Еволюція в осмисленні другої світової війни в романах “Прапороносці», «Людина і зброя», «Циклон» та повісті «Далекі вогнища» о. Гончара

Пройшли десятиліття з того часу, як роман О. Гончара «Прапороносці» вийшов у світ. Здавалося б, твір, написаний на вимогу часу, міг би донині щось втратити, відійти в історію. Але ні, і сьогодні відчувається його актуальність. Тому що в романі звеличується ідея визволення людини, ідея протесту проти війни як аномалії людського життя. Ми відчуваємо, що надзавдання всього твору — гуманістична ідея звільнення людини від будь-якого насилля.

Створений учасником Великої Вітчизняної війни, роман «Прапороносці» став голосом воїнів, які полягли на фронтах, став символом Перемоги. У творі пристрасно змальовано духовну красу героїв, що не зникає навіть у страшному пеклі бою. Кожен з бійців роти Брянського — Людина з великої літери, кожний персонаж роману— своєрідний характер, наділений виразними індивідуальними рисами.

Один із головних героїв роману, Юрій Брянський — найпривабливіший позитивний герой у літературі про Велику Вітчизняну війну. Цей реалістично виписаний характер привертає увагу моральною красою й чистотою, високим духом патріотизму і гуманізму. Духовним спадкоємцем, продовжувачем справ Юрія Брянського є молодший лейтенант Черниш. їх єднає любов до Вітчизни, почуття військового обов'язку, тонка організація внутрішнього світу, інтелігентність. В умовах війни вони продовжують розвиватися та самовдосконалюватися.

Назавжди запам'ятається один із героїв роману — телефоніст Маковейчик. Цей солдат «віком і звичками ще майже підліток, має симпатичну фізіономію з широким, як паперовий кораблик, носом». Любить попустувати, але розмотує червону нитку дротів на полі бою, немовби з власних грудей. «Сьогодні він уже шість разів бігав по відкритій висоті на лінію, і щоразу старші бійці проводжали його співчутливо, як на той світ, бо, незважаючи на досить-таки задерикуватий характер, всі його любили». Може, за пісні, які він завжди виспівував, може, за те, що багатьом з них він годився в сини. Бійці дивились на нього і згадували своїх дітей.

Шовкун, ординарець Брянського, а потім — санітар, хоче всіх приголубити, як мати. Він дбає про свого командира і робить все з якоюсь особливою селянською делікатністю. У «Прапороносцях» немає високих слів про людські чесноти, але герої роману живуть святими і вічними почуттями, діють за законами давньої народної етики. У солдатських, здавалось би, огрубілих на війні, серцях, незважаючи на їхню щоденну тяжку роботу, світиться чистота душ, свіжість душевних поривань, соромливо приховані ніжність, делікатність, благородство.

З думками про Вітчизну, з почуттям любові до неї йдуть воїни фронтовими дорогами. Вони прийшли за кордон як прапороносці свободи і національної незалежності народів. Проходячи по Словаччині й зустрічаючи тепле, братнє до себе ставлення трудящих словаків, солдати на відпочинку говорять, що «не лише зненависть, а й любов рухає армії вперед».

О. Гончар оспівує високий гуманізм воїнів, щиру повагу до інших народів. «Ми поважаємо патріотизм у всякій нації. Бо ми самі патріоти», — каже Вася Багіров угорському художникові. Окроплюючи своєю кров'ю Румунію, Угорщину, Австрію, Чехословаччину, герої О. Гончара діють не як жорстокі, мстиві завойовники, а як свідомі борці проти фашизму.

До воїнів звернені схвильовані слова жінок і дітей Будапешта, їх прохання — не псувати каштанів, єдиної зелені в цьому кварталі. І бійці залишають дерева непошкодженими.

У зруйнованому війною Будапешті боєць-куховар Гриша ділить солдатську їжу між зголоднілими дітьми і жінками. І за все це угорці від щирого серця вдячні Гриші і всім воїнам. «Угорці дивилися на нього майже з набожністю. Надовго-надовго запам'ятається голодним мешканцям будапештських руїн цей «руський Гриша» з черпаком в руці й автоматом за плечем».

Герої роману поступово проймаються думкою про свою роль як визволителів народів Європи. Вони бачили, скільки лиха принесли фашисти Вітчизні, багато хто з них втратив своїх рідних. Символічним є епізод, коли Хома Хаєцький, врятувавши невільників різних націй з підпаленого есесівцями сараю, пише на їхніх «робочих картках»: визволений, визволена. «Гарно рятувати людей. Краще, ніж убивати», — думає сержант Козаков, звільняючи смертника-хорвата, прикутого до кулемета.

«Прапороносці» — нетлінний пам'ятник тим, хто визволяв Європу від фашизму, пам'ятник народному подвигу, всім, хто був у тому великому поході. Гуманізм-людей, які потрапили у нелюдські умови, вражає уяву. Читаєш роман про минулу війну, а серце озивається на всі болі сьогоднішнього світу. Якими своєчасними, якими пекучими здаються нам думки героїв «Прапороносців». Скільки в них віри, турботи і вболівання за день завтрашній, за майбутнє.

"Людина і зброя" (1957-59 рр.), написаний з тим же лірико-епічним розмахом, що й попередній. Сюжетна основа його - історія студентського батальйону добровольців, які з перших днів Великої Вітчизняної полишають університетські аудитори і йдуть на фронт зупинити варварів XX віку, захистити велику спадщину людського духу", "життя в усій його цілості". Роман є своєрідною передісторією "Прапороносців", у ньому в суворих реалістичних барвах змальовані перші дні і місяці жорстокого двобою з фашизмом і, як зазначав відомий російський прозаїк Б. Васильєв, письменник "з проникливістю великого художника розкриває ті незримі узи, які пов'язують нашу армію з народом".

Сам образ рідної землі постає тут у "пожарищах, у смертях, у трагізмі нерівної боротьби". Антивоєнний пафос твору, ідея несумісності людини і зброї, людства і воєн - головна думка, яку виносять бійці студбату із "снарядної кафедри". Чиста і глибока душа Богдан Колосовський, "університетський Сковорода" Мирон Духнович, поет за покликанням і природою Андрій Степура, надійний комсомолець Славко Лагутін, широка натура, відчайдух Павло Дробаха... Інтелектуали і патріоти, відкриті для життя, дружби і любові, стають вони на захист Вітчизни і самого життя народу, свідомі того, що рятують від "диявольських дій інквізиторів сучасних" не лише свою землю, але й цілий світ. Образи бійців студентського батальйону, такі різні і своєрідні характери, мають однак ту спільність, що уособлюють у собі все краще, що йде від українського народу, від рідної землі. І такими ж змальовані образи дівчат-студенток в романі, тих, кому роко-вано, кохаючи і страждаючи, ждати своїх обранців з війни, - лише не кожній судилося дочекатися. У цьому відношенні Таня Криворочкоачи Мар'яна Кравець зрідні Шурі Ясногорській, образові, який став символом "краси вірності".

У "Людині і зброї" письменник не обминув тих, кого Степура називає "накипом часу, брудною піною". До таких належить помкомвзводу Гладун, котрий надто ревно вмів командувати новобранцями, а в пеклі бою у полоні тваринного страху стає самострілом, за що поплатився життям - розстріляний, як зрадник Батьківщини. Подібний до нього той, що відстав від оточення, готовий здатись ворогові - і теж скараний на смерть друзями. Інакше рятується від жорен війни Лимар з геофаку, перекинувшись у писарі. Лисий товстун - казнокрад, який тікає на Схід із набитим народними грішми чемоданом, взагалі не потребує коментарів, - "паразит і хапуга!".

Подибуємо в романі і образ командира - самодура Дев'ятого, який послав бійців на безглузду смерть. Окремо стоїть образ Спартака Павлущенка, який у передвоєнний час, вражений манією підозрілості, виростав таким собі "лободзво-ном", що не знав ні справжньої дружби, ні кохання, - готувався верховодити над іншими, бо ж йому, синові впливового батька, "легко все давалося в житті". Пройшовши, однак, фронтову науку, Павлущенко іншими очима глянув на своїх бойових побратимів і на себе... Після контузії разом з даром мови повертається до нього і душевне прозріння - він, як мовиться в романі з іншого приводу, "дав простір людині в собі".

Глибиною роздумів над тим, що принесла людям війна, відзначаються найщемливіші сторінки роману - "Листи з ночей оточенських". Це, власне, поема вірності - Батьківщині, рідним і близьким, коханим, друзям. Духовний світ Богдана Колосовського в цих високоемоційних роздшах розкривається у всій повноті неповторності і краси. Подвиг Мирона Духновича, який ціною свого життя знищує склад авіабомб і рятує від фашистської погоні друзів-оточенців, кладе на весь твір відсвіт великого, вічного...

"І знову йдемо. Біль втрат і дух степів полинових, дніпрову блакить і рожеві, як юність, світання - усе забрали з собою і все несемо на схід... Думаю про тебе, далека моя любов. Чи ти була насправді? Чи я тільки вимріяв тебе? Ні, ти таки була, ти й зараз є по той бік усього цього жахливого, що нас розділяє. Жди, може, таки ми вийдемо. Кожен із нас має в серці не зруйновану, а навіть наростаючу силу любові й ніжності, такої сили заряд, що зрештою має вивести нас до мети...".

Є в цьому творі, всуціль присвяченому війні, образ єдиного серед оточенців цивільного, котрого за легендарним іменем з легкої руки Духновича нарекли Колумбом. Сумирний, повновидий, вуса красиві, русяві. Агроном однієї із степових МТС. Людина міцного народного складу. Таких любив Степура, який поліг смертю героя на Дніпровському березі, - він теж був такого ж кореня.

Роман "Циклон". став своєрiдним продовженням "Людини i зброï", образнi системи в ньому мають широту асоцiацiй та глобальний характер - асоцiюються тут не окремi деталi життя, а епохальнi його пласти (циклон як фашистське нашестя i циклон як стихiя природи); той же принцип - в основi розкриття психологiчноï напруги в душах героïв: Богдан Колосовський i його побратими-оточенцi, якi були "на самому сподi життя", у фашистському концтаборi, сьогоднi знiмають фiльм про той концтабiр й своє поколiння i водночас ведуть боротьбу з природною стихiєю. В осмисленнi цих випробувань О. Гончар вiдкриває незнищенне начало в людинi. Не менш цiкаво розкривається ця якiсть i, так би мовити, у "мирнiй" творчостi О. ончара, де з плином часу прозаïк все бiльше заглиблюється у сферу iлософських, моральних й естетичних проблем, якi хвилюють людство, де все ширшає поле для авторських роздумiв про саму сутнiсть людини, ïï роль i мiсце у сучасному свiтi. «Циклон» — кінороман, у якому кіномова збагатила оповідні прозові форми. До О. Гончара щось подібне робив Юрій Яновський. У «Майстрі корабля»,«Чотирьох шаблях», «Вершниках»... Як і в «Майстрі корабля», в «Циклоні» сюжет також будується на тому, що герої обдумують майбутній фільм, «перетоплюючи у творчість» добре відомий їм життєвий матеріал. Друга частина роману О. Гончара майже цілковито присвячена кінотворцям — Богданові Колосовському, Сергієві Танченку, карпатському самородку Ярославі... Але, на жаль, патетика стає тут нестерпною. Проблеми з індивідуалізацією голосів героїв — очевидні. Авторський голос відчутно домінує як у прямій мові, так і у внутрішньому мовленні персонажів. Через те монологи, діалоги, репліки зливаються в патетичний трактат про мистецтво, яке... вимагає жертв (роман завершується загибеллю Сергія Танченка).

Надмір пафосу. Сповзання в репортаж. Журналістика замість прози, стиль газетної передовиці («З найкращого боку показали себе солдати...»; «Держава не шкодувала потерпілим допомоги. ...Життя входило в звичну трудову колію...»; «Військові й цивільні стоять вишикувані, свідомі виконаного обов’язку, слухають слова народної вдячності...»).

Із неприродного пафосу, з риторики народжується фальш (важко без усмішки читати рядки про українських емігрантів із Канади, які «першими з-за океану вітатимуть Леніна, привітають червоні прапори на рідній землі», або ж про Ярославиного дядька Яцька, який на «останні свої заощадження«(!) приїхав із-за океану провідати рідні краї).