8. Соціально-психологічний клімат.

Соціально-психологічний клімат - це стан групової психіки, сукупність відношення членів колективу до умов і характеру сумісної діяльності, до колег по роботі, до керівника колективу.

Соціально-психологічний клімат - це якісна сторона міжособистісних відносин, яка проявляється у вигляді сукупності психологічних умов, які сприяють або перешкоджають спільній продуктивній діяльності і всестороньому розвитку особистості в групі.

Найважливіші ознаки сприятливого соціально-психологічного клімату:

Суб’єктивні:

довір’я та висока вимогливість членів групи один до одного;

сприятлива та ділова критика;

вільне висловлення своєї думки при обговоренні питань, які стосуються всього колективу;

відсутність тиску керівників на підлеглих і визнання за ними права приймати значимі для групи рішення;

достатня проінформованість членів колективу про його задачі і стан справ;

задоволеність принадлежністю до колективу;

високий ступінь емоційної включеності і взаємодопомоги в ситуаціях, які викликають фрустрацію у когось з членів колективу;

взяття на себе відповідальності за стан справ в групі кожним з її членів, та ін.

Об’єктивні:

високі показники результатів діяльності;

низька плинність кадрів;

високий рівень трудової дисципліни;

відсутність напруженості й конфліктності в колективі тощо.

Характер соціально-психологічного клімату в цілому залежить від рівня групового розвитку. Між станом клімату розвинутого колективу і ефективністю спільної діяльності її членів, згуртованістю існує позитивний зв’язок. Оптимальне управління діяльністю і кліматом в любому колективі потребує спеціальних знань та вмінь від керуючого складу.

9.Міжгрупова взаємодія та її феномени.

Спілкування і міжособистісна взаємодія відбуваються в соціальному контексті, тобто в конкретному соціально-історичному та соціокультурному середовищах, у різноманітних формуваннях і об'єднаннях. Існування таких угруповань та їх вплив на психіку індивіда е природним і об'єктивним результатом історичного розвитку людської цивілізації.

Об'єднання людей у групи відбувається за різними ознаками, у тому числі й статусними — владними, майновими, професійними, освітніми тощо.

Особливості їх впливу на індивіда у різні епохи дослідники усвідомлювали і оцінювали неоднаково. Те, що одні визнавали як природний феномен, інші кваліфікували як явище, яке принижує індивідуальну гідність.

Соціально-психологічною основою спільності є феномени "Ми" та "Вони". При цьому "Ми" — універсальна психологічна форма самосвідомості будь-якої сукупності людей, яка завжди протилежна феномену "Вони". Вона є передумовою спілкування і продуктом розвитку особистостей. Спільності як цілісності властиві особливий психічний стан, соціальний настрій, різновиди діяльності (економічної, політичної, професійної), її характеризують момент уподібнення (індивід ідентифікує себе з її цілями, нормами, цінностями) і відокремленість людини (обмеження сфери індивідуального спілкування в конкретній спільноті або навіть припинення контакту в ній). Відокремленість вказує на індивідуальну неповторність особистості, що свідчить і про її належність до інших соціальних спільностей, різноманітних соціальних відносин і соціальних ролей.

10. Психологія великих стихійних груп: маси, натовпу, публіки, аудиторії.

Особливим різновидом великих соціальних груп є короткочасні об'єднання багатьох осіб, часто з різними інтересами, які збираються разом і демонструють спільні дії. У таких тимчасових об'єднаннях часто опиняються представники інших великих організованих груп: класів, націй, професій, вікових категорій тощо. Вони можуть бути кимось організованими, але здебільшого виникають стихійно. Такі групи не завжди чітко усвідомлюють свою мету і нерідко діють дуже активно. У них легко приживаються і поширюються різні масові явища: чутки, паніка та ін. Традиційно великими стихійними групами вважають масу, публіку, аудиторію, натовп.

Маса.

Нею вважають велику кількість людей, яка за своєю структурою не є соціальною організацією. Попри те, у діях маси простежуються певною мірою чіткі і продумані завдання, тактика.

Маса — більш-менш стабільне чисельне утворення, яке не має чіткої структури, але за певних умов може характеризуватися відносною однорідністю поведінки індивідів.

Публіка.

Вона також є однією з форм стихійного угруповання. Як правило, цим поняттям означують велику групу людей на трибуні стадіону, у глядацькій залі та ін.

Публіка (лат. — всенародний, громадський) — короткотривале зібрання людей для спільного проведення часу у зв'язку з якимось видовищем.

Публіку завжди об'єднує певна мета, що робить її більш керованою. Водночас на типологію її поведінки поширюються закони маси.

У замкнутому просторі, наприклад у лекційній залі, публіку трактують як аудиторію.

Аудиторія.

Характерною особливістю цього об'єднання людей є взаємодія з комунікатором у процесі сприймання мовного повідомлення.

Аудиторія (лат. auditor—слухач і auditorium — приміщення, де виголошують промови, читають лекції) — група людей, яка сприймає повідомлення.

Натовп.

Це велике тимчасове об'єднання людей є прикладом стихійної масової спільноти, одностайні дії учасників якої зумовлені певним зовнішнім стимулом та спільним емоційним станом.

Натовп — відносно короткочасне, контактне, чисельне скупчення людей, які перебувають у стані підвищеного емоційного збудження І об'єднані безпосередньою просторовою близькістю та загальним об'єктом уваги.

Не маючи спільної для всіх усвідомлюваної мети, натовп здійснює сильний психологічний тиск на індивідів. Перші дослідники цього феномену (Г. Лебон, Г. Тард, 3. Фрейд та ін.) вважали його ірраціональною, сліпою і руйнівною силою, якою владарюють неусвідомлені імпульси, зараження, наслідування та навіювання. Психологічні ознаки цього утворення вони вбачали у "колективній душі", "соціальному розумі", "колективній волі". Особливість натовпу, на думку дослідників, полягає в тому, що, вбираючи в себе різнорідні та випадкові елементи, він завжди діє як психічна цілісність. Тому не кожне скупчення людей є натовпом. Для цього потрібна єдина спрямованість їхніх думок і емоцій, сформована під впливом конкретного збуджувального мотиву.

Сучасні напрямки зарубіжної психології.

1. Д. Віннікот: психологічні чинники розвитку дитини

Пропонований огляд концепції дитячого розвитку англійської психотерапевта Д. Винникотта присвячений аналізу значення першого року життя для подальшого розвитку дитини. Аналізуються умови закладання схильності до депресій, психозів, страхів, антисоціальним тенденціям. З іншого боку, розбираються передумови нормального розвитку та формування активної творчої особистості.

Англійська психотерапевт Дональд Вудс Віннікотт (1896-1971) вважається поряд з Ганною Фрейд і Мелані Кляйн найзначнішим дитячим психоаналітиком нашого часу. Основний напрямок робіт Винникотта - вивчення найбільш раннього емоційного розвитку дитини.Їм розроблена концепція походження психозів, антисоціальних тенденцій, правильної (справжньої) і неправильної (фальшивої) структури "Я-САМ" (Self), стадії тривоги і хвилювання, а також концепція "перехідного об'єкта" ("посередника" між реально існуючої матір'ю і тим чином, який склався у дитини про матір).

Віннікотт вважав, що емоційний розвиток дитини починається задовго до народження. На його думку, навіть травматичне переживання народження може бути запобігти або пом'якшено шляхом емоційної підготовки у внутрішньоутробному стані. Таким чином, для немовляти стає можливим пережити народження як результат своїх власних зусиль.

У період після народження, згідно Винникотта, через залежність немовля від навколишнього світу, в особливості і, перш за все, від матері, неможливо вивчати новонародженого ізольовано від матері. Віннікот вводить в зв'язку з цим дуже важливе поняття - "досить хороша (good enough) матір". "Досить хороша мати" знаходиться в перші тижні після народження дитини у вельми специфічному стані, яке Віннікотт називав первинним почуттям материнства (Primary Maternal Preoccupation). Воно повільно розвивається під час вагітності і триває ще кілька тижнів після народження. Цей стан підвищеної чутливості, майже хворобливого характеру, що можна порівняти з шизоїдні станом ^2. Завдяки первинного почуттю материнства мати може створити для дитини умови, в яких можуть розкритися його власні тенденції розвитку і його перші спонукання індивідуальної емоційного життя.

Важливо відзначити, що "досить хороша мати" повинна не тільки задовольняти потреби дитини, давати їй любов і турботу, а й надавати дитині можливість необхідних фрустрацій як передумов нормального подальшого розвитку. Тільки стикаючись з фрустраціями, немовля відчуває реальність навколишнього світу. У той же час, фрустрації не повинні бути занадто сильні, щоб не викликати захисту аутістіческій відхід від реальності у світ ілюзорних переживань.

Мати створює не тільки фізичне тіло дитини, виношуючи його в собі, але і робить можливим становлення структури "Я-САМ" (Self) свого немовляти. Відбувається процес персоналізації. Це стає можливим завдяки материнської турботи - функції тримання (holding), як її називав Віннікотт. Процес персоналізації Віннікотт описує як розвиток від абсолютної (екстремальної) залежності (від 0 до 6 місяців) до відносної залежності (від 6 до 13 місяців) і далі поступове наближення до більшої незалежності (див. табл. 1).

Спочатку дитина повністю залежить від матері та її догляду за ним. Але вже і в цей період Віннікотт зазначає таку парадоксальну ситуацію, коли дитина відчуває себе одночасно і залежним, і незалежним. Перший рух в бік незалежності пов'язано з появою в дитини омніпотентних бажань (бажань всесилля, всемогутності).

Важливе поняття психоаналізу "Я-САМ" (Self), слід відрізняти від іншого не менш важливого поняття "Я" (Ego). Віннікотт визначає Я як психічну інстанцію, існуючу нарівні із залежністю від матері та її здатності відповідати потребам дитини вже з самого початку життя.Спочатку мати створює завдяки своєму майже повної відповідності потребам дитини можливість переживати ілюзію, що мати і її груди - це частина дитини. Мати як би знаходиться під магічним контролем дитини. Якщо досить хороша мати в змозі відповідати потребам дитини, то вона бере на себе підтримуючу функцію Я. Тим самим вона дає потім немовляті можливість, по-перше, витісняти страхи, а, по друге, пережити свою омніпотенцію, яка проявляється в магічному контролі, управлінні, регулюванні дитини. Віннікотт вважає, що цей механізм включає в себе також і творчий, креативний аспект управління і регулювання.

Віннікотт проводить ще більш чітке розходження між суб'єктивним і об'єктивним об'єктом, розглядаючи окремо ставлення до об'єкта (object-relating) і використання об'єкта (object-usage).

За допомогою ставлення до об'єкта немовляті вперше вдається наповнити об'єкт значенням. Проте це значення залишається виключно ізольованим переживанням суб'єкта. Об'єкт на цій стадії - це переважно пучок проекцій немовляти. Дитина ще не сприймає його як існуючу незалежно від нього реальність. Материнська груди ще не переживається немовлям як окремо від нього існуючий феномен.Дитина як би смокче самого себе, груди належить до сфери його омніпотентного контролю. Але, тим не менше завдяки відношенню до об'єкта відбувається розширення області емоційних переживань немовляти, а також формуються механізми проекції та ідентифікації, які як би переносять частину структури "Я-САМ" дитини в об'єкт, збільшуючи тим самим область Я.

Віннікотт вважав, що перехід від ставлення до об'єкта до використання об'єкта є складним процесом у розвитку людини. Суть його полягає в тому, що суб'єкт починає ставитися до об'єкта як до зовнішнього феномену, а не як до власної проекції. Немовля може тепер розмістити об'єкт поза сферою дії своєї омніпотенціі. Таким чином, HYPERLINK "http://ua-referat.com/%D0%92%D1%96%D0%BD"він визнає об'єкт якоїсь окремої від нього сутністю, яка має власними правами. Віннікотт вважав, що в цій фазі кореняться найбільш тяжкі з можливих подальших порушень розвитку.

Віннікотт постійно підкреслював, що ставлення дитини до материнських грудей визначається не тільки прагненням до задоволення його інстинктивних потреб, а й пов'язаний з появою в дитини такого подання про груди, яке Віннікотт характеризує як хижацького і жадібне. Задоволення оральних потреб може навіть викликати травматичну дію, якщо одночасно не звертати увагу на розвиток функцій Я немовляти. Необхідно дбайливо ставитися до формування того, що пізніше стане структурою "Я-САМ" (Self) дитини, ядром його особистості. Навіть після гарного орального задоволення у немовляти все одно може залишитися відчуття, що його обдурили. Це може бути, наприклад, пов'язано з тим, що у немовляти були так звані канібальські спонукання, дитина був збуджений, а мати намагалася його заспокоїти за допомогою годування і тим самим як би вивела його з гри. Достатньо хороша мати здатна у зв'язку з цим не тільки давати дитині молоко, але і дозволяти своїй голодній дитині жадібно хапати себе.

Рухова активність немовляти - це, по Винникотта, одна з перших форм вираження агресивності. Її можна порівняти з вітальністю тканин організму, жвавістю спонтанних рухів, з тенденцією до зростання і особистісного розвитку і, взагалі, в цілому з життєвою силою.Ще до першого годування, коли організація Я ще зовсім незріла, у дитини є вже багатий досвід переживання рухової активності у внутрішньоутробному стані. Будь-яка рухова активність спрямована зовні і наштовхується на певні перешкоди. Тим самим рухова активність перетворюється на агресію. У той же час агресивна складова сприяє перший осягнення "світу-не-Я" і початку виділення, конституювання того, що пізніше стане Я. Це становлення не відбувається за один раз завдяки однократному запечатлению. Я і не-Я повинні постійно знову і знову заново відкриватися і перевідкриваються. Віннікотт зазначав, що саме агресивні елементи психіки дозволяють усвідомити дитині себе як індивіда і почати індивідуальне існування.

Активність дитини спрямована на те, щоб не втратити уявлення про скоєний навколишньому світі. Віннікотт вважав, що потреба людини в скоєному навколишній світ - це найважливіший джерело розвитку духу.