45. Основні типи навчально – освітніх закладів дореволюційної Росії /кінець 19 ст. – 1917 р./

Учи́лище — учебно-воспитательное учреждение. Существовали учебные заведения разного уровня и профиля, называемые училищами.

Высшее образование дают такие типы образовательных учреждений, как военное училище, в дореволюционной России — и технические вузы, например Императорское московское техническое училище (позднее — Московское высшее техническое училище им. Н. Э. Баумана), Московское Императорское инженерное училище (высшее учебное заведение ведомства путей сообщения, открытое в Москве 14 сентября 1896 года).

Общеобразовательные учебные заведения (в дореволюционной России): высшее начальное училище, реальное училище, уездное училище, начальное народное училище, Народное училище, городское приходское училище. Главное народное училище появилось в конце XVIII века и в 1804 году преобразовано в гимназию.

Духовно-учебное заведение (уездное или приходское) — духовное училище появилось в Российской империи в 1808 году.

Среднее между духовным, ремесленным и образовательным тип училищ представляли Мариинские женские училища.

Военные училища: артиллерийское училище (для образования офицеров) — Михайловское артиллерийское училище (с 1820 г.)

До 1917 года существовали профессионально-технические, средне специальные типы училищ: Земледельческое училище,Ремесленное училище. Существовало лесное училище (до 1888, единственное Лисинское лесное училище),

Среди училищ в советское время (с 1954) появились профессионально-технические училища, а также педагогическое училище,медицинское училище, училище искусств. Существовало свое видение Ремесленного училища, преобразованное в 1959 году впрофессионально-технические училища.

46. Розвиток школи у Російській державі в 16-17 ст. Московська слов’яно-греко-латинська академія.

Славя́но-Гре́ко-Лати́нская Акаде́мия — первое в России высшее учебное заведение, учреждённое в 1687 году по инициативе выдающегося педагога, просветителя и поэта, выпускника Киево-Могилянской академии Симеона Полоцкого.

По уставу академии на неё возлагались помимо собственно учительских также цензурные и даже полицейские функции, и, кроме того, юрисдикция трибунала по делам христианской веры.

Академия была закрыта в 1814 году. В 2010 году в Москве появилось высшее учебное заведение с тем же названием.

История 

Академия была создана по инициативе Симеона Полоцкого (учителя царских детей) и его последователя Сильвестра Медведева.

Первым документом Академии была «Академическая привилегия», переданная на учреждение царю Феодору Алексеевичу в 1682 году, в которой устанавливался статус Академии, равный статусам западноевропейских университетов.

Академия исторически была сформирована как всесословное высшее образовательное учреждение.

Целью создания Академии была подготовка образованных людей для государственного и церковного аппаратов.

Первыми преподавателями начавшей создаваться Академии (в её основу были положены открытая ещё в 1682 году Типографская и созданная в 1685 году Богоявленская школы) стали двое известных греческих учёных-монахов — братья Иоаким и Софроний Лихуды, прибывшие в Москву с рекомендательной грамотой от Восточных Патриархов. Обладавшие энциклопедическими знаниями, доктора Коттонианской Академии в Падуе, проповедники и мыслители, они приложили все свои силы к организации первого на Руси высшего учебного заведения. Начав в 1685 году занятия в древнем московском Богоявленском монастыре, они стали обучать поначалу лишь греческому языку, затем расширили программу, введя в неё риторику.

В конце 1686 года было начато строительство специального здания для Академии. В 1687 году туда переместились братья Лихуды со своими учениками. Этот год и принято считать годом открытия Академии.

В 1701 году Петр I придал школе статус государственной академии.

Библиотека Академии была самой обширной и лучшей в то время в России.

В первое время преподавание в академии носило схоластический характер. Преподавали грамматику,пиитику, риторику, логику и физику на латинском и греческом языках, но первостепенное значение уделялось изучению греческого языка и культуры. Прохождение курса тогда было рассчитано на 12 лет. Обучение было разделено на 8 классов или, как в то время говорили, на 8 «школ», которые включали в себя 4 низших класса: «фара», «инфирма», «грамматика», «синтаксима», два средних: «пиитика» и «риторика», два высших: «философия» и «богословие». Обучение велось круглый год.

После преобразований, проведенных Палладием Роговским в духе просветителя Стефана Яворского, в Академии стали изучать латинский язык, современные европейские языки, философию.

В низших классах шло обучение славянскому и латинскому языкам, арифметике, истории, географии, катехизису. По истечении четырёх лет ученики свободно читали и писали по-латыни. В средних классах они продолжали учить латинский язык, чтобы через два года говорить на нём, и осваивали стихосложение, литературное сочинение, красноречие и богословие. Отдельный предмет в Академии составляла поэзия.

Многие учащиеся не доучивались до старших классов, а уходили с первого же года обучения в другие школы — математические, инженерные, медицинские, так как хорошо владели иностранными языками. Учеников из бедных слоев населения отсылали за границу, чтобы «учитися языкам турецкому, арабскому и персидскому» и для «наук литературных», которые изучали во Франции. Академия стала известна в Европе, а не только в России. С 1721 года в ней стали обучаться иностранцы, которые были приравнены к русским учащимся.

В начале своего существования Академия находилась в совместном государственном и церковном управлении (как многие классические европейские университеты того времени) и готовила, главным образом, переводчиков, работников типографий (справщиков), священнослужителей, высших государственных руководителей и дипломатов, преподавателей и профессоров, причем не только для России, но и для других славянских стран.

С учреждением Академического университета в Петербурге (1725) и Московского университета (1755) лучшие профессора и преподаватели перешли в них, а также в Российскую Академию Наук, инженерные, навигацкие и медицинские школы развивать российские науку и образование, что послужило, в том числе, наряду с СПбГУ, МГУ и РАН^[1], основаниемМДА^[2].

В 1814 году оставшихся последних трех преподавателей перевели в Троицкую Семинарию (1727) в Сергиевом Посаде, после чего Славяно-Греко-Латинская Академия прекратила существование. Таким образом, из Славяно-Греко-Латинской Академии появились Московский государственный университет имени М. В. Ломоносова, Московская Духовная Академия, Санкт-Петербургский государственный университет и другие высшие учебные заведения России.

В академии учились:

• Амвросий (Протасов),

• Антиох Дмитриевич Кантемир,

• Михаил Васильевич Ломоносов,

• Иннокентий Иркутский,

• Ефимий Болховитинов (Евгений, митрополит киевский),

• Федор Григорьевич Волков,

• Василий Тредиаковский,

• Василий Владимирович Петров,

• Леонтий Филиппович Магницкий,

• Иван Иванович Комов,

• Степан Петрович Крашенинников,

• Василий Иванович Баженов,

• Фёдор Поликарпович Поликарпов-Орлов,

• Никита Иванович Попов,

• Карион Истомин,

• П. В. Постников,

• Николай Никитич Поповский,

• Антон Алексеевич Барсов,

• Алексей Кириллович Барсов,

• Дмитрий Васильевич Виноградов,

• Пётр Васильевич Победоносцев (писатель, профессор Московского университета, отец обер-прокурора Синода Константина Петровича Победоносцева),

• Василий Иванович Ромодановский.

• Михаил Никитич Цветихин (переводчик)

Возрождение академии

В начале XXI столетия активно обсуждалось в образовательных, научных, церковных и государственных кругах идея возрождения Славяно-Греко-Латинской Академии в соответствии с образовательными и научными целями, изложенными в Привилегии на Академию.

В 2010 году Славяно-Греко-Латинская Академия была возрождена как высшее образовательное и научное заведение^[3].

47. Стан освіти і школи на Україні в першій половині 19 ст. Під рос. Імперією. У губерніях Харківського навчального округу освіта розвивалася нерівно­мірно. У зв’язку з реформою на початку XIX ст. тут було створено всього 18 повітових училищ і 8 гімназій. Перші гімназії відкрито у Харкові, Чернігові, Новгород-Сіверському, Полтаві, Херсоні, Катеринославі. 1805 року було відкрито Харківський університет, який понад чверть сто­ліття залишався важливим центром освіти, наукової і громадсько-педаго­гічної думки Лівобережної України. У ньому були такі факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, медичний, юридичний. З 1811 р. при університеті утворено педагогічний інститут, а з 1852 р. – кафедра педагогіки. Краще освітня справа була поставлена у Чернігівській і Полтавській губерніях округу, де народні училища відкривалися ще з кінця XVIII ст. А на землях півдня України, які на початку XIX ст. почали тільки заселятися, освіта перебувала на етапі становлення. Поодинокі школи існували лише у губернських і повітових містах – Херсоні, Миколаєві, Одесі і ін. Інтенсивне відкриття шкіл у цьому регіоні припадає на другу чверть XIX ст. Невдовзі після видання статуту 1804 р. уряд дозволив відкривати дво­рянські пансіони і гімназії. З’являються жіночі станові заклади – інститути шля­хет­них дівчат, які були першими середніми школами для жінок у всій Росії. На території України перший такий заклад було відкрито 1818 року у Хар­кові. Такі ж інститути почали працювати і в інших українських містах: у Пол­таві, Одесі, Києві. Згодом середня жіноча освіта була представлена ще й жіночими єпархіальними школами, які відкривало духовне відомство, та жіночими гімназіями, що відкривалися міністерством народної освіти. Перша на Україні жіноча гімназія (Фундукліївська) почала роботу 1859 р. в Києві. Існували також середні дівочі школи відомства імператриці Марії. 1819 року у парафіяльних і повітових училищах та в гімназіях було скасовано безплатність навчання. Було заборонено природознавство, збільшувався час на вивчення закону божого. Після розправи з декабристами царський уряд провів 1828 року контрреформу освіти, видавши "Статут гімназій і училищ, підпорядкованих університетам". Школи у Росії поверталися "до начал, які ґрунтуються на "чистоті віри, на вірності і обов’язку перед государем і вітчизною". Головне завдання школи Микола I визначив так: підготовка людини до виконання своїх станових обов’язків. За статутом 1828 р. зберігалися існуючі типи шкіл, але узаконювались становість, монархізм і релігійність освіти. Новий статут насаджував у школах муштру, зубріння, офіційно дозволяв тілесні покарання у всіх типах шкіл (у гімназіях лише у молодших класах). Учбове навантаження учнів різко збільшувалось, заборонялись зібрання і зустрічі учнів великими групами. Встановлювалась система суворого нагляду за учнями і вчителями.    У першій половині XIX ст. вища освіта на західноукраїнських землях зосереджувалася у Львівському університеті, реальній і технічній академіях Львова та Чернівецькому ліцеї. В університеті діяло чотири факультети: філософський, юридичний, теологічний і медичний. Викладання велося латинською, польською і німецькою мовами. Вступ українців до університету всіляко обмежувався. Під тиском поляків 1813 року в Галичині було відмінено обов’язкову освіту. Парафіяльні школи майже занепали. Це було викликано, передусім, тим, що батьки-українці не бажали віддавати своїх дітей до школи, оскільки до війська забирали, перш за все, грамотних людей. Важливою причиною була також відсутність вчителів, які могли б навчати українською мовою. Все це привело до активізації боротьби за українську школу, мову й літературу, за її національний характер. Початок такої боротьби поклали молоді представники української інтелігенції, вихованці духовних греко-католицьких семінарій та богословського факультету Львівського університету. Ця боротьба почалася з Перемишля. 1816 року канонік Іван Могильницький під заступництвом митрополита Михайла Левицького заснував у Перемишлі "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма, просвіти і культури серед вірних". Метою товариства було поширення віри і моральності шляхом видання шкільних книг народною українською мовою. З метою підготовки вчителів для українських шкіл 1817 року у тому ж Перемишлі було відкрито дяко-вчительський інститут. Його директором став І.Могильницький. Інститут працював впродовж XIX ст. Для відродження музичної справи єпископ Іван Снігурський заснував у Перемишлі 1828 року першу в Галичині музичну школу. З 1848 р. у розвитку освіти в Галичині, Буковині і Закарпатті сталися певні зміни. Вони були викликані революційними подіями, що охопили всю Австро-Угорщину, у тому числі і західноукраїнські землі.

48. Основний зміст і прогресивні риси системи освіти України за шкільним статутом 1804 року. На початку XIX ст. царський уряд Олександра I здійснив реформування освітньої системи Росії. 1804 року було прийнято "Статут університетів" і "Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам", які регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні і які прямо відображувалися на українському шкільництві. За прийнятими статутами у Росії вперше запроваджувалась державна система народної освіти. Вся країна поділялась на шість учбових округів, два з яких Харківський і Віленський розміщувались на території України. Реформа передбачала такі типи навчальних закладів у кожному окрузі: парафіяльні училища (1-річні), повітові училища (2-річні), гімназії (4-річні), університет. На чолі кожного округу призначався опікун, а всі навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету. Об'єктивно статути 1804 р. були прогресивними. Ними проголошувались безстановість і наступність всіх типів навчальних закладів, державність освіти (безплатність на всіх ступенях). Серед негативних рис реформи були багатопредметність навчання при його обмежених термінах, декларативність програм, недостатнє фінансування навчальних закладів. Добре фінансувались лише гімназії і університети, де навчались, як правило, діти вищих станів. Невдовзі після опублікування шкільного статуту було зроблено його додаткові тлумачення. Оголошувалось, що доступ в університети та гімназії кріпакам і вихідцям із нижчих станів є закритим. Нерозв'язаним залишалося питання про надання права на вищу освіту жінкам. У Віленському окрузі навчальні заклади хоч і діяли за новими статутами, але з деякими особливостями, які випливали з того, що дані території перед цим були під Польщею. Зокрема, викладання велось польською мовою (російська мова була окремим предметом навчання). Але після польського повстання 1830-1831 рр. у всіх школах округу запроваджувалося викладання лише російською мовою.

49. Порівняльна характеристика статуту гімназій і народних училищ 1828 року і шкільного статуту 1804 року. Після повстання декабристів в 1825 році було проведено контрреформу школи, головне завдання якої цар Микола I визначив, як підготовку людини до виконання нею станових обов'язків. Реакційний Статут 1828 року узаконює становість, монархізм, релігійність закладів освіти. Типи шкіл в округах були збережені, але порушувалась наступність між ними, кожний тип школи обслуговував освітні потреби певного соціального стану. Статут 1828 року насаджував в учбових закладах муштру, зубріння, дозволяв тілесні покарання, встановлював систему суворого нагляду за учнями і викладачами, дріб'язкову регламентацію умов їх життя, навчання і поведінки. Учбове навантаження учнів було різко збільшене з метою заповнення їх часу, позбавлення можливості займатись самостійним читанням і зустрічатись з однолітками поза учбовим закладом. У 1831 і 1832 роках більшу частину гімназіїй на Правобережній Україні було закрито, польські початкові школи скасовано. Замість них насаджувались церковні православні школи, навчальні заклади закритого типу для дворян. Під час реформи 1804 p., керівництво справою освіти в округах покладалось на університети, які, на думку української інтелігенції. повинні були зайняти принципові позиції з проблеми формування національної освіти в українських землях. He дивно, що ректор Харківського університету Іван Рижевський звернувся до Імператорської Академії Наук з пропозицією видати літопис про Україну, ії мову. Академія не дала відповіді на цей лист. He обминула русифікація і середніх шкіл. У гімназіях, що відкривалися на Україні, навчання проводилось російською мовою. Українська мова, література. культура і історія не вивчались і в жіночих середніх навчальних закладах! Українського народу ніби й не існувало взагалі.

50. Структура і зміст освіти в статутах гімназій і прогімназій та інших документах міністерства освіти Росіх: 1864, 1871, 1872, 1874. Відповідно до прийнятого у 1864 р. «Статуту гімназії і прогімназії», встановлювалися класичні та реальні гімназії (замість повітових училищ) — неповні середні навчальні заклади. В Україні гімназії поширювалися повільно, їх було замало, щоб задовольнити потреби навіть половини бажаючих до них вступити. Доступ обмежувався і через високу плату за навчання. У 1864 р. вийшло «Положення про початкові народні училища», яким було передбачено навчання у цих закладах тільки російською мовою. У 1876 р. видано Закон про повну заборону української мови не лише у навчальних закладах, а й у суспільному житті взагалі.

Устав гимназий и прогимназий 1864 года. Проект устава гимназий несколько раз переделывался, обсуждался педагогической общественностью и, наконец, был утвержден 19 ноября 1864 года. По этому уставу устанавливалось два типа гимназий: классическая — с преподаванием древних языков — латинского и греческого и реальная — без древних языков, обе с семилетним сроком обучения. В реальных гимназиях в большем объеме по сравнению с классическими преподавалась математика (26 уроков во всех классах в неделю, в классических 22), естествознание (23 урока и 6 уроков), физика и космография (9 и 6 уроков), черчение (в реальных) ; в реальных гимназиях преподавались два новых языка, в классических лишь один из новых языков (французский или немецкий). Остальные предметы: русский язык, литература, история, география — имели во всех гимназиях одинаковое число уроков; русский язык в реальных гимназиях — на один урок больше. Продолжительность урока устанавливалась в 1 час 15 минут. Учебный план реальной гимназии отличался прогрессивными чертами и был более жизненным. К тому же больший объем знаний по математике, физике, естествознанию лучше соответствовал требованиям к поступающим на физико-математический и медицинский факультеты университета. Тем не менее право поступления в университеты было предоставлено лишь окончившим классические гимназии. Они могли поступать во все высшие учебные заведения, тогда как окончившим реальные гимназии был открыт доступ только в технические и сельскохозяйственные. По уставу 1864 года гимназии объявлялись бессословными учебными заведениями: в число учащихся принимались мальчики всех сословий без различия звания их родителей и вероисповедания. Отменялись телесные наказания учащихся. Были расширены функции и права педагогических советов гимназий. Директор гимназии не имел права отменять постановлений педагогического совета, а мог лишь обжаловать их попечителю учебного округа. Каждая гимназия обязана была иметь библиотеку из книг, допущенных для ученических и учительских библиотек средних учебных заведений, набор наглядных учебных пособий по естествознанию, географии, математике, рисованию и физический кабинет. Прогимназии были неполными средними школами, имели четыре класса, соответствующие первым четырем классам гимназий, открывались чаще в небольших городах. Устав гимназий и прогимназий 1871 года. В 1871 году был издан реакционный «Устав гимназий и прогимназий», действовавший (с некоторыми изменениями) до Великой Октябрьской социалистической революции. По этому уставу все мужские гимназии были преобразованы в классические, реальные гимназии ликвидированы. Курс гимназии сделан восьмилетним (было семь классов, седьмой класс был двухгодичным). Латинский и греческий языки занимали в этих гимназиях 41,2% всего учебного времени. Латинский язык преподавался в течение всех восьми лет обучения, ему уделялось в разных классах от 5 до 8 часов в неделю. Преподавание греческого языка начиналось с третьего класса и длилось 6 лет, по 5—7 часов неделю в каждом классе. Естествознание было исключено из учебного плана гимназии. По русскому языку в первых трех классах изучали грамматику, в четвертом классе — грамматику церковнославянского языка, а остальные четыре года посвящались изучению словесности (фольклора и литературы), причем наибольшее число часов затрачивалось на изучение древней литературы и литературы XVIII века. По математике главное внимание обращалось на знание формул и развитие математического мышления; курс математики, как и преподавание других предметов, отличался формализмом. Физика изучалась лишь в течение трех последних лет при незначительном числе часов. Химия не преподавалась вовсе. В учебном плане значилось «краткое естествознание», но в примечании к учебному плану намекалось, что это предмет необязательный и даже нежелательный. Преподавание географии преимущественно было направлено на заучивание географических названий. Программа по истории и объяснительная записка к ней требовали, чтобы курс сосредоточивался главным образом на фактах «внешней истории». При этом курс истории превращался в историю царей. В 1872 году был издан устав реальных училищ, неполноправной средней школы с 6—7-летним курсом обучения и профессиональным уклоном в старших классах. Этот тип школы предназначался для того, чтобы дать некоторую подготовку обслуживающему персоналу торговых и промышленных предприятий. Пятые и шестые классы реального училища делились на отделения: основное (т. е. общеобразовательное) и коммерческое, а седьмой (дополнительный) класс имел 3 отделения: механико-техническое, химико-техническое и общеобразовательное. В реальных училищах содержание образования было более жизненным, чем в гимназиях. Поэтому реальные училища пользовались сочувствием и поддержкой прогрессивных сил общества. В реальных училищах отсутствовали древние языки, были значительно шире курсы математики и физики, преподавалось естествознание, два новых иностранных языка. Большое внимание уделялось рисованию и черчению. Русский язык и литература, история, география в реальных училищах преподавались в таком же объеме, как и в гимназиях. Несмотря на то что курс математики и физики в реальных училищах был шире, чем в гимназиях, и имелся курс естествознания, все же окончивших реальное училище в университет не принимали. Они могли поступать лишь в высшие технические и сельскохозяйственные учебные заведения.

«Положение о начальных народных училищах» 1874 года. Начальная школа в 70—80-х годах. «Положение о начальных народных училищах» было утверждено в 1874 году. Оно действовало без изменений в дореволюционный период и являлось большим тормозом развития начального образования. По сравнению с предыдущим в «Положение о начальных народных училищах» 1874 года был внесен ряд изменений реакционного характера. Так, председателем уездного училищного совета теперь являлся уездный предводитель дворянства (по «Положению» 1864 года председателя выбирали сами члены уездного училищного совета). Смысл этого изменения заключался в том, что начальные школы, обслуживающие главным образом крестьян, отдавались под опеку дворянства. Усиливался надзор духовенства за образом мыслей и поведением народных учителей и духом преподавания в начальных школах. Инспекторам (учреждены в 1869 году) и дирекциям народных училищ была предоставлена большая власть над школами и народными учителями.

51.Освітня політика перших національних урядів України: Центральної Ради. Створена у Києві Центральна Рада вже 25 лютого закликала український народ до боротьби за вільну Україну. Розпочався широкий народний рух, який набрав національного забарвлення. Українське суспільство взялося, передусім, за відродження національної культури, рідної мови і школи. Протягом 1917-1919 рр. Україна пережила кілька змін влади, кожна з яких по-своєму визначала розвиток української освіти. Перший період (від лютневої революції до проголошення першим Універсалом Центральної Ради автономії України 10 червня 1917 р.) – час влади російського Тимчасового уряду. У цей період на чолі освітнього руху в Україні стали громадські організації, серед яких найважливішу роль відігравало Товариство Шкільної освіти. Воно фактично виконувало функції центрального державного органу у справах освіти, тобто робило те, що мав робити і не робив Тимчасовий уряд. Товариство організувало у квітні 1917 р. Всеукраїнський з’їзд учителів. На з’їзді були прийняті рішення про утворення Всеукраїнської вчительської спілки та про утворення Головної Шкільної Ради. Остання, по суті, була першим офіційним українським державним органом у справах освіти. Таким чином, у даний період ініціативу створення української національної школи взяли на себе українське громадянство та українське вчительство. Під їх тиском Тимчасовий російський уряд змушений був дати дозвіл на впровадження у школах української мови, але російська мова ставала другою мовою і виступала як обов’язковий предмет вивчення. Другий період (від 10 червня 1917 р. до розпущення Центральної Ради 30 квітня 1918 р.,) – час правління Центральної Ради. Своїм I Універсалом вона проголосила Україну автономною. Тоді ж було утворено Генеральний Секретаріат Освіти на чолі з І.Стешенком. Секретаріат освіти у тісному співробітництві з Всеукраїнською Учительською Спілкою негайно приступили до українізації школи, яка зводилась до багатьох напрямків: навчання українською мовою, запровадження українознавчих предметів, підготовка навчальних підручників та посібників українською мовою, відкриття нових українських шкіл та реорганізація російських в українські школи, підготовка вчителів-українців тощо. Влітку 1917 р. пройшли два Всеукраїнські вчительські з’їзди, які створили ґрунт для оформлення національної системи освіти. На другому з них (у серпні) було проголошено принципи побудови української школи: єдність і наступність усіх шкіл, право всіх на безплатну освіту, обов’язковість освіти, світськість освіти (хоч за бажанням батьків дозволялося релігійне виховання школярів). Після проголошення IV Універсалом самостійності УНР (22 січня 1918 р.) на місці Генерального Секретаріату Освіти було створено Міністерство народної освіти на чолі з І.Стешенком. Було проголошено курс на забезпечення можливості одержати безплатну освіту у загальноосвітніх школах усім дітям. Запроваджувався принцип децентралізації управління освітою: право відкривати школи надавалося органам місцевого самоврядування. Міністерство робило спроби налагодити рівноправну співпрацю з комісаріатом освітніх справ Радянської влади у Харкові з реформування української освіти, але бажаних результатів так і не було досягнуто.

52. Освітня політика перших національних урядів України: Гетьманату і Директорії. Перші два періоди за Центральною радою, з її українізацією та створенням секретарату освіти та міністерства народної освіти. Третій період (від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15 грудня 1918 р.) – Гетьманат на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Дещо змінювалися засади освітнього життя країни. Замість принципу децентралізації запроваджувався принцип централізованого управління освітою. Новий міністр народної освіти професор Василенко відмовився українізувати існуючі школи, а висунув ідею українізації шляхом створення державним коштом нових національних навчальних закладів. Це певним чином затримувало темпи українізації освіти. Було зліквідовано Головну Шкільну Раду. Під кінець існування Гетьманату 27 листопада 1918 р. указом гетьмана було створено Українську Академію Наук, яка нараховувала 12 академіків. Першим її президентом вибрано Володимира Вернадського. Четвертий період (з середини грудня 1918 р. до початку листопада 1919 р.) – час влади Директорії відновленої УНР. Директорія, ставши на позицію, що тільки національна освіта може витворити активну націю, поставила освіту у своїй політиці на перше місце. Міністром народної освіти у цей період став професор І.Огієнко. Директорія прийняла постанови про запровадження в Україні всенародного і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища учителів, про децентралізацію управління освітою. 1919 року було підготовлено "Проект єдиної школи в Україні". За проектом планувалося запровадити трьохступеневу єдину загальноосвітню школу: молодша школа (4 роки); старша школа (4 роки); колегія (4 роки). Перших два ступені утворювали цикл основної школи, а третій – цикл середньої школи. У січні 1919 р. Директорія видала закон про державну українську мову в УНР.

53. Система освіти в Україні, прийнята I-ою Всеукраїнською нарадою в справі освіти і Затвердження Наркомосом України /25.03.1920/ Починаючи з 1920 року, створюється більш складна система освіти. 1920 року Наркомос України видає«Декларацію про соціальне виховання дітей», в якій на підставі твердження про розпад сім'ї в соціалістичній державі робиться висновок про необхідність перенесення «центру ваги» в справі шкільництва з єдиної трудової школи на дитячий будинок. Для вирішення цих завдань планом Наркомосу передбачалося розгортання відповідних установ, таких як: — майданчики різних типів, що мали функціонувати в основному в літній період, вилучати дітей «з вулиці», організовувати їхній побут; — дитячий садок, школа-клуб неповного дня; — денний дитячий будинок, дитячий садок або школа повного дня; — дитячі будинки, які мали взяти на себе влаштування, харчування, навчання дітей; — дитячі містечка (об'єднані дитячі будинки); — заклади та установи охорони дитинства (розподільники, приймальники тощо); — заклади для дефективних дітей. Такою, на думку керівників Наркомосу, мала бути мережа закладів, які б забезпечували навчання і виховання, а найголовніше, порятунок дітей віком від 7 до 15 років. Після перебування в закладах соцвиху діти мали переходити до набуття певного фаху. Для цього передбачалося створення різноманітних професійних шкіл — від курсів до вузів. На початку 20-х років у містах утворилися два різновиди професійно-технічних навчальних закладів: фабрично-заводські учнівства (або школи робітничої молоді ) та індустріальні профшколи. Дещо інакше виглядала освітня мережа в сільській місцевості: масовим явищем тут була початкова 4-річна школа, до якої планувалося додати 3-річну школу селянської молоді. В останній передбачалося значно розширити обсяг сільськогосподарських дисциплін і в такий спосіб сприяти підготовці підлітків до професійної освіти в так званих «школах батрацької молоді» або технікумах. У середині 20-х років було висунуто гасло обов'язкової семирічної освіти, однак цього не вдалося досягти, так само як і загального початкового навчання. Вищі навчальні заклади в 20-ті роки включали інститути різних профілів (індустріально-технічні, сільськогосподарські, соціально-економічні, педагогічні, медичні, художні). Радянська влада в Україні ліквідувала університети, вважаючи їх «розсадником буржуазної ідеології». З метою полегшення робітничо-селянській молоді вступу до інститутів відкривалися так звані робітничі факультети (робітфаки), на які покладалося завдання підготувати молодь до навчання в вищих навчальних закладах. Специфічно вирішувалось питання з діяльністю технікумів. В 1920 р. у схемі системи освіти вони кваліфікувалися як середні навчальні заклади. Але вже з 1922 р. їм відводиться роль вищої навчальної установи, що готує вузьких спеціалістів-майстрів, помічників інженерів, інженерів вузького фаху, агрономів-фахівців. Освітню піраміду увінчувала Академія наук зі своїми науково-дослідними установами.

54. Перші навчальні плани і програми загальноосвітніх шкіл України /20-ті роки 20 ст./ В середині 20-х років уряд Радянської Росії змінив свою тактику щодо інших радянських республік. В 1930 р. на Всесоюзній партійній нараді нарком освіти України М. Скрипник виступив з пропозицією уніфікації системи народної освіти СРСР, пояснюючи це тим, що «цього вимагає єдиний план господарської перебудови СРСР». Таким чином, поступово сформований наприкінці 20-х років тоталітарний режим ліквідував українську освітню специфіку в рамках загальносоюзної уніфікації системи освіти. За взірець взяли російську систему народної освіти. Цьому також сприяли постанови ЦК ВКП (б) про організацію і зміст роботи радянської школи. У вересні 1931 року ЦК ВКІЦ(б) прийняв постанову «Про початкову і середню школу», в якій зобов'язав наркомоси республік негайно розпочати роботу щодо складання нових навчальних планів і програм, що забезпечили б засвоєння учнями основ наук і відповідали б завданням політехнічного навчання, яке повинно здійснюватись на основі опанування учнями загальноосвітніх дисциплін, зв'язку теорії з практикою, вивчення основ виробництва. Невдовзі після цієї постанови були затверджені нові навчальні плани, побудовані на основі предметного викладання і введені нові програми з основних навчальних предметів, в яких ще було багато серйозних недоліків. В 1932 році ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про навчальні програми та режим у початковій і середній школі». Документ засуджував комплексну систему навчання, бригадно-лабораторний метод, метод «цілих слів» у навчанні грамоти, недооцінку класно-урочної системи навчання. Вимагалось, щоб основною формою навчальної роботи став урок зі сталим складом учнів і стабільним розкладом; при навчанні повинен використовуватись систематичний виклад учителем матеріалу, самостійна робота, лабораторні роботи, екскурсії. В постанові давались принципові вказівки щодо обліку знань учнів, рекомендувалось проводити індивідуальний систематичний облік знань. ЦК ВКП (б) рекомендував Наркомосу переробити навчальні програми до 1933 року, для того, щоб забезпечити „міцне і систематичне засвоєння дітьми основ наук”. У 20-ті роки в Україні відбувався інтенсивний розвиток педології. ЦК ВКП (б) в постанові 1936 року «Про педологічні перекручення в системі Наркомосу»критикував педологію і діяльність педологів, вказав, що вони базуються на антинаукових, антимарксистських положеннях. Засудивши педологічні перекручення, ЦК ВКП (б) вимагав «відновити повністю в правах педагогіку і педагогів», вказав на необхідність розвитку марксистської науки про дітей.

55. Система шкільної освіти до 1930 року. Для об'єднання зусиль у боротьбі за українську школу 1910 р. створено Краєвий Шкільний Союз. До нього увійшли представники від «Просвіти», «Учительської громади», Наукового Товариства імені Шевченка та інших громадських і політичних організацій краю. Розвиткові педагогічної думки сприяли видатні представники українського народу — Христина Алчевська, Ю. Федькович, В. Грінченко, М. Коцюбинський, С. Васильченко, І. Франко, Леся Українка, Т. Лубенець та інші. Христина Данилівна Алчевська (1841—1920) — вчителька, видатний діяч народної освіти, організатор недільних шкіл, визнана письменниця. Борис Дмитрович Грінченко (1863—1910) — відомий український письменник, лексикограф і педагог. Упорядкував «Словарь української мови», за який йому було присуджено премію. Усе своє життя віддав Грінченко освіті рідного народу. Боровся за створення народних шкіл з українською мовою навчання, сам нелегально вчив школярів і дорослих за власним рукописним підручником «Українська граматика до науки читання й письма», який було видано тільки в 1907 р.  Михайло Михайлович Коцюбинський (1864—1913) — видатний український письменник і педагог. Протягом 11 років працював учителем на Вінниччині. Значну увагу М. Коцюбинський приділяв народним учителям. У статті «Шкільна справа» виступав за поліпшення складу вчителів, за створення належних умов для їхньої праці. Вважав, що в педагогічних навчальних закладах треба розширити загальноосвітню і спеціальну педагогічну підготовку майбутніх учителів, створити умови для самоосвіти, відкрити педагогічні бібліотеки. Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище — Панасенко) (1879—1932) — український письменник, журналіст і педагог. Вчителював у сільських школах Київщини і Полтавщини, а за часів радянської влади — у школах м. Києва. Ще в дореволюційний період написав низку творів («Під школою», «В сучасній школі», «Записки вчителя» та ін.), в яких викривав незадовільний стан освіти в Україні, відсталість народної школи, тяжке правове та матеріально-побутове становище вчителів початкових шкіл. Педагогічний процес у школах, на думку Васильченка, має бути добре організований як для учнів, так і для вчителів; слід розвивати ініціативу й активність, інтерес та пізнавальні здібності учнів; удосконалювати педагогічну майстерність учителів та ін.  Іван Якович Франко (1856—1916) — видатний український письменник і педагог-науковець. "У його спадщині — понад сто наукових, публіцистичних та художніх творів з питань педагогіки. У статтях «Народні школи і їх потреби», «Великі діяння пана Бобринського», «Освіта народу Галичини», «Педагогічні невігласи» та інших гостро критикував недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду в галузі освіти. Боровся за створення шкіл, які були б тісно пов'язані з життям та інтересами народу. Поєднання навчання з працею, широка освіта, використання найкращих надбань людства, всебічний розвиток мислення та інших психічних процесів дитини — такі завдання він ставив перед школою, навчанням і вихованням. Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871—1913) — видатна українська поетеса, пропагандист передових педагогічних ідей. У низці своїх статей гостро критикувала систему народної освіти в царській Росії («Голос однієї російської ув'язненої»), вважаючи, що ця країна нагадує необмежену за розмірами Бастилію, де панують «голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство». Тогочасна школа переважно мала такий вигляд: невеличке приміщення без елементарних умов, низький рівень підручників, невеликий термін навчання, тяжкі умови праці вчителів (нарис «Школа»).

56. Зміни в системі народної освіти України в період 1920 – 1930 рр. Червень 1920р. – єдина трудова школа з семирічним навчанням (ліцеї, гімназії ліквідовуються), падає рівень освіти;  ліквідація університетів, на їх базі – інститути народної освіти (робітники, селяни звільнялись від плати), розширення мережі ВНЗ;  1921р. – закрито всі просвіти, населення у віці від 8 до 50 років має навчатись грамоті (постанова Уряду УРСР);  1922р. – “Кодекс законів про народну освіту в УСРР”;  1923р. – товариство “Геть неписьменність”,(на чолі Петровський);  1924р. – запроваджена 4-річна обов’язкова початкова освіта;  1927-1928рр. – 1/3 дітей залишається поза школою, впроваджується українська мова у вищу школу, підтримувало населення (дуже важке становище), не вистачає кадрів у школах, багато сиріт після війни (школа Макаренка), створюють робітфаки (1927 р. – 17 факультетів), чистки учителів і студентів за соц. ознакою, прискорення підготовки пед. кадрів.

Однако оставалась еще одна прослойка населения, которая могла (по крайней мере теоретически) составить оппозицию тоталитарной системе. Это была интеллигенция - интеллектуальная элита украинского общества. По логике московского руководства, в Украине речь шла о «предательское лицо националистической интеллигенции».

Однако сначала якобы ничто не предвещало бури. Временный поворот к управлению страной на принципах новой экономической политики в 1920-е pp. начал приносить убедительные результаты не только в области хозяйствования, но и в культурно-духовной сфере. Советская власть вынуждена была приспосабливаться к изменениям в обществе, идя на шаги, значение которых иногда трудно было быстро и однозначно оценить. Один из таких шагов -политика «коренизации», провозглашенная XII съездом РКП (б) в апреле 1923 Перед местным аппаратом относились требования пополнения своих рядов за счет национальных кадров, пользование родным языком в государственных учреждениях и заведениях нерусских советских республик, содействие развитию национальной культуры.

Украинский разновидность этой политики получил название «украинизации». Украинская культура получила хоть и временную, но уникальную возможность для нормального развития и полностью воспользовалась нее. Центром украинизации стал Народный комиссариат просвещения республики, которое возглавляли последовательно Г. Гринько, А. Шумский, М. Скрипник. Наибольшее влияние «украинизация» произвела на развитие национального образования. Немало позитивных изменений произошло в литературе и искусстве. С эмиграции в Украину вернулись М. Грушевский, С. Рудницкий и другие известные деятели науки, образования, культуры. В литературе активно работали П. Тычина, В. Эллан-Блакитный, В. Сосюра, М Рыльский, М. Драй-Хмара, М. Хвылевой, Н. Зеров, М. Кулиш и многие другие. Возникали национальные культурные и литературные организации («Гарт», «Плуг», «Авангард» и др.). В 1925 г. возникла Вольная академия пролетарской литературы (ВАПЛИТЕ), объединившая талантливых писателей, активных участников движения за возрождение украинской духовности. Значительный вклад в развитие национальной музыкальной культуры сделали Л. Ревуцкий, Б. Лятошинский, М. Вериковский. В изобразительном искусстве активно работали М. Бойчук, I. Ижакевич, А. Петрицкий, Б. Иванов, В. Касьян и др. Выдающимся деятелем украинской сцены был Лесь Курбас, который в марте 1922 г. организовал уникальный театральный коллектив «Березиль». Это был новый шаг на пути обновления национального театра. В 1927 г. была создана Киевская киностудия.

Однако в конце 20-х pp. процесс украинизации практически прекратился, уступив место массированному наступлению сталинского режима на национальную жизнь. Первой жертвой целенаправленных атак в республике упало старше дореволюционное поколение украинских интеллектуалов. В июле 1929 г. среди них было проведены массовые аресты. В марте 1930 г. 45 арестованных предстали в Харькове перед судом, обвиняемые в принадлежности к тайной Союза освобождения Украины (СВУ). Были осуждены известные ученые, писатели, культурные деятели: Сергей Ефремов, Михаил Слабченко, Андрей Никовский, Осип Гермайзе, Людмила Старицкая-Черняховская и др. Вместе с ними на скамью подсудимых попали молодые люди, которым закидывалось членство в юношеской организации СВУ - Союзу украинской молодежи. Среди историков нет единства мнений относительно фактического существования СВУ-СУМ. Подавляющее большинство склоняется к мысли, что дело сфабриковали советские карательные органы. Арестованные получили от 2 до 10 лет, а впоследствии были ликвидированы.

В феврале 1931 г. прокатилась очередная волна арестов. На этот раз арестованных обвинили в принадлежности к подпольной Украинского национального центра (УНЦ). Большинство из них было эмигрантами, которые в 1920-х pp. вернулись в Советскую Украину. Руководство Центром инкриминировалось двум ведущим деятелям Украинской Народной Республики периода Центральной Рады - бывшему его лидеру Михаилу Грушевскому и премьер-министру Всеволоду Голубовичу. В частности, М. Грушевского выслали в Москву в марте 1931 г. без права возвращения в Украину (в 1934 г. он умер. В целом же по обвинениям в принадлежности к УНЦ были репрессированы 50 деятелей национальной науки и культуры. В декабре 1934 г. по делу так называемого «Украинского центра бело-гвардейцев-террористов» были приговорены к расстрелу 28 представителей украинской интеллигенции.

Репрессиям подверглись большинство из участников политики «украинизации». 7 июля 1933 p., обвиняемый в причастности кконтрреволюционной организации, покончил с собой Николай Скрипник, основной пропагандист украинизации.

Тотальные «чистки» не обошли и театр. 1933 г. было арестовано выдающегося режиссера Л. Курбаса, а организован им театр «Березиль» закрыт. В сталинских лагерях погибли украинские академики - геолог Н. Свитальский, генетик I. Аголь, философ С. Семкивський. Однако даже при этих условиях украинские ученые успели сделать немало полезного. Признание получили работы А. Палладина, Н. Стражеско, А. Динника, М. Луговцев, Ю. Кондратюка и др.

В 30-е pp. yсфери культуры наибольший вред нанес пресс идеологизации. С целью внедрения тотального контроля над творчеством художников в середине 30-х pp. было образовано единые контролируемые Москвой союзы писателей, художников, композиторов и т.д. С их помощью государство подавляла любое отклонение от «линии партии». В течение 1933 от научной работы по политическим обвинениям было устранено 1649 ученых (или 16% от их общего состава. Очередными жертвами репрессий стали I. Кулиш, Н. Зеров, Е. Плужник и много других. В целом за эти годы Украина потеряла около 500 талантливых писателей. Власть стояла на пути творчества таких выдающихся кинорежиссеров, как А. Довженко, I. Кавалеридзе, I. Савченко, I. Пырьева, Л. Лукова т.д. Так, в 30-х pp. Александр Довженко был вынужден покинуть Украину и переехать в Москву.

Пресс большевистского террора буквально раздавил украинскую культурническую элиту. «Чистка» приобрела тотальный характер. Из 85 украинских ученых-филологов были репрессированы 62; несколько сотен украинских кобзарей, которые собрались на свой съезд, были арестованы и расстреляны все до одного. Аппарат комиссариата просвещения, главного проводника политики «украинизации», был полностью замещен на областном уровне и на 90% - на районном. Уволен с работы чуть не 4000 украинских учителей и 210 преподавателей педагогических институтов. 3 259 украинских писателей, которые печатались в 1930 p., после 1938 г. осталось только 36. Из них, по приблизительным подсчетам, расстреляно 17, покончил жизнь самоубийством 8, арестован и сослан в лагеря - 175, пропало без вести - 16, умерло своей смертью - 7. Таких же потери понесли и другие области научной и культурной деятельности.

Крайне сложным было положение церкви. Государство поставило перед собой мсту контролировать или же совсем истребить религиозные учреждения. Речь шла о том, чтобы воспитать атеистами новое поколение. Началось массовое уничтожение материальной основы религиозных общин. В помещениях храмов устраивались школы, гаражи, склады и т.п. В 1930 г. вне закона объявлены Украинскую автокефальную православную церковь (УАПЦ), создану в октябре 1921р. Вторая пятилетка (1933-1937) была объявлена «пятилеткой уничтожения религии». К середине 30-х pp. в Украине осталось лишь 9% церковных сооружений сравнению с 1913 г.

Таким образом, положение украинской культуры в 30-е pp. полностью отражало общеполитическую ситуацию в стране. Достигнув значительных успехов в 20-х pp, украинская культура попала под жесткий идеологический пресс режима, все больше проявлял себя тоталитарный, антинародный. «Расстрелянное возрождения» - это, пожалуй, наиболее точная характеристика состояния национальной культуры в этот период.

По подсчетам М. Максудов, бывшего советского демографа, который выехал на Запад, прямые людские потери от репрессий в 1927-1938 pp. составляли не менее 4,4 млн. человек. Подытоживая трагический опыт 1930-х pp, нельзя не согласиться со словами Богдана Кравченко: «Наибольшим достижением украинского народа в это десятилетие было то, что украинцы пережили его».

57. Структура системи шкільної освіти запровадженя на Україні в 1934 р. У травні 1934 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про структуру початкової і середньої школи в СРСР». Запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне навчання) і середня (десятирічне навчання). Коренізація, що активно проводилася у 1920-ті рр., сприяла розвитку національної школи. На початку другої п’ятирічки в українських школах навчалося понад 80 % учнів, що відповідало питомій вазі українців у складі населення республіки. Національні меншини мали власні школи. Але після згортання заходів із коренізації (українізації) українська мова починає поступово виживатися із системи освіти. Так, у 1938—1939 навчальному році було запроваджене обов’язкове вивчення російської мови з 2 по 10 класи. Поступово російська мова стала основною навчальною дисципліною. Так посилилася русифікація, що негативно впливало на розвиток національної школи. Нормальне функціонування народного господарства й управління було неможливе без спеціалістів. Тому від початку 1930-х рр. зросли масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми й вузи. При підготовці фахівців стали більше уваги приділяти якості навчання, подовжилися строки навчання.

58. Учительські інститути – важливі навчальні заклади підготовки педагогічних працівників. Навчальні заклади для підготовки вчителів середніх класів загальноосвітніх шкіл, що дають незакінчену вищу педагогічну освіту. В Російській імперії почали створюватися в XIX ст. і готували вчителів для повітових училищ, парафіяльних шкіл і училищ, а з 1912 року —для вищих початкових училищ і міських училищ. В 1934 році у зв'язку з переходом до загального семирічного навчання організовано дворічні У. і., які готували учителів V—VII класів. Створювалися головним чином при педагогічних інститутах. У 50-х роках у зв'язку з розвитком середньої освіти мережу У. і. значно скорочено, а згодом частину їх реорганізовано в педагогічні інститути, на базі інших створено педагогічні училища.

59. Перебудова навчально – виховної роботи в школах України в 1931–1941 рр. Це період повної та остаточної уніфікації української освіти згідно з єдиними державними вимогами СРСР. Так, у 1934 р. постановою "Про структуру початкової і середньої школи в СРСР" установлюється єдина система освіти: початкова школа (1-4 класи), неповна середня (1-7 класи), середня (1-10 класи). Відкриваються українські університети. Статус технікуму знижується до рівня середнього спеціального навчального закладу. У 1935 році партійною постановою визначаються норми тривалості навчального року, уроку. Затверджуються єдина шкільна форма, п'ятибальна система оцінювання знань, правила поведінки для учнів. З 1939 року уніфікація в організації шкільної справи відбулася й у західних областях України. На жаль, на цьому етапі сталінські репресії торкнулися цвіту української педагогічної науки і практики. Відома дискусія в Інституті педагогіки у лютому 1931 р., "викривши" активних прибічників "буржуазно-націоналістичної ідеології" у педагогіці, започаткувала низку репресивних переслідувань кращих українських педагогів та освітніх діячів. За кордоном вимушені були продовжувати свою педагогічну діяльність в українській діаспорі Григорій Ващенко, Софія Русова, Іван Огієнко, Спиридон Черкасенко та ін.

60. Основні напрями перебудови навчально – виховної роботи в школах України /1943-1945 рр./ В тяжких умовах воєнного часу почалася підготовка до початку 1941/42 н.р. 1-го вересня 1941 року почались заняття в районах України, які не були окуповані (деякі р-ни Донбасу, Одеса, Севастополь, деякі райони Чернігівської і Сумської областей). Учні шкіл Украі^и, які евакуювалися на схід, почали 1941/42 н.р. у школах інших республік - Росії, Туркменії, Казахстані, Грузії. 23 січня 1942 року виходить Посташва Раднаркому СРСР "Про заходи no боротьбі з безпритульністю серед дітей". При обласних і крайових виконкомах створювались комісії для боротьби з безпритулГністю, притулки і розподільники для дітей-сиріт і безпритульних, дитячі будинки. Для ігідлітків, які в роки війни залишили навчання і пішли працювати, в 1943 році були створені вечірні школи. 3 1943 року почалось відновлення роботи шкіл в районах України, визволених від окупантів. 31 грудня 1943 року Раднарком УРСР прийняв постанову "Про оргаийацію обтку дітей і підлітків віком 7-15 років і про порядок коитролюза виконанням закону про обов'язкове загальне навчанш". 31 вересня 1944 року на переважній більшості території України відновилась робота шкіл. У 1943/44 н.р. на Україні було 12802 школи, в яких навчалось 1770179 учнів. 3 1944/45 н.р. було заіоваджено обов'язкове навчання дітей у школах, починаючи з семирічного віку, що сприяло ліквідації розриву між дошкільними ^тановами і школою. У серпнї 1943 року були прийняті "Правила для учнів", в яких визначались їх обов'язки і правила поведінки. 3 1943/44 н.р. в школах було запроваджено цифрову п'ятибальну систему оцінки успішності та поведінки учнів. 21 червня 1944 року Раднарком СРСР прийняв постанову "Про заходи поліпшення якості навчання в школГ, згідно з якою для учнів, які закінчили початкові і семирічні школи, вводились випускні екзамени, а також екзамени на атестат зрілості для тих учнів, які закінчили середню школу. Цією постановою також було запроваджено нагородження випускників середньої школи золотими і срібнимимедалями. Після закінчення війни в Україні розпочалася відбудова народного господарства, відновлення роботи загальноосвітньої школи. У 1949 році було запровадаено обов'язкове загальне семирічне навчання. У 1956 році був створений новий тип школи - школа-інтернат, куди приймались діти одиноких матерів. інвалідів, сироти. Верховна Рада СРСР 24 грудня 1958 року прийняла закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи освіти в СРСР'. Законом запроваджувалась загальна обов'язкова восьмирічна освіта. Згідно з цим законом встановлено нову систему шкільної освіти: загальна обов'язкова восьмирічна школа для дітей віком від 7 до 15-16 років; повна середня для підлітків і молоді 15-18-річного віку ( денні середні школи, вечірні /змінні/ й заочні середні школи працюючої молоді); школи-інтернати, спеціальні школи-інтернати для дітей з вадами фізичного і розумового розвитку; технікуми та інші середні і вищі навчальні заклади. Головним в перебудові системи народної освіти було поєднання навчання з продуктивною працею. 3 15-16 років вся молодь повинна була включатися в посильну суспільно-корисну працю.

61. Особливості роботи загальноосвітніх шкіл України в період Великої Вітчізняної війни /1941-1945 рр./. Документи про перебудову навчально – виховної роботи в школах. В тяжких умовах воєнного часу почалася підготовка до початку 1941/42 н.р. 1-го вересня 1941 року почались заняття в районах України, які не були окуповані (деякі р-ни Донбасу, Одеса, Севастополь, деякі райони Чернігівської і Сумської областей). Учні шкіл Украі^и, які евакуювалися на схід, почали 1941/42 н.р. у школах інших республік - Росії, Туркменії, Казахстані, Грузії. 23 січня 1942 року виходить Посташва Раднаркому СРСР "Про заходи no боротьбі з безпритульністю серед дітей". При обласних і крайових виконкомах створювались комісії для боротьби з безпритулГністю, притулки і розподільники для дітей-сиріт і безпритульних, дитячі будинки. Для ігідлітків, які в роки війни залишили навчання і пішли працювати, в 1943 році були створені вечірні школи. 3 1943 року почалось відновлення роботи шкіл в районах України, визволених від окупантів. 31 грудня 1943 року Раднарком УРСР прийняв постанову "Про оргаийацію обтку дітей і підлітків віком 7-15 років і про порядок коитролюза виконанням закону про обов'язкове загальне навчанш". 31 вересня 1944 року на переважній більшості території України відновилась робота шкіл. У 1943/44 н.р. на Україні було 12802 школи, в яких навчалось 1770179 учнів. 3 1944/45 н.р. було заіоваджено обов'язкове навчання дітей у школах, починаючи з семирічного віку, що сприяло ліквідації розриву між дошкільними ^тановами і школою. У серпнї 1943 року були прийняті "Правила для учнів", в яких визначались їх обов'язки і правила поведінки. 3 1943/44 н.р. в школах було запроваджено цифрову п'ятибальну систему оцінки успішності та поведінки учнів. 21 червня 1944 року Раднарком СРСР прийняв постанову "Про заходи поліпшення якості навчання в школГ, згідно з якою для учнів, які закінчили початкові і семирічні школи, вводились випускні екзамени, а також екзамени на атестат зрілості для тих учнів, які закінчили середню школу. Цією постановою також було запроваджено нагородження випускників середньої школи золотими і срібнимимедалями. Після закінчення війни в Україні розпочалася відбудова народного господарства, відновлення роботи загальноосвітньої школи. У 1949 році було запровадаено обов'язкове загальне семирічне навчання. У 1956 році був створений новий тип школи - школа-інтернат, куди приймались діти одиноких матерів. інвалідів, сироти. Верховна Рада СРСР 24 грудня 1958 року прийняла закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи освіти в СРСР'. Законом запроваджувалась загальна обов'язкова восьмирічна освіта. Згідно з цим законом встановлено нову систему шкільної освіти: загальна обов'язкова восьмирічна школа для дітей віком від 7 до 15-16 років; повна середня для підлітків і молоді 15-18-річного віку ( денні середні школи, вечірні /змінні/ й заочні середні школи працюючої молоді); школи-інтернати, спеціальні школи-інтернати для дітей з вадами фізичного і розумового розвитку; технікуми та інші середні і вищі навчальні заклади. Головним в перебудові системи народної освіти було поєднання навчання з продуктивною працею. 3 15-16 років вся молодь повинна була включатися в посильну суспільно-корисну працю.

62. Відбудова і розвиток школи і педагогіки України в 1945-1958 р. Після війни розгорнулася активна робота з відновлення роботи школи на всіх територіях України. 1949 року відбувся перехід до загальної обов'язкової семирічної освіти. З 1956 р. створюється новий тип школи – школа-інтернат, куди приймалися діти одиноких матерів, інвалідів, сироти. 24 грудня 1958 р. було видано закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР". Цей закон визначав: – перехід до обов'язкової 8-річної освіти для дітей віком від 7 до 15-16 років; – організацію виробничого навчання і виробничої практики з метою поєднання навчання з продуктивною працею дітей (вся молодь віком 15-16 років повинна була включатися у посильну суспільно-корисну працю); – структуру основних типів шкіл: а) школи робітничої і селянської молоді (вечірні і заочні середні загальноосвітні школи), де працююча молодь, яка має 8 класів, отримує середню освіту і підвищує професійну кваліфікацію протягом 3-х років; б) середні загальноосвітні трудові політехнічні школи з виробничим навчанням (11-річні: 8 класів + 3 роки для отримання повної середньої освіти та професійної підготовки в одній із галузей народного господарства); в) технікуми й інші середні спеціальні учбові заклади, де на базі 8-річної освіти отримується загальна середня і середня спеціальна освіта.

З усіх радянських республік і країн антигітлерівської коаліції Україна зазнала чи не найбільших людських, матеріальних і духовних втрат та спустошень. На фронтах, у гітлерівських і сталінських катівнях полягли тисячі духовних провідників нації: учителів і священиків, учених і музикантів, письменників і акторів, журналістів і художників. Сотні міст, тисячі шкіл залишились без шкільних приміщень, клубів, бібліотек, театрів, церковних храмів, історичних пам'яток. Численні культурні цінності, евакуйовані на початку війни до Росії та інших республік, вивезені до Німеччини та її союзників, не були повернуті в Україну.

У міру звільнення міст і сіл від гітлерівців підіймались з руїн згарищ школи, сільські хати-читальні, бібліотеки, клуби, відновлювалась діяльність кінотеатрів, музеїв, друкарень, майстерень художників і скульпторів. Тут треба віддати належне і радянським влад- ним та партійним структурам, які на одне з чільних місць висунули програму відбудови матеріальної бази культури, розвитку освіти в усіх областях України, включаючи західні, Буковину, Ізмаїлля, Закарпаття. Перед закладами освіти і культури ставилось завдання комуністичного виховання трудящих і боротьби з ідеологією «українського буржуазного націоналізму». Вже на початку 1944—1945 pp., коли останні українські села звільнялися від загарбників, у республіці діяло 25,9 тис. шкіл, у яких навчалось 4,5 млн учнів. Широку підтримку дістав рух під гаслом: «Ремонт і відбудову школи — своїми силами», який народився на Житомирщині. Методом народної будови за перше повоєнне п'ятиріччя в Україні, було споруджено 2,4 тис. шкіл.

Для підготовки учителів створювались короткочасні курси, відкривались педагогічні класи, педагогічні училища та учительські інститути. Тисячі учителів із східних областей було направлено на Волинь, Закарпаття, в Галичину, сюди завозились підручники, зошити, навчальне приладдя, розгорталась широкомасштабна робота з ліквідації неписьменності та малописьменності, що дало змогу за короткий час-навчити писати і читати 270 тис. чол. дорослого населення, охопити школою дітей і підлітків.

Освіта для дорослих набула дальшого розвитку і в східних областях республіки. Вже в першому повоєнному році в Україні працювало 156 шкіл робітничої та 575 шкіл сільської молоді, переважно вечірніх й заочних. Для дітей-сиріт та дітей-інвалідів відкривалися дитячі будинки, інтернати, заохочувалось опікунство. На початку 50-х років майже усіх дітей шкільного віку було охоплено семирічним навчанням, зросла чисельність учнів у 8—10 класах. Із 34,5 тис. шкіл, які функціонували в республіці, 11 тис. були середніми.

Розвиток освіти, як основи всієї культури, мав суперечливий характер. З одного боку, на підставі Закону СРСР про зміцнення зв'язку школи з життям (1958) семирічка була замінена восьмирічкою, стимулювалось здобуття середньої освіти, було відкрито понад 80 шкіл-інтернатів, у яких навчалося більш як 20 тис. учнів переважно з багатодітних або неповних сімей. З іншого боку, відбувалась профанація ідеї політехнізації освіти, що призвело на практиці до зміни пріоритетів освіти: акцент робився на підготовку учнів до виробництва. З цією метою на шкоду загальноосвітнім предметам значно більше часу відводилось урокам праці і виробничій практиці. Водночас зростала мережа професійно-технічних училищ, у яких на початку 60-х років навчалось понад 220 тис. учнів. Посилювалась ідеологізація навчального процесу, запроваджувалось обов'язкове вивчення російської мови. Новий шкільний закон давав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання, що завдало відчутного удару українському шкільництву. До того ж у містах і селищах міського типу, населення яких швидко зростало за рахунок села, масово відкривались школи з російською мовою навчання, в яких під виглядом «двомовності» фактично утверджувалась російська одномов-ність.

Зазначені суперечності були характерні і для вищої, і для середньої спеціальної освіти, мережа закладів якої після реевакуації і відновлення довоєнних вищих закладів освіти та технікумів помітно розширилась. Уже в 1945 р. в Україні діяло 150 вищих закладів освіти(14 у західних областях), у яких навчалося понад 137 тис. студентів, 532 технікуми із загальною кількістю учнів 164 тис. До середини 50-х років кількість вищих закладів освіти збільшилась до 160, технікумів — до 584, а кількість студентів і учнів зросла відповідно до 200 тис. і до 228 тис. Було відновлено роботу 7 університетів: Київського, Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського, Чернівецького, а згодом й Ужгородського. Шефську допомогу вузам України надавали університети та інститути Москви, Ленінграда й інших міст, водночас продовжувався відплив наукових кадрів і талановитої молоді в Росію та інші республіки. Було значно розширено підготовку спеціалістів впровадженням заочної та вечірньої форми навчання, особливо учителів та інженерних і агрономічних працівників. До вузівських аудиторій прийшли тисячі демобілізованих воїнів, у тому числі й інвалідів війни, заохочувався прийом на навчання працюючої молоді з підприємств і колгоспів.

З боку партійних і державних органів, спецслужб посилювався контроль за діяльністю шкіл, училищ, технікумів і вузів, за ідейною спрямованістю навчально-виховного процесу, продовжувалась «чистка» професорсько-викладацьких й учительських колективів від «неблагонадій-них», здебільшого національне свідомих фахівців. У 1946 р. була заборонена шкільна «Читанка» лише за те, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти німецьких окупантів. Дедалі більше звужувалась сфера вживання української мови, вивчення історії нашого народу, його куль- тури, національних традицій в усіх ланках освіти і в усіх регіонах, вклю-чаючи західний. Це викликало негативну реакцію як студентів, так і громадськості. У листі до Сталіна група студентів Чернівецького уні-верситету в 1947 р. наполегливо просила припинити русифікацію уні-верситету. Всі викладачі, зазначалося в листі, — бояться, щоб їм не «пришили» націоналізм, читають лекції російською мовою. Водночас, нагадувалось, що в університеті в Празі є кафедра української мови.І все ж 50-ті — початок 60-х років характеризуються розширення доступу дітей і молоді до знань, підвищенням рівня освіти серед населення збільшенням інтелектуальної верстви в його складі.За період з 1950 до-1960 р. чисель-ність наукових установ зросла з 462 до 488, у півтора раза збільшилась кількість наукових співробітників. У відбудову і подальший розвиток вітчизняної науки зробили внесок президенти Академії наук, вчені світовим іменем О. Палладій (з 1946 p.), Б. Патон (з 1962 p.).Для свого утвердження тоталітарний режим використовував культурно-освітні заклади: клуби, бібліотеки, музеї, монументальне мистецтво. Вже за перше повоєнне п'ятиріччя кількість клубних закладів збільшилась на 10 тис. і становила в 1950 р. 28,7 тис., з яких 26,7 тис. було на селі. Тут діяло також 29 тис. бібліотек, книжкові фонди яких поповнювались здебільшого політичною літературою та художніми творами, що прославляли Сталіна. Водночас не припинявся процес руйнації і нищення національної книги: сотні назв наукових та художніх творів вилучалися цензурою під вивіскою Головліту з книжкових фондів, посилювався контроль за видавничою діяльністю, засобами масової інформації, експозиціями музеїв, репертуаром театрів, мистецьких колективів. До речі, на початку 50-х років в Україні діяло 137 історичних, меморіальних, краєзнавчих, природничих і мистецьких музеїв. Помітною подією в культурному житті стало відкриття у квітні 1949 р. Державного музею Т. Г. Шевченка в Києві як важливого осередку пропаганди літературно-художньої спадщини Кобзаря.