23. Творчість х.Л. Борхеса. Аналіз новели за вибором.

Хорхе Луїс Борхее — визначний аргентинський письменник, літературна слава якого вийшла далеко за межі латиноамериканського регіону і стала загальносвітовим надбанням. Книжки стали для майбутнього письменника провідниками у величезний, непізнаний світ, який був схожим і несхожим на реальний. І цей світ вимагав постійного оновлення, знань, інтуїції. X. Л. Борхес справив величезний вплив на літературу XX ст. Вражає і його людський подвиг: володар вищих літературних нагород, Командор ордену Почесного легіону, кавалер ордену Британської імперії «За видатні заслуги» та іспанського ордено «Хрест Альфонсо Мудрого», доктор Сорбонни, Оксфордського і Колумбійського університетів, він писав книги, не бачачи написаного. Письменник повністю осліп у другій половині життя, але це не завадило йому бачити світ у непізнаних досі вимірах, знайти нові шляхи в лабіринті людської душі. Важко сказати, хто Хорхе Луїс Борхес насамперед — поет, письменник, літературний критик, філолог, філософ, чи ретельний дослідник явищ масової культури. Усі ці іпостасі органічно поєдналися в ньому, підживлюючи одне одного і творячи гармонійне ціле. Він ніби вічно «втікав»: від себе — філософа до себе — поета, від поезії до прози, від однієї оригінальної думки до іншої, з однієї частини світу в іншу, під владою пристрасті пізнання життя. Легендарність, «загадковість» особистості Борхеса прояснюється, тільки якщо проникнути в його творчість.

Одним із найбільш загадкових творів письменника стала новела «Книга піску» (1975). У ній автор розповів про книгу, яка не мала ні початку, ні кінця. До героя- Бібліофіла прийшов продавець Біблії і запропонував незвичний товар: Книжку, число сторінок у якій безкінечне. Не можна двічі відкрити одну і ту ж саму сторінку, побачити одну і ту ж ілюстрацію. У книзі не було першої і останньої сторінок. Листки «текли», ніби пісок; Книжка ніби безчестила і заперечувала дійсність. Герой не міг розлучитися з нею ні вдень, ні вночі. Він став заручником Книги, відмовився від спілкування з друзями, від суспільства, прирікши тим самим себе на самотність і повне відчуження.

Поступово герой дійшов усвідомлення того, що скарб, яким він володів, — це чудовище. Йому вдалося сховати Книгу в підвалі Національної бібліотеки, далеко від очей неуважних співробітників. Але разом з нею прирік себе на усамітнення і забуття і той, кого вона підкорила.

24. Постмодерністська література. Аналіз твору за вибором.

У ході розвитку літературного процесу розрив між елітарною і поп-культурою став надто глибоким, з'явився феномен «твору для філологів», для прочитання і розуміння якого потрібно мати дуже ґрунтовну філологічну освіту. Постмодернізм став реакцією на цей розкол, поєднавши обидві сфери багатошаровістю твору. Наприклад, «Парфумер» Зюскінда може бути прочитаний як детектив, а може — як філософський роман, що розкриває питання геніальності, митця і мистецтва. Модернізм, що досліджував світ як реалізацію певних абсолютів, вічних істин, поступився постмодерну, для якого весь світ — гра без щасливого, завершення. Як філософська категорія, термін «постмодернізм» поширився завдяки творам філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко й особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан постмодерну» (1979). Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список рис постмодернізму: 1. Культ незалежної особистості. 2. Потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого. 3. Прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій, бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу. 4. Використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, не справжності, протиприродності панівного в реальності способу життя. 5. Зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо). 6. Суміш багатьох традиційних жанрових різновидів. 7. Сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох. 8. Запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях. 9. Як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача. 10. Іронічність та пародійність.

Постмодернізм розвивається у жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського і соціально-психологічного роману та ін. Жанрові форми можуть поєднуватись, відкриваючи нові художні структури. Першим постмодерністом вважається Гюнтер Грасс («Бляшаний барабан», 1959 p.). Визначні представники постмодерної літератури: У. Еко, Х.-Л. Борхес, М. Павич, М. Кундера, П. Зюскінд, В. Пелєвін, Й. Бродський, Ф. Бегбедер.

У. Еко. В основу роману «Ім'я рози» покладено історію розслідування ни­зки злочинів, що сталися у листопаді 1327 р. в одному з італійських монастирів. Дія роману триває сім днів, упродовж яких у монастирі сталися шість загадкових вбивств. Завдання розслідувати злочини покладено на колишнього інквізито­ра, філософа й інтелектуала, францисканського монаха Вільгельма Бескервільського, якого супроводжує його юний учень Адсо. Від імені Адса й ве­деться розповідь. Сюжет роману цілком може сприйматися як детективний, але сам автор ставиться до «кримінальної забарвленості» свого твору з певною іро­нією. Роман являє собою втілення на практиці теоретичних ідей Умберто Еко про постмодерністському творі. Він включає кілька смислових пластів , доступних різної читацької аудиторії. Для щодо широкої аудиторії «Ім'я троянди» - складно побудований детектив в історичних декораціях , для кілька більш вузької - історичний роман з безліччю унікальних відомостей про епоху і частково декоративним детективним сюжетом , для ще більш вузькою - філософсько - культурологічне роздум про відмінність середньовічного світогляду від сучасного , про природу і призначення літератури , її співвідношенні з релігією , місці того й іншого в історії людства і тому подібних проблемах.

Коло містяться в романі алюзій виключно широкий і ранжований від загальнодоступних до зрозумілих лише фахівцям. Головний герой книги Вільгельм Баскервільскій , з одного боку , деякими своїми рисами вказує почасти на Вільяма Оккама , почасти на Ансельма Кентерберійського , з іншого - явно відсилає до Шерлоку Холмсу ( користується його дедуктивним методом , прозваний за назвою одного з найбільш відомих текстів холмсіани , крім того очевидна паралель між супутниками - Адсон і Ватсон ) . Його головний супротивник , сліпий монастирський бібліотекар Хорхе - складно влаштована пародія на образ класика постмодерністської літератури Хорхе Луїса Борхеса , який був директором національної бібліотеки Аргентини , а до старості осліп (крім того , Борхесу належить вражаючий образ цивілізації як « вавилонської бібліотеки» , з якого , можливо , і виріс весь роман Умберто Еко ) .