31. Взаємовідношення дитини і дорослого та його вплив на розвиток дитини. Методи визначення сформованості у дитини «довіри до світу».

У процесі спільної діяльності, інших видів взаємодії люди обмінюються пізнавальною, оцінною інформацією (думками, почуттями, враженнями), що дає їм змогу уз­годжено планувати, реалізовувати, контролювати, ко­ригувати свої дії, задовольняти особистісну потребу од­не в одному. У цьому полягає суть спілкування - бага­топланового процесу, одного з видів діяльності дитини, завдяки якому вона пізнає світ і себе у ньому, здобуває соціальний досвід, розвивається й утверджується як особистість.

Найхарактернішою особливістю спілкування є роз­криття суб'єктивного світу однієї людини для іншої. Та­ка діяльність має надзвичайно важливе значення для ди­тини, яка починає відкривати для себе складний і багато­манітний світ. їй доводиться шукати відповіді на багато питань, долати різноманітні проблеми, для чого не виста­чає особистих можливостей, що спонукає її весь час апе­лювати до дорослих і ровесників.

Особливості спілкування дитини з дорослими

Мотиви спілкування дитини зумовлені її основними потребами, передусім потребами у нових враженнях (піз­навальні), активній діяльності (ділові), визнанні і під­тримці (особистісні).

Пізнавальні мотиви спілкування породжені потребою у нових враженнях, що спонукає її звертатися із запитан­нями до дорослих. Ділові мотиви спілкування виникають у процесі задоволення потреби дитини в активній діяль­ності, внаслідок усвідомлення необхідності допомоги до­рослих. Особистісні мотиви становлять суть спілкування дитини і дорослого. На відміну від пізнавальних і ділових, які відіграють службову роль і опосередковують досягнен­ня дитиною віддалених, кінцевих мотивів, особистісні мо­тиви остаточно задовольняються у спілкуванні. Спілку­вання дитини з дорослими є одним з вирішальних чинни­ків її розвитку. Вона не може жити і розвиватися поза практичним і мовним спілкуванням з дорослим. Перші її специфічно людські предметні дії виникають у спільних діях з дорослим.

Поза спілкуванням не може формуватися у дитини специфічно людська предметна діяльність. Спілкування у формі спільної діяльності, мовного або мислительного спілкування є необхідною умовою розвитку людини у сус­пільстві. Найближчим соціальним середовищем людини, колом її безпосереднього спілкування виступає суспільна група, до якої вона належить. Для дитини дошкільного ві­ку до кола її інтимного спілкування входять батьки і ви­хователь.

Усі фактори, які сприяють спілкуванню дитини з дорос­лими, найкраще стимулюють її психічний розвиток, ізоля­ція від них - гальмує його. Роль спілкування у розвитку людини обумовлена тим, що специфічні для неї види пси­хічної і практичної діяльності формуються після наро­дження. Вони виникають і розвиваються упродовж життя внаслідок засвоєння їх у спілкуванні з носіями суспільно-історичного досвіду людства - дорослими людьми.

Спілкування обумовлює психічне життя дитини. Особ­ливу увагу вона зосереджує на комунікативних засобах, які забезпечують ефективне спілкування: немовля - на інтонації, дошкільники середнього і старшого віку - на фонемах. Зміна комунікативного подразника (включення його у сферу спілкування) активізує ставлення до нього ді­тей. Особливості загальної життєдіяльності на певних ета­пах дитинства обумовлюють їхнє вибіркове ставлення до різних об'єктів спілкування.

У спілкуванні дорослий підтримує і заохочує пізна­вальну ініціативу дітей, сприяє їхньому емоційному залу­ченню до дослідження навколишнього світу. Позитивний досвід взаємин із дорослими підвищує інтерес дітей до нав­колишнього світу, урізноманітнює прийоми його обсте­ження, активність і наполегливість у розв'язанні завдань.

Для дошкільника дорослий є особливо авторитетним, вирішально впливає на його психічний розвиток. Серед значущих дорослих найближчою людиною для дошкіль­ника є мама. З нею він найчастіше спілкується, ділиться враженнями, її найкраще слухається. Свої вередування як своєрідний засіб встановлення контактів з дорослими діти найчастіше адресують матерям і бабусям. Наступним за значущістю для малюка є вихователь дошкільного закладу який спілкується з ним. За даними досліджень, 52% вихованців дошкільних закладів надають перевагу у спілкуванні мамі, 13% - вихователю, 10% - татові.

Спілкування з дорослими є одним із основних чинни­ків психічного розвитку дитини, оскільки забезпечує залу­чення її до суспільно-історичного досвіду людства. Органі­зація достатнього за кількістю й адекватного за змістом спілкування є важливою умовою правильного виховання дітей у будь-якому віковому періоді.

Особливості спілкування дитини з батьками

Криза 3-х років змінюється стабільним станом. Однак і надалі чергуватимуться періоди відносного спокою і емо­ційного напруження, що значною мірою залежить від сти­лю спілкування дорослого з дитиною.

3-річна дитина починає відчувати свою самостійність, що втішає її. Однак дитині важко дається перехід до нових форм спілкування: від «мама-малюк», «тато-малюк» до «мама-тато-малюк». Її не влаштовує, що мама і тато на­лежать не лише їй - вона обурюється, ревнує. З часом ди­тина приймає ці нові форми спілкування, однак пильно стежить за батьками, нерідко надаючи перевагу спочатку одному, а через деякий час - іншому. Пізніше ревнощі минають, дитина встановлює душевну рівновагу, однаково любить і маму, і тата.

У неповній сім'ї дитина з часом починає усвідомлю­вати, що із батьків, наприклад, у неї є лише одна мама, це вселяє їй хвилювання, стурбованість, підвищує збуд­ливість нервової системи. За таких обставин мама повин­на подбати, щоб хтось із рідних і близьких чоловіків до­поміг малюку справитися з нереалізованою потребою у татові.

У старшому дошкільному віці дитина за правильного виховання починає діяти самостійно, однак потребує бать­ківської ласки. 5-6-річні діти набувають більшої врівно­важеності, особливо, якщо вони задоволені своїм станови­щем у сім'ї і собою.

Труднощі виникають, коли дитина перестає бути єди­ною, оскільки у сім'ї несподівано для неї з'являється друга дитина - братик чи сестричка, на яких переключа­ється увага батьків. У цей час дуже важливо, щоб батьки приділяли належну увагу своїй першій дитині, щоб вона не почувала себе обділеною їхнім теплом, опікою, не втрачала впевненості у собі, не переживала з приводу ста­новища у сім'ї. За таких умов перша дитина не лише не ревнуватиме батьків, а й відчуватиме себе старшою сес­тричкою (братиком). Якщо в цей період дитину, яка рані­ше не відвідувала дошкільний заклад, відправляють ту­ди, вона думатиме, що ці зміни сталися у її житті через новонародженого. Тому до дошкільного закладу первіс­тка слід віддавати задовго до появи у сім'ї другої дитини, допомагаючи йому адаптуватися до нової ролі, здобути впевненість у здатності справитися з усіма своїми новими обов'язками.

Характер спілкування дитини з батьками значною мі­рою залежить і від того, якого стилю при цьому вони дот­римуватимуться. За авторитарного стилю спілкування батьки надають перевагу вказівкам, дисциплінарним стяг­ненням, покаранням, придушенню ініціативи, примусу. Часто вони чекають від своєї дитини досягнень, які пере­вищують її можливості, що формує у неї комплекс непов­ноцінності. Дотримання ліберально-потурального стилю нерідко призводить до вседозволеності, спотворює уявлен­ня дитини про те, що можна і чого не можна, за надмірних проявів любові не дає змоги сформуватися у ній самостій­ності й активності. Найефективнішим є демократичний стиль спілкування, який спирається на потреби дитини у позитивних емоціях, вимогливість, визнання її особистос­ті і досягнень. У такій комунікативній практиці батьків домінують навіювання і переконання.

Специфіка спілкування дитини з вихователем

У спілкуванні дитини з вихователем конструктивну, сприятливу роль відіграє атмосфера дружнього взаєморо­зуміння, що дає дітям позитивні емоції, впевненість у собі, розуміння значення співробітництва у спільній діяльнос­ті, забезпечує співрадість від успіху. З часом у них з'явля­ються почуття «ми», співучасті у спільній справі.

Ставлення до вихователя дошкільники мотивують по-різному. Молодші дошкільники, як правило, оцінюють йо­го узагальнено (вона хороша!), іноді - на підставі харак­терних ознак зовнішності (у неї зачіска гарна). 5-7-річні діти часто беруть за основу особисте ставлення вихователя до них (подарувала іграшку), а також його знання і вміння (знає багато казок, все вміє робити), моральні якості вихо­вателя (ласкава, завжди строга), вияви довіри до них, під­тримання їхньої самостійності (дозволяє книги підклеїти, чергувати у куточку книги). Здебільшого діти дають пози­тивну характеристику педагогу та його моральним якос­тям. Однак вони ще рідко оцінюють його з огляду на увагу до всіх дітей (водить на прогулянки, годує).

Ставлення дошкільників до педагога залежить від їх­нього віку, особливостей особистісного розвитку, місця се­ред однолітків тощо. В активних, ініціативних дітей воно більш усвідомлене і має різноманітніші мотиви. На став­лення дітей до вихователя впливає і те, як про нього вис­ловлюються авторитетні для них дорослі. Має значення і стиль спілкування вихователя: діти прихильніші до тих, хто дотримується демократичного стилю взаємодії з ними.

Іноді у старших дошкільників виникають елементи критичного ставлення до вихователя і його діяльності (не дозволяє малювати й ліпити), хоч загалом воно не типове для них.

Ставлення дітей до особистості педагога часто дзер­кально відображає ставлення педагога до них. Заохочу­вальне ставлення педагога до дитини передбачає увагу і піклування, активне використання у спілкуванні позитив­них оцінок і вимог, які підбадьорюють. За таких умов ді­тям стають зрозумілі почуття, які переживає вихователь, у них виникають переживання, співзвучні його пережи­ванням, і відповідні ініціативні дії. Дошкільники особли­во чутливі до позитивних оцінок, нерідко спонукають до­рослих виявляти до себе позитивне емоційне ставлення, переживають яскраво виражене задоволення від похвали. Емоційно виразний прояв вихователем свого ставлення до негативного вчинку дитини спонукає її до переживання почуття вини, уникнення надалі таких дій.

Формально-вимогливе ставлення полягає в опорі на ме­ханізми управління і керівництва. При цьому нерідко пе­реважають негативні оцінки, осудливі висловлювання, емоційна безбарвність спілкування. Вихователь пригнічує ініціативність, бажання дітей, які негативно реагують не лише на нього, а й на дошкільний заклад загалом. Тому ефективність зусиль вихователя дуже низька.

Непослідовний тип ставлення до дітей супроводжу­ється неврівноваженими емоційними проявами, нестабіль­ними вимогами, відсутністю контролю за виконанням по­бажань, вказівок. Поведінку дітей такий вихователь оці­нює ситуативно, залежно від свого настрою, зважаючи не на вчинок, а на власні симпатії та антипатії. Діти намага­ються заслужити прихильність вихователя, але без належ­ного його заохочення це прагнення згасає. Адже в одних ситуаціях він помічає і оцінює старання малюків, а в ін­ших - ігнорує. Із часом це знижує значущість оцінок ви­хователя для дітей, вони починають уникати прямих кон­тактів із ним, не виявляють ініціативи й активності у спіл­куванні.

Для переживання дитиною того, як її оцінює дорослий, потрібно, щоб вона відчувала себе об'єктом його уваги і по­ваги. Без зацікавленого емоційного ставлення вихователя до дітей неможливі відповідні їхні емоційні переживання, адекватне сприймання педагогічного впливу.

Загалом дитина сприймає вихователя як моральний зразок, незалежно від його емоційної привабливості, часто наслідує навіть у дрібницях («ефект ролі»). Таке насліду­вання дошкільників особистісно осмислене і не є простим копіюванням вихователя. Діти фіксують певні поведінкові штампи дорослого, що свідчать про його владу. Зобра­жуючи у своїх імпровізованих інсценізаціях вихователя, вони сідають на стілець, повторюють його жести; обравши роль конкретного вихователя, навіть неагресивні, спокійні діти дозволяють собі окрик, суворі інтонації, осуд одноліт­ків. Рольовий стереотип вихователя в очах дітей зумовлю­ється також ореолом «непогрішності» - приписуванням йому особливих якостей, здібностей, умінь. Наслідком цьо­го є некритичне сприйняття дошкільниками висловлю­вань, оцінок, дій, вад характеру, недоліків поведінки, по­милок вихователя.

Вихователь часто постає в очах багатьох дітей як носій якості «надконтролю», яка іноді може суттєво розходити­ся з тим, як він насправді їх контролює. Діти почувають себе постійно під пильним наглядом педагога, переживають відкритість, ймовірність опинитися під впливом доросло­го, його здатності «все бачити і все оцінювати». Проте іде­алізують вони не так конкретну особу, як соціальну фун­кцію педагога.

Педагогічне спілкування із дошкільниками

Професійна діяльність вихователя неможлива без ефективного педагогічного спілкування, покликаного максимально сприяти психічному розвитку дітей.

Педагогічне спілкування - система взаємодії педагога з дітьми з метою здійснення на них виховного впливу, формування педаго­гічно доцільних взаємин, створення сприятливого для їхнього пси­хічного розвитку мікроклімату.

Для забезпечення ефективного педагогічного спілку­вання вихователю потрібно знати, чого чекають від спілку­вання з ним вихованці, враховувати їхню потребу у спіл­куванні з дорослими, розвивати її. Педагогічно правильне спілкування з дітьми у «зоні найближчого розвитку» сут­тєво сприяє реалізації їхніх потенційних можливостей, го­тує до нових складніших видів діяльності. Форма і зміст його обумовлюються завданнями, які педагог намагається розв'язати у роботі з дошкільниками.

Ефективність педагогічного спілкування також зале­жить від уміння вихователя враховувати вікові та індивіду­альні особливості дітей: з найменшими він частіше виявляє особливу теплоту, використовує ласкаві форми звертання, до яких вони звикли у сім'ї; зі старшими йому потрібні не лише чуйність і зацікавленість, а й уміння пожартувати, а за необхідності - вдатися до категоричності. Позначають­ся на спілкуванні педагога інтереси, нахили, стать дітей, особливості їхнього сімейного мікросередовища.

У процесі взаємодії з дітьми педагог використовує:

а)  прямий педагогічний вплив, який безпосередньо звернений на вихованців, стосується їхньої поведінки, вза­ємин: пояснення, вказівки, заохочення, покарання тощо;

б) непрямий педагогічний вплив, який здійснюється через інших осіб, відповідну організацію спільної діяль­ності. Педагог не створює жодних перешкод, не дає вказівок, але так змінює умови, що діти особисто вибирають ба­жану для них форму діяльності.

Найефективнішим у роботі з дошкільниками, особливо молодшого і середнього віку, є непрямий вплив, для здій­снення якого вихователь використовує гру, ігрове спілку­вання. Завдяки цьому він без натиску, моралізування спрямовує діяльність дітей, їхній розвиток, регулює взає­мини, вирішує конфлікти. Для цього можуть бути вико­ристані казки, вірші, приказки, малюнки, іграшки тощо.

Правильно організоване педагогічне спілкування ство­рює найсприятливіші умови для розвитку творчої актив­ності дошкільників. Щодо цього особливим потенціалом наділене особистісно-ділове спілкування, яке задовольняє потреби у співробітництві, співпереживанні, взаєморозу­мінні, сприяє створенню атмосфери співтворчості. Його ефективність підвищується раціональним вибором стилю педагогічного спілкування (найширші можливості для пе­дагога і дитини створює демократичний стиль).

Оптимальне педагогічне спілкування є запорукою мак­симального використання особистісного потенціалу, про­фесійних умінь, навичок, здібностей вихователя. Значною мірою це залежить і від психологічного клімату у колекти­ві дошкільного закладу.