29. «Драма ідей» у творчості б. Шоу.

Слова "театр", "драма", "сцена" - грецького походження. Саме там колись зародилося це мистецтво.

Драма ( дія) - це один з літературних родів, що зображує світ у формі дії і, здебільшого, призначений для сценічного втілення. Виникла драма ще в античний період і впродовж розвитку літературного процесу вона зазнавала змін. Існує два жанрових типи драми: "арістотслівська", або "закрита", драма; "неарістотелівська", або "відкрита", драма.

Перший тип драми розкриває характери персонажів через їхні вчинки. У такій драмі завжди є зав'язка, розвиток дії, кульмінація та розв'язка. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі.

Другий тип драми – до драми проникають чи епічні, чи ліричні елементи. Якщо у таку драму потрапляють ліричні елементи, тоді виникає лірична драма, в центрі зображення якої внутрішній світ героїв. Якщо ж у таку драму домішують епічні елементи, то тоді вона називається епічною. У XIX стався справжній переворот у світовій драматургії.

У центрі уваги "нової драми" кінця ХІХ-початку XX ст. постала особистість з її переживаннями і почуттями. Нові драматурги не ставили за мету точно відобразити певні події, їхні твори - своєрідна метафора життя особистості (особливо її внутрішнього життя) та світу.

"Бернард Шоу "драми-дискусі. "основа драми - дискусія; глядачі як учасники театрального дійства, відкритий фінал, нові типи героїв, поєднання жанрових ознак драми і роману".

Англійський драматург Б. Шоу (1856—1950) творчо сприйняв традиції драматургії своїх попередників, зокрема Г. Ібсена, і розкрив нові можливості театрального мистецтва. В творчій спадщині письменника драматичні твори різних жанрів: комедії, драми, історичні трагедії, але їх об'єднує щирий інтерес до людини, її світогляду, духовної культури. Драматург використовує відомий грецький міф про Пігмаліона, скульптора, який зневажливо ставився до кохання, надаючи перевагу своєму мистецтву. За це богиня Афродита покарала його: вона насилає на Пігмаліона кохання до найпрекраснішого його витвору — статуї морської богині Галатеї. Вражений коханням, Пігмаліон страждає, бо його кохана залишається лише витвором із холодного каменю. Пігмаліон благає Афродиту оживити Галатею. Статуя оживає і, перетворившись на прекрасну жінку, стає дружиною Пігмаліона. Шоу оригінально переробляє цей міф, підкоряючи своєму творчому задуму. Його п'єса, на перший погляд, зовсім не про кохання, принаймні про кохання герої не говорять. Вони вирішують зовсім інші проблеми. За буденними подіями і кумедними ситуаціями Шоу побачив важливу проблему — проблему пробудження людської гідності, можливість реалізації особистістю внутрішньої краси. Головна проблема п'єси «Пігмаліон» — це проблема можливостей людини для духовного розвитку. В п'єсі Шоу, як і в міфі, два плани цього розвитку: перший — Еліза, її «одухотворення» під впливом мистецтва Хіггінса, другий — сам Хіггінс, який повинен визнати, що крім цього «мистецтва», крім фонетики, є інші важливі речі: людські стосунки, людські долі.

Новаторство Шоу в царині театру "ідей":

- форма п'єси-дискусії, в якій широко використано парадокс як засіб відкриття невідповідності між видимістю й сутністю суспільних та особистих стосунків; немає зіткнень абсолютного добра з чорним злом;

- "відкритий фінал", щоб у глядача не виникло думки, що справу закінчено й проблеми вирішені за них драматургом;

- парадокс як головний художній прийом драми;

- втручання автора в дію (наявність великих ремарок, коментарів, передмов і післямов, не властивих для драматичних творів);

- відтворення людських почуттів;

- поділ персонажів на ідеалістів, які жили фальшивими ідеалами, і реалістів, які скептично споглядали світ;

- пропонування нової структури п'єси: розв'язка - розвиток дії - дискусія (тобто перебіг подій повинен готувати фінальну розмову - суперечку, упродовж якої головна проблема (проблеми) п'єси не розв'язувана, а навпаки, ще більше загострювалася);

- поєднання комедії і трагедії;

- намагання наблизити нову драму до сучасних проблем суспільного та інтелектуального життя.

Перші його п'єси були поставлені у "Незалежному театрі". "Будинки вдівця" були сприйняті як обурливий памфлет. Вистава зумовила скандал. Драматурга звинуватили у повній необізнаності із законами сцени, у відсутності драматичного хисту. Нарешті після кількох вистав п'єсу знали з репертуару театру.

Інтелектуальна драма Бернарда Шоу збагатила світовий реалістичний театр XX ст. глибиною соціально-філософської проблематики, гуманістичним пафосом.

Наступний цикл п'єс "Приємні п'єси" одразу увійшли до репертуару театру: "Війна і людина", "Обранець долі", "Кандіда" та ін. Але назва циклу просякнута іронією, драматург продовжив критикувати суспільство. У 1897 р. написана драма "Учень диявола", у 1898 р. - "Цезар і Клеопатра". У 1900 р. ці п'єси побачили світ під заголовком "П'єси для пуритан".

Перше визнання прийшло до Шоу з-за кордону. Важливу роль у цьому відіграв віденський журналіст Зігфрід Требітч, який переклав п'єси драматурга німецькою мовою. У Відні завдяки цьому була поставлена п'єса "Учень диявола", а в Берліні - "Зброя і людина". Після цього драматургія Б. Шоу набула популярності на всьому європейському континенті і в США.

У період між двома Світовими війнами митець створив цілу низку нових п'єс, серед яких визначними стали: "Дім, де розбиваються серця" (1917), "Назад до Ма-фусаїла" (1929), "Свята Жанна" (1924), "Візок із яблуками" (1929), "На мілині" (1933), "У золоті дні доброго короля Карла" (1938). Письменник звернувся не лише до жанру комедії, а й реалістичної драми та історичної трагедії. Він заглибився у проблеми людського світогляду, розвитку інтелекту, духовної культури. У 1925 р. шведська Академія присудила Бернарду Шоу Нобелівську премію з літератури. Проте він пожартував з цього приводу: "Припускаю, що премію мені присудили за вдячність, що я полегшив у 1925 році ситуацію всього світу, нічого не опублікувавши цього року". Він подякував за честь, яку йому надали, проте відмовився від грошей, пояснивши тим, що гроші для нього - це "рятувальне коло, що кинули плавцю, який щасливо дістався берега".

В останні роки життя драматург написав "16 нарисів про себе", п'єси, ряд сцен під загальним заголовком "Хитроудрі байки" (1948) і лялькову п'єсу "Шекс проти Шо" (1949).

Він завжди дотримувався власних принципів у письменницькій справі і зізнавався: "Завжди потрібно перевершити вашу ідею так, щоб змусити людей прислухатися, а також налякати так, щоб вони почали діяти. Я завжди усвідомлено поводився саме так".