Західноукраїнські землі у складі австрійської імперії у другій половині хіх ст.

Соціально-економічний розвиток в ІІ половині ХІХ ст. Революційні події 1848 р., які охопили Австрію та багато інших країн Західної та Центральної Європи, спричинили скасування панщини в західноукраїнських землях. 18 березня 1848 р. парламент революційної Угорщини звільнив від неї селян Закарпаття.

Поміщики також звільнялися від опікунських обов'язків щодо селян на випа­док стихійного лиха, епідемії тощо. Держава зберегла за ними сервітутні воло­діння — ліси, пасовища, луки та ін. За користування ними селяни повинні були сплачувати поміщикам значні кошти або ж відробляти за них.

Промисловий розвиток Австро-Угорщини здійснювавсяз явним відставанням від розвинутих європейських країн. Показовим свідченням цього є те, що австрійський уряд скасував середньовічні цехові відносини і дозволив вільну промислово-підприємницьку діяльність лише в 1859 р.

Західноукраїнськіземлі за своїм промисловим розвитком залишилися найвідсталішими провінціями Австро-Угорщини, перетворившись на колоніальний додаток розвинутіших частин імперії. Яскравим підтвердженням цього стало за­пізнення з промисловим переворотом. Якщо в західних провінціях Австро-Угорщини наприкінці 60-х років ХІХст. він уже завершувався, то в Східній Га­личині тільки розпочинався. Промислові підприємства Галичини почали переобладнувати паровими двигунами лише з 70-х років XIX ст.

Насередину XIX ст. в Західній Україні найрозвиненішими були традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, тютюнова, паперова, скляна, керамічна. Найпоширенішими галузями залишалися ґуральництво й цукрова­ріння. Однак через відставання промислового перевороту її промисловість по­трапила в надзвичайно скрутне становище.

Ремісничі та мануфактурні вироби краю не витримували конкуренції фабрично-заводської промисловості німецьких і чеських провінцій імперії.

У Східній Галичині найінтенсивніше розвивалося видобування нафти. Для бу­ріння нафтових свердловин тут із 1869 р. розпочали використовувати парові ма­шини. Незважаючи на те, щовидобування нафти безперервно зростало, вона ви­возилася на переробку до Австрії та Угорщини, оскільки австрійський уряд тривалий час забороняв споруджувати в Східній Галичині нафтопереробні заводи.

Одночаснов Східній Галичині та Закарпатті активізувалося видобування бу­рого вугілля. Його значна частина використовувалася для задоволення потреб західних провінцій. Розвивалося добування озокериту (гірського воску).

Розширювалося традиційне видобування кам'яної солі, яку виварювали дідів­ським способом. Лише на трьох солеварнях — у Калуші, Косові й Стебнику — ви­користовувалися парові машини. Великого значення набуло видобування кам'яної солі в Солотвині на Закарпатті — найбільшій соляній копальні в Україні.

Наприкінці століття тут її видобували 200 тис. тонн щорічно. Це становило майже 20% відусієї соляної продукції України.

У складному становищі перебувала харчова промисловість. Незважаючи на вирощування значної кількості зернових культур, борошномельна промисло­вість Західної України перебувала в занепаді. Причиною цього була митна полі­тика австрійського уряду, який необмежував вивезення зерна, зате накладав ви­сокі мита на експортування борошна. Уповільненими темпами розвивалася й легка промисловість.

Будівництво залізниць Протягом 60-70-х років XIX ст.Західна Україна була з'єднана залізницею із Західною Європою. У 1861 р. завершилося будівництво залізниці Краків—Пере­мишль, яка з'єднала ЗахіднуУкраїну з Віднем. У 1864 р. вона була прокладена до Львова.

У наступні десятиліття залізнична транспортна мережа охопила Чернівці, Стрий, Тернопіль, інші міста й містечка. Проте будівництво залізниці в Західній Україні не викликало бурхливого розвитку важкої індустрії, як це відбувалося в Західній Європі чи Росії. У західноукраїнських землях дещо пожвавилася лише лісова промисловість та виробництво будівельних матеріалів.

Прокладання залізниць перетворило Західну Україну на легкодоступне дже­рело сировини та ринок збуту для західних промислових провінцій Австро-Угорської імперії.

Кооперативний рух . Українське селянство, ремісники й торговці, перебуваючи в надзвичайно важких економічних умовах, потребували захисту й підтримки. За цієї потреби й виникла кооперація — рух економічної самооборо­ни економічно слабких і соціально принижених верств населення, які на засадах спілки створювали кредитні та ощадні установи, вели торгівлю та органі­зовували виробництво.

Швидко розвивався кооперативний рух і в Західній Україні. Кооперативи очолили молоді національно сві­домі священики, учителі, юристи. Першим і одним із найпопулярніших у Західній Україні став кооператив «Народна торгівля», створений 1883 р.

Наприкінці століття активно діяло товариство «Сільський господар». Дуже швидко воно перетворилося на розгалужену мережу господарських спілок, які вели роботу майже в кожному повіті Східної Галичини. Товариство мало свої дослідні поля, станції, видавало часописи. «Сільський господар» допомагав спілчанам купувати землю й реманент, успішно збувати готову продукцію.

Товариство вело й широку просвітницьку роботу: відкривало хати-читальні, книгозбірні, сільськогосподарські та промислові школи, організовувало курси, виставки, з'їзди, віча, пропагувало сільськогосподарські знання серед населення.

Суспільно-політичні течії ІІ половини ХІХ ст.

За умов посиленої полонізації українська інтелігенція, втрачаючи віру у влас­ні сили, почала шукати зовнішньої підтримки. Почуття слабкості й безпораднос­ті спрямувало погляди багатьох освічених українців на Росію, що зумовлювало­ся кількома обставинами. Саме тоді слов'янські народи (чехи, серби,болгари) теж зверталися до росіян у пошуках підтримки проти німецького й турецького гноблення. Російські політики одразу ж почали використовувати цю ситуацію, поширюючи проросійські настрої.

Москвофільство оформилося в течію суспільно-політичного руху в Захід­ній Україні в другій половині 60-хроків XIX ст., коли його ідеї сприйняло вище греко-католицьке духівництво. Відтоді воно опанувало більшістю свя­щеників Галичини, до яких приєдналися деякі українські чиновники й части­на інтелігенції. Москвофіли орієнтувалися на московський царизм, отриму­вали за це значну підтримку від російських державних установ, у тому числі й грошову.

У 1870 р. москвофіли заснували політичну організацію — Руську раду, яку називали прямою наступницею Головної руської ради 1848 р. та єдиним пред­ставником усіх західних українців.

Опираючись на щедру матеріальну підтримку, москвофіли створили потужну видавничу базу, яка складалася з кількох газет і журналів, науково-літературних збірників. У поглядах на український народ вони стали на позиції великодержав­ного російського шовінізму, стверджуючи, що окремого українського народу не було й немає. Є лише українське відгалуження «руського» народу. Цей же «єди­ний руський», або «панруський», народ з єдиною «панруською» мовою і культу­рою живе на неозорих просторах від Карпат до Камчатки, від Тиси до Амуру.

Народовці, на відміну від москвофілів, не мали фінансової підтримки від російської влади. Майже всі українські культурно-освітні заклади та преса пере­бували в руках москвофілів. Тому народовцям доводилося розпочинати свою діяльність з нуля. Вони заснували кілька таємних громад на зразок Київської. Утаємничувати свою діяльність народовцям доводилося насамперед через мос­квофілів, які забороняли семінаристам та іншим підконтрольним групам молоді вступати до народовських громад.

Протягом 60-х років XIX ст. у Львові народовці видавали часописи «Вечорниці»(популяризував твори Т. Шевченка), «Мета» (поширював знання серед світської інтелігенції), «Нива» та «Русалка» (публікували нові літературні твори). Через нестачу коштів ці видання існували всього 1-3 роки.

Чотирнадцять років, за матеріальної підтримки наддніпрянців, виходив у світ часопис«Правда». У ньому часто публікували свої твори автори зі Східної України, тому це видання перетворилося на всеукраїнську трибуну для україн­ських діячів.

Запровадження в 1860 р. в Австрійській імперії ряду конституційних прав і свобод дало змогу народовцям створюва­ти й офіційні товариства. У 1861 р. у Львові розпочало роботу товариство-клуб «Руська бесіда». Воно відкрило свої філії в усіх великих містах Галичи­ни. Клуби товариства влаштовували літературно-музичні вечори, доповіді, концерти, святкування роковин Т.Шевченка, зустрічі з гостями з Наддніп­рянщини.

У 1868 р. майже 60 студентів на чолі з Анатолем Вахнянином створили товариство «Просвіта». Своїм завданням воно визначило «вивчення та освіту народу». Спершу товариство видавало популярні книжки. Пізніше «Просвіта» розпочала організовувати свої читальні як у містах, так і в селах, охопивши своєю працею широкі кола селянства. Наприкінці XIX ст. товариство відкрило 835 читалень, завдяки роботі яких із кращими надбаннями української та світової літератури ознайомилися тисячі селян і міщан.

У 1873 р. за допомогою меценатів із Наддніпрянщини (Є. Милорадович-Скоропадської та В.Симиренка) у Львові створено Літературне товариство імені Т. Шевченка. Майже 20 років воно опікувалося розвитком письменницької творчості. У 1892 р.товариство було реорганізоване в наукову установу.