17) Міф у літературі.

Вивчення проблеми співвідношення міфу та художньої літератури є одним з найактуальніших для науки ХХ- ст., оскільки як на рівні структури, так і на рівні семантики література ХХ ст. зберігає звязок з міфом, включаючи в свою інтертекстуальну ГРУ класичну культурну традицію, черпаючи образ із міфологічних джерел (античної, християнської, середньовічної міфологічних систем), свідомо орієнтуючись на міфологічні парадигми. Історія культури і літератури завжди так чи інакше співвіднесена з міфологічною спадщиною давнини, і навіть якщо в ХVIII-XIX ст. (за винятком романтичної філософії та літератури), можемо спостерігати процес деміфологізації літератури, оскільки мистецтво ставило собі за мету звільнитися від ірраціонального спадку та традицій первісної культури, стверджуючи принципи раціонального пізнання світу та людини і наслідування природи, та «свідомо орієнтувалося на правдоподібне відображення дійсності, створення художньої історії свого часу»; то з кінця ХІХ ст. інтерес до міфології знову помітно зростає.

Відродження інтересу до міфу романтиками відіграє суттєву роль в цьому процесі, однак процесс реміфологізації змінює свій керунок. Якщо романтики прагнули до «єдності природи й історії і не бачили суперечності між міфологічним та історичним часом, то в кінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. переважає вагнерівський підхід: інтерес спрямований не на плинність і мінливість часу, а на константи часового потоку». Саме Р. Вагнер і Ф. Ніцше визначили парадигму міфологізму як специфічного художнього явища ХХ ст. Вони відродили міф для мистецтва, накресливши «шлях від традиційної міфології до нової міфотворчості». Бурхливий процесс відродження міфу на початку ХХ ст. охопив різні сторонни європейської культури і виявив себе,як стверджував Є. Мелетинський, в трьох основних аспектах: «…по-перше, це визнання міфу вічно живим, по-друге, відокремлення в самому міфі його зв’язку з ритуалом і концепції вічного повторення і особливо, по-третє, максимальне зближення або навіть ототожнення міфу і ритуалу з ідеологією і психологією, а також з мистецтвом».

Міфоологізм – характерне явище літератури ХХ ст. і як художній прийом, і як «прийом світовідчуття». Міфологічні сюжети, стародавні легенди і перекази, казки і притчі в літературі ХХ ст.. виконують найрізноманітніші функції, координуючи і скеровуючи художні пошуки письменників і в історико-естетичній, і в морально-етичній, і в чуттєво-емоційній площинах. Міф стає не лише структурною основою, що організовує художній твір, тою особливою формою, без якої зміст втрачає внутрішню єдність і багатство; але й метамовою літератури, універсальною поетичною мовою, з допомогою якої письменник намагається пояснити сучасність, світ. Тобто письменники ХХ ст.. звертаються до міфу, з одного боку, як інструменту художньої організації матеріалу, а, з іншого боку, вони бачать в міфі своєрідну модуль світу і людини, можливість естетичного освоєння світу.

Міф та історія стають ключовими поняттями ХХ ст.. А. Лосєв і Р. Барт, наприклад, вважали, що ХХ століття продукує міфи навіть активніше, аніж попередні культурно-історичні епохи, тобто можемо говорити не лише про реміфологізацію (міфопоетичне відродження стародавніх історій), але й про міфотворчість (створення власної мови поетичних символів і власних міфів) в мистецтві ХХ ст.. Обґрунтованою є думка А. Лосєва про те, о культура ХХ ст.. розвивається піз знаком міфу: оскільки, серед тих культурних пластів, які включаються в інтертекстуальне поле літературного процесу ХХ ст., одним з найактуальніших є міфологічний пласт. Саме завдяки багатовіковій традиції свого освоєння міф на початку ХХ ст.. «перетворився на надзвичайно багатозначну категорію, здатну виражати, ілюструвати, означати і символізувати надзвичайно широку палітру значень». Отже, міф у кінці ХІХ-ХХ ст.. вже не сприймають як примітивне мистецтво, що не доросло до рівня істинних художніх цінностей. В ньому «прочитують стихійність життєвої енергії, цілісність структури значень, що втілюють світобачення первісної людини». Н. Фрай стверджував, що з однієї культурної епохи в іншу переходять поза історичні, типологічні художні форми і формули, факт, який, на його думку, доводить уявлення про єдність світової культури. Таким чином, з міфом пов’язують основні проблеми людської свідомості та буття, а також пошук першооснови культури, її витоків.

На межі ХІХ-ХХ ст.. назріває криза історичної свідомості, частково підготовлена естетикою реалізму та новими науковими відкриттями, назріває криза історичної свідомості, частково підготовлена естетикою реалізму та новими науковими відкриттями, нівелюються старі поняття-регулятори суспільного й особистого життя, постає питання само ідентифікації особистості та її ролі в історії, а звідси і пошук якихось вічних, непорушних констант, звернення до міфу як способу по-новому осмислити ці вічні питання. Є. Мелетинський, З. Мінц, А. Саруханнян, Д. Максимов, В. Руднєв пов’язують повну неоміфологічних тенденцій в літературі з теорією і практикою символізму, нова хвиля якого на межі століть вибудовує саме на міфологічному типі мислення. Символізм дав перший імпульс новій міфотворчості й накреслив шлях сучасного мистецтва «від символу до міфу». Символізм як метод – це «ієрархічно організована система принципів образотворення, ядро якої становлять містицизм, міфологізм та панестетизм» . Та й міфологія за своєю природою є символічною. З добою модернізму, який розкрив об’ємність і багатогранність традицій, пов'язаний подальший розвиток міфологічного мистецтва ХХ ст., його найяскравіші сторінки, що втілилися в жанрі роману-міфу, поеми-міфу, драми-міфу. Крім того, саме модернізм, з характерним йому «поліцентризмом художнього мислення, дав активний імпульс культивуванню не лише античних і християнських міфологічних моделей, але й національних традицій» в кінці ХІХ-ХХ ст.

Відродження національних міфів, зазвичай, характерно для тих культур, які знаходяться на периферії, відчуваючи сильний тиск з боку інших культурних домініонів, для тих культур, де постає проблема пошуку власної автентичності або збереження і національної ідентичності, збереження мови; оскільки в критичні моменти історії людям потрібний етногенетичний міф, який, апелюючи до минулого, фактично вибудовує поза історичну схему, що представляє народ незмінною цілісністю. Звертаючись до героїчного образу предків, національні міфи, таким чином, покликані виховати самоповагу, об’єднати і наділити тою творчою енергією, що допоможе подолати кризу. Проте процес пошуку певних національних «коренів» і витоків», особливої «національної ідеї» і «національного характеру» в національній міфології набуває в ХХ ст.. характеру нової міфотворчості (коли минуле конструюється, виходячи з оточуючої соціо-політичної дійсності, для того, щоб на основі таким чином інтерпретованого минулого, висувати «проекти» майбутнього). Репрезентативною є доля Ірландії, для якої національні міфологічні традиції стали живим підґрунтям національної самосвідомості, національною життєвою моделлю, а також джерелом образів і символів, тем і мотивів для багатьох ірландських письменників ЇЇ ст., серед них – В. Б. Єйтс і Дж. Джойс.