Доведіть, що Київський літопис (к. Л.) є взірцем еволюції літописного жанру в літературі кін. X-XII ст.

Різні автори, орієнтація на ті чи інші князівсько-боярські угрупування, різний рівень таланту, освіти, поінформованості, різний підхід до літописної справи – все це є причиною того в літописі, що, особливо у середній частині, годі шукати однотипності характеристик. К. л. є зведенням окремих пам’яток, об’єднаних, як встановлено вченими, ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм у кін. XII ст. Композиція непроста. Переконливо говорить про складність композиції Рибаков. Він говорить, що К.л. складається з окремих фрагментів, писаних не однією людиною. Він писаний різними стилями, а також спостерігаються особливі симпатії та антипатії у кожного автора. Жанрова і стильова неоднорідність К.л. відзначена також і Єрьоміним, який вважає, що проблема про авторів літопису може стати предметом спеціального дослідження. Рибаков вважає, що останньому літописному зведенню (1198) передували ще декілька, які були складені іншими людьми.(Наприклад, зведення до 1171 р. (Полікарпа) складався як із літопису самого автора, так і із записок його сучасників Петра Бориславина, доведених до 1168 р. Крім цього сюди ввійшли розповіді про Юрія Довгорукого і Андрія Боголюбського.

Рибакову навіть вдалося відтворити біографію Полікарпа. Він встановив, що літописна діяльність Полікарпа пов’язана із князюванням Святослава Ольговича. Цьому князю автор почав служити у молоді роки. Він повністю описав долю цього князя. І навіть, коли пішов у монастир, він продовжує уважно стежити за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. І все написане Полікарпом характеризується позитивно, особливо оцінка особи автора. Крім того, зведення Полікарпа характеризується точністю дат, при описі військових подій намагається перерахувати ті розрухи, нещастя, які принесла битва.

Наступний після Полікарпа літописний звід був оформлений у 1179 р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. У його складі виділяють записи, зроблені літописцем великого князя. Звід 1190 р. був створений при дворі князя Рюрика Ростиславовича. Сюди ввійшли звід 1179 р., а також хроніка, що належала перу Петра Борисовича. Дослідники відзначають взаємодію народно-поетичної і літературно-агіографічної традиції. Літопис називають циклічним, і тому в ньому помітні різні типи історичних розповідей. Найбільш часто зустрічаються реалістичні розповіді про історичні події, лише прикрашені книжною фразеологією, рідше зустрічаються агіографічні розповіді.

Довести, що українська латино мовна та польсько мовна поезія є ренесансним явищем літератури України.

Перші паростки Ренесансу з’явилися в Україні вже наприкінці 15ст. Впроваджується латиномовна та польськомовна література, виходять перші друковані книжки. Представниками були Ю.Дрогобич, П.Русин, Г.Чуй, І.Туробінський Рутенець, С.Оріховський та ін. Їх творчість визначала культурну переорієнтацію України на Європу і сприяла її виходові з консервативної ізольованості. Більшість літературознавців відносять до цього періоду і деякі зразки полемічної прози. Латиномовна і польськомовна українська поезія ХУІ ст. дає матеріал для розв’язання таких важливих проблем, як Ренесанс і Гуманізм в давній українській літературі, розширення репертуару історії давньоукраїнської літератури. Це був окремий літературний масив, цілком новий за типом художнього мислення, за концепцією світу. Новолатинські поети творили високохудожню поезію, наснажену гуманістичними ідеями. Новолатинська література була явищем загальноєвропейським, вона творила єдиний західноєвропейський літературний контекст, а латинська мова давала змогу переносити на будь-який національний грунт багатство думки і красу слова, а також була засобом проникнення в глибину віків і спілкування між народами. Поети були слугами латинського Парнасу, латинською мовою вони прагнули повідати цілому світові про свій народ та землю. Це зовсім не означає, що ця література, втопила, перемогла стару культуру; вона почала існувати паралельно.Найвидатніше ім’я з цього ряду – Юрій Дрогобич. Він став першим з українців, котрий почав писати латиномовні поезії, започаткувавши цим самим цілий підвид її в українській літературі. З найвизначніших індивідуальностей, що користувалися латинською мовою як літературною і впроваджували ренесансні літературні форми, особливо вирізняється Павло Русин із Кросна – поет, який видав у Відні збірку латиномовних поезій.Виразною індивідуальністю став Григорій Чуй, русин із Самбора,Писав поеми, панегірики, еклоги – все латинською мовою, вперше запровадив акровірш. Найвидатнішим латиномовним поетом України став Себастьян Кленович (бл.1550-1602). Автор чотирьох поем „Роксолані” (1584) та „Звитяжство богів” (1587) латинською мовою і „Лісосплав” та „Гаман іудеїв” польською, які до контексту української літератури не входять, а тільки до польської. До України стосується передусім „Роксолані”, блискучий поетичний твір, в якому автор виявив свій український патріотизм, описав Роксоланію (Україну), її історію, ліси, гори, степи, звичаї народу.Полономовна поезія твориться в основному в контексті польсько-українському, хоч коли говорити про творчість Матвія Стрийковського – в литовсько-українському, описував історію жмуді, литовців, білорусів, поляків, українців, пересипаючи історичний текст віршами власної композиції. Мріяв відновити значення Києва як столиці українських земель, Йосип Верещинський мислив Україну як складову, але автономну частину Речі Посполитої. Адам Чагровський, як і його брат Микола обидва писали польською мовою, але виявляли український патріотизм. Вірші Миколи Чагровського вміщені в „Тренах”, Сенпшаринський Микола багато приділяв уваги українським темам, його вірші зібрано в посмертній книзі „Ритми”, зокрема є там вірш про Струся, котрого татари забили на річці Роставиці.