В чому полягає жанрова своєрідність Києво-Печерського патерика та особливості структури сюжету новел.

„Києво-Печерський патерик" був однією з найпопулярніших книжок української літератури. М.Грушевський наважився поставити його, щодо популярності серед читачів, поруч із „Кобзарем", з початком друкарства - неустанно передруковуваним твором нашого письменства, „золотою книгою'' українського письменного люду".

Назва походить від слова „патер" - отець, застосованого для подвижників, зокрема аскетів-відлюдників, що своєю поведінкою виражали суперечливість між ідеалами християнства і узвичаєним побутом суспільства. Водночас їхня поведінка протистояла офіціалізації церкви після визнання християнства панівною релігією. Чернець-відлюдник ставав популярним народним героєм.

Головною темою оповідань, що входили до такої книги, були подвиги уславлених аскетів, а характерною особливістю - відносна короткість, вирваність епізодів із життя героїв, імітація враження оповідача від побаченого і почутого, отже умовно кажучи, новелі стичність.

Отже, основним мікрожанром „Патерика" є новела-легенда - коротке оповідання з нескладним сюжетом, - яка ілюструє норми християнської поведінки, абсолютизовані чернечою свідомістю.

„Києво-Печерський патерик" як цільний твір і система легендарних новел, в основі яких лежать перекази ХІ-ХІІ ст., постав на початку XIII ст. Цю систему оформили послання Києво-Печерського ченця Симона, який з 1214 р. став єпископом у Суздалі й Володимирі та розповіді Києво-Печерського ченця Полікарпа, записані у 1223-1233 р. Всі легенди об'єднані прагненням довести особливу святість Києво-Печерського монастиря.

Цю тезу спеціально обґрунтовує розповідь про спорудження головної печерської церкви - Успенського собору. Святість монастиря виявляється також у подвижництві чорноризців.

Формуючись як цілісний літературний твір впродовж ХІ-ХУ ст., Патерик виступає органічним породженням вітчизняного середньовіччя. Популярний і в наступні епохи, він, попри всі зміни у тексті, зберігає середньовічну структурну основу.

Поява Києво-Печерського патерика стала одним з важливих свідчень творчого засвоєння давньоруською культурою загальноєвропейського, передусім візантійсько-південнослов'янського літературного досвіду (пригадати перекладні патерики).

Термін .патерик" (книга отців) вказує на центральний предмет зображення творів -аскетичний досвід авторитетних ченців, шанобливе ставлення до яких виражається в загальноприйнятому зверненні „отче".

Таким чином, тематично твори материкового жанру тісно пов'язані із чернечим життям. Близькі в них структура і зміст конфлікту, засоби створення образів, композиційні функції монологів-молитов і біографічних деталей.

Особливо важливу роль відіграв у патериках образ оповідача, довкола якого, власне , групувався агіографічний матеріал.

В основу сюжету патериків покладено не біографію канонізованої церквою особи, а окремі показові й повчальні епізоди з діяльності ченців. Тому житіями їх назвати не можна. Доречнішим, враховуючи белетристичні компоненти, здається термін „патерикова новела". Сучасне розуміння жанру новели загалом не суперечить сюжетно-композиційним особливостям патерикового оповідання.

„Патерикова новела" позначає переважно коротке оповідання з нескладним сюжетом, яке ілюструє певні норми християнської чернечої моралі, що можуть прімо вказуватися у тексті чи матися на увазі. Проте, поряд з материковими новелами у структурі патерика функціонують і добірки повчальних висловів героїв, і патерикові житія.

Головною темою оповідань, що входили до Патерика, були подвиги уславлених аскетів, а характерними особливостями - відносна короткість, імітація враження оповідача від побаченого і почутого - отже, умовно кажучи, новелі стичність.

Водночас ці оповідання є типовими легендами. Жанровими визначниками, яких є обмеженість сюжетного матеріалу й дидактична спрямованість оповіді, незвичайність, надприродність, чудесність зображуваних подій. Основою майже кожного сюжету є чудо. Воно є головним об'єктом розповіді і виконує роль головного засобу психічної атаки на слухача та збудника його емоцій.

Конфлікти більшості оповідань полягають, звичайно, у тому, що печерським подвижникам доводиться переборювати різноманітні перешкоди, іноді на заваді стають родичі, що намагаються оберігати їх від чернечого життя, миряни, що не здатні зрозуміти і оцінити їх подвижницький труд, жінки, одержимі коханням і т.д.

Для цих творів характерне зіткнення з бісами, що прагнуть обдурити праведника, штовхнути на гріх. Силу протистояти спокусам і підступом „врага", перемогти його дають чорноризцям піст, молитва.

Казково-фантастичний світ „Патерика" поєднується з реаліями буденного київського життя ХІ-ХІІІ ст. Майже в кожній легенді є епізоди, в яких певною мірою відбито монастирський і поза монастирський побут. Становище ченця в монастирі залежить від того, приходить він в общину багатим чи бідним. Особливо виразно риси реального суспільного життя виявляються у взаєминах між монастирем і зовнішнім світом, в його конфліктах із найнятими трударями, то й самого князя.

Кожне зокрема їх можна розглядати як зразки патерикового жанру. Однак це були цілком самостійні твори, хоча й близькі за жанром, поетикою, проблематикою. А пошук оптимальних форм їх об'єднання здійснюється протягом ХІІІ-ХУ ст.

До складу Патерика входять твори трьох різних письменників: Нестора, єпископа Симона, ченця Полікарпа.

Дидактичні відступи займають у Полікарповому посланні мінімальне місце: предмет його зображення - діяльність уславлених ченців минулого.

Побудова Патерика ідейно виправдана, бо метою авторів було нагадати про минулу славу Печерського монастиря, як виключно святого та чудесного місця, і притягти до нього колишню увагу влади і людей з початком політичного занепаду Києва і ростом Півночі.

1. частина - Місце, на якому виник монастир, - святе. Цю тезу спеціально обґрунтовує розповідь про спорудження головної печерської церкви - Успенського собору. Святість монастиря виявляється також у подвижництві чорноризців, особливо А»тонія і Феодосія.

2. частина - послання Симона.

III частина - послання Полікарпа.

Чижевський наголошував , що літературний стиль обох авторів неоднаково випрацюваний. Симон пише простіше, - стиль його близький до літературного: він розкладає своє оповідання на розмови - це засіб подати широкий виклад, зупиняється на окремих моментах подій, на думках, міркуваннях дійових. Де-не-де зустрічаємо місця що дуже нагадують літопис або оповідання про погибель Бориса і Гліба. Тут багато посилань на св. Письмо та цитат з нього. Оповідання іноді читається з напруженням, бо Симон не розповідає одразу всього, а залишає найцікавіше на кінець. Виклад добре скомпонований та впорядкований, без зайвих ухилів вбік.

Виразно окреслюється в структурі Симонового тексту дев'ять сюжетних елементів: розповіді про Онисифора та його духовного сина, котрий потай проводив розпусне життя, про набожних ченців Євстахфія, Миколу Святошу, Еразига, Арефу, про ворожнечу ченців Тита і Євагрія.

Основною композиційною одиницею цього циклу є патерикова новела. Сюжети трьох новел побудовані на взаємодії двох центральних персонажів. Принцип побудови сюжету як моделі стосунків двох персонажів лишається в Симоновому посланні найпродуктивнішим і тоді, копи дію в патериковій новелі зосереджено довкола одного образу.

Далеко більше літературне вміння Полікарпа. Він надає оповіданням суб'єктивного забарвлення, починає оповідання з загальних завваг та користується не лише технікою розмов, але вкладає в уста своїх героїв молитви, любить гарні порівняння: спокуса -духовні звірі. Поруч церковних сентенцій, зустрічаємо грислів'я:„Що людина посіє, те й пожне".

Ідеал Полікарпа - дійове служіння іншим. Усе це істотно відрізняється від споглядальної етики візантійських патериків, для яких вища міра святості ототожнювалася зі звільненням від сьогоднішніх турбот, у новелах.

В структурі послання виділяється одинадцять відносно самостійних сюжетних частин.

Сюжет творів відходить від материкової традиції значно далі, ніж сюжет новел Симонового послання. Вони багатоепізодні, розгалужені, ускладнені введенням додаткових ліній і другорядних персонажів, тяжіють до більш повного розкриття біографії героя.

Оповідання Полікарпа належить до найліпших зразків того мистецтва змальовувати психічні переживання, якого досягнула стара література. Здебільшого їх подано або в формі розмови, монолога, молитви, або оповідання, вкладених в уста дійовій особі, або в формі реалістичного оповідання, де метафори, порівняння робляться дійсністю -„реалізація метафори".