6. Особливості політичної думки Стародавнього світу (Цицерон, Лукрецій Кар).

МАРК ТУЛЛІЙ ЦИЦЕРОН (106–43 pp. до н. е.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Державу Цицерон визначає як справу, надбання (лат. res) народу (лат. populi). Звідси походить і її назва – республіка (лат. respublica). Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень.

Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів – мудрість, у влади народу – свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.

Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.

Політична думка Стародавнього Риму представлена рядом давньоримських мислителів, політичних діячів серед яких виділяються, насамперед, Цицерон та Лукрецій Кар. В центрі уваги перебуває: ідеологічне обґрунтування привілеїв панівного класу, пошук "взірцевої" держави, співвідношення моралі та політики. В цілому для політичної думки Стародавнього світу в особі її найкращих представників, є характерним філософсько-етичний підхід до осмислення політики.

7. Середньовічні релігійно-політичні концепції (Аврелій Августин, Фома Аквінський).

У Середньовічний період (V-XVI ст.) політична думка мала релігійно-етичну форму. Світогляд Середньовіччя був теоцентричним (уявлення про визначальну роль Бога в природі, суспільному й особистому житті, орієнтація на «порятунок душі»). Головну роль у розвитку політичної думки відігравали в основному релігійні діячі й римсько-католицька церква. У цю епоху була створена християнська політична концепція, за якою держава виступала частиною універсального порядку, творцем і правителем якого є Бог.

Одним з найбільш значущих мислителів раннього Середньовіччя є Аврелій Августин (354-430 рр.). Основна риса його поглядів – обґрунтування й виправдання нерівності в суспільстві. Таке положення, за Августином, визначене Богом. У основній його праці «Про град Божий» всесвітня історія представлена як протиборство двох протилежних «градів»: «граду Божого» (праведники, божі обранці) і «граду земного» (держави, «велика розбійницька організація», у якій борються за матеріальні блага й пригноблюють праведників). Члени «граду Божого» духовно єдині, сповідають релігійні цінності й в остаточному підсумку, за Августином, перебіг історії за Божою волею приведе до перемоги «Божої держави над світською». Отже, Августин протиставляє реальну державу ідеальній, але, незважаючи на це, він визнає роль реальної держави в задоволенні людських потреб і підтримці порядку, однак, підкреслюючи тимчасовий характер державної влади, Августин проводить ідею «Богу Богово, а кесареві кесарево» і утверджує принцип роздільного й незалежного існування двох влад у державі – духовної й світської. Держава могла б стати частиною «граду Божого», але лише у випадку її підпорядкування церкві.

Теократичні концепції держави Августина були розвинені й конкретизовані в працях Фоми Аквінського (1225-1274 рр.) через сім століть.

Ф. Аквінський не тільки постулює творення держави Богом, але й засновує необхідність виникнення держави раціональними аргументами. При реалізації своїх цілей людське суспільство має потребу в керівникові, яким і є держава. Головне призначення держави – вести співтовариство людей до накресленої Богом мети – «порятунку душі».

У часи Ф. Аквінського між світською й духовною владою йшла гостра боротьба за гегемонію. В інтересах перемоги церкви Ф. Аквінським була розроблена теорія обґрунтування переваги церковної влади над світською, у якій він обґрунтував відмінність між сутністю влади і її формою. Сутність – сам інститут держави, форма – спосіб правління, структура влади. Краща форма правління – монархія. Форма влади, за Ф. Аквінським, може відбуватися не від Бога й судити про її законність її може тільки церква, тобто державна влада – це опосередковане церквою встановлення Бога.