Білет № 1

1. Особливості формотворення та орнаментики трипільської кераміки.

2. Давньоруська архітектура хіv – початку хv ст.

3. Основні етапи розвитку мистецтва Візантії.

1. Особливості формотворення та орнаментики трипільської кераміки.

В науковій літературі Трипільська культура відома як „культурна спільність Трипілля-Кукутені”. Ця назва походить від села Трипілля, що біля Києва і села Кукутені біля Ясс у Румунії. Отже пам’ятки цієї історико-культурної спільноти існували на території України, Молдови і Румунії. Вважається, що трипільська культура зародилась з так званої „культури з лінійно-стрічковою керамікою”. Трипільська культура датована 5-3 тисячоліттями до н.е. Залишки трипільської культури відкрито в 38 селах Київщини, 25 Поділля і в 20 селах Західної України.

Трипільські поселення складалися з десятків і навіть сотень жителів, розміщених по колу. Населення в них досягало кількості навіть 10 тисяч. Серед поселень трипільського типу були вражаючі своїми гігантським розміром, площею 200-400 га. Жили трипільці в спорудах чотирикутної форми.

Найбільш прикметною знахідкою у трипільців була орнаментальна кераміка. Гончарство – одне з найстаріших ремесел людини. Гончарні вироби трипільців були витворами мистецтва. Кераміка тут орнаментувалася з проявом філософії спостереження навколишнього середовища, природних стихій (можливо містики). Їхні вироби, як і стиль прикрас, знаходилися на дуже високому рівні. Орнамент накладався відповідно двома способами: розмалюванням і заглибленим рисунком, розпис вони робили чорним або червоним, білим і червоно-брунатним кольорами. На малюнках були овали і напівовали із зображенням сонця, води. Збереглися також фігурки свійських тварин. Символічні зображення у вигляді жіночих фігурок відігравали велику роль у світогляді трипільців. Такі фігурки часто прикрашались меандровим (килимовим) орнаментом – геометричний орнамент у вигляді ламаної або кривої безперервної лінії з завитками, у вигляді квадратів та ромбів характерний для лінійно-стрічкової кераміки. Основні візерунки: меандр, як правило, розташований своїми гострими кутами по вертикалі; ромби, вписані один в одного; розрізнені елементи меандра, які складаються з нахилених відрізків. Меандровий візерунок широко застосовувався при орнаментуванні посуду, для ритуальних посудин і аморфної пластики він був майже обов’язковим.

Основні види кераміки:

Теракота (обпалена земля) – неглазуровані вироби з обпаленої кольорової (кремової, жовтої, червоної, коричневої, чорної) глини з пористим черепком. Це один з найдавніших видів кераміки, що датується епохою неоліту і представлений малою пластикою: культовими фігурками, вазами, посудом. Яскраві зразки теракотових виробів знаходимо у трипільській кераміці: жіночі статуетки, зооморфні посудини, кубки з опуклим тілом, горщики різних розмірів, прикрашені відтисками крученого шнура, скісними нарізами, трикутними заглибинами, гребінцевим орнаментом.

Майоліка – скульптурні вироби з кольорової обпаленої глини з крупнозернистим черепком, покритої глазур’ю. Це кераміка, покрита двома поливами: непрозорою із вмістом олова і прозорою блискучою, свинцевою. Виготовляли скульптури, кахлі, посуд.

Фаянс – керамічні вироби з білої глини із специфічними домішками, покриті прозорою поливою, які мають дрібнопористий черепок. До Європи фаянс потрапив у 16 ст. і розвивався у Голландії (славнозвісний дельфтський фаянс із синьо-білим розписом посуду, малої пластики, кахлів), Франції („персидський синій”, декорований мотивами з квітів і птахів, виконаних білою і жовтою фарбами по темно-синій поливі – неврський фаянс) та в Німеччині. В Англії в другій половині 18 ст. з’являється неглазурований фаянс – веджвуд, названий ім’ям видатного кераміста Дж.Веджвуда,який удосконалив виготовлення тонкого фаянсу зі свинцевою поливою світлувато-жовтого кольору, що називався „вершковий”, а потім „королівський”.

Порцеляна – це керамічні вироби ( посуд, мала пластика) з білої обпаленої при високій температурі глини зі спеціальними домішками. Порцеляновий черепок – це щільний, спечений, непроникний для рідини і газів керамічний матеріал з раковистим зламом. Порцеляну обпалюють у два етапи: перший випал (бісквітний) – при температурі 1230-1250 °С, а другий (политий чи глазурований) при більш низькій температурі – 1150-1180 °С. Якщо двічі обпалена порцелянова маса залишається без глазурі, така порцеляна має назву „бісквіт”. З нього виготовляли малу пластику, медальйони, іноді посуд (4-6 ст.- Китай; 18 ст. – Франція-„севрська порцеляна; Данія, Велика Британія, Італія, Бельгія, Нідерланди. Найвідоміша порцеляна – мейсенська (1710 р.) – Німеччина. Біла глина – справжній каолін, який у суміші з польовим шпатом, кварцем та піском – твердий фарфор, що не відрізняється від китайського. Виготовляли ужиткові предмети, прикрашені пластичними рослинними мотивами; столові сервізи, вази, туалетні набори, оправи для годинників, мала пластика.

2. Давньоруська архітектура XIV - початку XV ст. Географічне положення Пскова, постійна небезпека нападу з боку Лівонського ордена зумовили розвиток у місті насамперед оборонного зодчества, спорудження укріплень і фортець. У другій половині ХІІІ – першій половині XVI ст. було зведено муровані стіни псковського дитинця (мешканці Пскова називали його Кромом) і “Довмонтова міста”, прибудованого до нього.

У цей період кріпосні стіни Пскова простягнулися на 9 км. Донині вражає своєю величчю і неприступністю стіни твердиня Ізборськ поблизу Пскова, що витримала вісім німецьких облог.

Важко до кінця уявити втрати, що принесло монголо-татарське завоювання руських земель, ще до того послаблених усобицями. Міста було спалено вщент або пограбовано, пам'ятники мистецтва знищено, художників вбито або взято в полон. Лише в Новгороді й Пскові (які хоча й не зазнали самого нашестя, втім змушені були сплачувати баскакам данину) ще тривало художнє життя. Але і їм, що уникнули монгольської навали, важко було зберігати і розвивати свої культурні традиції в умовах відокремлення від інших міст і земель.

Архітектура Новгорода кінця ХIV – ХV ст. У XIV в. у зв’язку з розпочатим процесом утворення російської держави й формування російських народностей зростає значення Москви. У цей час на північному-заході Русі в Новгороді та Пскові, що опиралися об'єднанню руських земель під владою Москви, розвивається своя самобутня мистецька традиція.

“Государ Великий Новгород”, найбагатша боярська республіка, що у своєму розвитку мав багато спільного із західними містами-комунами, у XIV –XV ст. став ареною гострих соціальних конфліктів, які торкнулися усіх сфер громадського життя. Єресь стригольників, що заперечувала основи церковної ієрархії, а також поширення містичної течії східнохристиянської практики – ісихазму – безсумнівно вплинули на мистецтво. Водночас церква намагалася використати мистецтво в боротьбі з єретичними ідеями.

У XIV – XV ст. в Новгороді храми зводили в основному на замовлення бояр, багатих ремісників, купців, “уличан” – мешканців однієї вулиці, жителів одного з “кінців” (так називали ремісничі слободи). Жива творча уява місцевих зодчих, народні художні уподобання позначилися на зовнішньому вигляді новгородських храмів. З кінця XIII ст. у Новгороді стіни церков зводяться з місцевого, погано обробленого, грубого каменю, і лише в склепіннях, барабанах і віконних отворах використовувалась цегла. Із трьох апсид у храмах лишається тільки одна, відповідно змінюється організація внутрішнього простору вівтаря. У 1292 р. було зведено церкву Миколи на Липні, у 1345 р. – церкву Спаса на Ковальові (зруйнована під час Великої Вітчизняної війни і згодом відновлена), у 1352 р. – церкву Успіння на Волотовому полі. Класичний тип новгородського храму, що складається в другій половині XIV ст., є простим і конструктивно ясним, він за звичай чотирьохстовпний і одноглавий. У храмовій архітектурі також використовуються нові конструктивні елементи – це півкоробові склепіння, завдяки чому змінюється композиція верху.

Саме такими є церква Феодора Стратилата на Ручью (1360 – 1361 рр.) , зведена коштом посадника Семена Андрійовича і його матері Наталії, і церква Спасо-Преображення на Ільїні вулиці (1374 р.), подібна до храму Феодора Стратилата, але більше витончена. Їхньою відмінною рисою є декор екстер'єру, у використанні якого новгородці були завжди дуже стриманими, і незвичне для російського храмобудування покриття по кривій. Багаті замовники цих церков хотіли бачити ефектні споруди, виконані на їхні кошти. Тому в церкві Федора Стратилата фасад, розчленований лопатками, було прикрашено декоративними невеликими нішами, бровками над вікнами, кіотами, хрестами, орнаментальним поясом під вікнами барабана і на апсиді. А в Спасо-Преображенській церкві було використано ще більш вишуканий декор – складні профілі порталів, вікон, арок ніш фасаду і різьблені хрести різних форм. За цим типом у Новгороді зводилися церкви протягом XIV – XV ст. (церква Іоанна Богослова в Радоковицях 1384 р., церква Петра і Павла в Кожевниках 1406 р. та інші).

Паралельно з новим будівництвом у Новгороді XV ст. реконструювалися пам'ятники XII ст., це було пов'язано із політикою новгородського боярства, що опиралося впливу Москви. Цим же пояснюється й те, що новгородці в 1433 р. звернулися до німецьких майстрів. Політична орієнтація новгородського боярства і його смаки лишалися консервативними. За часів новгородського архієпископа Євфимія II Брадатого (очолював кафедру в Новгороді 30 років) було забудовано так званий “владичний” двір – архієрейський палац, розташований неподалік від Софійського собору. Палац владики отримав вигляд справжнього феодального замку, у якому було зведено сторожову вежу – “сторожню”, такі цивільні споруди, як “поварню”, “молодецьку”, “ключницю хлібну” тощо. Головною ж спорудою цього палацу стала урочиста Грановита палата 1433 р., що було зведено запрошеним Євфимієм німецьким майстром разом з новгородськими зодчими (збереглася донині). Інтер’єр цієї палати в 1441 р. було розписано.

Наприкінці XV ст. Москва підкорила Новгород, удавшись до досить жорстоких заходів. Вічовий дзвін – символ новгородської незалежності – було знято і вивезено з міста. Багато знатних родин новгородців було знищено або насильно виселено з рідного міста, а в Новгороді оселилися московські купці. Новий замовник диктував нові смаки, і самостійний розвиток новгородської архітектури закінчився.

Псковське зодчество ХІV – ХVI ст. Псков первісно вважався лише пригородом Новгороду, тому псковське зодчество до XIV ст. повністю належало до кола новгородської архітектури. Лише з відділенням Пскова від Новгорода й становленням його політичної самостійності склалися передумови для формування власної псковської архітектури. Перші ознаки цього можна відмітити уже в соборі Різдва Богородиці Снєтогорського монастиря (1310 – 1311 рр.), що був майже точною копією Спасо-Преображенського собору Мирозького монастиря. Цей повтор архітектурних форм мав певний ідейно-політичний підтекст: протиставлення Снєтогорського собору прийомам новгородського храмобудівництва. Тоді як мирозький собор XII ст. здавався мешканцям Пскова уособленням місцевої архітектурної традиції.

Самостійна будівельна школа Пскова складається пізніше, ніж новгородська. Про повну самостійність можна говорити лише з того моменту, коли псковські зодчі звели в центрі кремля міський собор на честь Святої Трійці. Найбільшим за розмірами пам'ятником псковського зодчества другої половини XIV ст. був саме Троїцький собор (не зберігся), зведений у 1365 – 1367 рр. на старому фундаменті будівлі XII ст. Відомий нам за досить точним малюнком кінця XVII ст. собор мав суттєві особливості композиції храму кінця XII ст. Втім храм мав сильно опущені бокові кутові частини основного об’єму, низькі бокові притвори і високий постамент глави. Він мав вигляд динамічної баштоподібної конструкції, що нагадувала дерев’яну архітектуру. Можна стверджувати, що зодчий цього храму продовжив творчу переробку хрестово-купольної системи, розпочату російськими майстрами ще на зламі XII – XIII ст.

Згодом історичний розвиток Пскова більш не висував перед архітектурою завдань такого масштабу й ідейного значення. На жаль, пам'ятники псковської архітектури XIV – другої половини XV ст. на сьогодні ще дуже погано вивчені. Втім можна зазначити, що вже в XIV ст. зодчі відмовилися від цегли і перейшли до кладки з місцевої плити – вапнякового плитняку, що зумовило необхідність в обмазці фасадів вапняним розчином для запобігання швидкого вивітрювання каменю. Це надавало вигляду споруд м'якості й пластичності.

У XV ст. у Пскові спостерігається вражаюча динаміка будівельних робіт, за цей час, згідно з літописом, було зведено 22 мурованих церкви. Новим типом культової споруди стає невеликий за розмірами і масштабом, невисокий храм. Такими були церква Василія на Горці (1413 р.), храм Георгія со Взвоза (1494 р.) і Богоявленська церква з Запсков’я (1796 р.). Нерівна, м’яка плита, що використовувалась в храмобудівництві, до того ж ще вкрита вапняним розчином не дозволяла створювати геометрично строгі архітектурні форми.

Зведений коштом “уличан” або окремих заможних мешканців міста псковський храм, за звичай, мав безліч прибудов. Вигляд церкви пожвавлювали додаткові приділи, хрещальні, паперті і ґанки, що мали притаманні лише Пскову товсті й короткі стовпи-тумби. Також псковські церкви обростали господарськими прибудовами. Для храмів цього періоду характерна повна асиметрія архітектурного ансамблю.

Хазяйновиті й розважливі мешканці Пскова навіть дзвіницю виводили прямо зі стіни, щоб не витрачати даремно матеріал на спеціальний для неї фундамент. Дзвіниця в Пскові перестає бути окремою спорудою. Окрім того вона набуває дуже своєрідної форми, відтепер має вигляд стовпів з арочними перемичками (два-три або більше прольотів). Псковська дзвіниця цікава своїм наскрізним ефектним силуетом, її за звичай надбудовували над фасадом церкви, а згодом навіть над господарськими спорудами, наприклад, погребами (церква Успіння в Пароменьї 1521 р.).

З пам’яток другої половини XV ст. добре збереглася донині невелика чотирьохстовпна церква Успення в Мельотові (1461 – 1462 рр.). Її середня апсида – напівкругла, а бокові – прямокутні. Середні частини фасадів цього храму сильно підняті, а їх покриття утворює таку ж складну систему, як і в Троїцькому соборі. Таке ж завершення, можливо, мали псковська церква Козьми і Даміана з Примостья (1462 р., верх перебудовано в XVI ст.) і деякі храми Довмонтова міста.

Проте в XV ст. ще збереглися багато елементів, що ріднили псковське й новгородське зодчество. Це зрозуміло: адже обидві школи живили спільні традиції, вони використовували подібні будівельні матеріали, мали тісні культурні зв'язки. У таких умовах більше дивує самостійність псковського зодчества, ніж його близькість архітектурі Новгорода.

У Пскові як і раніше активно будували оборонні споруди. У другій половині XV ст. у псковській землі з'явилися майже прямокутні в плані фортеці з вежами по кутах, що дозволяло забезпечити фланкуючий обстріл уздовж усього периметра стін. Це перші на Русі регулярні фортеці.

Головною справою оборонного зодчества стало розширення укріплень самого Пскова, будівництво нових оборонних ліній. У 1393 – 1452 рр. усі дерев'яні укріплення центральної частини міста – стародавнього дитинця – було замінено муром.