15. Проблеми акціонерного капіталу у працях українських вчених 20-21 століття

Акціонерний капітал — ресурси акціонерного товариства (компанії), утворені шляхом об'єднання кількох або багатьох індивідуальних капіталів, розширення масштабів акціонерної компанії завдяки капіталізації частини прибутку, а також залучення певних коштів вкладників через механізм продажу акцій та облігацій, що базується на привласненні чужої праці.

Акціонерний капітал (власність) поділяють на власний і позичений.

Власний акціонерний капітал формується із коштів, отриманих від випуску та реалізації акцій та облігацій і резервного капіталу, сформованого внаслідок відрахувань від прибутку та їх інвестування у виробництво. Він може збільшуватись і завдяки подальшому випуску акцій та облігацій. З прибутку власники акцій щорічно одержують дивіденди, але лише після сплати податків державі, зарплат і премій менеджерам, поповнення резервного фонду тощо. Резервний капітал також інколи використовують для виплати дивідендів у період погіршення економічної кон'юнктури.

Позичений акціонерний капітал формується за рахунок банківського кредиту і коштів, отриманих від випуску облігацій. Наприкінці 1999 — на початку 2000 років обсяг капіталізації акціонерних компаній у США становив понад 19 трлн дол. або 180 %ВВП, у 1925 — 75 % ВВП, а наприкінці 60-х років — 100 % ВВП; ринкова капіталізація компаній високих технологій перевищила 2,7 трлн дол.

Фактичним власником акціонерного капіталу є вузьке коло осіб або фінансових інститутів (комерційних банків, страхових компаній тощо), які володіють контрольним пакетом акцій. З його допомогою встановлюється контроль гігантських монополій над значними капіталами чужих компаній та власністю дрібних акціонерів у формі акцій.

В акції поєднуються правовий і економічний аспекти (що зумовлено наявністю цих аспектів у категорії "власність"), тому загальноприйнятим визначенням її сутності є: вид цінного папера без установленого строку обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства і дає право на участь в управлінні акціонерним товариством, одержання частини прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна у разі ліквідації. Проте сутність її у такому визначенні не розкривається.

Акція (лат. actio — дія, дозвіл) (у політекономічному контексті) — найважливіша форма національного багатства в умовах сучасного капіталізму, яка дає змогу привласнювати відповідну суму дивідендів і здійснювати управління акціонерним капіталом акціонерам, які володіють контрольним пакетом акцій.

Водночас акції та облігації є лише титулом власності, що приносить дохід власникам фіктивного капіталу, який здійснює свій кругообіг значною мірою незалежно від руху реального виробничого капіталу.

Акціонерні компанії є юридичними особами, які самостійно обирають форми управління господарською діяльністю, у тому числі реалізації продукції, встановлення цін, заробітної плати (крім мінімального рівня, який визначається державою), використання чистого прибутку (крім тієї його частини, що виплачується у формі податків до держбюджету і внесків у пенсійний фонд), несуть відповідальність своїми активами за прийняті зобов'язання.

Результатом господарської діяльності акціонерної компанії є балансовий прибуток. Частина його спрямовується на виплату податків (у державний бюджет і фонди соціального страхування), а чистий прибуток за рішенням ради директорів (вищого органу управління між загальними зборами) розподіляється на виплату дивідендів і формування резервів (порядок використання яких закріплюється у статуті).

Вищим органом управління акціонерної компанії є загальні збори акціонерів, які проводяться не менше одного разу на рік. З числа директорів компанії призначається президент. У перерві між загальними зборами акціонерів і засіданнями ради директорів управління акціонерною компанією здійснює правління, яке затверджує рада директорів. Перші акціонерні компанії виникли на початку XVII ст., у 2002 р. одній з них (Ост-Індській) виповнилося 400 років.

Масово акціонерні компанії почали створюватися в останній третині XIX ст. Так, у Німеччині наприкінці 70-х років було до 460 акціонерних компаній, а на початку XX ст. — майже 2,5 тис. Нині у розвинутих країнах більшість великих, середніх і частина малих підприємств існують у формі акціонерних товариств, що сприяє формуванню цілісності економічної системи. Акціонерна компанія як організаційна форма також широко застосовується для утворення транснаціональних корпорацій з метою подальшої їх експансії. Акціонерні компанії поділяють на два основні типи:

— відкриті, акції яких вільно продаються і купуються всіма бажаючими. У деяких країнах (наприклад, США) їх називають публічними;

— закриті, акції яких не надходять у вільний продаж, а розподіляються серед засновників.

Акціонерами можуть бути від 300 осіб (закриті товариства) до 60 тис. (середня кількість акціонерів компанії у США), та до 4 млн у найбільших публічних акціонерних компаніях.

Кількість акціонерів у розвинутих країнах постійно зростає (за винятком періоду економічних криз). Так, у США у 1929 р. їх налічувалося 1 млн, в 1979 р. — понад 30 млн, а у 2000 р. — майже 55 % населення країни були учасниками фондового ринку. В США, Великобританії, Нідерландах, а в другій половині 90-х років XX ст. і в Швейцарії економічним стимулом щодо придбання акцій для частини акціонерів були вищі дивіденди порівняно з відсотками на банківські вклади, а для іншої частини — накопичення власності. Так, на початку XXI ст. у західних країнах сім'ї накопичили в акціях багатство вартістю до 25 трлн дол., а у США їм належало майже 40 % вартості корпорацій. Водночас під час економічної кризи дрібні акціонери можуть втратити всі заощадження. В 2001 р. обсяг акціонерного капіталу на душу населення становив майже 57 тис. дол., в Японії — 32 тис. дол. В Бельгії, Швеції та Фінляндії поширена модель акціонерного капіталізму, за якої основним джерелом розширення масштабів економічної діяльності корпорації є фонд — тобто процес капіталізації, а також кредити банків та інших фінансових інститутів.

Ефективнішими формами господарювання є відкриті акціонерні компанії, що зумовлено: можливістю повніше залучати зовнішні джерела фінансування; більшими обсягами їх капіталу, отримуваних прибутків і широким використанням їх на інвестиційні проекти, наявністю потужніших стимулів до праці у найманих працівників тощо.

В Україні у 2002 р. налічувалося 12,1 тис. відкритих та 22,2 тис. закритих акціонерних товариств. Незважаючи на велику кількість корпоратизованих державних підприємств, пріоритетність трудової колективної власності в Українській Конституції не закріплена. Відбулося лише формальне перетворення державної власності на засоби виробництва на власність трудових колективів, які стали власниками і результатів своєї праці. Однак через механізм оподаткування держава вилучає до 80 % створеного доходу, а в окремі роки — навіть частину амортизаційних відрахувань. Трудові колективи практично позбавлені можливості збільшувати обсяги інвестицій у виробництво, оскільки вони повинні викуповувати свої підприємства, а заощадження населення держава не повертає. Крім того, власність зосереджується в руках олігархічних груп. Так, лише у 2002 р. кількість власників великих пакетів акцій (які перевищують 10 %) збільшилася на 8,4 %. Тому відчуженість найманих працівників від власності (на засоби виробництва і виготовлений продукт) посилюється, відбувається зростаюча пролетаризація суспільства, а основна маса населення перетворюється на номінальних власників сурогатів цінних паперів.

Засновники акціонерної компанії привласнюють засновницький прибуток, який є різницею між сумою, отриманою від реалізації випущених акцій, і дійсним капіталом, вкладеним ними в акціонерне товариство. Засновницький прибуток виникає також при перетворенні індивідуальних (у тому числі сімейних) капіталів на капітал акціонерних товариств і додаткового випуску акцій уже існуючих акціонерних компаній. Сума засновницького прибутку — це різниця між величиною продажу акцій за курсовою вартістю та номіналом.

Іншим способом отримання засновницького прибутку є "розводнення" акціонерного капіталу, тобто випуск і продаж акцій без відповідного збільшення реально існуючого капіталу. Воно здійснюється у разі:

1) успішної роботи підприємства, отримання ним прибутків і додаткового випуску акцій (замість виплати підвищених дивідендів) та їх продажу з метою поповнення засновницького прибутку;

2) незмінної величини прибутків і випуску додаткової кількості акцій шляхом зниження величини дивідендів;

3) біржових спекуляцій, купівлі контрольних пакетів акцій, отримання банківського опціону (коли банки, що займаються розміщенням акцій, купують частину з них за заздалегідь фіксованою ціною з метою реалізації за більш високою) та ін.

Засновницький прибуток утворюється в процесі руху фіктивного капіталу. Тому його джерелами є перерозподіл певної маси доходів на користь засновників, створена найманими працівниками додаткова вартість та організаторська діяльність засновників. У двох останніх випадках засновницький прибуток є різновидом підприємницького доходу.