0

Розділ 1

7

/. В. Мілясевич

з Україною, зокрема з Харковом.

Викладений у навчальному посібнику матеріал, крім пізна­вального та виховного потенціалу, має ще й практичне спряму­вання, тому що, по-перше, значна частина КБП попередніх епох не втратила свого пошукового значення до цього часу і активно використовується фахівцями різних галузей знань. Тому сучасний бібліограф повинен орієнтуватись у цих джерелах, добре знати їх пошукові можливості, вміти використовувати у практичній роботі з довідково-бібліографічного обслуговування (ДБО) читачів. Крім того, ознайомлення з методикою створення КБП XIX - початку XX ст., яка значною мірою невиправдано призабута чи знехтувана, сучасними бібліографами, з багатим досвідом бібліографів попе­редніх поколінь створює благодатні передумови для формування не лише професійних умінь та навичок, але й шліфування бібліо­графічної майстерності, від якої значною мірою залежить успішне функціонування бібліографічної інформації у суспільстві.

У навчальному посібнику характеризуються основні етапи формування краєзнавчих бібліографічних ресурсів в Україні від зародження до 1991 p., закономірності їх виникнення, розвитку та функціонування, демонструється роль в інформаційно-комуніка­тивному процесі різних історичних періодів.

Розділ 1 початковий період розвитку краєзнавчої бібліографії в україні (перша половина XIX століття)

Краєзнавчі бібліографічні ре­сурси почали формуватися ще на початку XIX століття. Першими краєзнавчими бібліографічними посібниками були біобібліогра-фічні словники та покажчики міс­цевих видань.

Першим краєзнавчим бі­бліографічним посібником в Україні можна вважати біобіблі-ографічний словник «Список сло-бодско-украинских писателей и ревнителей просвещения», ви­даний у 1828 р. в Харкові. Його авторами були брати К. І. та П. І. Кеппени¹.

² Корнєйчик І. І. Історія української бібліографії : дожовтневий період (нариси) / І. І. Корнєйчик-X. : Ред.-вид. відділ Книжк. палати УРСР, 1971.-С.57

На той час територія Слобожанщини була інтелектуальним і культурним центром України. У 1805 р. тут засновують Хар­ківський університет - другий університет на території України (найстарішим є Львівський університет, який знаходився на те­риторії Галичини, що була у ті часи відділена від території всієї України і входила до Австро-Угорської імперії), який відіграв величезну роль у формуванні інтелектуальної еліти України. Випускники університету першої чверті XIX ст. стали визначни­ми вченими, письменниками, громадськими діячами. Більшість з них залишилася проживати на території Слобідської України, утворивши там потужний інтелектуальний осередок. П. І. Кеп-пен був випускником Харківського університету, а його брат К. І. Кеппен тривалий час працював у цьому навчальному за­кладі, тому у них виникла ідея створити біобібліографічний словник про діячів, які закінчили цей навчальний заклад та проживають на території Слобожанщини.

До словника увійшло 240 імен харківських авторів (пись­менників і вчених - «ревнителей просвещения»), відібрані імена як визначних письменників (Г. Сковороди, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського та ін.), так і маловідомих діячів (у т. ч. харківських журналістів). У перед­мові до словника автор писав: « ...имена многих показанных здесь сочинителей не перейдут в потомство: иные писали мало, другие плохо..., но библиограф не критик, его дело исчислять точно и подробно всё, что писано»². Згідно з розробленою про­грамою словник мав містити біографічні довідки про діячів та список їхніх праць. Але реалізувати цю програму бібліографу не вдалося: не було вирішене питання про відбір творів діяча, тому більшість персональних рубрик наповнювалася лише біографіч­ними довідками. П. І. Кеппен планував продовжити роботу над словником та удосконалити його, але не реалізував свій задум.

«Список слободско-украинских писателей и ревнителей просвещения» завершується статистичними даними, в яких під­креслювалася роль Харківського університету у підготовці міс­цевої інтелектуальної еліти. Половина зазначених у словнику осіб була випускниками цього навчального закладу.

Незважаючи на окремі недоліки, цей словник зіграв велику роль у розвитку краєзнавчих бібліографічних ресурсів: він дав поштовх до підготовки аналогічних словників по інших регіо­нах України, а також продемонстрував необхідність розробки методики створення бібліографічних праць такого типу.

Краєзнавча біобібліографія активно почала розвиватись у 50-х pp. XIX століття. У цей період були складені словники про викладачів найбільших навчальних закладів України: Київської духовної академії, Ніжинського та Рішельєвського (Одесько­го) ліцею. З кінця 50-х - поч. 60-х pp. майже в усіх губерніях України видавалися довідкові видання під загальною назвою «Памятные книжки .... губернии за .... год», які були надзвичай­но цінними джерелами краєзнавчої інформації. З перших років існування на сторінках київського та полтавського видань були вміщені біобібліографічні списки «Биографии знаменитых ки­евлян» («Памятная книжка Киевской губернии» за 1857 р.) та «Биографический указатель уроженцев Полтавской губернии или умерших в ней, известных своей служебной или литера­турной деятельностью» («Памятная книжка Полтавской губер­нии» за 1865 р.). Але це були недосконалі з бібліографічного погляду, фактично суто біографічні матеріали, в яких бібліогра­фічна інформація була представлена у мінімальному вигляді.

З Харковом пов'язане також виникнення бібліографії місце­вого друку. У 1816-1818 pp. на сторінках журналу «Украинский вестник» друкувалися щорічні списки «Библиография выхо­дящих в Харькове книг». Це був перший досвід поточної бібліо­графії місцевого друку не лише в Україні, але й в Російській імперії. Як вже зазначалося вище, Харків був визначним куль­турним центром. Після ліберальних реформ Олександра І у га­лузі освіти, культури та введення нового цензурного статуту на території цього міста почала друкуватися велика кількість книг, брошур, періодичних видань. За допомогою поточних списків редакція журналу вирішила популяризувати ці видання, насам­перед, друковану продукцію Харківського університету. Таким чином інформувалися викладачі і співробітники університету, педагоги середніх і нижчих навчальних закладів Харківського учбового округу та вся освічена публіка Слобожанщини про но­винки місцевого друку. Цей покажчик можна умовно віднести до бібліографії місцевого друку, бо, крім харківських видань, до нього включались іноді московські та петербурзькі видання.

Поточні списки місцевих видань друкувалися на сторінках «Украинского вестника» тільки чотири роки. Потім впродовж 40 років бібліографія місцевих видань в Україні не розвива­лась. Єдиною спробою був опублікований у 1861 р. на сторін­ках «Волынских губернских ведомостей» список літератури під назвою «Житомирские библиографические известия», складений редактором неофіційної частини цього журналу Ф. Кітченком, який включав інформацію про видання при­ватних друкарень Житомира за 1859-1861 рр. Умовно можна віднести до бібліографії місцевих видань також «Указатель со­чинений, напечатанных в типографии Харьковского универси­тета в 1805-1814 годах», опублікований у 1866 р.

Виникнення універсальної краєзнавчої бібліографії пов'язане з територією півдня України. Після перемоги у російсько-ту­рецьких війнах в кінці XVIII - на початку XIX століття тери­торія Криму та Причорномор'я відійшла до Російської імперії.

Царський уряд прагнув заселення цієї багатої землі, тому щедро роздавав землі поміщикам, зацікавлював іноземних колоні­заторів.

Як зазначає у своїй книзі «Історія української бібліографії» [15] І. І. Корнєйчик, заповзятливі іноземці з метою кращого ознайомлення з краєм виготовляли місцеві карти, плани, пу­тівники та іншу краєзнавчу літературу. Так виник «Путівник по Криму» француза Монтандона, виданий 1834 р. в Одесі. У цьому виданні був вміщений перший в Україні універсаль­ний покажчик краєзнавчої літератури «Каталог найбільш відо­мих творів, в яких згадується Крим». До нього увійшло лише 50 видань, переважно зарубіжних авторів, виданих у різних європейських країнах (Парижі, Лондоні, Берліні, Амстердамі та ін.), починаючи з XVI ст.: описи подорожей, путівники, іс­торична, географічна, етнографічна література, художні твори. Переважну більшість становили записки мандрівників кінця XVIII - першої третини XIX століття. Увійшла до «Каталогу» і незначна кількість петербурзьких, одеських, харківських ви­дань, в основному опублікованих іноземними мовами. Текст викладений французькою мовою. Російська література опису­валася паралельно мовою оригіналу і в перекладі на французь­ку. До окремих бібліографічних описів подаються довідкові чи рекомендаційні анотації.

Характерною рисою цього періоду є створення великої кількості прикнижкових та пристатейних краєзнавчих біблі­ографічних списків. У кінці 30-х рр. XIX ст. у різних губерніях України відкриваються губернські друкарні та починають вида­ватися газети «Губернские ведомости». Це періодичне видання складалося з двох частин: офіційної та неофіційної. Уже з пер­ших років існування газет у неофіційній частині друкувалося дуже багато краєзнавчих матеріалів у вигляді історичних спо­гадів чи історико-статистичних описів міст і містечок губернії.

Поступово їх кількість зростає, а тематика урізноманітнюється. Всі історико-краєзнавчі публікації супроводжувалися дуже цін­ними списками краєзнавчої літератури, які теж можна вважати складовою краєзнавчих бібліографічних ресурсів. Крім того, на сторінках «Губернских ведомостей» вміщувалися бібліографіч­ні покажчики про Україну та її окремі місцевості. Наприклад, у 40-х рр. у «Херсонских губернских ведомостях» був вміще­ний ґрунтовний «Список некоторым источникам к изучению Новороссийского края»; на сторінках «Полтавских губернских ведомостей» - біобібліографічний список про письменників-уродженців Полтавщини, а в «Черниговских губернских ведо­мостях» - покажчики О. М. Лазаревського «Указатель источ­ников для изучения Малороссийского края» та Г. А. Милорадо-вича «Указание биографических сведений о знаменитых людях Малороссии». У цей період почали публікуватись і перші по­кажчики змісту місцевих періодичних видань, зокрема, покаж­чик Г. Милорадовича «Черниговские губернские ведомости» с 1838 по 1857 год».

Багато цінної краєзнавчої бібліографічної інформації у пер­шій половині XIX ст. створено вченими, які проводили краєз­навчі дослідження і оснащували свої книги і статті розгорну­тими краєзнавчими списками літератури. Зокрема, у працях М. Максимовича, О. Лазаревського, П. Єфименка та ін. ми знаходимо безцінні джерела інформації про різні місцевості України.

Отже, на початковому етапі краєзнавча бібліографія пере­бувала у зародковому стані і представлена лише поодинокими недосконалими бібліографічними працями.

Запитання для самоконтролю:

У Території якого регіону України був присвяче­ний перший КБП? Чому?

У Яким чином біобібліографічний словник «Спи­сок слободско-украинских писателей и ревните­лей просвещения» вплинув на подальший розви­ток вітчизняних КБР?

У Коли, де і чому в Україні виникла бібліографія місцевого друку?

У Який бібліографічний посібник можна вважати першим вітчизняним універсальним КБП?

У Яке значення для становлення краєзнавчої бібліографії у 30-х - 50-х рр. мали періодичні видання?

РОЗДІЛ 2