Охарактеризуйте принципи українського правопису

Українська орфографія базується на чотирьох принципах: фонетичному, морфологічному, історичному, або традиційному, і смисловому, або диференціюючому.

Фонетичний принцип полягає у повній відповідності між написанням і літературною вимовою: будинок — \ будинок], субота — [субота].

За морфологічним принципом значущі частини слова (морфеми) завжди пишуться однаково, незважаючи на відмінну вимову їх у різних формах слова або в споріднених словах: миєш [мййеш]— миєшся [мййес':а].

Згідно з історичним, або традиційним, принципом зберігаються написання, що усталилися идавна і правилами не пояснюються: лиман (при ви-1 мові [ле"ман], [лиеман]), юрба, щур.

Смисловий, або диференціюючий, принцип застосовується при написанні омонімічних слів для їх розрізнення: запорожець (людина) — "3апорожець" (автомашина); по-вашому (нехай буде) — по вашому (сліду).

У чому полягають комбінаторні та позиційні модифікації приголосних

Комбінаторні зміни – це зміни, що залежать від взаємодії звуків у мовному потоці. На якість одних звуків постійно впливає артикуляція сусідніх звуків, внаслідок чого утворюються різні алофони фонем.

В основі вивчення комбінаторних змін звуків покладено вчення про три фази вимовляння звука: екскурсію (приступ) – коли мовні органи переходять із спокійного (індиферентного) положення до характерного артикуляційного положення, потрібного для вимови даного звука; витримку (кульмінацію) – коли мовні органи перебувають у відносно незалежному положенні, потрібному для вимови даного звука; рекурсію (відступ) – коли мовні органи знову повертаються в індиферентне положення. Проте ці три фази є лише у звука, вимовленого ізольовано. Якщо кілька звуків вимовляються вряд, то рекурсія звука здійснюється не до індиферентного положення, а зливається в один суцільний момент з екскурсією наступного звука, внаслідок чого відбувається своєрідне взаємне накладання артикуляції окремих фаз або й звуків у цілому, яке називається коартикуляцією. Таке взаємне накладання кінцевої й початкової фаз сусідніх звуків (причому різних за способом артикуляції) веде до того, що основні артикуляційні типи взаємно змінюють свою якість (якщо не протягом усієї тривалості, то принаймні в певних її відрізках), і таким чином виникають різні алофони.

Акомодація (від. лат. – пристосування) – зміни, що відбуваються між звуками різних категорій, тобто між голосними й приголосними, наприклад /к/ перед /у/ лабіалізується. Акомодація може бути прогресивною і регресивною. Коли попередній звук впливає на наступний, то має місце прогресивна акомодація. Коли ж, навпаки, наступний звук впливає на попередній, відбувається регресивна акомодація.

Асиміляція (від. лат. – уподібнення) – це зміни, що відбуваються між звуками тієї самої категорії, тобто між голосними або між приголосними, наприклад /с/ під впливом /н'/ в слові сніг теж м’який. Асиміляція теж може бути прогресивною й регресивною залежно від того, чи впливає попередній звук на наступний (прогресивна асиміляція), чи, навпаки, наступний звук впливає на попередній (регресивна асиміляція).

Позиційні зміни звуків виникають під впливом загальних умов вимови. Особливо важливим фактором видозмін цього типу є наголос. Артикуляція звуків залежить також від їх положення на початку чи в кінці слова і речення, від характеру складу тощо.

При аналізі звукових змін у мовному потоці беруться до уваги не тільки окремі граматичні слова, а також і так звані «фонетичні слова», до складу яких входить самостійне слово разом із службовим і групи слів, що складаються з двох повнозначних слів, які становлять у вимові нерозривну єдність.

Особливість фонетичного слова полягає в тому, що обидві його частини внаслідок внутрішньої підпорядкованості одному наголосу зливаються в єдине ціле, наприклад: без тебе, як же, сказав би.

Для злито вимовленої групи слів з двох самостійних слів, навпаки, характерне збереження обох наголосів. На межі таких слів також можуть виникати певні звукові зміни, які називають староіндійським терміном «санді».

До найголовніших видозмін (модифікацій) українських звуків у мовному потоці в системі вокалізму належить акомодація (пристосування голосних до сусідніх приголосних), редукція (зміни ненаголошених голосних щодо тривалості, інтенсивності, якості), вокальна асиміляція (інакше – вокальна гармонія, або гармонійна асиміляція); у консонантизмі – акомодація (пристосування приголосних до сусідніх голосних) і асиміляція (уподібнення) приголосних у групах приголосних.