66. Проблема розвитку школи і педагогіки України у 80-90-х роках 20 ст.

Після війни робота шкіл була відновлена на всій території України. У 1949 р. здійснено перехід до загальної обов'язкової семирічної освіти, у 1956 р. засновано новий тип школи - школу інтернат. У грудні 1958 р. було прийнято закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям та про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР", яким передбачався перехід на обов'язкову 8-річну освіту для дітей віком від 7 до 15-16 років; основний тип середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи з виробничим навчанням (11-річні: 8 класів + 3 роки для здобуття повної середньої освіти та професійної підготовки). З 1964 р. середня школа стала 10-річною. У 1966 р. скасовано обов'язкову професійну підготовку в загальноосвітніх школах. Починаючи з сьомого класу, запроваджувалися факультативні курси з окремих навчальних предметів. 3 1972 р. відбувся перехід до обов'язкової середньої освіти.

У 1984 р. було прийнято основні напрями шкільної реформи, що передбачала підвищення якості освіти й виховання. Згодом було здійснено перехід на навчання дітей з 6-річного віку та на 11 - річний термін шкільного навчання; змінювалася структура загальноосвітньої школи (початкова - 1-4 класи, неповна середня - 1-9 класи, середня школа - 1-11 класи); зменшувалася наповнюваність 1 - 9 класів до 30, 10-11 - до 25 учнів. Проте через економічну кризу в країні ці реформи загальмували.

Сучасний розвиток системи освіти в Україні визначено Законом України "Про освіту" (1991) та Державною національною програмою "Освіта" ("Україна XXI століття").Відповідно до ст. 25 "Структура системи освіти" Закону "Про освіту" вона складається з таких компонентів: дошкільне виховання; загальна середня освіта; професійна освіта; вища освіта; після дипломна підготовка; аспірантура, докторантура; підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів; позашкільне навчання і виховання; самоосвіта. Державна національна програма "Освіта" передбачає такі напрями реформування освіти:

1) розбудова національної системи освіти з урахуванням кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя України;

2) забезпечення моральної, інтелектуальної та психологічної готовності всіх громадян до здобуття освіти;

3) досягнення якісно нового рівня у вивченні базових предметів: української та іноземних мов, історії, літератури, математики та природничих наук;

4) створення умов для задоволення освітніх то професійних потреб і надання можливостей кожному громадянинові України вдосконалювати свою освіту, підвищувати професійний рівень, оволодівати новими спеціальностями;

5) забезпечення у кожному навчально-виховному закладі відповідних умов для навчання й виховання фізично і психічно здорової особистості, запобігання пияцтву, наркоманії, насильству, що негативно вплітають на здоров'я людей.

Значний внесок у розвиток української педагогічної думки XX ст. зробили ви латні педагоги Софія Русоно, Г. Ващенко, А. Макаренко і В. Сухомлинський.

Протягом XX ст. в історії педагогіки України поступово змінилося кілька парадигм наукового мислення. Для науковців вони цікаві не тільки змінами в методології, підходах і технології наукових досліджень, а й тим, як, хто і в яких історичних та культурних умовах працював над історико-педагогічними проблемами, наскільки було витримано наступність у загальному процесі розвитку науки, що було визначальним у досягненнях чи прорахунках розвитку національної історико-педагогічної думки. На основі зазначених положень виділяємо в розвитку історико-педагогічної думки в Україні XX ст. такі етапи: 1-й (1900-1920) – становлення історико-педагогічної думки в умовах відродження української державності й національної школи; 2-й (20-ті роки) – пошуки нових підходів до предмета й змісту історії педагогіки; 3-й (30-80-ті роки) – розвиток історико-педагогічної науки в умовах панування тоталітарної комуністичної ідеології: 4-й (90-ті роки) – якісні зрушення у висвітленні історико-педагогічного процесу в умовах незалежної України. Реальні зміни та якісні зрушення почалися в історико-педагогічній науці тільки наприкінці 80-х на початку 90-х років. Процеси демократизації спричинили інформаційний вибух у науці про суспільство і насамперед в історичних науках. Почалося інтенсивне стирання білих плям в історії, до підручників поверталися винищені сторінки та репресовані герої. Характерною рисою 90-х років в умовах зростання політичної самосвідомості українського народу стають спроби висвітлити історію педагогіки України з нових позицій (див. праці М.Антонця, О.Любаря, В.Майбороди, О.Сухомлинської, С.Філоненка, М.Ярмаченка та ін.).

67. Освітня діяльність і педагогічні погляди Г. С. Сковороди.Григорій Савович Сковорода (1722-1794), видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, письменник - загалом мав ідеалістичний світогляд, однак у його поглядах прослідковувалося чимало матеріалістичних елементів. Наприклад, він вважав, що "природа є всьому початком, що вона безмежна у просторі та часі, не має ні початку, ні кінця". А людина є частиною природи: "мікрокосмосом" у "макрокосмоса. Для неї ніяких вроджених ідей не існує, а джерелом знань слугує навколишній світ. Педагогічні погляди мислителя в різній мірі розкриваються у притчі "Благодарный Єродій", вірші "Убогий жайворонок", збірниках творів " Сад божественних пісень ", " Басні Харьковськія ". Зокрема, у названій притчі йдеться про благородного журавля Еродія, який уміло виховує дітей, рятуючи їх від егоїзму, неробства, зазнайства та аморальності. На противагу йому, мавпа намагається виховувати своїх дітей не так, як простий народ, а "по-благородному". Таке виховання здійснюють французькі вчителі. Вони вчать мавп по-французьки говорити, танцювати, співати, грати, володіти світськими манерами з метою потрапити до двору марокканського володаря. У центр уваги педагога Г.С.Сковорода ставив розумовий розвиток людини, який необхідний для пізнання навколишнього світу і самого себе в ньому. До такого висновку мислитель прийшов на основі власного життя, яке було присвячене пошуку сенсу людського буття. Навчання в Києво-Могилянській академії; піші мандрівки по країнах Європи: Угорщині, Італії, Німеччині, Польщі; прослуховування курсів наук у Віденському, Тарнівському, Краківському університетах; робота спочатку в Переяславському, пізніше в Харківському колегіумах, в архівах Києво-Печерської лаври, згодом Сергієвської (Підмосков'я); багаторічні мандрівки Лівобережною Україною допомогли йому дійти до низки педагогічно значимих висновків. Метою людського життя є "досягнення вищих доброчинностей, і в цьому досягненні людина "не повинна ставити собі ніяких меж". Пізнаючи себе та самовдосконалюючись, шляхом "цілковитої перемоги духу та душевного спокою" кожний зможе досягнути щастя. Праця - основа суспільного життя. У ній людина найповніше само-реалізується, морально самовдосконалюється. Це важливий шлях до добра, оскільки "чим краще добро, тим більшим трудом обкопалося воно як ровом", а "хто труда не перейде, і до добра той не прийде". Обов'язки батьків: породити дітей, потурбуватися про їхнє здоров'я, навчити вдячності, оскільки останнє - основа морального виховання. Адже "у подяці заховалося всяке благо як вогонь і світло причаїлося в кремені. Вірую і сповідую. Бо хто зможе покласти руки на чуже, якщо раніше не загубить вдячність, котра посилається їй від Бога? З невдячності - смуток, неувага і жадоба, з жадоби - заздрість, а із заздрості -лестощі, розкрадання, кровопролиття і всяка прірва без законів". Виховувати дитину потрібно на основі принципу "еродності" (природо відповідності), тобто навчати тому, для чого вона народжена, відповідно до її натури, що дозволило б організувати життя "за внутрішнім блаженним духом". Природні здібності дітей неоднакові, але природа, подібно до "багатого водограю", наповнює різні посудини до повної місткості". Таким чином, кожна дитина на основі цієї власної повноти має можливість у майбутньому прийти до своєї "еродної праці". Важливе значення у вихованні підростаючої людини має також принцип народності, який може обмежуватися навчанням дітей рідною мовою, оскільки народність зумовлена історичними особливостями життя, його укладом, культурою, ментальністю. Зважаючи на це, кожен "повинен узнати свій народ і у народі себе". Істинність життя - не у складності, а в "простоті". Через це "ми повинні дякувати Богу, що він створив світ так, що все просте - правда, а все складне - неправда". "У істини проста мова", - любив говорити Григорій Сковорода. І він шукав цю мову у спілкуванні з простим народом у мандрівках, під час проведення просвітницьких уроків серед селянського люду, у бесідах із вихованцями.

68. Педагогічні ідеї О. В. Духновича. Олександр Васильович Духнович (1803-1865) – український письменник, культурний діяч, педагог. Духнович – найвизначніший представник культурно-освітнього руху в Західній Україні, один із перших професійних учених-педагогів на Закарпатті. Автор перших на Закарпатті народного букваря “Книжица читальная для начинающих” (1847), підручників з географії та історії “Кратний землепис для молодих русинів” (1851), з російської мови «Сокращенная грамматика письменного русского языка”. Написав також перший у Західній Україні підручник з педагогіки “Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских” (1857). Обстоював ідею народності виховання. Важливою ознакою народності вважав мову, виступав за те, щоб у школах Закарпаття викладання велося рідною мовою. Метою виховання вважав формування моральної особистості, здатної виконувати обов’язки громадянина і патріота. Суть виховання (духовного, фізичного, трудового) вбачав у реалізації принципу природовідповідності, який розглядався ним як розвиток позитивних природних задатків з урахуванням вікових особливостей дітей. Джерелами і засобами морального удосконалення дітей вважав вітчизняну історію, народні пісні, звичаї, гідні для наслідування приклади тощо. Важливу роль у зростанні громадянина надавав народному вчителю, тому висунув до нього такі вимоги: учитель повинен мати справжнє покликання до педагогічної діяльності, добре знати предмет, який викладає, бути високоморальною людиною, володіти ефективною методикою викладання, вміти підтримувати дисципліну. Вважав, що педагог не повинен обмежуватись навчальною діяльністю в школі, а має бути активним поширювачем знань серед народних мас. Він виступав за створення нових шкіл, розширення їх мережі, залучення до навчання в них усіх дітей. Обгрунтував важливі дидактичні вимоги: великого значення надавав наочності, використанню різних натуральних речей, малюнків, карт тощо; у процесі навчання радив порівнювати предмети, вказуючи на їх спільні і відмінні ознаки, аналізувати наведені приклади; виступав проти заучування незрозумілого матеріалу; наголошував на доступності знань для учнів, урахуванню їх вікових та індивідуальних особливостей, застосування для міцності знань різних видів повторення. Цінними є його поради і щодо організації процесу навчання: практикування на уроці групової роботи учнів, умовно поділених на три групи залежно від рівня розвитку здібностей. О.Духнович великого значення надавав вихованню дітей в сім’ї, наголошуючи, що батьки є першими вихователями своїх дітей, вони повинні підготувати їх до майбутньої трудової та громадської діяльності. Батьки в усьому мають давати дітям добрий особистий приклад, готувати їх до навчання в школі й цікавитись їх навчальною діяльністю. Отже, діяльність Духновича сприяла значному поширенню освіти, відродженню національної системи виховання українського народу.

69. Освітня діяльність і педагогічні погляди М. В. Ломоносова. Научные основы воспитания. Считал главнейшими составными элементами познания: чувственное восприятие, теоретические обобщения и опытную проверку результатов. «Идеями называются представления вещей или действий в уме нашем…». «Из наблюдений установлять теорию, через теорию исправлять наблюдения — есть лучший всех способ к изысканию правды». Природу человека М. В. Ломоносов рассматривал иерархически: «нижняя», чувственная, эгоистическая и «высшая», духовная, патриотическая. Идеи, на которых строится педагогическая теория М. В. Ломоносова. Положение народа можно улучшить посредством распространения культуры и просвещения. Выступал сторонником бессословной системы образования вплоть до университета. Отстаивал идею светскости образования и получения молодыми поколениями основ научных знаний. Связывал формирования человека с конкретными социально-историческими условиями его жизни, с уровнем развития общества в целом. Воспитание. Был сторонником принципа природосообразности. Воспитатель должен руководствоваться факторами естественного природного развития ребёнка. «Чаще природное дарование без науки, нежили наука без природного дарования к похвале и добродетели способствовали». Природные особенности детей считал основой и источником их развития, рекомендовал педагогам строить обучения с учётом склонностей детей. Цель воспитания — формирование человека-патриота, главными качествами которого должны быть высокая нравственность, любовь к науке, знаниям, трудолюбие, бескорыстное служение родине. Отводил большую роль воспитанию « … Молодых людей нежные нравы, во все стороны гибкие страсти и мягкие их и воску подобные мысли добрым воспитанием управляются». Исходил в воспитании из принципов гуманизма и народности. Метод и условие воспитания — порядок и дисциплина. Нравственное воспитание. Качества нравственно воспитанного человека: патриотизм, милосердие, трудолюбие. Пороки нравственности: леность, скупость, малодушие, лукавство, злоба, лицемерие, упрямство, самохвальство и др. Образование. Видел органическую связь воспитания и обучения, ратовал за взаимосвязь физического и нравственного воспитания и умственного развития. Выступил впервые в русской педагогике сторонником синтеза классического, естественнонаучного и реального образования. Был сторонником классно-урочной системы как наиболее продуктивной для развития ума и памяти. Был за домашние задания и экзамены. Отводил в процессе обучения значительное место практике, постановке опытов, отмечал практическое значение знаний. Русский язык ценил очень высоко, выдвинул идею воспитательного значения русского языка. Вклад в развитие педагогики. Разработал впервые в России педагогическую теорию, методологической основой которой явилось материалистическое мировоззрение, разграничение науки и религии. Был организатором науки и просвещения. Написал первую грамматику русского языка.

70. Педагогічні погляди Т. Г. Шевченка. Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) – великий український поет, художник, громадський діяч, мислитель. Його педагогічні погляди виражені у віршах, публіцистичних і художніх творах. З творів Т.Шевченка постає виховний ідеал – людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, здатна застосовувати знання в житті, яка любить працю, вміє цінувати мистецтво. Він вважав, що такого ідеалу можна досягти належним вихованням. Заперечував вирішальну роль спадковості у вихованні дітей. В основі освітньо-виховного ідеалу Шевченка – працьовитість. Тільки в праці людина може знайти справжнє задоволення, і тому вона повинна посідати домінуюче місце в житті кожного. На думку Шевченка, людина повинна мати добре розвинені естетичні смаки, бути обізнаною з високохудожніми літературними творами, добре орієнтуватися в образотворчому мистецтві. Не зайвим є вміння малювати, гарно співати, грати на музичних інструментах. Вихована людина – високоморальна людина, яка любить батьківщину, добре усвідомлює обов’язки перед суспільством, ненавидить брехню, лицемірство, підлабузництво. Освіта, за Шевченком, повинна збагачувати, а не обкрадати серце людини. Він прагнув розширити зміст освіти. Вважав, що початкове навчання не може обмежуватися тільки навичками читання, письма та лічби, а повинно містити знання з історії, географії, етнографії. Цінним доробком Т.Шевченка у розвиток педагогічної думки є створення ним передового на той час підручника для недільних шкіл – “Букварь Южнорусский” (1860), який був доступний кожній простій дитині. Невеликий за обсягом (24 сторінки), містив великі і малі букви алфавіту і цифри і створювався за комбінованим принципом: учні спершу вивчали звуки і літери в алфавітному порядку, згодом переходили до читання цілих слів; для полегшення процесу опанування грамоти слова спочатку поділялися на склади, а відтак наводився текст без такого поділу. У “Букварі” Шевченко вмістив дві великі народні думи – “Про Олексія Поповича” та “Марія Богуславка”, багато народних приказок та прислів’їв, наводячи зразки народної творчості, надавав навчанню народного характеру, прагнув, щоб у школі діти спілкувалися рідною мовою. Великого значення Шевченко надавав народній школі, яка повинна бути доступною для всіх дітей. В ній діти мають отримувати міцні й глибокі знання, всебічно розвиватися. Рідна школа повинна задовільняти потреби свого народу і діяти на засадах народності. Велику роль у народній школі поет надає особі вчителя, який має бути доброю, високоморальною людиною, носієм духовності свого народу. Поета турбував стан жіночої освіти. Т.Г.Шевченко, як гуманіст, обстоював рівність хлопців і дівчат у навчанні, стояв за надання жінці повноцінної освіти. Великого значення надавав сімейному вихованню, важливою умовою якого є теплі, сердечні стосунки між батьками. Особлива роль у вихованні належить матері, яка правильно розуміє свої материнські обов’язки. На думку Шевченка, родинне виховання слід доповнювати суспільним вихованням, яке покликана давати світська загальноосвітня школа.

71. Освітня діяльність і педагогічні погляди М. І. Пирогова. Микола Іванович Пирогов (1810-1881) вчений, хірург, анатом, основоположник військово-польової хірургії, просвітитель-демократ, визначний теоретик у галузі педагогіки, організатор народної освіти. У статті “Питання життя” Пирогов сформулював свої погляди на роль, значення та сучасний стан виховання, на його характер і завдання, проводив думку про те, що вихованню належить дуже відповідальна роль у житті суспільства в цілому і кожної особистості зокрема, що від виховання в значній мірі залежить майбутнє людини.  Пирогов з болем відзначав, що питання виховання не стали поки що питаннями життя. Сучасне йому суспільство не приділяло їм потрібної уваги, не піклувалося про забезпечення виховання правильним спрямуванням. Свою педагогіку він назвав “духовно-моральною”, очевидно, через те, що захищав загальнолюдський характер виховання, де пріоритетними є цінності світової цивілізації. Добивався, щоб школа змінилась і готувала істинно широкоосвічену людину. Будучи медиком, Пирогов доводив, що гуманітарні предмети в гімназії і університеті такі ж важливі, як і природознавство, тому що вони стосуються найважливішої духовно-моральної сторони нашого життя. Із продовженням диференціації і спеціалізації наук значення гуманітарних знань як засобу підтримання моральності в суспільстві зростає. На думку Пирогова, тільки людина з високими моральними переконаннями здатна протистояти спокусам сучасного суспільства (кар'єризм, лицемірство, особиста користь). Інакше збережеться роздвоєння особистості на “бути” і “здаватись”, що є шкідливим для самої людини. Виховання щирості і відвертості душі і таке виховання душі, щоб вона, розвиваючись не роздвоювалась і не втрачала своєї щирості ось той ідеал виховання, який виставляє автор. Він відзначає, що ми привикли протиставляти життя школі і школу життю, що життя йде своїм шляхом само по собі, а виховання і навчання своїм. Значна частина людей переконані, що навчання є тільки підготовкою до справжнього життя. М.І.Пирогов стверджує, що і батьки, і суспільство, і держава повинні прагнути відновити смисл школи і її права, що витікають з самого життя. Треба повернутися до прямого призначення школи – бути керівником життя на шляху до майбутнього. Цього можна досягнути, коли всі подаровані людині здібності, всі благородні і високі прагнення знайдуть в школі засоби до безконечного і всебічного розвитку. Велике значення надавав самостійній роботі вчителів над підвищенням рівня знань і над удосконаленням своєї майстерності. 3 цією метою запровадив взаємні відвідування уроків та обмін досвідом. Пирогов виступав проти бюрократичного характеру керівництва навчально-виховною роботою. М.І. Пирогов був одним із піонерів організації недільних шкіл для освіти дорослих, підписавши на пропозицію передового студентства у 1859 році дозвіл на їх відкриття. Звертаючи увагу на жіночу освіту в Росії, Пирогов наголошував, що завдяки належній освіті жінка може досягти того ж, що й чоловік. Але виступаючи за рівноправність чоловіків і жінок в освіті, він не був прихильником їх рівноправності в цілому. В цих поглядах відчувається типовий представник ліберальної буржуазії.