Київська держава за володимира великого та ярослава мудрого
Найбільшого
розквіту Київська Русь досягла в період
правління Володимира Великого (980 –
1015 рр.) і Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.).
В період правління Володимира Великого закінчилось формування території Київської Русі. Він повернув захоплені поляками західні землі хорватів і дулібів. В цьому регіоні князь заснував нове велике місто – Володимир Волинський.
Була відновлена влада Києва над княжіннями радимичів і в’ятичів. Київська Русь за Володимира перетворилася на найбільшу європейську державу. Її кордони простягалися від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного й Азовського морів.
Найбільшим здобутком Володимира Великого було введення християнства, як державної релігії у 988 р.
Хрещенню Русі передували такі події. Візантійський імператор звернувся до Володимира за військовою допомогою, щоб придушити збройний заколот в імперії. Володимир погодився за умови, що імператор віддасть йому за жінку свою сестру Ганну. Посвоячення з імператорською династією було в той час надзвичайно почесним. Візантійський уряд висунув зустрічну вимогу: царівна вийде заміж лише за християнина.
Хрещення князя Володимира Великого. Фреска В. М. Васнєцова
У 988 р. Володимир і його дружинники охрестились. Літописець повідомляє, що сталося це в захопленому Володимиром Корсуні (Херсонесі). Тут же відбулись заручини з візантійською царівною. Згодом Володимир охрестив киян у р. Дніпрі. Запровадження християнства мало величезне значення для подальшого розвитку країни.
По-перше, значно зріс міжнародний авторитет Київської Русі, покращились стосунки з іншими європейськими країнами, більшість з яких вже прийняли християнство.
По-друге, християнство, як єдина державна релігія об’єднувала населення Київської Русі; зміцнився авторитет київського князя.
По-третє, запровадження християнства дало поштовх для розвитку культури.
По-четверте, одруження Володимира Великого з сестрою імператора закріплювало право верховної князівської влади в Київській Русі за родом Рюриковичів.
Володимир також провів адміністративну реформу. Він замінив племінних князів своїми синами. Відтепер представники династії Рюриковичів правили не тільки в столиці, але й в регіонах. Були обмежені повноваження місцевої знаті, її прагнення від’єднатись від Києва.
Для зміцнення обороноздатності країни була проведена військова реформа. Для збільшення чисельності постійного війська князь роздавав дружинникам землі за службу у феодальне володіння.
Інший напрямок діяльності Володимира – укріплення південного кордону для захисту від нападів печенігів. З цієї метою була створена система фортець вздовж річок Трубіж, Сула, Стругна, які згодом розрослися у міста.
Володимир почав карбувати власну монету – злотники і срібники. На одній стороні монети було зображено князя, на іншій – князівський знак (тризуб). Карбування власної монети свідчило про могутність правителя, підіймало міжнародний авторитет держави та пожвавлювало торгівлю та розвиток економіки.
Злотник Володимира Великого
Після смерті Володимира Великого впродовж 1015 – 1019 рр. тривала боротьба між його синами за верховну владу. Головними претендентами на Київський престол були Ярослав і Святополк. Перемогу здобув Ярослав.
Правління Ярослава Мудрого. Князь пом’якшив данину, це стимулювало економічний розвиток Київської Русі. Заснування нових міст сприяло розвитку ремесел, торгівлі, зміцнювало обороноздатність країни (абсолютна більшість тогочасних міст мали потужні укріплення).
Найбільші зусилля були спрямовані на розбудову Києва. Ярослав наказав побудувати нове кільце міських укріплень – Ярославові вали. Як наслідок територія Києва збільшилась у 7 разів. Нові київські укріплення відзначалися надзвичайною потужністю – висота оборонних валів сягала 14 метрів. У 1036 р. Ярослав завдав вирішальної поразки печенігам. Після цього на деякий час послабився тиск кочівників на кордони Київської Русі.
Битва Ярослава з печенігами у 1036 р.
|
У міжнародній політиці Ярослав віддавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв’язків з різними державами. Як було заведено у середньовіччі ці зв’язки він зміцнював за рахунок шлюбів своїх дітей. Шлюби зазвичай були закріпленням дипломатичних угод. Його дочка Анна стала дружиною французького короля Генріха I, донька Єлизавета була за норвезьким королем Гаральдом Сміливим, Анастасія (третя його донька) була видана заміж за угорського короля Андрія. Сам Ярослав був одружений з Інгігердою – донькою шведського короля. Сини його були одружені з сестрою польського князя, онукою німецького цісаря і донькою візантійського імператора. Усі ці заходи принесли великий міжнародний авторитет Київській державі.
РОЗДРОБЛЕНІСТЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Після смерті Ярослава Мудрого поступово, але неухильно відбувався процес поділу Київської Русі на окремі князівства (процес феодальної роздробленості).
Причини феодальної роздробленості:
величезна територія держави і примітивний апарат управління;
багатонаціональний склад населення Київської Русі;
розвиток міст – удільних центрів, які намагалися конкурувати з Києвом в політичному та економічному відношенні;
послаблення Києва як політичного і економічного центру;
поширення спадкового (вотчинного) землеволодіння удільних князів і бояр, що посилювало їх незалежність від київського князя;
відсутність чіткої системи престолонаслідування.
Ярослав Мудрий бажав уникнути братовбивчої війни, тому розробив систему спадкування, за якою київський престол отримував найстарший з братів. Коли той помирає, його місце повинен зайняти наступний по старшинству брат. Таким чином, кожен з братів мав по черзі побувати великим київським князем. Очікуючи свою чергу молодші брати правили своїми удільними князівствами. Така система престолонаслідування дала лише короткостроковий ефект, уникнути міжусобної боротьби між нащадками Ярослава не вдалося.
Троє старших синів Ярослава Мудрого (київський князь Ізяслав, чернігівський князь Святослав, Переяславський князь Всеволод) уклали політичний союз, відомий зараз під назвою тріумвірат Ярославичів. Ярославичі правили спільно майже два десятиліття. Кожен з них дбав в першу чергу про власні інтереси і про збільшення свого уділу. Це, звичайно, послаблювало позиції держави. Князі не могли ефективно протистояти новим ворогам – кочовим племенам половців, які починаючи з 1055 р. регулярно нападали на Київську, Чернігівську, Переяславську землі.
У 1072 р. Ярославичі внесли зміни до Руської правди. Вони видали новий звід законів, який отримав назву «Правда Ярославичів». Зміни в першучергу стосувались запровадження князівської власності на землю. Ярославичі вважали свої уділи спадковою власністю (вотчиною).
«Правда Ярославичів» була ще одним кроком до посилення роздробленості Київської Русі .
В 1073 р. Святослав та Всеволод виступили проти Ізяслава, таким чином тріумвірат Ярославичів розпався. Почався період князівських міжусобиць.
Війни між князями значно послаблювали обороноздатність Київської Русі, загроза з боку половців постійно посилювалася. Після кількох важких поразок від половців, провідні князі зробили спробу припинити міжусобні війни. З цією метою 1097 р. у Любечі відбувся князівський з’їзд, на якому було вирішено припинити ворожнечу. З’їзд оголосив, що кожен князь повинен володіти тими землями, які успадкував відбатька і не має право претендувати на чужі території. Фактично Любецький з’їзд започаткував новий етап в процесі розпаду Київської Русі. Відтепер в кожному удільному князівстві формувалася власна династія. Тимчасово єдність Київської Русі булла відновлена за правління в Києві Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.) та його сина Мстислава (1125 – 1132 рр.)
Володимир Мономах прославився своїми успішними походами проти половців. Він вніс до «Руської правди» «Устав Володимира Всеволодовича». Було зроблено поступки закупам (боржникам), обмеживши на них права бояр, заборонено лихварям брати високі відсотки за борги. Цим заходом утруднювалось перетворення вільних людей на рабів (холопів).
В роки правління Володимира Мономаха в Києві здійснювалось масштабне будівництво.
Син Мономаха, Мстислав, намагався продовжувати політику батька.
Після його смерті у 1132 р. Київська Русь остаточно розпалась на удільні князівства, кожне з яких проводило самостійну політику.
Київське князівство розташувалося на Середньому Подніпров’ї. За володіння Києвом постійно відбувалась боротьба між представниками різних відгалужень династії Рюриковичів. Саме тому в Київському князівстві не сформувалась власна князівська династія.
Київ залишався також церковним і релігійним центром. Тут було багато церков і монастирів (найбільший з них – Києво-Печерськиймонастир). У Києві розташовувалась резиденція митрополита – глави православної церкви на Русі.
Напівдні Київське князівство межувало з землями половців. Набіги половців приносили значні руйнування та людські втрати, це ослаблювало політичне становище князівства, стримувало господарський розвиток.
Переяславське князівство складалося із земель, розташованих на лівому березі Дніпра. Ці землі здавна перебували у політичній залежності від Києва. Це князівство на сході і півдні межувало з Половецькими степами.Через те жителі князівства повинні були боронитися від частих нападів кочівників. З цією метою вздовж кордонів населення будувало земляні вали і укріплені фортеці. Князі Переяславського князівства брали активну участь у походах проти половців. Після монголо-татарської навали Переяславське князівство перестало існувати.
На Лівобережжі розташувалося Чернігово-Сіверське князівство. Особливістю політичного розвитку Чернігово-Сіверського князівства стало його дроблення спочатку на дві частини, а згодом на їх території утворилось більше десяти окремих удільних князівств.
У середині XII ст. Новгород-Сіверське князівство відокремилось від Чернігова і стало самостійним. Потім відокремилися інші уділи. Усі князі Чернігово-Сіверського князівства були Ольговичами – нащадками Олега Святославича, внука Ярослава Мудрого.
Волинське князівство
Після розпаду Київської Русі на Волині утвердилась династія Мономаховичів. Її засновником став внук Мономаха, син Мстислава Великого. В 40-60 рр. ХІІ ст. волинські князі з перемінним успіхом боролись з суздальською династією за володіння Києвом.
Найбільший вклад у розвиток князівства вніс Роман Мстиславич. Він зміцнив єдність Волинського князівства, став засновником Галицько-Волинської держави.
Галицьке князівство
У 1144 р. утворилось Галицьке князівство в якому правила династія Ростиславовичів. Найбільшої могутності воно досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153–1187 рр.). Його володіння простягались вздовж Дністра далеко на південь. Навіть землі в нижній течії Дністра й Дунаю опинилися в залежності від Галича.
Особливістю Галицького князівства була висока роль місцевого боярства в політичному житті. Бояри отримували значні прибутки від видобування та продажу солі. Сильні економічні позиції робили бояр незалежними від князя. Тому боярство постійно намагалось нав’язати свою волю галицьким князям.
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА. МОНГОЛЬСЬКА НАВАЛА
1. Утворення Галицько-Волинської держави
Галицько-волинський князь Роман Мстиславович |
В 1199 р. волинському князю Роману Мстиславовичу вдалося об’єднати під своєю владою Галицьке і Волинське князівства. Роман стикнувся зі значними труднощами. Йому довелося боротися з опозицією галицьких бояр. В боротьбі з боярами Роман вдавався до жорстких заходів, він намагався знайти підтримку серед городян.
Перемоги над половцями і литовськими племенами піднесли авторитет князя серед населення інших українських земель. Роман зміг встановити політичний контроль над Київським князівством.
У 1205 р. Роман Мстиславович загинув на території Польщі під час одного з військових походів. Після його смерті галицькі бояри вигнали з Галича вдову Романа з його малолітніми синами – Данилом і Васильком.
Справу об’єднання українських земель продовжив Данило Романович (Данило Галицький). Спочатку він утвердився на Волині. У 1238 р. після багатолітньої боротьби йому вдалося остаточно об’єднати Галицьке і Волинське князівства.
Тодіж, у 1238 році князь Данило розгромив німецьких рицарів-хрестоносців, які захопили місто Дорогочин.
В наступному році Данило здобув Київ та доручив управління містом тисяцькому Дмитрові. Процес об’єднання українських земель був перерваний монгольською навалою.
2. Монгольська навала
Всередині ХІІІ ст. відбулась одна з найтрагічніших подій вітчизняної історії – монгольське нашестя.
Перша битва з монголами відбулася у Приазов’ї (нинішня Донецька область) на р. Калці 31 травня1223 р. об’єднані полки руських князів та половців зазнали нищівної поразки через відсутність єдиного командування та неузгодженість дій.
У 1239 р. почалося вторгнення на українські землі величезних монгольських сил на чолі з ханом Батиєм. Монголи зруйнували Переяслав і Чернігів. Восени 1240 р. війська Батия почали штурмувати Київ. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було зруйновано і пограбовано.
Після зруйнування Києва монголи пройшли землями Галицько-Волинської держави. Були зруйновані Галич та Володимир.
В 1242 р. після походу в Центральну Європу монгольські війська повернулись в пониззя Волги. Тут утворилась нова держава – Золота Орда.
3. Зовнішня та внутрішня політика Данила Галицького
В 1245 р. в битві під Ярославом Данило розбив угорсько-польські війська. Як наслідок, на довгий час припинилась агресія з боку Угорського королівства.
Ослаблена монгольською навалою Галицько-Волинська держава не була готова до збройної боротьби з Золотою Ордою.
Щоб уберегти свої землі від нових нападів змушений був поїхати на переговори до хана Батия в його столицю м. Сарай. Батий прийняв князя Данила з почестями. Та за це князь повинен був заплатити визнанням залежності від орди.
Повернувшись з Золотої Орди Данило розпочав дипломатичну діяльність, спрямовану на створення антиординського союзу європейських держав за посередництвом Папи Римського.
У 1253 році він отримав від Папи Інокентія IV королівську корону. Коронація відбулась в Дорогичині на Підляшші. З того часу всі західні хроністи почали титулувати Данила королем, а Галицько-Волинську державу – Руським королівством. Але Папа не надав Данилові реальної допомоги в боротьбі проти орди, тому взаємини між Данилом Галицьким і Римом не переросли у стійкий союз.
У внутрішній політиці Данило прагнув забезпечити собі підтримку селян та міщан. Він дбав про розвиток зовнішньої і внутрішньої торгівлі. З цією метою князь запрошував ремісників та купців із Німеччини, Польщі, з інших поруйнованих монголо-татарами руських князівств.
Одним з головних напрямків Данила Галицького було заснування нових міст, таких як Львів, Холм та ін. В Холм, який був максимально наближений до Польщі на випадок нападу монголо-татарів, Данило переніс свою столицю. Заснування міст сприяло розвитку ремесла і торгівлі, посилювало обороноздатність держави. Збільшувалась кількість городян, які були соціальною опорою князя в боротьбі з боярами.
4. Галицько-Волинська держава за наступників Данила Галицького
Після смерті Данила Романовича галицькі та волинські землі залишались однією державою. Князь Лев (1264–1301 рр.) значно розширив батьківські володіння. Він приєднав до своїх земель Люблінську землю в Польщі і повернув частину Закарпаття з м. Мукачеве.
У 1272 році він переніс столицю Галицько-Волинської держави до Львова, Лев підтримував жваві дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом.
Юрій I Львович (1301–1308) як і його дід Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобтоГалицької землі) і князем Володимирії (Волині). Юрій переніс свою столицю зі Львова до Володимира-Волинського. Одним із головних здобутків Юрія I було утворення в 1303 році окремої Галицької церковної митрополії.
Після смерті Юрія I Галицько-Волинська держава перейшла до його синів Андрія Юрієвича і Лева II Юрієвича. Вони правили спільно в 1308–1323 рр. Ці князі проводили активну зовнішню політику, боролися проти татар.
Останнім галицько-волинським князем був у1323–1340 рр. син мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Юрійовичів, Юрій ІІ Болеслав. Він прийняв православну віру. У внутрішній політиці сприяв розвитку міст. Зберігся його привілей про надання німецького права місту Сянок. Спираючись на міщанство, у тому числі й іноземців, Юрій ІІ прагнув обмежити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали незадоволення його політикою серед місцевого боярства, і у квітні 1340 р. Юрія ІІ Тройденовича було отруєно у Володимирі-Волинському.
Бояри посадили на престол литовського князя Дмитра-Любарта. Він був зятем Андрія Юрійовича. Любарт віддавна жив на Волині, був православним, знав українську мову і вважав себе законним спадкоємцем Романовичів.
Іншим претендентом на Галицько-Волинську спадщину був польський король Казимир ІІІ Великий. У 1340 р. він організував похід польсько-угорського війська на Львів, здобув Львівський замок і захопив коронаційні відзнаки галицьких князів і королів (корони, золотий престол та ін.).
Проте закріпитися в Галичині йому не вдалося. Ще майже півстоліття між Угорщиною, Польщею та Литвою відбувалась боротьба за західноукраїнські землі.
В результаті Галичина у 1387 р. остаточно відійшла до складу Польського королівства, Волинь потрапила під владу Великого князівства Литовського, а Буковина увійшла доскладу Молдови.