності. Особистість виявляється і формується у взаємодії з навколишнім світом, тому велике значення для розуміння особистості має діяльність. Психічні процеси особистості, будучи детермінованими зовнішніми впливами, самі опосередковують та регулюють поведінку та діяльність особистості.

О.М. Леонтьєв визначав особистість як відносно пізній продукт суспільно-історичного та онтогенетичного розвитку людини. Особистість є результатом інтеграції процесів, які забезпечують життєві відношення суб'єкта до об'єктивної дійсності. Ці відношення характеризуються свідомим регулюванням, а на певних етапах передбачають наявність самосвідомості особистості. Особистість характеризують лише ті психічні процеси й особливості, які забезпечують виконання людиною діяльності.

О. М. Леонтьев виокремлює три головні параметри особистості: широта зв'язків людини зі світом, міра їх ієрархізованості та загальна структура. Самостійними одиницями життя особистості є ієрархія її мотивів та діяльності. Психологічними подструктурами особистості є темперамент, потреби і потяги, емоційні переживання й інтереси, звички та навички, моральні риси характеру тощо. Особистість розвивається не в межах задоволення потреб людини, а у творчості.

Б.Г. Ананьєв вважав, що особистість — це суспільний індивід, об'єкт і суб'єкт історичного процесу. Різноманітність зв'язків із суспільством визначає інтраіндивідуальну структуру особистості, організацію особистісних властивостей та її внутрішній світ. З іншого боку, стійкі комплекси особистісних властивостей регулюють обсяг і міру соціальних контактів особистості, впливають на створення нею власного середовища розвитку. Інтраіндивідуальна структура особистості є цілісним утворенням, певною організацією властивостей людини, функціонування якого можливе завдяки взаємодії різних компонентів структури особистості.

Б.Г. Ананьєв вибудовує структуру особистості одночасно за двома принципами: субординаційним і координаційним (детальніше у підрозділі „Структура особистості").

Згідно з концепцією Г. С.Костюка, індивід стає особистістю через формування в нього свідомості та самосвідомості, утворення системи психічних властивостей, здатності брати участь у житті суспільства. При цьому не слід забувати про природну сутність особистості. Природне „знімається" в суспільному, але не усувається, а діє на всіх етапах життя особистості. Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу, а особистістю стає лише на певному етапі і може перестати нею бути. Природне жодним чином не протиставляється соціальному; без природного, біологічного немає соціального, суспільного.

Важливе значення має введене Л.С. Виготським поняття «зони найближчого розвитку» – це процеси розвитку, здійснювані дитиною в умовах співробітництва з дорослими, під їх керівництвом, при їх допомозі і поки що недоступні для дитини в самостійній діяльності. Введення Л.С. Виготським поняття «зона найближчого розвитку» дає можливість зрозуміти конкретно-змістовну суть загальної формули: «навчання йде попереду розвитку».