1. Провідні літературні напрями та течії в західноєвропейських літературах останньої третини хіх століття.

Загальна картина літературного розвитку останньої третини ХІХ століття надзвичайно різноманітна. В цей період розвиваються, співіснують і взаємовпливають реалізм, натуралізм, неоромантизм, естетизм, символізм. Своєрідність літератури визначається ситуацією, що складається в суспільному житті Європи, а також впливом позитивізму, філософії життя та інших філософських концепцій. Одна із найважливіших рис цього періоду – вплив нереалістичних декадентських тенденцій на загальний розвиток літератури.

Розчарування в життєвій дійсності та художньому реалістичному способі її відтворення в ост. Третину ХІХ ст.. спричинило зацікавлення новітніми філософськими теоріями та появу нових художніх напрямів, які отримали назву декадентських.

Декаданс – загальна назва явищ у мистецтві і культурі кінця ХІХ – початку ХХ століть. Період декадансу позначений настроями безнадії, розчарування, естетизмом.

Декаданс як конкретно-історичний факт постав у другій половині ХІХ століття, зокрема у Франції, де вперше було застосовано цей термін на позначення нових художніх тенденцій, які заперечували позитивістські доктрини у мистецтві.

Французьке слово «декаданс» означає «занепад» і спочатку було пов’язане з назвою журналу, який видавався в 80-х роках ХІХ ст. у Франції. Вперше цей термін використав французький поет Теофіль Готьє щодо культури пізньої античності, якій були властиві вишукана аморальність, витончений естетизм, меланхолійне сприйняття життя. До декадентів почали відносити філософів, поетів, письменників, художників, котрі належали до різних шкіл та напрямів.

Ідеї Шопенгауера, Ніцше, Бергсона створили філософське підґрунтя для різноманітних літературних явищ і художніх течій мистецтва декадансу епохи зламу віків.

Наприкінці ХІХ століття, письменники часто відмовлялися від творчого методу реалізму. Одним з таких митців є Шарль Бодлер, творчість якого слугує однією з перших маніфестацій естетичної системи символізму в літературі другої половини ХІХ століття.

2. Особливості розвитку реалізму в другій половині хіх ст. Творчість г. Флобера.

Література другої половини 19 століття — умовний період в історії літератури від середини 19 століття до 1890-хроків. В естетичному аспекті період позначений художньо-зображальною системою реалізму у Західній Європі та Росії, подальшим розвитком романтизму, складним комплексом змішаних романтично-реалістичних систем у країнах Центральної і Південно-Східної Європи, у США, а також течією натуралізму. 

Незважаючи на значну нерівномірність літературного розвитку та велику різноманітність художніх напрямків, для цього періоду можна виділити домінанту літературного процесу — це інтенсивний розвиток реалізму, що по різному проявляється у різному історико-культурному оточенні, але має певні спільні риси.

У цей час формулюються естетичні принципи реалізму як методу і з'являється сам термін «реалізм». Становлення теорії реалізму проходить тепер у ще різкішій, ніж у першій половині століття, полеміці з романтизмом. Західноєвропейський романтизм розглядуваного періоду (Гюстав Флобер, Гі де Мопассан, Томас Гарді) продовжує те глибоке вивчення суспільства, яке розпочали Стендаль, Оноре де Бальзак, Чарлз Діккенс. Зберігається також певний антибуржуазний пафос письменників-реалістів.

У західному реалізмі другої половини століття блискуче продемонстровані усі форми залежності людини від обставин. Це питання розглянуте і в соціальному, і в економічному, і в фізіологічному плані. Можна говорити про вплив досягнень соціальних та природничих наук. Одночасно вплив філософії позитивізму дещо обмежує можливості різнобічного бачення дійсності. Європейські письменники-реалісти цього періоду не змогли показати людину як активну у духовному та інтелектуальному плані особистість.

У більшості західних реалістів цього періоду позитивне начало втілено у вигляді приниженої краси, розтоптаноїдоброчесності. Така концепція людини диктувалась недовірою до людської активності та песимістичними уявленнями про її результати. У творчості окремих реалістів (як і, згодом, натуралістів) проявляється естетизація огидного, хворобливого. Проблема естетизму, що тісно вплітається в реалістичну концепцію мистецтва й породжена переважно відразою до прозаїчного та бездуховного суспільства, також надзвичайно важлива для ряду реалістів даного етапу. З цим пов'язаний певною мірою той особливий акцент на проблемі стилю, який був характерний для багатьох письменників (Гюстав Флобер, брати Гонкур).

У західноєвропейському реалізмі розширяється сфера художнього, у неї включається життя демократичних прошарків суспільства і багато явищ дійсності, що в минулому вважались «низькими». Реалізм значно збагачується тонким аналізом невловимих переливів внутрішнього світу людини, а також його фізичної природи. До новаторських відкриттів відноситься специфіка зображення предметно-чуттєвого світу, виключне вміння втілювати «індивідуальність» кожного предмету, атмосферу навколо персонажів, обстановку, видимі ознаки поведінки героїв. У літературі були здійснені відкриття, схожі до тих, котрими збагатили живопис імпресіоністи.

Ці зміни відобразились передовсім у поетиці провідного в реалізму того часу жанру — роману (наприклад, зміна фабули роману, побудова його як «історії життя», що втілювало його саморух, не піддавалось впорядкуванню). Реалістам другої половини 19 століття життєподібність у сенсі буденності характерна у значно більшій мірі, ніж письменникам першої половини століття. Менш характерними стають загострення образу, гротеск, перебільшення.

Реалізм у Росії дещо відрізнявся від західноєвропейського. У цей період російська література стає однією з найрозвиненіших у світі, що в наступні періоди частково втрачається. У Росії формується тип письменника-громадянина, який бере активну участь у різних соціально-політичних перипетіях, а часто і в революційній боротьбі (Олександр Герцен, Микола Чернишевський), чиї твори включаються в широкі суспільні дискусії (Іван Тургенєв, Іван Гончаров, Олександр Островський, Лев Толстой, Федір Достоєвський). Для російського реалізму характерна масштабність проблематики, прагнення осягти характер всесвітньо-історичного розвитку. Російський роман досягає високого рівня майстерності у розкритті нечітких, ледь усвідомлених душевних порухів (внутрішній монологТолстого). Виникає складний поліфонічний роман (Достоєвський), що передбачить розвиток ідей діалогізму у 20 столітті. На передній план творів виходить духовна боротьба особистостей, якій надається одночасно всесвітньо-історичного сенсу. Герой несе повну моральну відповідальність за свої вчинки, що рідко бувало у західноєвропейському реалізмі. Також персонажі не органічно вписуються у дійсність, а перебувають у активній конфронтації з нею. Значення російської літератури цього періоду підтверджується її великим успіхом на Заході, конкретними фактами впливу на західні та східні літератури.

Розвивається реалізм і в інших країнах Південно-Східної Європи. Тут не було таких значних досягнень, як в російській літературі, але існували помітні постаті (І. Франко, І. Чавчавадзе, А.Церетелі, М.Налбандян, М.Ахундов).

Творчість видатного французького письменника Г.  Флоберає  важливим етапом розвитку світового літературного процесу між  бальзаківським етапом реалізму першої половини ХІХ століття й етапом "натуралізму", який у другій половині ХІХ століття був представлений Е. Золя і його школою. Письменник позиціонує  себе як  «ворога капіталістичного суспільства»  причому слово "буржуа" у його сприйнятті позбавлене класового змісту. Для нього "буржуа" – це символічна назва всього жадібного, егоїстичного, бездуховного, вульгарного і низькопробного. Недолікам сучасного йому суспільства  письменник протиставляв високе, тобто мистецтво. Йому був близьким поетичний символ романтика Альфреда де Віньї – "вежа із слонової кості". Для Флобера цей символ – антитеза буденності, визнання високої ролі мистецтва. Але його цікавило і реальне життя, яке він досліджує у творчості зрілого періоду. Літературними авторитетами для Флобера були В. Шекспір і О. Бальзак.

     Флобер ішов власним шляхом у літературі, відмінним від О. Бальзака і Ф. Стендаля, виробляв свою естетику та стиль. Усе в художньому творі, на думку письменника, залежить від стилю, якому він приділяв головну увагу. Мистецтво для письменника було не втечею від життя, а засобом творчого діалогу з ним. "Об'єктивний стиль" (або метод), як називають його літературознавці, розроблений Флобером, став одним із провідних принципів його реалізму, а пізніше був прийнятий іншими французькими письменниками (Гі де Мопассаном, Емілем Золя, натуралістами).  

Характерною особливістю творчої манери Ґ. Флобера є так званий прин­цип об'єктивізму. Він полягає в тому, що письменник не висловлює свого ставлення до персонажів, їхніх вчинків і думок. Він, як автор, стоїть, немов за скляною стіною: все підмічає, все реалістично зображує, але не схвалює і не засуджує своїх героїв, стоїть осторонь, лише спостерігає, тобто намагається змусити читачів зрозуміти природу і причини вчинків своїх героїв.

Ґ. Флобсра вважають тонким стилістом і майстром сюжету. Особливістю його власного світогляду і його творчості є абсолютна відсутність будь-яких ілюзій щодо реального життя. Письменник вважав, що людина повинна "ви­ховувати" свої почуття, не прагнути неможливого, реально дивитися на світ, а не жити нездійсненними мріями.

Щодо поглядів на мистецтво, то для Флобсра воно стало культом. Хоча письменник і підтримував модну ідею "чистого мистецтва", або "мистецтва заради мистецтва", він вважав, що форма -тут не головне. Головне - проник­нути і відобразити життя своєї доби.

 Флобер застосовував прийом психологічного аналізу героїв через світ речей, які їх оточують. Письменник намагається створити нову літературу, що базується на науковому мисленні. Він прагнув встановити зв'язок між психологічною та фізичною природою людини, показати фізіологічну основу пристрастей, глибокий психологізм життя як героя, так і суспільства.

Письменник розпочав роботу над своїм найвизначнішим романом «Пані Бооварі» восени 1851 року. Критики назвали твір одним з найбільших досягнень реалізму в літературі. Ще в 1838 році з'явилася його повість "Пристрасть і доброчинність", у сюжеті якої відчувається задум "Пані Боварі".   Працюючи над творами Флобер планує створити оригінальний твір з  художньо - стилістичної  точки зору. Повільність роботи над романом він пояснює складністю сюжету, працею над стилем. Основна тема твору визначена самим письменником у підзаголовку роману: "Провінційні звичаї".

Флобер змальовує та досліджує життя Франції середини ХІХ століття: деградацію людської душі, відчутне нівелювання культурних цінностей, мистецтва, науки, політики, релігії, побуту, їх провінціалізацію.

       

  За жанром "Пані Боварі" – реалістичний, соціально-психологічний роман. Письменник використовує психологізм, як ознаку власного творчого стилю та методу. Психологізм Флобера виявляється в його умінні точно передавати словами ледь відчутні душевні імпульси,  «рух пристрастей». Усі вчинки героїв глибоко мотивовані. Сам автор називав свій твір аналітичним, а сучасники порівнювали його перо зі скальпелем. Сюжет роману простий: жінка виходить заміж за чоловіка-посереднього характеру , розчаровується в ньому і накладає на себе руки. Флобер збагатив цей сюжет численними проблемами. У його розвитку провідне значення має внутрішній світ героїв -  думки, почуття, переживаня героїні. Основу конфлікту твору становить протиставлення реального життя і мрії. 

Завдання Флобера було надзвичайно складним — він прагнув «передати вульгарність точно і водночас просто». Для цього письменник змінював усталений тип композиції роману. Особливо важливу роль у «Мадам Боварі» відігравала експозиція — 260 сторінок, виклад основної дії займав лише 120—160 сторінок, а заключну частину, у якій описуються смерть Емми, її похорон і скорбота чоловіка, Флобер обмежив 60 сторінками. Таким чином, «описова» частина займала приблизно 320 сторінок — удвічі більше, ніж зображення подій.

Отже, головною темою роману "Пані Боварі" є тема втрачених ілюзій. За словами Т. Якимович: "Разючий контраст між чистою, юною Еммою, якою вона показана під час перших зустрічей з Шарлем і розпусною жінкою, що в жахливих муках закінчила своє безглузде існування, ставав мовби художнім документом процесу морального розпад}' людини".

Уже в 1857 р. Флобер збирав матеріал для роману «Саламбо» («Salambo»), який було закінчено у 1862 р.

У «Саламбо» перед очима читача постають захопливі картини життя і побуту стародавнього Карфагена, сповнені «гармонією непов'язаних явищ». Автор, наче справжній романтик, насолоджується буянням ароматів і барв півдня, але, як завжди, перед ним стоїть завдання правдивого відтворення дійсності, психологічної вірогідності персонажів. Причинно-наслідкові зв'язки Флобер знаходить і в відтворюваному ним світі III ст. до н.е. «Саламбо» — роман історичний. Працюючи над цим твором, Флобер перечитав сотні томів спеціальної літератури. Він навіть називав «Саламбо» археологічним твором. У романі Флобер змалював катастрофічний момент в історії Карфагена, скориставшись при цьому досягненнями В. Скотта, і водночас відтворив переломний етап у розвитку свідомості володарів Карфагена, виступивши як реаліст-аналітик.

Сучасність стає головним змістом третього роману — «Виховання почуттів» (1869), у якому письменник показує духовну спустошеність сучасної йому молоді. Флобер писав про це покоління так: «Мені здається, що аморальні герої Бальзака багатьом запаморочили голови. Немічне покоління, що зараз метушиться в Парижі навколо влади і слави, нахапалося у цих романах придуркуватого захоплення якимсь обивательським аморалізмом, якого воно намагається досягнути... Тепер уже хочуть бути не Вертером або Сен-Пре, а Растіньяком або Люсьєном де Рюбампре. Втім, всі ці знамениті практичні і діяльні молодці, які пізнали людей, зневажають патетику, прагнуть до ґрунтовного, гамірні, біснуваті і т. д. — всі ці хитруни просто жалюгідні...» Саме такими персонажами насичений третій роман Флобера.

   

Саме у творчості Флобера  реалізм утверджується у французькій літературі як провідний напрям. Флобер, його однодумці та послідовники  роблять багато для того, щоб правильно осмислити й витлумачити творчість Бальзака. Захист спадщини Бальзака триває в умовах складної ідейної боротьби, і в цій боротьбі важливе місце займає Флобер, його естетичні позиції і, головне, його чудовий та цікавий, насичений реалістичним зображенням оточуючої дійсності  роман, «Пані Боварі». Творчу спадщину автора «Людської комедії» Флобер намагається освоювати критично. Йому вдається сказати нове слово в літературі, сказати це слово в умовах іншої епохи, проявивши при цьому у всій широті свою творчу індивідуальність. Його творчість є тісно пов’язаною із реалістичними прийомами, характерними для класичних реалістів першої хвилі.

    

 Творча спадщина Флобера невелика. Він писав повільно й важко. Велич і популярність Флобера багато  критиків намагалися пояснити досконалістю його стилю. Сам Флобер сприяв утвердженню цієї  думки. Він невпинно і з полемічним запалом повторював, що «форма - це сам твір», що «немає нічого, крім стилю», що твір стає безсмертним перш за все завдяки композиції і стилю[3,c. 9]. Флобер створив роман  витончений за формою і за мовою. Він був переконаний, що задум твору можна відлити тільки  через притаманну йому форму, що для точного вираження сенсу існує одне слово чи  фраза, які художник зобов'язаний знайти.  Флобер важкою власною  працею досяг досконалої письменницької техніки, досконалої композиції та художньої майстерності, яка забезпечила йому світове визнання.