Що таке сонет? Назвіть цикли збірки « з вершин і низин» і.Франка. Проаналізуйте їх,

СОНЕТ-ліричний вірш, який складається з 14 рядків п`ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів з перехресним римуванням та двох тривіршів тернарного римування за основною схемою(абаб абаб ввд еед). Започаткований Дж.да Лентіні.

Особливе місце у збірці «З вершин і низин» належить двом циклам:»Вольним сонетам» та «Тюремним сонетам». Вони виступають зразком художньої майстерності та поетичного новаторства Франка. До нього сонети можна зустріти у творчості М. Шашкевича, М. Устиновича, Ю.Федьковича, але ніхто з них так широко і так розлого не використовував цю форму, як зробив це Каменяр у своїх циклах.

Цикл «Вольні сонети», що входив до першого видання, містив всього 20 сонетів, а вже до другого увійшло їх 17. Цей цикл тематично багатий. У ньому є зразки любовної лірики як от «Жіноче серце…»,а також думи про призначення людини у світі та суспільстві зокрема.

«Тюремні сонети» були написані автором під впливом почуттів, які він пережив у австрійській тюрмі. Тут чітко змальовано тюремний побут, з реалістичною правдивістю описано образи в`язнів. Цікаво, що у другому виданні збірки «Тюремні сонети» розставлені не у хронологічній послідовності, а відповідно до змісту. Цей цикл має виразне і гостре антиурядове і анти цісарське спрямування . У них він не тільки викриває свавілля можновладців, а й гнівно обвинувачує їх у несправедливості. Закінчується цикл «Тюремні сонети» «Епілогом», написаним автором перед другим виданням збірки і має підзаголовок «Присвячено русько-українським сонетярам».

На цьому сонеті-формулі найкраще видно новаторство Франка у самій формі сонета. По-перше, і за змістом його(тобто за теоретичними настановами Франка), і за формою, в якій викладені ці настанови, видно відхилення від канонічної сонетної композиції. По-друге, римування в даному сонеті відхиляється від канонічного.

Як творитьсь тип образу ідеального князя у Київському літописі.Довести на прикладах.

“Київський літопис” – умовна назва однієї з найдавніших пам’яток історії та літератури Київської Русі, яка є складовою частиною Іпатіївського списку. Є продовженням “Повісті минулих літ” і попередником “Галицько-Волинського літопису”, охоплює події 1118 – 1200рр. Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі написання, оцінках фактів. “Київський літопис” складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання про війська, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославина, Ізяслава Мстиславича та ін. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. До літопису включено окремі літературні твори – повість про вбивство Андрія Боголюбського (1174р.), повість про похід Ігоря Святославича на половців (1185р.) та ін.

Розглядаємо “Київський літопис” як цілість – єдність змісту і форми. Зміст твору – життєвий матеріал, що естетично освоєний письменником, а також проблеми порушені на основі цього матеріалу. Форма твору – художні засоби й прийоми втілення змісту (теми та ідеї), способи його внутрішньої і зовнішньої організації.

“Якихось поетичних, образових виразів, порівнянь автор не вживає, ритму в своє оповідання не вводить, до поетичних цитат не звертається… хоче писати прозою… оминає всякого штучного тону свого оповідання”. Натомість йому до вподоби деталі, реальна обстановка подій, промови героїв, яких він зображає. Ніде ми не можемо побачити авторську індивідуальність, він її не висуває зовсім.

Щодо змісту повісті, то вона нам “дає незрівнянний образ сучасного українського життя: княжо-дружинної верстви, її інтересів, провідних ідей і настроїв сього маленького світу”]. У “Київському літописі” домінують: гуманність, культ честі, лицарського слова, особливо присяга “хресного цілування”. Зокрема, віру в страх переступити чесний хрест ілюструє епізод повісті про смерть Володимира Галицького, що легковажно поставився до хресного цілування і зневажливо висловився про силу хреста.

Головна тема – Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами і Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників, “міжкнязівська боротьба за київський престол і боротьба проти половецьких нападів” У “Київському літописі” яскраво описано історичний матеріал світського характеру. З констатації фактів та опису подій постає реальна картина напруженого, сповненого суперечностей життя Київської Русі незадовго до татарської навали.

Впадають в око описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Літопис являється дуже цікавим взірцем тодішнього риторства.

Досліджується, церковний за своїм походженням, образ “ідеального князя”. Численні князівські характеристики (похвала Володимиру Великому у “Слові про Закон і Благодать” Іларіона, літописні епітафії Володимиру та Всеволоду Ярославовичу, послання київського митрополита Никифора Володимиру Мономаху тощо розглядаються як ідеальні, традиційні і шаблонові, вироблені у надрах богослов’я уявлення церкви про особу і поведінку володаря і воїна.

Порівняння літописних фрагментів свідчать, що ядром церковного ідеалу є імперативи: мати мудрість і розсудливість, володіти хоробрістю і доблестю, бути прикладом набожності й достойної поведінки, допомагати церкві, знедоленим, удовам, сиротам й ін. Набір чеснот при цьому є досить стійким.

Ця етика незважаючи на те, що вона регламентує поведінку світської особи, є церковною як за походженням, так і за змістом. Вона – узагальнений кодекс уявлень духовенства про поведінку “земного воїна”, вона – ідеальний взірець для будь-якої мирської особи, зрештою, вона має своє світоглядне підґрунтя та зв’язок з антично-візантійською традицією.

Зміст етичних кодексів, наведених давньоруських образів “ідеальних князів”, досить подібний до візантійських та західних “князівських зерцал”. Для нас очевидним є візантійське походження давньоруського ідеалу князя. Образ “ідеального володаря”, в основу якого було покладено вчення Євстафія Кесарійського про доброчинності правителя і так звана “Промова Юстина”, був найважливішою складовою візантійської теорії влади, що склалась у V – VІ ст.

Однак на питання, з яких саме візантійських письмових текстів запозичила Русь трафаретний набір моральних чеснот володаря, можна відповісти лише з певним ступенем імовірності. В давньоруському образі “справедливого і розумного володаря” відчуваються трансформовані і перероблені у світлі християнства візантійськими філософами епохи Євсевія Кесарійського платонівські доктрини “ідеальної держави”, “філософа на троні” та автократична політична філософія доби еллінізму.

Дослідження показало, що в рамках того феномену, який ми називаємо дружинною етикою, місія князя метафізична та есхатологічна. Він покликаний підтримувати порядок законів божих і людських, без яких світ сподобився б плутанині і позбавився порядку.