6.Види етнічних спільнот та способи існування етносів.

7.Розвиток і трансформації етнічної ідентичності.

8.Ментальність або національний характер як інтегральна етнопсихологічна ознака нації.

Ментальність -- поняття відносно нове в науці. Воно увійшло в наукову сферу в середині 50-х років ХХ ст. завдяки дослідженням французьких учених Ж. Люб'є і Р. Мандру.Отже, категорія "ментальність" дає змогу аналізувати національний характер людей в етнічному контексті. Етнічна ментальність проявляється в домінуючих життєвих настроях людей, у характерних особливостях

світовідчуття, світосприймання, в системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання, у співвідношенні магічних і технологічних методів впливу на дійсність, у формах взаємин між людьми, в сімейних засадах, у ставленні до природи та праці, в організації побуту, свят,у конкретних актах самоорганізації етносу тощо.

Ментальність -- це цілісний вираз духовних спрямувань, що не зводяться до суми суспільної свідомості (релігії, науки, мистецтва тощо), а є специфічним відображенням дійсності, зумовленим життєдіяльністю народу в певному географічному і культурно-історичному середовищі етносу.

Таким чином, ментальність -- важливий етнопсихологічний феномен, і саме вона виступає інтегральною етнопсихологічною ознакою

особистості, народу, нації.

Ментальність розглядають як систему, що створена трьома компонентами -- емоційним, пізнавальним і поведінковим.

Емоційний (емотивний) компонент ментальності складається з емоційних станів і переживань.

Емоційний компонент дає певний енергетичний заряд ментальності, стимулює пізнавальну та поведінкову діяльність, мотивує її певним чином.

Пізнавальний (когнітивний) компонент ментальності складається зі знання про об'єкти і ситуації життєдіяльності, які є результатом набуття індивідуального життєвого досвіду (навчання).

Пізнавальний компонент ментальності значною мірою дає змогу орі-єнтуватися народові в певних історичних ситуаціях.

Поведінковий (конативний) компонент -- це той компонент, що ви-ражається у діях, вчинках етносу.Завдяки поведінковому компоненту реалізуються ціннісні орієнтаціїетносу.

9.Теоретико-методологічне розуміння психології української нації.

Етногенез української нації

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI—XVII століть, причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства — васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти — перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні — у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Визнання назви «Україна» (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII столітті, але тоді воно співіснувало з іншим — «Малоросія. Тільки з початку ХХ століття етнонім «Україна» став домінуючим. Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX століття остаточно утвердилася самоназва «українець».

Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Український етнос складається з

1. основного етнічного масиву українського народу, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України;

2. етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі — діаспори;

3. субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т. д.).

Відмінності наукових концепцій формування української нації

Формування етнічної культури українського народу, як і інших, нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом).Існують такі теорії етногенезу українців:

1) теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30—40 тисяч до 2—3 млн. років;

2) теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 1950—80-ті.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.