15. Політична думка України в сер. XVII – XVIII ст.

Найпомітнішим українським політичним мислителем другої половини XVII ст. був І.Гізель (1600-1683), основну працю якого "Мир з Богом людині" заборонив 1690 р. Священний Синод за оригінальність думки та невідповідність деяких її ідей догмам офіційного російського православ'я. Концепція І. Гізеля базувалася на постулатах суспільного договору та природного права. Мислитель, зокрема, визнавав за підданими, право в разі порушення володарем умов угоди між ним і народом повстати і відібрати в нього владу. Позиція І.Гізеля стосовно Москви відзначалася непослідовністю й суперечливістю: саме з кола людей, близьких до нього, вийшов "Синопсис" (1663), що мав чітку промосковську і промонархічну орієнтацію. Близькі до І.Гізеля позиції займали також Л.Баранович (1620-1693) та І.Галятовський (?-1688).

Продовжувачами ідей П.Могили та І.Гізеля у першій чверті XVIII ст. виступили Ф.Прокопович (1682-1736) і С.Яворський (1658-1722). Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра І. Ф.Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпорядкування Української церкви Російській державі та за встановлення абсолютистсько-монархічної форми правління - царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С.Яворський, навпаки, засуджував російський "цезарепапізм" і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха.

Величезне значення для розвою української політичної думки мав документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П.Орликом (1672-1742), П.Герциком і А.Войнаровським, він відомий як "Конституція П.Орлика" (1710). Хоча ця "Конституція" не мала юридичної сили, оскільки не набрала чинності в Україні, її поява свідчила про спорідненість української політико-правової традиції з західно-європейською. Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивовувала національно-державну незалежність України; закріплювала права та свободи козаків та інших соціальних груп українського суспільства; передбачала обмеження влади правом; забезпечувала поділ державної влади, гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й справедливості.

Свідком занепаду української державності та інтенсивної її інкорпорації до російсько-імперських структур був С.Климовський (?-1730). Основні його праці: "Про правосудця керуючих, правду та бадьорість їх" та "Про смиренність найвищих". Він запропонував ідеал політичного ладу, що відображав настрої соціальних низів і водночас базувався на традиційних моральних цінностях та історичних надбаннях українського народу. Центральною категорією концепції Климовського була правда, яку він тлумачив як головну засаду суспільно-політичних відносин. На цьому принципі мислитель обгрунтував такі ідеї: рівність усіх людей від природи; необхідність обмеження влади монарха законом; високу роль правосуддя в суспільному житті; протистояння насильству й деспотії за допомогою права та моралі.

Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки за попередні два століття слід вважати погляди Г. Сковороди (1722-1794). Його політична концепція нагадує витриману в ранньохристиянському дусі конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення: нищівну критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синтезованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму правління (в ідеалі) - демократичну республіку, де буде забезпечено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення окресленого суспільного ідеалу - просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви "загальної любові", "доброї волі", "доброчесності" тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних традицій.