Вкажіть особливості моделювання національної історії у «Повісті минулих літ»

Видатний давньоруський письменник і літописець Нестор на початку XII ст. поста­вив перед собою грандіозне завдання: об'­єднати всі попередні літописи, відредагувати й доповнити їх нови­ми матеріалами та описом подій, очевидцем яких він був. А голов­не — докорінно переробити скупі відомості про початок Русі га її місце у світовій історії, набагато ширше і повніше подати геогра­фічні, етнографічні, історико-культурні відомості про рідну землю й довести автохтонність руських князів: «Се повьтти временьньїх лт>т, откуда єсть пошла Русская земля, кто в Киев-в нача перв-Ье кня­жити и откуду Руская земля стала єсть». Слова: «Повість времен-ньіх лтзт» стали крилатими й назавше увійшли в історію вітчизня­ної писемності як назва нового великого літописного зведення¹.

«Повість времеипих літ» мала три редакції, що не дійшли до нас у первісному вигляді, але дві з яких збереглися у багатьох пізні­ших списках. Перша редакція належить Несторові, який довів розповідь до 1113 р., коли Києво-Печерському монастиреві про­тегував київський князь Святополк. Другу редакцію здійснив у Видубицькому монастирі його ігумен Сильвестр за князювання Во­лодимира Мономаха, довівши події до 1116 р. Тут фактаж 1093— 1113 рр. зазнав відповідного редагування з метою прославлення не Святополка, а Володимира Мономаха в його довгорічній бороть­бі проти половецьких орд та за політичне і державне об'єднанняКиївської Русі.Третю редакцію також було здійснено у Видубиць-кому монастирі в 1118 р. для сина Мономаха Мстислава, який на­магався протиставити Києву Новгород.

За одностайним визначенням дослідників, «Повість временних літ» є монументальним історико-публіцистичним твором, цілісною історією Давньої Русі й водночас найвидатнішою пам'яткою дав­ньоруського письменства.,Композиційно «Повість» складна й неод­норідна за жанровими та стильовими ознаками. В ній наявні бого­словські трактати і житія святих, перекладні писемні і фольклорні оповідання, топонімічні легенди та історичні сказання, короткі й ширші документальні записи за роками, повчання і похвальні сло­ва, воїнські повісті, обрядова і дружинна поезії, оповіді очевидців, монологи й діалоги персонажів тощо. Для кожного із названих жанрів виробились своєрідний «літературний етикет», художньо-стилістичиа манера викладу, умовно-нормативний зв'язок змісту твору із традиційною формою.

«Повість временних літ» Нестор розпочинає біблійною леген­дою про «світовий потоп» і розподіл землі між синами Ноя Симом, Хамом і Яфетом та легендою про «вавілонське стовпотворіння» й виникнення різних народів, у тому числі слов'ян, що нібито похо­дять від племені Яфета. За літописом, слов'яни спочатку жили на берегах Дунаю, де нині Угорська та Болгарська землі, а потім «розидошася по землт> и прозвашася именьї своими, гд-в сьдше на котором м-встб». Особливо докладно розповідає літописець про східнослов'янські племена: полян, древлян, дреговичів, полочан, бужан, кривичів, волинян, в'ятичів, радимичів, сіверян, словенів та інших, які, хоч і мали кожне свій «закон» та «прав», однак об'­єднувались у єдину Руську землю, мали єдину «словенську» і «руську» мову, бо «словеньскьій язьік и рускьій одно єсть».

Патріотизм Нестора як киянина виявився в описі «кроткого и тихого» образу життя полян, що осіли обабіч Дніпра, вміщенням легенди про мандрівку апостола Андрія на Русь, де він благосло­вив київські гори та поставив на одній із них хрест, передрікаючи заснування там великого міста — «послі же бьість Киев». У зв'язку з цим Нестор переказує високопоетичну легенду про засновників Києва — трьох братів Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь. Вій заперечує тим, хто твердив, ніби Кий був простим перевізником на Дніпрі.

Ймовірність цього прадавнього народнопоетичного переказу підтверджують сама назва «Київ», київські урочища Щекавиця та Хоревиця, річка Либідь, переказ легенди вірменським літописцем VII ст. Зенобом Глаком, а також іншими іноземними хроністами. Протягом тривалого часу навколо легенди точилася полеміка, од­нак заперечити її вірогідність ніхто не міг. «Ся місцева традиція про початок Києва,—зазначав І. Франко,— дійшла до нас у пое­тичнім оповіданні про трьох братів Кия, Щека й Хорива, що, запи­сане десь у початку XI в. і втягнене пізніше в найстарший літопис із редакторськими додатками літописця, не перестало й досі бути загадкою для істориків, із яких дехто вважає його навіть видумкою київських книжників XI . Згадує літописець про київських бра­тів і в оповіданні про прихід Аскольда й Діра до Києва. На їхнє запитання, чий «городок» вони побачили, місцеві люди відповіли: «Бьіша суть 3 братья, Кий, Щек и Хорив, иже сділаша градок сь, и изгибоша, н мьі сідим, род их, платяче дань козаром».

Основне ідейне спрямування «Повісті временних літ» — загальноруський патріотизм. Повертаючись до більш докладної історії розселення східних слов'ян, Нестор наголошує на рівноправності руського народу з іншими європейськими народами, пов'язує істо­рію виникнення Русі з світовою історією. Якщо раніше розпороше­ні слов'янські племена попадали під владу сусідів (волзьких болгар, білих угрів, хозар, авар) і платили їм данину, то після об'єд­нання вони стали незалежними й самі збирали данину з неруських племен і народів, які входили в політичний союз із Руссю. В цьому плані цікаве оповідання про обрів (аварів), які жорстоко пригні­чували дулібів. Обри знущалися з дулїбських жінок, запрягали їх у вози замість коней і волів; були обри тілом великі і розумом горді. За таку бундючність та жорстокість вони «помроша вси, и не остася ни един обьрин, и єсть притча в Руси и до сего дне: погибоша аки обрі». Згодом вислів «погибоша аки обрі» став попу­лярним серед народу,'як і характерний образ данини полян хоза­рам: двосічний меч —символ непокірності та могутності. Святослав справді розгромив хозарів, і їхній каганат у X ст. перестав існу­вати.

Після оповідання про хозарів Нестор вперше зазначає дату: 852 рік (або 6360 рік від «сотворіння світу» за середньовічним візантійським літочисленням), з якого нібито «поча ся прозивати Руска земля»». З цього часу літописець на основі перекладних хронік та руської історії намагається точно дотримуватися хронологічного викладу подій за роками (порічно) аж до смерті Свя-тополка в 1113 р. У багатьох випадках проставлені тільки роки без запису подій, про які, напевно, не було відомостей в перших укладачів. Такий порічний принцип побудови «Повісті временних літ» давав можливість показати нерозривність історичного розвитку Руської землі, вносити зміни або нові матеріали, доповнювати її кон­кретними подіями, встановлювати генеалогію і родову спадкоємність правителів, насамперед великих київських князів, за що особливо ратував Нестор. У своєму ставленні до історії рідної землі і до великих київських князів він зумів піднестися до високого рівня усвідомлення загальнодержавних ідеалів, прославляючи тільки тих правителів, які боролися за об'єднання всіх руських земель, уміли «творити мир и блюсти землі Руськиі» подібно Ярославу Муд­рому та Володимиру Мономаху.

- Як літературний твір «Повість временних літ» тісно пов'язана з усною народною творчістю. Окрім згаданих топонімічних пере­казів про походження та розселення слов'ян і заснування Києва літописець широко використовував обрядову поезію у показі родинно-побутового життя східних слов'ян, їх звичаїв і вірувань. Відгуки її помітні в оповіді про віщого Олега, який розгадує всі хитрощі греків, про смерть Олега від свого коня, на пророковану язичником-волхвом. Сюжет легенди згодом поетично опрацювали К. Рилєєв, О. Пушкін, С. Руданський, І. Франко та ін.

Подібне можна сказати й про опис помсти княгині Ольги древ­лянам за вбивство її чоловіка Ігоря. Загадки Ольги послам древлянського князя Мала побудовані на асоціаціях весільних і похо­ронних звичаїв. Зокрема, перші три помсти у «Початковому літописі» відповідають язичницьким похоронним обрядам із тризною; четверта помста, введена Нестором у «Повість времен­них літ», асоціюється з фольклорним числом «три» (Ольга просить у мешканців Іскоростеня символічну данину: трьох горобців і трьох голубів від двору).

Дружинним епосом навіяний образ відважного князя Святосла­ва, його прямолінійність і простодушність, повна зневага до благ і почестей, любов до своїх воїнів і вітчизни: У критичний момент битви з греками під Переяславцем на Дунаї він звертається до своєї малочисленної дружини просто і пере­конливо: «Уже нам нікамо ся діти, волею и неволею стати противу; да не посрамим землі Рускіі, но ляжем костьми ту; мертвьш бо срама не имам; аще ли побігнем, ерам имам...». , У відтворенні образу князя Володимира поєднуються епічно-народний стиль із стилем «монументального середньовічного істо­ризму» . З одного боку, народні перекази про Володимира-язичника, його зв'язок із билинними героями, його щедрість і багатолюдні бенкети, його жонолюбство («бв бо сам любя женьї, и блуженье многое»), а з другого — оповідання про хрещення, показ Володимира ідеальним правителем-християнином, який зрозумів перевагу нової християнської моралі над язични­цькою, наголошення на його доброчесності, покірності долі, лю­бові до неімущих, вдів і сиріт.

З героїкою дружинної поезії пов'язані й інші народні перекази з часів князювання Володимира: про двобій руського юнака ко­жум'яки з печенігом-велетнем поблизу річки Трубіж 992 р., про «білгородський кисіль» під час облоги Білгорода печенігами 997 р. У першому переказі простий кожум'яцький син, людина мирної професії, перемагає печенізького богатиря. На місці поєдинку, «зане перея славу отрок ть», Володимир нібито заснував Пере­яслав, хоч насправді про місто згадується в літописі набагато ра­ніше. Другий переказ прославляє розум і військову кмітливість русичів, як це було і в оповіданнях про перевагу мудрої Ольги над деревлянським князем і грецьким імператором.

Названі оповідання і повісті чергуються з короткими порічни­ми записами, сухими повідомленнями про, ту чи іншу подію. Вони разом становлять єдиний монументальний твір зі своєрідною «фі­лософією історії» (І. П. Єрьомін) — про добро і зло, про спра­ведливість і несправедливість, про божу волю і кару за лихі вчинки. Водночас все це підпорядковувалося не тільки документальному викладу історії руської землі, її правителів, насамперед великих київських князів, на боці яких завжди стояли літописці, а й ус­лавленню Русі, заклику до боротьби проти зовнішніх і внутрішніх ворогів, проти братнього кровопролиття.

Для Нестора, як І його попередників, тільки той князь вартий похвали, який дбав за могутність і єдність рідної землі, добре ставився до підлеглих, був відважним і гуманним. Натомість до Василька в оповіданні двоїсте ставлення — він прославляється за лицарські подвиги в ім'я рід­ної землі, але засуджується за жорстокість щодо всеволожан та прибічників Давида.

Не оминув літописець і виявів класової боротьби, розповідаючи про повстання 1068 р. в Києві та 1071 р. в Ростовській землі на Білозері, очолене волхвами. До першого повстання в літописця загалом співчутливе ставлення, бо йшлося про захист від половців рідної землі й осудження жорстокості князя Ізяслава, який разом із зайдами грабував Київ, розправлявся з киянами. Поетично натхненно розповідає Нестор про початок слов'ян­ської писемності, пов'язаний з іменами Кирила і Мефодія, про піклування Ярослава Мудрого освітою, про заснування ним скрип-торію і похвалу книгам

Отже, «Повість временних літ», охоплює досить великий пері­од вітчизняної історії та об'єднує різнорідний за своїм характером і стилем матеріал, якому Нестор намагався надати певної жан­рової системи. Якщо в порічних записах подається здебільшого фактичний матеріал, то в оповіданнях розповідається про ту чи ту подію, про того або того героя з домішкою сюжетної зацікав­леності, ефективності колізій, психологічних характеристик, діа­логів, монологів. Для таких літописних оповідей фольклорного походження властивий особливий епічний стиль, а для всієї «По­вісті временних літ», як і для всієї літератури XI—XII ст., за ви­значенням Д. С. Лихачова, — стиль «монументального історизму». Цей історизм монументального стилю виявляється в правдивому відтворенні найважливіших подій у житті великої держави й на­роду, у намаганні подати фактичний матеріал за певною хроно­логічною послідовністю, у проблисках розуміння історії як зако­номірного процесу.

«Повість временних літ» є яскравим свідченням високого рів­ня давньоруської культури, її патріотизму. Поєднання епічного і монументального стилів, високий політичний пафос надають тво­рові виразної художньої публіцистичності. Тут переплітаються елементи як книжної, так і розмовної мови. Лексичний склад літо­пису досить різноманітний і багатий, його визначають: стиль дер­жавних договорів; церковна, військова, юридична та інша термі­нологія; традиційно образна фразеологія і афористичність народні прислів'я й приказки

«Повість временних літ» стала синтезом давньоруської історії до початку XII ст. і справила вплив на дальший розвиток вітчиз­няного літописання — всі наступні літописи починалися з повного або скороченого її переказу. Нею користувалися також західно­слов'янські, грецькі, угорські та німецькі хроністи XV—XVIII ст. Не втратила вона пізнавально-виховного та художнього значення і в наступні століття. Сюжети, мотиви, образи літопису надихали дожовтневих і надихають радянських письменників як у російсь­кій (О. Сумароков, Я. Кцяжнін, К. Рилєєв, О. Пушкін, А. Майков, О. К. Толстой, А. Ладинський та ін.), так і в українській (Т. Шев­ченко, С. Руданський, І. Кочерга, Ю. Опільський, С. Скляренко, П. Загребельний, Т. Микитин, П. Угляренко, Раїса Іванченко, Ва­силь Шевчук та багато інших) літературах.