2.4. Характеристика основних кбп, створених окремими бібліографами

Продовжували створювати КБР і окремі бібліографи.

Одним з найвизначніших бібліографічних покажчиків цьо­го періоду можна вважати ретроспективний покажчик І. А. Ус­танова «Литература о Харьковской губернии», виданий Хар­ківським губернським статистичним комітетом у 1887 р.

Іван Андрійович Установ (1826-1897) - історик, біб­ліограф, театральний критик. Більшу частину свого життя він провів у Санкт-Петербурзі, хоча був корінним харків'янином.

Тільки у кінці 60-х рр. він переїжджає до Харкова на запро­шення Харківського губернського земства і у 70-х рр. стає ре­дактором неофіційної частини «Харьковских губернских ве­домостей». У цей період газета починає посилено друкувати історико-краєзнавчі матеріали про Харків та Харківську губер­нію, а І. А. Устинов - займатись краєзнавчими дослідженнями. В результаті з'являються такі його праці, як «Харьковская ста­рина: Материалы к истории основания Харьковского универси­тета» (1878), «Харьков в начале нынешнего столетия» (1885), «Путеводитель по г. Харькову» (1881). Унікальним було остан­нє видання: у книжці кишенькового формату дається детальна географічно-топографічна та історико-статистична характерис­тика Харкова, описуються визначні архітектурні пам'ятки, роз­повідається про діяльність монастирів, храмів, навчальних за­кладів, бібліотек, театрів, місцевої преси, благодійних товариств, медичних та фінансово-кредитних установ. Фактично це перша спроба створення цілісної, хоч і короткої, історії м. Харкова.

Посилено займаючись краєзнавчими розвідками, І. А. Уста­нов задумав створити бібліографічний покажчик про Харків­ську губернію. В результаті історико-краєзнавчих досліджень у нього нагромадилося багато матеріалу для цього покажчика, крім того, він ретельно обстежив фонди Петербурзької публіч­ної бібліотеки, яка тривалий час одержувала обов'язковий при­мірник. Тому цей покажчик характеризується максимальною повнотою та точністю бібліографічних описів і вважається од­нією з кращих праць дореволюційної краєзнавчої бібліографії.

«Литература о Харьковской губернии» є багатогалузевим покажчиком. До нього увійшли дослідження і джерела з історії, археології, етнографії, географії і статистики не тільки Харків­ської губернії, але й всієї Слобідської України, опубліковані від початку XVIII до кінця XIX ст. Відображена література різних типів і видів: книги, брошури, статті з газет і журналів, періо­дичні видання, картографічні матеріали; наукова, довідкова, науково-популярна література, але поза межами покажчика за­лишилися літературно-художні твори, офіційні документи, ста­тистичні звіти та довідкові статті з енциклопедій.

Особливої уваги заслуговують анотації, застосовані у по­кажчику. Весь матеріал у ньому анотований, але анотації різ­ного обсягу, залежно від цінності чи важкодоступності книг. У більшості випадків застосовуються класичні довідкові анота­ції з метою уточнення назви публікації. До тих видань, які на той час вже стали бібліографічною рідкістю, застосовуються розгорнуті анотації, іноді обсягом до п'яти сторінок. У них де­тально розкривається зміст публікації, широко застосовується цитування окремих місць друкованого тексту, наводяться ста­тистичні дані про Харківську губернію та її населені пункти. В анотаціях подаються також розгорнуті відомості про авторів окремих праць та осіб, яким присвячені спогади чи некрологи. Такі методичні прийоми були надзвичайно доцільними, тому що читачу не потрібно було розшукувати цю рідкісну книгу, а він за допомогою анотації-реферату повністю знайомився з її змістом та найважливішими даними, які характеризують край. Започаткований І. А. Установим метод часто використовували й інші бібліографи у XIX та XX ст., складаючи ґрунтовні краєзнав­чі бібліографічні покажчики з великою глибиною ретроспекції.

У покажчику «Литература о Харьковской губернии» зареє­стровано 1743 видання. Матеріал згрупований у 4 великих роз­діли, а у їх межах розміщений у хронології публікацій. Такий спосіб був недоцільним, але широко вживаним у той час. Щоб виправити незручність пошуку інформації, автор оснащує по­кажчик двома допоміжними ключами - алфавітним (іменним) та предметним. Іменний покажчик складений з дотриманням класичних вимог: включає прізвища авторів та осіб, які зга­дуються в публікаціях. Особливої уваги заслуговує методикастворення предметного покажчика. У ньому основні предмет­ні рубрики вміщують мережу підрубрик і включають не лише назви предметів і понять, але й географічні об'єкти Харківської губернії. Таким чином, читач без проблем міг швидко розшука­ти матеріал з будь-якого вузького питання, яке його цікавить, та про будь-який населений пункт, географічний об'єкт чи адмі­ністративну одиницю краю. Фактично це було поєднання пред­метного та географічного покажчика у сучасному їх розумінні, виконане на високому професійному рівні.

Видатні вчені Д. І. Багалій та П. С. Єфименко, яким Харків­ський губернський статистичний комітет передав БП І. А. Уста­нова на редагування та рецензування, високо оцінивши його пе­реваги, зробили висновок: «Без таких предварительных трудов не может быть никакого научного движения по части изучения края»¹⁰.

I. А. Устинов витратив на створення бібліографічного по­кажчика майже десять років життя. Але його праця принесла користь не тільки харківським краєзнавцям, вона не втратила своєї пошукової цінності до сьогодні, а деякі розроблені авто­ром методичні прийоми складання краєзнавчих бібліогра­фічних покажчиків використовувалися різними поколіннями бібліографів.

Другим значним покажчиком кінця XIX ст., створеним одноосібно бібліографом, є «Опыт указателя книг и статей, относящихся к Херсонской губернии», виданий у 1890 р. Його автор - дійсний член Російського географічного товариства, податковий інспектор з м. Миколаєва А. Н. Леонтьев.

Це універсальний краєзнавчий бібліографічний покажчик, який включає літературу з усіх аспектів життя краю. Значний обсяг матеріалу становить література з сільського господарства, економіки, природничих наук. У ньому зареєстровано 3625 видань (вдвічі більше, ніж у покажчику А. І. Устинова), але він дуже поступається йому за якістю. Леонтьєв не був краєзнав­цем, не знав специфіки краєзнавчої літератури, інформаційних потреб краєзнавців, не володів досконало предметом бібліогра­фування, що негативно вплинуло на якість його бібліографічно­го покажчика, насамперед, на відбір та групування літератури. Частину матеріалу становлять місцеві видання, які не є краєз­навчими по суті (отже, бібліограф не розрізняв понять «кра­єзнавча література» та «місцеві видання»). Всі бібліографічні описи згруповані в 11 розділів, які відповідають галузям знання, а не аспектам життя краю. Тому у структурі покажчика є підроз­діли «математика», «астрономія», «механіка», з яких немає і не може бути краєзнавчої літератури. Частину видань, включених до покажчика, автор не переглядав сіє уіги, тому є багато поми­лок та перекручень у бібліографічних описах. Проте, незважаю­чи на недосконалість покажчика та негативні відгуки про нього, він не втратив свого пошукового значення до сьогодні.

У Галичині найбільший внесок у підготовку краєзнавчих бібліографічних посібників про цей історичний регіон України зробили І. Я.- Франко та І. О. Левицький. Загалом краєзнавча бібліографія в Галичині почала розвиватися лише у 60-х-80-х рр. XIX ст. у зв'язку з піднесенням національно-визвольного руху, поширенням національно-патріотичних ідей, посиленням інтересу до рідного краю та його вивчення.

У1892 р. був опублікований великий бібліографічний огляд «Галицьке краєзнавство», написаний І. Я. Франком та опублі­кований на сторінках журналу «Львівський кур'єр». У ньому І. Франко писав, що краєзнавство «...це перший ступінь, перша прикмета раціональної освіти - знати своє найближче оточен­ня, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об'єднаного організму»¹¹. Тому у цьому огляді він дає детальну характеристику вітчизня­них та зарубіжних (переважно польських та австрійських) дже­рел, що всебічно характеризують всі аспекти життя Галичини. Крім того, І. Франко склав такі бібліографічні списки, як «Літе­ратура до статистики Галичини» та «Бібліографія про гуцулів», але вони залишились у рукописі.

Окремі бібліографи зробили значний внесок також у роз­виток галузевої краєзнавчої бібліографії, продукція якої була представлена переважно бібліографічними оглядами літерату­ри з місцевої історії, економіки, статистики і т.д. Досить ґрун­товною працею був критико-бібліографічний огляд Д. І. Бага-лія під назвою «Сочинения, материалы, статьи и заметки, отно­сящиеся к истории Слободской Украины», який був вміщений у «Сборнике историко-филологического общества при Харьков­ском университете» та «Харьковском календаре». Як відомо, центральне місце у наукових дослідженнях Д. І. Багалія займа­ла історія Слобідської України, якій він присвятив понад 100 праць, у тому числі монографію «Історія Слобідської України» та дисертацію «Нариси історії колонізації та побуту степової окраїни Московської держави». В процесі досліджень у нього нагромадився великий джерелознавчий ресурс, на основі якого вчений підготував декілька бібліографічних оглядів та списків літератури з історії Слобожанщини. Всі вони відзначаються ре­тельністю відбору матеріалу та глибиною його аналізу. Автор звертав увагу на найважливіші публікації і відсівав малосуттєві.

Широкою популярністю серед учених-природознавців ко­ристувались опублікований наприкінці 60-х рр. XIX ст. «Биб­лиографический указатель по геологии Волыни и Подолии» М. П. Барбота де Марні (який передруковувався і доповнювався

¹¹ Франко І. Я. Галицьке краєзнавство / І. Я. Франко // Франко І. Я. Зібрання творів : у 50 т. - К., 1985. - Т. 46, кн. 2. - С. 116.

іншими особами), бібліографічний покажчик А. Теодоровича «Природа і література Трускавця», виданий у 1914 р. польською мовою Курортним управлінням у Дрогобичі, та ґрунтовний по­кажчик В. М. Коробова «Горнопромышленный указатель До­нецкого бассейна», виданий у 1908 р. в Харкові.

На початку XX ст. був складений перший україномов­ний краєзнавчий бібліографічний покажчик. У 1915 р. моло­дий бібліограф В. Ф. Резниченко опублікував бібліографічний покажчик «На руїнах минулої слави Батурина». Створення україномовного бібліографічного покажчика історичної те­матики було невипадковим: після революційних подій 1905 р. і відміни заборон на друкування літератури українською мо­вою активізувався український національний рух. Друкувалося багато матеріалів з історії України, особливо козацької доби. З метою популяризації цих джерел і був створений згаданий бібліографічний покажчик.

Поряд з місцевими силами у створенні бібліографічних ресурсів про окремі регіони України брали участь російські, польські, австрійські бібліографи.

Як відомо, у кінці XIX - на початку XX ст. територія Украї­ни була розподілена між двома імперіями - Російською та Австро-Угорською, правляча еліта яких прагнула збагатитися за рахунок експлуатації українських земель. Тому інтенсивно проводилось освоєння природних ресурсів, будівництво про­мислових об'єктів, прокладання залізниць тощо. При вирішен­ні різноманітних економічних проблем необхідна була інфор­мація про кліматичні, геологічні, гідрологічні, демографічні та інші особливості освоюваних земель. Така інформація була за­фіксована у друкованих джерелах, у зв'язку з чим виникла по­треба у ґрунтовних краєзнавчих бібліографічних покажчиках про різні регіони України, які замовлялися капіталістами у кра­щих бібліографів обох імперій.

У 70-х рр. XIX ст. російський підприємець М. Н. Анненков, який планував прокласти першу залізницю на території пів­нічно-західної України, замовив у відомого російського бібліо­графа В. І. Межова бібліографічний покажчик про цей регіон. У 1883 р. помічниця В. І. Межова 3. М. Пєнкіна¹² підготу­вала ґрунтовний покажчик «Полесье: библиографические материалы по истории, географии, статистике, этнографии и экономическому состоянию Полесья». Це один з кращих у ме­тодичному відношенні краєзнавчих бібліографічних покажчи­ків XIX ст., хоча його автором була 22-річна учениця Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі.

У цьому покажчику з вичерпнутою повнотою відображе­ний матеріал про весь Поліський край (понад 3 тис. назв книг, брошур, статей, картографічних матеріалів та ін. видів творів друку). Публікації, присвячені безпосередньо самому Поліс­сю, становили лише 2 % від загальної кількості (66 назв) і були згруповані у другому відділі. Весь інший матеріал - це літера­тура, частково присвячена краю. Бібліограф ретельно пере­глянула величезну кількість загальних збірників та оглядових матеріалів про Російську імперію, північно-західний та півден­но-західний край і виявила 1312 назв публікацій, в яких був ма­теріал про Полісся. їх бібліографічні описи супроводжувалися лаконічними, але точними аналітичними анотаціями, в яких вказувалося, що саме про Полісся або окремі його місцевості говориться в публікаціях. Половину обсягу покажчика стано­вили твори про губернії, розташовані на території Полісся: Мін­ську, Гродненську, Волинську, Київську, Могильовську. Вони згруповані в окремий третій відділ, основні підрозділи якого збігаються з назвами цих губерній, а підрозділи - з основними аспектами життя краю. За тематикою були відібрані тільки такі матеріали, які могли представляти інтерес для вирішення кон­кретної проблеми - будівництва залізниці на території Полісся. З максимальною повнотою представлені матеріали про клімат, ґрунти, географію, геологію, економіку, демографію, вибірково - про історію (тільки загальні праці), етнографію (переважно народні промисли). Завершується краєзнавчий бібліографічний покажчик алфавітним покажчиком авторів, перекладачів, кри­тиків і рецензентів. Його перегляд засвідчує добросовісність і уважність автора, її любов до бібліографічної роботи, творчий підхід при вирішенні методичних питань.

Значні бібліографічні посібники з краєзнавства були ство­рені також австро-німецькими та польськими бібліографами. Австрійська влада заохочувала їх до праці, бо була зацікавлена у використанні природних багатств західноукраїнських земель.

1880 р. видана капітальна «Бібліографія Карпат», підго­товлена за дорученням Угорського Карпатського товариства Гуго Пайєром. Великий ретроспективний «Покажчик краєзнав­чої літератури Буковини» опублікував бібліотекар Чернівець­кого університету І. Полек, а професор історії цього ж універ­ситету Раймонд Фрідріх Кайндль протягом 12 років (з 1891 по 1901 рр.) видавав щорічники «Звіт про роботу щодо краєзнав­ства Буковини протягом року», в яких текстовий звіт про кра­єзнавчі дослідження супроводжувався розгорнутими поточни­ми списками опублікованої краєзнавчої літератури. Крім того, у 1894-1913 рр. він складав щорічні огляди літератури з історії Галичини і Буковини для міжнародного бібліографічного ви­дання, що виходило в Берліні. Тому цього маловідомого у ві­тчизняному бібліографознавстві бібліографа можна вважати засновником вітчизняної поточної краєзнавчої бібліографії.

^^^ро Зінаїду Михайлівну Пенкіну можна У^^Гсої

Н. А. 3. М. Пенкина - первая русская женщина-библиограф / Н. А. Назаревскии // оов. библиогр. - 1961. - № 3. - С. 40.