38.Французька література другої половини хх ст. Школа "нового роману"

Історія XX століття для Франції, як і для всієї Європи, була відзначена ранами двох світових воєн. Обидві розгорталися на її території, і під час другої - країні довелося пережити приниження розгрому, окупації й офіційної «співпраці» з гітлерівською Німеччиною.

Французька література XX ст. переживала глибокий вплив німецької філософії: Гегеля, Маркса, Ніцше, Хайдеггера.

У французькій літературі XX ст. письменники прагнули відтворювати і досліджувати не характери, а «ситуації» у філософському значенні цього . Це нове, екзистенціалістське розуміння людської свободи особливо яскраво виражене у письменників, що безпосередньо засвоїли уроки філософії Ф. Ніцше і М. Хайдеггера, Сартра, Камю, Сент-Екзюпері.

У 40-50-х рр. екзистенціалізм, що сполучав у собі філософські, художні, соціально-політичні прагнення, увійшов у моду і довго залишався головною течією у французькій прозі, драматургії, есеїстиці.

Поняття про «Новий роман» у французькій літературі

«Новий роман» або Антироман - жанровий різновид французького модерного роману другої половини 40-70-х XX ст.

"Новий роман" - це умовний термін для позначення художньої практики письменників 1950-х-1970-х років, що замість техніки традиційного роману, яка, на їхню думку, вже вичерпалася, запропонували прийом творення тексту без сюжету та героя.

Його представники (Наталі Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор, К. Сімон та ін.) опиралися на філософсько-естетичну систему екзистенціалізму і відтворювали розірвану свідомість особи, стан її відчуттів та вражень. В антиромані немає «відображеної дійсності», конфлікту, сюжетних колізій, зав'язки чи розв'язки, немає героя, його вмотивованих вчинків, емоцій.

Представники: Семюел Беккет

Жерар Бессетт (зарахований деякими критиками)

Мішель Бютор (романи першого періоду творчості)

Жан Кайроль (зарахований деякими критиками)

Марґеріт Дюрас (деякі твори споріднені з цією школою)

Тоні Дювер (зарахований деякими критиками)

Жан Лаґроле (зарахований деякими критиками)

Клод Олльє,Робер Пінже ,Жан Рікарду ,Ален Роб-Ґріє ,Наталі Саррот ,Клод Сімон

Катеб Ясін (зарахований деякими критиками)

Ле Клезіо (близький до цієї течії)

Школа «нового роману» склалася у 50-х рр. паралельно з аналогічними явищами в інших галузях мистецтва - «антидрамою», «новою хвилею» в кіно, «новою критикою».

Письменники цієї школи люблять звертатися до мотиву «картини, що оживає», яка, замикаючи на собі сюжет, надає йому одночасно і умовності символу, і циклічності міфу. Солдат, що блукає містом у Роб-Гріє («У лабіринті»), сходить з картини, що висить у кав'ярні, і зображує ту ж саму кав'ярню і одночасно прикрашає стіну в будинку оповідача, не менше примарному, ніж уся атмосфера роману.

Руйнування загальноприйнятого - ось головний естетичний принцип «нового роману». "Новий роман" завершив свій розвиток в 70 роках ХХ століття.

39. Особливості розвитку німецької літератури другої половини хх ст.

Початок другої половини XX ст. ознаменований осмисленням гіркого досвіду світових воєн (особливо Другої світової війни й руху Опору фашизму). У Німеччині (країні, звідки гітлеризм почав свій кривавий похід) таким осмисленням займалася література розрахунку з минулим. Яскравим явищем цієї літератури є творчість німецького письменника Генріха Белля. Пригадайте важкі роздуми анонімного героя оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» над тим, а за що ж, власне, він воював і за які ідеали його понівечено? Такі роздуми не обмежуються одним-єдиним персонажем — над ними міркували мільйони колишніх солдатів вермахту та й інших німців, які побачили ганебну поразку гітлерівських амбіцій і претензій на світове панування. Ще одним з-поміж німецьких письменників, які розробляли подібну тематику, був видатний драматург Бертольт Брехт. У своїй драмі «Життя Галілея» він порушує гостру проблему відповідальності вченого за свої відкриття. А також виділилися такі письменники як Дітер Ноль («Пригоди Вернера Хольта»), Макс Вальтер Шульц («Ми не порох, що летить за вітром»), Еріх Марія Ремарк («Ніч у Лісабоні») .

В літературі ХХ ст. що формували "обличчя" людської цивілізації можна виділити такі риси:

1. "Ревізія" класичних, раціоналістичних форм ідейного світобачення та форм його художнього ствердження;

2. Загострення уваги до пошуку нових форм художнього відображення дійсності та світоглядних моделей його розуміння;

3. Перевага ірраціональних чинників мислення над раціональними і суб'єктивних форм сприйняття над об'єктивними;

4. Виникнення великої кількості ідеалістичних філософських та естетичних шкіл і напрямів;

5. Ствердження модернізму та авангардизму в мистецтві.

Непокоять письменників також і проблеми духовного розвитку суспільства. Тому тут бурхливо розвивається так звана «масова культура», зокрема «масова література». «Масова культура» не збагачує, не вдосконалює суспільство і людину, а прагне маніпулювати ними. Малохудожня книжкова продукція пропагує бездумний, безтурботний, іноді жорстокий і розпусний спосіб життя.

Письменник Гюнтер де Бройн в «Буридановім ослі» (1968), відтворюючи різні життєві ситуації та розповідаючи про різні людські долі, підводять читачів до спільного висновку: розбіжність між ідеалами, які проголошуються суспільством, й облудною практикою суспільного життя — одна з головних причин бездуховності. А ще, крім того, — всесилля «золотого тельця», якому продовжує поклонятися людство.

У мистецтві XX століття безперервно відбуваються взаємодія і взаємозбагачення різних літературних течій і напрямів. Відбуваються навіть тоді, коли одні митці (наприклад, Бертольт Брехт) звинувачують інших (модерністів) у пропаганді «відчаю і безсоромного пристосовництва», або одні заперечують метод інших (наприклад, Ежен Іонеско стверджував: «Я дедалі більше схиляюсь до висновку, що реалізм є брехливим та ірреальним, що справжнім є те, що ввижається»).

У 50—60-х роках виявився творчий потенціал «театру абсурду», «нового роману», західнонімецької «лірики-модерн», інших модерністських течій. Так, «абсурдисти» у своїх драматургічних творах тяжіли до універсальності висновків, зображували життя у формах алегоричних, умовних. Мистецтво для них було певним символом життя, а художнє зображення не мало конкретно визначених просторово-часових орієнтирів. Проте саме таке зображення виявляло у сьогоденному вічне — предмет творчості.

Реалізм другої половини XX століття не зрікався набутків минулого, але й не проходив повз досягнення сучасного мистецтва. Це відкривало можливості для найповнішого виявлення таланту митців, які лишалися на позиціях реалізму, досліджували соціальні проблеми буття у формах самого буття і водночас тяжіли до найширших узагальнень.