Функції екю[ред. • ред. Код]

• міра вартості у механізмі валютних курсів,

• основа для визначення показника відхилення курсів валют від центрального курсу,

• платіжний засіб для розрахунків в рамках інтервенцій на валютному ринку,

• платіжний засіб для розрахунків між органами та фінансовими інституціями Співтовариства,

• одиниця, у якій складався бюджет Співтовариства та проводилися усі розрахунки в рамках Співтовариства.

Курсово-інтервенційний механізм[ред. • ред. Код]

Коридор коливань ринкових курсів між валютами країн Співтовариства був чітко визначений. Ці курси могли відхилятись до ±2,25% (або ±6% для слабих країн, наприклад, Іспанії та Португалії) від двосторонніх центральних курсів. Цей коридор в результаті численних криз та проблем, пов'язаних з утриманням коливань курсів валют у настільки вузьких межах був у 1993 році розширений до ±15%. Це мало запобігти відмові держав Співтовариства від участі у ЄВС.

Примусові інтервенції центральних банків на валютних ринках полягали в тому, що якщо курс однієї валюти по відношенню до другої занадто зростав або падав, то центральні банки зацікавлених держав були зобов'язані вжити відповідні заходи. До 1993 року примусових інтервенцій було небагато, оскільки банки втручались заздалегідь, ще перед тим, як курс досягав межі коридору допустимих коливань. Лише у разі, коли інтервенції не приносили бажаних результатів, можливою була зміна центральних курсів між ЕКЮ і валютами держав-членів, проте, лише шляхом вирівнювання паритетів за згоди усіх зацікавлених урядів.

Кредитний механізм[ред. • ред. Код]

Якщо досягалась нижня чи верхня межа коридору коливань курсів валют, центральні банки проводили інтервенції на валютних ринках. Якщо бракувало коштів на таку інтервенцію, то ці банки використовували взаємну кредитну допомогу. Європейський Фонд Валютної Співпраці виконував таку саму функцію, як і під час функціонування «валютної змії», тобто, надавав кредити центральним банкам країн, що належали до ЄВС

31 Тема 1. Предмет теорії міжнародних відносин

 

3. Специфіка предметного поля і проблема інституціоналізації науки про міжнародні відносини.

ТMB як наука і навчальна дисципліна має багато спільного у плані досліджуваної проблематики і предметного поля з історією, політичною географією, міжнародною економікою, міжнародним правом, основами дипломатії, соціологією політики й особливо з політологією. Зокрема, сучасний дослідник М. Гуннель навіть підкреслив: "Основним предметом науки про міжнародні відносини є владні відносини... Її предмет співпадає з предметом політичної науки... Різне лише географічне поле". На нашу думку, з подібним твердженням можна погодитися тільки частково. А для цього важливо спробувати чітко визначити або хоча б окреслити предмет, коло основних питань, які вивчає наука про міжнародні відносини. Про існування такого предмета свідчить наявність цілого ряду проблем, сутність яких, при всьому багатстві взаємозв'язаного і взаємозалежного світу, не зводиться до внутрішньополітичних відносин, а має власну динаміку, дихає власним життям. Признаючи, що задовільного вирішення питання про те, як висловити цю сутність, поки не знайдено, не варто забувати, що мова йде про різні види політичної діяльності, що використовують різні засоби (наприклад: армія, військова стратегія і дипломатія в зовнішній політиці; поліція, державне право і податки - у внутрішній), мають різні можливості (якщо політика - сфера ризикованої діяльності, то в зовнішній і міжнародної політика ступінь ризику незмірно більш висока, чим у внутрішньої); здійснюються в різних середовищах (у міжнародних відносинах, які є середовищем зовнішньополітичної діяльності, немає монополії нелегитимного насильства: відповідні акції ООН далеко не спірні і легітимні по більшій частині лише для обмеженого кола членів міжнародного співтовариства).

От чому центральні поняття політології (наприклад такі, як "політична влада", "політичний процес", "політичний режим", "громадянське суспільство" і т.п.) мають специфічне значення в застосуванні до зовнішньої (міжнародного) політики, формуючи своє, відносно автономне предметне поле.

Насамперед зрозуміло, що ТMB спрямована на дослідження проблематики, яка в цілому стосується сфери міжнародної політики взагалі та зовнішньої політики держав зокрема. Мова йде про осмислення цілісного розуміння і підходу до міжнародного життя. Тільки в цьому випадку можна визначити ТMB як таку, що шукає вирішальні фактори, важелі та механізми взаємин між державами як політичними інституціями та знаходить у цих взаєминах закономірності й випадковості. З цієї точки зору, безумовно, предмет ТMB складає діяльність держав на міжнародній арені, серцевиною якої є техніка і теорія дипломатії.

Однак, так як поняття "міжнародні відносини" і "міжнародна політика" включають взаємодію не тільки держав, але й інших суб'єктів світового співтовариства, то діяльність цих акторів (серед них особливо вагому роль відіграють міжнародні організації різного масштабу і спрямування) також входить у предметне поле ТMB.

Предмет ТMB включає в себе також проблему методів аналізу зовнішньополітичної ситуації та зовнішньополітичної діяльності, дослідження змісту основних зовнішньополітичних доктрин і концепцій. Особливо важливо включення в предметне поле науки й навчальної дисципліни міжнародних відносин вивчення понять "міжнародної системи" і "міжнародного порядку". В цьому плані виховання й підготовка теоретиків і практиків зовнішньої політики та міжнародних відносин грунтується на розумінні провідної тенденції сучасної міжнародної політики. Вона полягає у подоланні конфліктно-конфронтаційного стилю і поступовому переході до глобального співробітництва. Дослідження цієї тенденції, а значить місця та ролі конфліктів і співробітництва у міжнародних відносинах - ще одна важлива складова предмету ТМВ.

Розроблювані в рамках предметного поля науки про міжнародні відносини численні поняття і категорії -- "міжнародна політика", "світовий політичний процес", "геополітика", "плюралізм суверенітетів". "баланс сил", "дипломатія", "стратегія", "переговорний процес", "національний інтерес" і багато інших -- уже збагатили інші науки та навчальні дисципліни. Особливо успішно багато подібних понять використовуються політологією при дослідженні внутрішньополітичних процесів, для аналізу внутрішньополітичних проблем. Це ще один доказ того, що ТMB постала як відносно автономна політична дисципліна, яка має свій власний предмет дослідження.

Даний факт підтверджується і такими важливими ознаками як наявність низки спеціалізованих журналів (тільки в Україні та Росії -- "Політика і час", "Международная жизнь", "Мировая экономика и международные отношения"); існування міжнародного наукового співтовариства, яке об'єднує аналітиків, теоретиків і практиків у галузі міжнародних відносин; включення ТMB до навчальних планів вищих навчальних закладів як невід'ємної частини форми та змісту вищої освіти.

У цілому мова йде про відносно молоду науку і навчальну дисципліну, хоча спроби систематизувати міжнародні взаємини сягають давнини (прикладом одного з перших досліджень у цій галузі може служити праця грецького історика Фукідіда "Історія Пелопонеської війни", яка з'явилася ще у V ст. до н.е.). Процес реального конституювання науки про міжнародні відносини як відносно самостійної дисципліни розпочинається тільки в 40-х рр. нашого століття. Якщо до цього додати, що політичні взаємодії, в тому числі й на міжнародній арені, які вивчає ТMB, є об'єктом інших дисциплін, зокрема політології, то стає зрозуміло -- говорити про остаточну інституціоналізацію науки про міжнародні відносини з точки зору її завершеності не доводиться. Розробка проблем, які стосуються самостійного теоретичного статусу науки про міжнародні відносини, буде процесом тривалим. При цьому ТMB, через спільність об'єкту своєї дисципліни, буде мати багато схожого насамперед з політологією міжнародних відносин і соціологією міжнародних відносин. Недаремно, виходячи з основних тенденцій світового розвитку, соціолог Дж. Грум вважає, що сучасне "покликання науки міжнародних відносин полягає у створенні політичної соціології глобального суспільства".

32 Інтеграційні та дезінтеграційні процеси в сучасному світі.

Інтеграція на сучасному етапі зумовлена переважно економічними мотивами. Лише об΄єднання НІмеччини може розглядатись в основному як прояв політичних, культурних та інших мотивів.

Дезінтеграція в своїй основі має дві причини. Перша це заперечення дійсністю самих причин інтеграційних процесів (тобто економічних причин). Інша причина полягає у тому, що в міру розвитку економіки та все повнішого задоволення потреб людини на перший план виступають чинники культурного середовища. При цьому той поріг є досить невизначеним. В цьому разі потреба в самоідентифікації нації може виникати за різного рівня розвитку країни.

Інтеграційні тенденції на макро рівені- ЄС, НАФТА, Угрупування країн Ппівденно-Східної Азії зумовлені посиленням глобальної конкуренції, а відповідно і необхідністю створення великих ринків, що могли б стати основою для конкурентоспроможності національних компаній об΄єднань країн. Це як розширює внутрішній ринок, так і стимулює ці компанії до об΄єднання, щоб краще протидіяти конкурентам з інших регіонів через ефект масштабу, об΄єднання зусиль у розробці нових технологій та продуктів.

Разом з тим спостерігаються численні точки, на Землі де відбуваються регіональні дезінтеграційні процеси зумовлені бажанням певних груп населення відокремитись від інших за національною чи релігійною ознакою, іноді основою є непропорційність розвитку країни.

Так сепаратистські настрої Північної Італії зумовлені перш за все тим, що вона переважно здійснює дотування інших регіонів країни за рахунок вищого рівня свого розвитку (північ є потужним промисловим районом, тодіяк південь переважно аграрний). Настрої у Квебеці, Країні Басків (Іспанія), Шотландії зумовлені відродженням національних почуттів у свідомості суспільства та відчуттям неповноти їх реалізації. Ольстер є прикладом конфлікту на релігійному ґрунті, що веде до дезінтеграції.

Що стосується СНД (та й колишнього РЕВ), то причиною тут переорієнтація виробничих зв΄язків, оскільки було змінено основи, на яких здійснювалось співробітництво. Фактично спочатку це були відносини СРСР- братні соціалістичні країни, які мали зиск від таких відносин переважно через нееквівалентність обміну. СРСР постачав сировинні продукти за адміністративно заниженими цінами. Перехід на ринкові відносини підірвав основу інтеграційних процесів. Аналогічно можна сказати, що провівши лібералізацію цін на нафту (фактичне підвищення у 300 разів за 1992 рік) Росія підірвала підгрунтя кооперації в рамках колишнього СРСР і спричинила дезінтеграційні процеси на цій території.

Зараз тут можна виділити нові інтеграційні сили – між державами Середньої Азії, між Росією та Білоруссю, Прибалтійські держави між собою та ЄС, Україна з планами інтеграції теє в ЄС

1. Сутність та основні ознаки процесу глобалізації сучасного світового господарства

Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів глобалізації, які суттєво впливають на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік.

Глобалізація (від англ. "globe" - земна куля) - складний, багатогранний процес, який має безліч проявів та включає багато проблем. Саме це робить проблематичним дати єдине, однозначно сформульоване визначення глобалізації, яке б охопило всі сторони цього вкрай складного явища, що має планетарні масштаби. Існують такі визначення:

Глобалізація - тривалий процес інтеграції національних економік світу з метою розв'язання глобальних проблем людства.

Глобалізація - складне явище взаємозалежності економік, що виникає у зв'язку з обміном товарів і послуг та потоками капіталів.

Глобалізація - процес, завдяки якому досягнення, рішення і діяльність людей в одній частині земної кулі справляють значний вплив на окремих людей і їхні спільноти в усіх частинах світу.

Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв'язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знань в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей, тощо.

Причини формування глобалізаційних процесів

o процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності;

o науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які корінним чином змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв'язки (зниження витрат на трансакції);

o загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та є важливими з точки зору збереження та розвитку людства.

Основні ознаки процесу глобалізації

o взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;

o фінансова глобалізація - зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу;

o послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;

o розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів;

o створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;

o тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.

На рівні галузі глобалізація визначається тим, наскільки конкурентоспроможність компанії всередині галузі в даній країні взаємопов'язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Чим більше глобалізована галузь промисловості, тим більше переваг отримує компанія від внесеної технології, виробничого процесу, фабричної марки.

Глобалізовані галузі промисловості мають тенденцію домінувати на кожному ринку одним і тим самим набором глобальних компаній, які координують між собою стратегічні дії в усіх країнах своєї активності.

Глобалізація на рівні окремої країни характеризується ступенем взаємозв'язку її економіки зі світовою економікою в цілому. Незважаючи на зростання глобалізації світової економіки, не всі країни в однаковій мірі інтегровані до неї. Існують декілька головних показників, що визначають ступінь інтегрованості економік різних держав у глобальну економіку, серед яких:

1) співвідношення зовнішньоторговельного обороту і ВВП;

2) прямі іноземні інвестиції (ПІІ), які спрямовуються в економіку країни і з країни, та портфельні інвестиції;

3) потік платежів роялті в країну та з країни, що пов'язані з переданням технології.

Глобалізація на світовому рівні визначається економічними взаємозв'язками між країнами, що відбиваються на зустрічних потоках товарів, послуг, капіталу та ноу-хау.

Основною рисою процесу глобалізації є формування глобально функціонуючого виробничого процесу, серцевиною якого є сформовані інтернаціоналізовані відтворювальні цикли - ядра, які виступають своєрідним "локомотивом світового господарства". У межах цих циклів формується світовий дохід, перерозподіл якого є головним стратегічним орієнтиром і основою зовнішньої політики будь-якої держави.

У сучасному світі глобалізація справляє домінуючий вплив на розвиток будь-якої держави. З одного боку, через розповсюдження інновацій у сфері технологій і менеджменту, активний обмін товарами, послугами, інвестиціями вона сприяє підвищенню ефективності функціонування національних економік, а з іншого - посилює нерівномірність, асинхронність та диспропорційність розвитку.

На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни - глобальні лідери з домінуванням США. На основі вдалої багаторічної експансії у всіх сегментах світового ринку, накопиченого у безпрецедентних масштабах капіталу ключовими детермінантами їх успіху стають інтелектуалізація, соціалізація, екологізація, деіндустріалізація економіки, пріоритетність знань та інформації, розвиток "людського капіталу".

На іншому полюсі світової економіки - більшість країн, для котрих економічна глобалізація проявляється як якісно нові умови розвитку, на які практично неможливо впливати, але обов'язково треба враховувати. Особливо важливо враховувати масштаби і динаміку процесу становлення системи глобального управління ресурсами планети і перерозподілом світового доходу, який не є еквівалентним.

Глобалізація тісно пов'язана з раціоналізацією світового господарства. З одного боку, це дві суперечливі, різнонаправлені за характером дії та практичними наслідками тенденції, а з іншого - консолідація глобального ринку посилюється діяльністю потужних регіональних коаліцій країн, які, маючи, перш за все, спільні економічні інтереси, об'єднують свої зусилля з метою забезпечення найбільш сприятливих умов для реалізації міжнародного співробітництва в регіональному масштабі, що дозволяє їм досягати мультиплікативного ефекту від співробітництва з іншими членами угруповання та ефективно реалізовувати на міжнародній арені широкий спектр стратегічних інтересів.

Найбільш інтенсивна господарська взаємодія спостерігається в межах таких потужних інтеграційних угруповань, як: ЄС, НАФТА, АТЕС, АСЕАН, МЕРКОСУР. Так, на долю НАФТА, ЄС і АТЕС приходиться приблизно 80 % світового ВВП, 82 % всіх державних бюджетів країн світу і 85 % експорту.

Регіоналізація виступає своєрідним проявом і формою реалізації глобалізації, загострюючи суперечності глобального розвитку. З одного боку, зняття бар'єрів у русі товарів, послуг, капіталів, робочої сили в межах інтеграційних об'єднань виступає каталізатором зростання міжнародного співробітництва у глобальному масштабі. А з іншого боку, позитивний ефект від впровадження подібної лібералізації обмежується спільними кордонами регіонального інтеграційного об'єднання та супроводжується введенням обмежувальних заходів у відносинах з країнами, які не є членами даного регіонального інтеграційного угруповання. Регіональна інтеграція розвивається на сучасному етапі більш динамічно, ніж процеси глобальної інтеграції.