37)Розкрийте особливості культурного розвитку України у 18 столітті.

Як Польща в 1569 р., так тепер Росія в 1783 р. не тільки повністю закріпачила селян, а й був ліквідований Юріїв день. Одночасно відбувався наступ самодержавства і на українські міста. Якщо за Польщі багато українських міст користувались магдебурзьким правом, то вже в 1775 р. міське самоврядування в Україні було скасоване, а за декілька років перед тим першим було арештовано весь магістрат і забрано грамоти Києва.

Церковний характер освіти в Україні. Київо-Могилянська академія і колегії. Київ мав провідне місце в духовному житті українського народу ще з першої половини XVII ст. і утримував його до кінця XVIII ст. Церква протягом цього століття ще зберігає одне з головних своїх призначень—бути вогнищем освіти. Під егідою церкви продовжує розвиватись Києво-Могилянська колегія, яка в 1700-1701 pp. була перетворена на академію.

Викладання в них велось латинською мовою. В Києво-Могилянській академії щороку вчилось понад 1000 спуоеїв (студентів). Найталановитіших з них посилали для завершення освіти до західно-європейських університетів.

За Катерини II вже були залізними старання козацької старшини перетворити академію в університет. Російський уряд почав активну ліквідацію українських шкіл, доступних народові. Треба сказати, що в Києво-Могилянській академії поруч сиділи діти простих козаків і гетьманів, духовні і світські. Натомісць засновуються школи московські. Вони не були поганими, але вони були однаковими і в Росії, і на Кавказі, і в Україні. До того ж вони були доступні лише для станів привілейованих.

У XVIII ст. майже кожне село мало свою початкову (партикулярну) школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки. В І половині століття в сімох з десяти полків було 866 шкіл на 1099 поселень, тобто одна школа припадала на 1000 душ. З часом, в 1768 р. на території пізніших повітів Чернігівського, Городенського й Сосницького було 134 школи і на кожну припадало 746 душ насленння.

Духовенство України, в руках якого був такий могутній засіб культурного впливу, як Києво-Могилянська академія, через свою аполітичність втратило провідне становище. Так само замкнулись у вузьких рамках літературного любительства українські письменники і перестали бути зброєю мас. Проте духовне життя в Україні не завмерло. Цьому все таки сприяла перш за все художня література, історичні праці. XVIII ст. залишило нам в спадщину козацькі літописи. Козаки писали в боях зброєю і кров'ю, а з часом переписували на папір і зберігали нащадкам як приклад.

Наприкінці XVII і на початку XVIII ст. з'являються козацькі літописи. "Літопис Самовидця" був написаний, мабуть, Романом Ракушкою, який брав участь у визвольній війні і закінчив життя протопопом Стародубським. Ще один літопис залишив нам полковник Гадяцький Григорій Граб'янка "Действіяпрезельнои... небывалой брани Богдана Хмельницкого..." та канцелярист Генеральної Канцелярії Самійло Величко — "Сказаніе о войнеказацкойзъ поляками чрезъЗеновія Богдана Хмельницкого". Особливо цінним є твір С. Величка, який використав багато джерел епохи визвольної війни і часів "Руїни". Ці літописи є літературним продуктом світських кіл українського суспільства. Такою ж є "Історія Русів". Через весь цей твір проходить ідея боротьби народу за свої давні права і привілеї з часу, відколи слов'яни осіли над Дніпром. "Історія Русів" формувала, розходячись в Україні в сотнях рукописів (В Антонович згадує про це), світогляд передових кіл українського суспільства. Вплив цього твору відчув на собі і Т.Шевченко.

У XVIII ст. відбувається занепад українського книгодрукування. Петро І закрив останню книгодрукарню в Україні, яка існувала при Києво-Печерській Лаврі. Дозволялось, правда, видавати друком невелику кількість церковної, богослужебної літератури. Більшість творів світської літератури знову почала розповсюджуватись в рукописах. Ціле століття в Україні робились спроби відновити своє книгодрукування. За непослух в Москву було забрано всю Чернігівську друкарню.

Книги українських авторів в Москві палили, — щоб та "єресь і смута в світі не були". Кілька разів видавались розпорядження про заборону росіянам "книг литовській пенати" купувати і тримати вдома, хоча книги були в основному церковні, далекі від політики. Перед початком XVIII ст. на церковному соборі в Москві в 1690 р. на книги з України С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, Л.Барановича та ін. — було накладено "проклятство і анафему" за "прелестилатинскіяєщекиевскіяновие книги утверждают". Самих православних українців в православній Москві довго ще називають єретиками і перехрещують.

Важливе місце в цей час в літературному житті України займала поезія. Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались недоліки і суспільна мораль того часу. Автор "Сатиричної коляди" ставав на захист простої людини, беззахисної перед несправедливим судом, проти хабарництва чиновників, знущання панів над народом. Сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича "Ярмарок" і "Сповідь" відтворювали колоритні побутові сцени, розкривали антагонізм між селянством і панством

Видатним явищем літературного життя України другої половини XVIII ст. була літературна творчість Г. Сковороди (1722-1794 pp.). За десять років він написав 30 байок, об'єднаних у збірку "Баснихарьковскія". Вартий уваги один з найпопулярніших творів Г.Сковороди вірш "Всякому городу нрав і права", в якому влучно охарактеризовані тогочасні прошарки українського суспільства:

М.Костомаров зазначив, що "Енеїда" як пародія втратила для нас свою ціну, але як вірна картина малоросійського побуту, як перший твір на малоросійській мові, в очах наших — дорогоцінне творіння. В "Енеїді" відбився автономістський ідеал малоросійського дворянства. В творі І. Котляревського відображено політичне позасвідоме кінця XVIII — початку XIX ст., коли українське дворянство, інтегруючись в Російську імперію, прагнуло зберегти свої привілеї. І.П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення. "Енеїда" І. Котляревського — це початок нової української літератури і літературної мови.

Драма, театр. В навчальних закладах України розвивались також драма і театр, які не можуть існувати одне без одного. Та коли саме тут вони мали характер дещо абстрактний, то поза шкільними мурами українська драма набуває характеру національного. Шкільна драма, як така, виникла з середньовічних релігійних драм, зв'язаних рігорозними нормами єзуїтського театру (правила Ф. Прокоповича). Вона була схована за мурами академії від небезпек політичного життя. І хоч з її лона виходять твори такої духовної потужності, як "Милость Божія" Т. Трофимовича, чи твори, насичені мотивами народного вертепу, як "Комедія на Різдво Христове" Д. Тупталенка, вона не могла стати драмою національною.

В інтермедійній частині вертепної (лялькової) драми, носіями якої здебільшого були школярі, виступають в живому контакті з дійсністю побутові постаті тодішнього життя України: козак, лях, литвин, циган, єврей. Інтермедії складались до кінця століття такі автори, як В. Лащевський, М. Довгалевський та інші.

Найдоступнішим для народу продовжував залишатись ляльковий театр — вертеп.

У XVIII ст. в Україні поряд з народною самодіяльною почала розвиватися і професійна музика. Перших музикантів-професіоналів випускали Київська академія та засноване в 1737 р. музичне училище в Глухові. Саме виходець із Глухова, пізніше студент Київо-Могилянської академії, М.С. Березовський став видатним українським і російським композитором. Він був автором першої в Росії опери "Демофонт". Його земляк і учень Д.С. Бортнянський розвинув далі вітчизняне музичне мистецтво і написав опери "Креонт", "Сокіл" та інші, а також понад 100 творів для хорового виконання. Обидва композитори широко використовували народну пісенну творчість і українського, і російського народів. Менш щасливою і більш трагічною була доля третього знаменитого композитора і диригента Артема Вед еля. Після періоду активної творчості Ведель поїхав на батьківщину, постригся в монахи, але за антицерковну діяльність був ув'язнений, і решту життя провів у в'язниці.

Видатну роль у розвитку живопису та графіки XVIII ст. відіграли українці, академіки Петербурзької Академії мистецтв Д.Г. Левицький і В.Л. Боровиковський. Вони стали справжніми творцями вітчизняного портретного мистецтва тієї пори. Хоч їх численні портрети і мали парадний характер, все ж вони зробили значний крок до створення реалістичного портрета. У створених Д. Левицьким портретах М. Дякової, А. Давга, Катерини II та написаних В.Боровиковським портретах М. Долгорукої, І. Безбородко, А. Сталь з винятковою майстерністю відтворені почуття властолюбства, індивідуальні риси людей різного характеру і соціальної приналежності.

Величні архітектурні споруди цього століття в Україні також є німими свідками мистецького і будівельного таланту нашого народу. Основними спорудами, які знаменували вищий ступінь розвитку архітектури, були різні за своїми формами культові церковні приміщення. Саме вони втілюють у собі типові риси епохи і політ фантазії будівничих. Наприклад, 96-метрова дзвіниця Києво-Печерської Лаври побудована за проектом архітектора Г.Шеделя. Ця споруда тоді була найвищою будовою в усій Російській імперії. Шедель на схилі свого життя плідно працював у Києві. Йому належав і проект надбудови високої, щедро прикрашеної ліпним орнаментом в українському національному стилі, дзвіниці біля входу до Софійського собору та мурів цього архітектурного ансамблю. До нього увійшла і славнозвісна архітектурна перлина XVIII ст. Брама Заборовського. Вона була збудована в 1746 р. на замовлення митрополита Р.Заборовського як парадний в'їзд. Ця брама є чудовим зразком українського бароко.

Андріївська церква збудована за проектом зодчого В.Растреллі. Зводили її київські майстри.