18. Творчість т.С. Еліота. Основні поеми та збірки. Образ головного героя вірша «Любовна пiсня Дж. Альфреда Пруфрока».

Головні проблеми творчості Еліота — трагізм людського існування, духовна криза в умовах антигуманної сучасної цивілізації. Модернізм Еліота визначався його позицією, яка ґрунтувалася на розчаруванні в суспільному прогресі, у моральному потенціалі людства. Поет створив образ «безплідної землі», писав про відчуження людини у здеградованому світі. Глибокий песимізм та іронія, що переростає в сатиру, взаємодіють у його творчості. Прогнозуючи ймовірну загибель європейської культури, Еліот знаходив духовне опертя у християнській релігії та вірі, які можуть стати на заваді відчаю та бездуховності. Поезія Еліота стримана, навіть холодна. У його віршах відтворюються позаособистісні почуття людей. На відміну від романтиків, Еліотне вивільняє емоції, а втікає від них, створюючи деперсоналізовану поезію, у якій немає образу індивідуалізованої особистості. Європейську славу здобула поема Еліота «Безплідна земля»У 1930-х pp. Еліот працював у жанрі віршованої драми: «Скеля», «Убивство в катедрі», «Родинне свято».

«Любовна пісня Дж. Альфреда Пруфрока» - сповнений іронії драматичний монолог. Ця поема розкриває свідомість сучасної Еліоту (10-ті роки XX століття) людини, особистості, що зберегла романтичне світобачення, але тут Еліот демонструє несправжність романтичного пафосу. Пруфрок переконується в несправедливості світоустрою. Світ його мрій, світ ідеалу не стикається з повсякденною реальністю. І пробудження завжди обіцяє гірке розчарування. Буденне життя бачиться Пруфрок занадто дрібною, вона не відповідає його пафосу, і він відмовляється від бунту, іронізуючи над собою. Це вірш входить в невеликий збірник під назвою "Пруфрок та інші спостереження" (1917 рік). Під час написання збірника Еліот перебував у стадії самостійного пошуку художньої мови, прагнучи адекватно передати світовідчуття людини XX століття. Американський поет Джон Беррімен вважав, що з «Пруфрока" бере початок сучасна поезія.

19. Творчість в. Вулф. Художні особливості роману «Місіс Деллоуей»: внутрішній світ головної героїні.

Свої погляди на літературу, завдання романіста та принципи художньої зображальності Вулф виклала у статтях «Сучасна художня проза» (Modern Fiction», 1919) та «Містер Беннетт і місіс Браун» («Mr. Bennett and Mrs. Brown», 1924), що стали її естетичними маніфестами. Вулф виступила переконаною противницею письменників старшого покоління — Г. Веллса, Дж. Голсуорсі та Беннетта, котрих вона назвала «матеріалістами», оскільки їх, на думку Вулф, цікавила «не душа, а плоть» і «вони витрачають свою непересічну майстерність і ретельність, намагаючись зробити тривіальне і проминуче справжнім і вічним»; вона протиставила їм «спіритуалістів» — Дж. Джойса, Д.Г. Лоуренса та Т.С. Еліота, котрі намагалися «наблизитися і зберегти щиріше і точніше те, що цікавить їх і керує ними». До «спіритуалістів» Вулф відносила й себе. Для неї мистецтво — це світ емоцій, уяви, безкінечних асоціацій, це вміння передати миттєве враження, біг часу, розмаїття відчуттів; відтворити реальність — означає розкрити світ почуттів, змусити читача пройнятися настроями героїв, автора; побачити, як і вони, гру світла, почути симфонію звуків, відчути подув вітру. Кожен твір Вулф — художній експеримент. У «плинній прозі» вона відтворює рух часу, особливості сприймання життя в дитинстві, юності, в старості; накреслює контури паралельних доль людей, котрі, розвиваючись, у якийсь момент переплітаються, а потім знову розходяться. Відобразити в одній миттєвості суть буття — ось що особливо важливе для Вулф. Психологізм її прози елегантний і витончений, його малюнок вибагливий.

У її романі "Місіс Делоуей" описаний лише один літній день червня 1923. у цьому творі є тонко виписаний, акварельно-пейзажний зовнішній фон: дзеркало вітрин, шум вулиці, спів птахів у парку, шум дощу, голосу дітей, але там мало говорять. Більше думають. Ми чуємо внутрішній монолог героїв, занурюємося в їхні спогади, таємні думки і переживання, у їхні суми і сни. Місіс Делоуей, процвітаюча світська дама, нещаслива майже все життя, вона не відбулася як особистість і як мати. В. Вульф показує нам жінку, яка не реалізувала себе у житті. Клариса не кохає чоловіка, з яким одружена, водночас вона розуміє, що почуття Рігарда до неї також вже давно згасли. Як мати, Клариса відчуває, що донька все більше віддаляється від неї.