3. Сармати

В ІІІ ст. до н.е. скіфів витіснили племена сарматів. Основу їх господарства складало кочове скотарство. Найбільше розводили коней та овець.

Сармати були дуже войовничими, ця риса відбилась у їх релігійних віруваннях. Меч був у них об’єктом поклоніння. Основу сарматського війська становила легка кіннота. Проте військом прориву, ударною силою виступала важка кіннота, відома як катафрактарії. Важкоозброєна кіннота сарматів передбачала наявність металевих обладунків як у воїнів, так і в коней.

У військових діях брали участь навіть жінки. На основі саме цього факту виник відомий давньогрецький міф про амазонок.

В ІІІ ст. н.е. сармати зазнали серйозного удару з боку готів. Кінець пануванню сарматів на південних землях України поклали гуни в другій половині IV ст .

 АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ В ПН. ПРИЧОРНОМОР'Ї

У середині VII – на початку VI ст. до н.е. у Північному Причорномор’ї виникли грецькі міста-колонії. Цей період в історії називається «Велика грецька колонізація».

Колонізація – заселення і господарське освоєння незаселених територій (поділяється на внутрішню і зовнішню).

Основні причини «Великої грецької колонізації»:

політична боротьба в середині грецьких полісів;

перенаселення Егейського півострова стимулювало відтік населення з Греції;

безземелля гнало селян у пошуках вільних, неосвоєних, придатних для хліборобства земель;

конкуренція вимагала від ремісників та купців пошуків нових джерел сировини (металу, лісу, солі) та нових ринків збуту для своїх товарів;

греки страждали від військової агресії лідійців та персів.

Грецька колонізація носила переважно мирний характер,тому що колоністи селились в першу чергу на неосвоєних, малозаселених землях.

Найперше грецьке поселення виникло на півдні України у VII ст. до н. е. – місто Борисфеніда на сучасному острові Березань, поблизу Очакова. Дещо пізніше виникло місто Ольвія («щаслива») на Дніпровсько-Бузькому лимані.

На сході Криму з’явились міста: Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія, Тірітака, Феодосія, Кіммерік, Кітейта та інші. У 480 р. до н. е. вони об’єднуються у Боспорське царство, яке займало землі по берегах Боспору Кіммерійського (Керченської протоки).

У 107 р. до н.е. в Боспорському царстві спалахнуло повстання рабів на чолі з Савмаком, який навіть оголосив себе царем. Але успіхи повстання виявились тимчасовими, воно було жорстоко придушене.

У західному Криму були засновані міста Херсонес, Керкінітида і Калос-Лімен.У гирлі Дністра були збудовані міста Тіра (у межах сучасного Білгород-Дністровського) та Ніконій.

Античні міста (поліси) на території України були самостійними державами, за своїм устроєм – аристократичними або демократичними республіками (за винятком Боспорського царства).

Грецька колонія мала свою структуру: центр-поліс, навколо якого розташовувалися сільськогосподарські округи, що називались хори. Місто мало чітку, сплановану забудову, ділилося на квартали з широкими вулицями. У центрі міста була велика площа – агора. Від неї розходилися адміністративні будинки, гімнасії, крамниці, храми і вівтарі, скарбниця, священний гай.

Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, садівництвом, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі.

Активно розвивалась торгівля. З України вивозили найбільше пшеницю, а також хутра, мед, віск, рибу, сіль, бурштин, деревину і рабів. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції.

В колоніях були розвинуті такі ремесла: ткацтво, металургія, ковальство, гутництво (виробництво скла), чинбарство (обробка шкіри), кушнірство, гончарство.

Грецькі колоністи принесли на українські землі досягнення античної культури. В полісах значна увага приділялася розвитку освіти, про що свідчать численні написи на побутових речах. Розповсюдженою була література, розвивалась історія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета. Існували спеціальні гімнасії, де діти навчалися і займалися спортом.

Війни з сарматами спричинили поступовий занепад колоній. Античні міста вимушені були запросити до себе римські легіони. Римляни розташували свої гарнізони у ряді міст Північного Причорномор’я, а Ольвія, Херсонес і Тіра увійшли до складу римської провінції Нижня Мезія.

Одночасно з ослабленням римської імперії зростає загроза для античних міст з боку новоприбулих племен. Вони були зруйновані спочатку готами, потім остаточно – навалою гунів.

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ

Перші згадки про слов’ян зустрічаються у працях античних авторів Плінія Старшого, Тацита, Птоломея (І ст. н.е.) під назвою венеди.

Територія венедів простягалась між річками Ельба, Вісла, Дніпро.

В ІІІ – VII ст. на території Європи відбуваються масові переміщення германських, слов’янських, сарматських, гунських та інших племен переважно на землі Римської імперії. Цей процес отримав назву - Велике переселення народів.

Велике переселення народів розпочалось з руху готських племен з Прибалтики на південь в Причорноморські степи через землі слов’ян. Можливо, саме навала готів розділила слов’янські племена на дві гілки – західну і східну.

Починаючи з IV ст. візантійські історики вживають щодо слов’ян нові назви – склавини та анти. Склавини вважаються предками західних слов’янських народів, анти – східних слов’ян, в тому числі і українців.

Східні слов’яни утворили об’єднання – антський союз, який мав певні ознаки держави. Анти заселяли території між Дніпром та Дністром. Вони вели осілий спосіб життя, їх основними заняттями були: землеробство, скотарство, рибальство, бортництво. Розвивались ремесла: ковальство, гончарство, ювелірна справа.

Племенам антів доводилось воювати з готами з перемінним успіхом.

Антський племінний союз був знищений кочовими племенами аварів, остання згадка про антів датується 602 р. Але це не зупинило розселення слов’янських племен.

Слов’янські племена продовжували брати активну участь в міграційних процесах. Велике розселення слов’ян було складовою частиною Великого переселення народів. Племена готів і гунів переселись в західну Європу, звільнивши для слов’ян значні простори.

Основні напрямки розселення слов’ян:

південний – в басейні Дунаю, на Балкани;

західний – Татри, Судети, Балтійське узбережжя;

північно-східний – Лівий берег Дніпра, басейни Західної Двіни та Оки.

Всередині ІХ ст. на території східної Європи існувало 15 племінних союзів східних слов`ян, про які згадує «Повість минулих літ»: поляни, сіверяни, древляни, волиняни, дуліби, бужани, білі хорвати, уличі, тиверці, в’ятичі, радимичі, кривичі, дреговичі, полочани, ільменські словени.

Всередині племен та племінних союзів посилювалась майнова та соціальна диференціація – виокремився прошарок племінної знаті, в руках якої зосереджувалося все більше матеріальних багатств та політичної влади. Знать походила в першу чергу з середовища воїнів. В умовах постійних збройних сутичок зростала роль професійних військових загонів – дружини, під керівництвом військового вождя – князя. Збагатившись за рахунок військової здобичі князі поступово отримають все більше повноважень. В кінцевому рахунку вони отримують найвищу політичну владу та значні земельні угіддя. Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які отримували землю за службу в князя.

Довгий час продовжував діяти давній інститут влади – загальні народні збори (віче). Віче збиралось ситуативно, для вирішення найважливіших питань.

В цей період східні слов’яни були язичниками.

Язичництво – прийнятий у християнському богослов'ї, на­уковій літературі термін для дохристиянських релігій, головним чином політеїстичних (багатобож­них).

Характерною ознакою релігійних язичницьких вірувань було багатобожжя. Слов’яни поклонялись Перуну (богу блискавки та грому), Сварогу (богу неба), Стрибогу (богу вітрів), Дажбогу (богу Сонця і добра), Велесу (богу худоби) та ін. Служителями язичницьких культів були жерці – волхви.

Сусідами слов’ян були войовничі хазари та варяги. Зовнішня загроза сприяла консолідації східнослов’янських племінних союзів.