Ідейно-художній зміст повісті „Залісся” о.Маковея

Осип Маковей- талановитий поет, самобутній прозаїк, автор багатьох соц-побутових та істор.оповідань, новел, повістей, переважно гумористичних та сатиричних, проникливий критик, досвідчений вчений-філолог – історик літ-ри, мовознавець, фольклорист, вдумливий вчитель-педагог.

На широку дорогу літ.творчості ОМ виходить в середині 90-х рр, стаючи провідним співробітником „Зорі”, редагуючи „Буковину”, а особливо працюючи разом з І.Франком та В.Гнатюком у „Літературно-науковому віснику”. Як прозаїк ОМ пройшов еволюцію, що відбивала загальні тенденції розвитку укр.прози. Якщо в ранніх оповіданнях він виступає прихильником соц-побутової прози, тяжіє до розлогості оповіді(„весняні бурі”, „Оферма”та ін), то в пізніших творах він все більше вдається до стислого, лаконічного жанру соц-психологічної новели. Водночас із нарисами, новелами, оповіданнями ОМ пробував свої сили і в жанрі повісті, прагнучи охопити своїм зором важливі події істричного минулого („Ярошенко”) і сучасну йому дійсність („Залісся”). У соц-побутовій повісті „Залісся” автор реалістично показав сільське життянаддністрянських околиць з темнотою, забобонністю, щоденними клопотами, проблисками роздуму над своїм тяжким становищем. Крім цієї лінії, в повісті розвивається ще й інша – життя попівської родини Левицьких, з яких повніше окреслено образ поповича Славка з його тихою симпатією до поміщицьк дочки мані. У творі подано добре виписані сцени з народного життя, переконливо змальовані образи сільських трударів. „З” і сьогодні зберігає пізнавальне і певне худ.значення, як спроба письменника дати крізь призму аналізу одного села широку панораму тогочасної дійсності, не підфарбовуючи її, з разючими контрастами між різними соц прошарками.

Імпресіоністична українська проза 20-х рр. Хх ст.(ранній а.Головко, г.Косинка.)

З-поміж новелістів 20-х років Григорій Косинка був найглибше закорінений у національну мистецьку традицію. Саме його можна, певне, вважати найпильнішим учнем Стефаника й Коцюбинського і водночас одним із найбільш самобутніх представників лірико-імпресіоністичної стильової течії в тогочасній прозі. (В "Автобіографії" письменник називав своїми вчителями Винниченка, Стефаника, Васильченка й Гамсуна). Причому, Косинчин імпресіоністичний стиль вибудовується на основі перш за все зорових, пластичних образів, вражень.

У ранній творчості Косинки утвердився своєрідний жанровий різновид лаконічної, ескізної новели, в основі якої якась одна драматична подія, одне — цілісне й сильне — враження, потрясіння. (Симптоматичною тут може бути назва новели "Мент".) Пізніше помітне виразне тяжіння письменника до Розлогіших прозових форм. Імпресіоністична ескізність, прагнення якнайточніше передати безпосереднє враження постулюється (чи принаймні доповнюється) розлогішими психологічними характеристиками. Зростає і роль сюжету. А відтак, закономірно, зміцнення одного рівня структури твору веде до послаблення ролі інших. Ощаднішими стають метафоти епітети, рідше використовуються інверсії, менше уваги віддається ритмічній організації твору. Зріла проза Косинки — строгіша, стриманіша, психологічно місткіша.

Лише упередженістю недалекоглядної критики можна пояснити, що Косинчина творчість часто трактувалася як надто традиційна. Хоча в своїх художніх шуканнях письменник ішов власним шляхом, при пильнішому аналізі знаходимо у нього близькість з поетикою А.. Головка, М. Хвильового, Ю. Яновського. "При всій відмінності, — писав Ю.лавріненко, — у нього є справді чимало спільних із "Синіми етюдами" рис: орнаменталізм, контрастне поєднання тонкого ліризму із "брутальною метафорою", сміливий анатомічний розтин крізь нутрощі психіки людини революції"... Справді, психіку селянина-повстанця Косинка аналізує без страху перед будь-якими естетичними чи політичними табу.

Косинка рідко звертався до розповіді від першої особи. У ранніх пробах пера ("На буряки", "Мент") форма оповіді від першої особи служила майже виключно фіксації зовнішніх вражень. У "згадці з дитячих літ" "На буряки" (перший друкований твір Косинки) точка зору оповідача ще проведена непослідовно, окремі уривки, описи не можуть сприйматися як побачені дитячими очима. На чергуванні спостережених епізодів — яскравих зорових вражень від літнього пейзажу і сірих деталей "канцелярського болота" — побудована новела "Мент". Тут автор уже пильніше дбає про дотримання єдиної точки зору. У монолозі героя — "крикові молодості, що тоне в болоті життя", — лише калейдоскопічно змінюються кадри буденної навколишньої обстановки. Скрупульозно нанизуються нудні подробиці: "Стіни підведені сірою фарбою, що од часу зробилась чорно-зелена, папки з паперами, щоти; біло-синя, трохи поколупана стеля нагадує про білі квітки...". Миттєва згадка про весняні проліски, і знов "сизо-синій димок легенько стелеться по паперах", "на столі розгардіяш, в очах бігають од переутоми жовто-сині вогники, а розлита гуміарабіка нервує і викликає іронічну посмішку". Із зіткнення двох кольорів — яскраво-сонячного й втомливо-сірого, двох настроїв — безпросвітної нудьги й поривної мрії — виникає зафіксований новелістом "мент" наростаючого протесту, прагнення боротьби за життя. Фінал новели насторожено-іронічний, сповнений сумнівів у спроможності перебороти засмоктуючу інерцію щодення. Кінець робочого дня — "це був мент, коли безнадійні рушали в простори синього неба". Ілюзорність такого визволення не може розвіяти гнітюче-сірого колориту твору.

"Автобiографiчне й iсторичне в раннiй прозi А.Головка" мова йде про походження А.Головка, iсторичнi й лiтературнi обставини, в яких формувався вiн як художник слова, що багато в чому визначило стиль його раннiх творiв. Це, насамперед, автобiографiчнiсть, що виразно вiдчутна в раннiх оповiданнях i повiстях ("Зеленi серцем", "Пилипко", "Червона хустина") i по-рiзному забарвлює сприймання свiту, реакцiю на подiї, персонажiв, проявляється в проблемi автор - герой ("Можу", "Червоний роман"), в авторськiй мовi та дiалогах ("Пасинки степу"), в образах дiтей.

Слiд вiдмiтити, що автобiографiчнiсть творiв А.Головка - то дуже складна й неоднозначна рiч. Iнодi вона трактується як злиття автобiографiчного елементу з бiографiями незаможникiв (В.Пiвтораднi). Твердження це, звичайно, вимагав певного застереження.

По-своєму проблема ускладнювалась в твореннi письменником хрестоматiйних творiв про дiтей, де схрещувалось традицiйне, спрощено нове - i справдi нове для української лiтератури (реалiзм-iмпресiонiзм).

У другому роздiлi "Повiстi "Можу" та "Червоний роман". Образ автора й образ героя" мова йде про початок творчого шляху А.Головка, де iндивiдуальне й загальне конкретизувалися в художнiх образах повiстей, вiдбилися в самiй художньостильовiй тканинi.

Саме тут схрещувалися позицiї, тенденцiї, зближення й розходження, успiхи й невдачi, схвалення й заперечення творцiв лiтератури. Сьогоднi вже досить грунтовно дослiджено розмаїтiсть художньо-стильових розгалужень тих рокiв, але в тогочаснiй дiйсностi позицiї, життєвi й художнi, поставали нерiдко полярно: революцiйне-реакцiйне, громадське-особисте, колективiзм-iндивiдуалiзм, просвiтянство-авангардизм, традицiйнiсть-експериментаторство, реалiзм-романтизм. Це впливало i на характер лiтературного розвитку, дiяльнiсть лiтературних органiзацiй, дискусiй тих лiт.

А на iндивiдуальному творчому рiвнi виявлялося ще складнiше, бо зачiпало примхливу сферу людської психологiї, пропонувало новi вимiри в давнiй проблемi героя часу.

Як прозаїк, А.Головко пiсля публiкацiй окремих уривкiв та новел-мiнiатюр починається повiстю "Можу" (1922). В центрi уваги тут - безнадiйно хворий учасник громадянської вiйни Гордiй, що пiсля госпiталю повертається додому в рiдне село. Навколо весна, а жити залишилось в кращому випадку до осенi: в своїх грудях носить невилiковну хворобу - сухоти. Герой про це знає, свою приреченiсть вiн усвiдомлює повнiстю. Ситуацiя, таким чином, з найгострiших i в нiй письменник береться простежити внутрiшнi переживання, складну психологiю людини.

Зародок мотиву помiчаємо в "Сулемi землi!" (1922): спадково нездоровий батько отруює хвору дитину, "щоб не засмiчувати людськiсть". Критика загалом засудила "Можу" - як "копирсання в хворiй психiцi", як утвердження права на самогубство i т.д. I схвалила - як заперечення "фiлософiї зради" В.Винниченка (О.Килимник), мотивiв "Остапа Шаптали" В.Пiдмогильного (В.Пiвтораднi). Все це так. Але - лише певною мiрою, не береться до уваги ще дещо досить iстотне.

Органiзацiйно належачи до "Плугу", А.Головко безпосередньо участi в суперечках, дискусiях не брав. Свою позицiю, своє художнє бачення життя втiлював у творах, полемiзував, заперечував (чи, навпаки, єднався з життєво- настроєво- iдеологiчним мистецьким рiчищем) художнiми картинами, характерами. При тому в цих характерах значною мiрою був сам.