1. Ушинський к.Д. , Макаренко а.С. , Сухомлинський в.О. Про виховання як процес формування особистості. Структурні елементи процесу виховання.

Поняття «особистість».  У психологічній науці категорія «особистість» належить до базових понять. Але поняття «особистість» не є суто психологічним і вивчається усіма психологічними науками, у тому числі філософією, соціологією, педагогікою та ін  Кожне з визначень особистості, що є в науковій літературі, підкріплено експериментальними дослідженнями та теоретичними обгрунтуваннями і тому заслуговує на те, щоб його врахувати при розгляді поняття «особистість». Найчастіше під особистістю розуміють людину в сукупності її соціальних і життєво важливих якостей, придбаних ним у процесі соціального розвитку. Отже, до особових характеристик не прийнято відносити особливості людини, які пов'язані з генотипической або фізіологічної організацією людини. До числа особистісних якостей також не прийнято відносити якості людини, що характеризують особливості розвитку його пізнавальних психологічних процесів або індивідуальнийстиль діяльності, за винятком тих, які проявляються в стосунках до людей і суспільству в цілому. Найчастіше у зміст поняття «особистість» включають стійкі властивості людини, які визначають значущі щодо інших людей вчинки.  Таким чином, особистість - це конкретна людина, узята в системі його стійких соціально зумовлених психологічних характеристик, які проявляються в суспільних зв'язках і відносинах, визначають його моральні вчинки і мають суттєве значення для нього самого і оточуючих.  При розгляді структури особистості в неї зазвичай включаються здібності, темперамент, характер, мотивацію і соціальні установки. Радянські педагоги, виходячи з вимог соціалістичної школи, намагалися по-новому розкрити поняття «процес виховання», але не відразу подолали старі погляди на його сутність. Так, П. П. Блонський вважав, що виховання є навмисне, організоване, тривалий вплив на розвиток даного організму, що об'єктом такого впливу може бути будь-яка жива істота - людина, тварина, рослина. А. П. Пінкевич трактував виховання як умисне планомірне вплив однієї людини на іншу з метою розвитку біологічно або соціально корисних природних властивостей особистості. Соціальна сутність виховання не була розкрита на справді науковій основі і в цьому визначенні.  Характеризуючи виховання лише як вплив, П. П. Блонський та А. П. Пінкевич ще не розглядали його як двосторонній процес, в якому активно взаємодіють вихователі і виховуваних, як організацію життя і діяльності вихованців, накопичення ними соціального досвіду. Дитина в їх концепціях виступав переважно як об'єкт виховання.  В. О. Сухомлинський писав: «виховання - це багатогранний процес постійного духовного збагачення і оновлення - і тих, хто виховується, і тих, хто виховує». Тут вже яскравіше виділяється ідея взаємозбагачення, взаємодії суб'єкта та об'єкта виховання. 

Структурними елементами виховання є: мета, завдання, закономірності, принципи, методи, засоби, результати виховання та їхнє коригування. Ними й представлений процес виховання як система, у якій системотворчими чинниками виступають мета і відповідний їй образ кінцевого результату системи, а емерджентною (системною) властивістю - той реальний результат, який стає можливим лише тоді, коли кожний елемент системи переломиться в конкретній ситуаційній точці об'єкта виховного впливу.Однак такий вигляд ця система матиме лише в предметній, компонентно-структурній площині її огляду. У функціональній площині її складовими стають етапи або стадії розвитку процесу в часі.У сучасній теоретичній педагогіці за критеріями зв'язку і залежностей між компонентами процесу виховання виділяють такі етапи (стадії) його організації: 1) проектування процесу, що включає визначення мети і конкретних завдань виховання; 2) визначення змісту виховання; 3) вибір форм, методів регулювання міжособистісного спілкування і його корекція у процесі основних видів діяльності вихованців; 4) контроль і підведення підсумків, установлення співвідношення між отриманими і запланованими результатами, аналіз досягнень і невдачЗа критерієм послідовності етапів процесу виховання і відповідних їм педагогічних дій виділяють такі стадії: 1) ознайомлення із загальними нормами і вимогами; 2) формування відносин; 3) формування поглядів і переконань; 4) формування загальної спрямованості особистості (Див.: Ильина ТА. Педагогика. - М., 1984. - С. 374-378). Однак очевидно, що у визначенні цих стадій Т.А. Ільїна й інші автори виходили з розуміння учня як складної стабільної системи, розвиток якої має лінійний характер, за якого вважається можливим нав'язувати системі шляхи її розвитку, а не виводити їх із її глибинної сутності та спрямовувати на шлях розвитку з урахуванням їй же властивих закономірностей. Тому в сучасному баченні формувати загальну спрямованість особистості не можна, не нав'язуючи їй її. Зважаючи на це, правильніше вести мову про сприяння вихованцеві у само форму ванні ним доцільної спрямованості згідно з вну-трішньо закладеними потенційними можливостями.

Коротко розглянемо ці етапи:Перший із них пов'язаний з усвідомленням вихованцями норм і правил поведінки, яких їм необхідно дотримуватися. Для цього з учнями зазвичай проводять низку настановчих бесід. Наприклад, у А.С.Макаренка вони стосувалися ставлення до сторонніх, до дитини та людини похилого віку, до державних справ тощо. Подібні бесіди проводив зі своїми учнями також В.О.Сухомлинський Джерелами отримання знань про норми і правила поведінки ставали різноманітні статути, норми, правила, які діяли у навчально-освітньому закладі, а також вимоги та особистий приклад виховників, книги, статті в газетах та журналах і т. д. Вітчизняна школа періоду авторитарної педагогіки, надаючи перевагу словесним методам виховання, перебільшувала значення цього етапу.

Другий етап стосується ставлення учнів до норм і правил поведінки. На цьому етапі наставнику слід потурбуватися про те, щоб вихованець не тільки зрозумів та усвідомив вимоги норм і правил поведінки, а й прийняв їх посередництвом власної емоційної сфери. Тобто, як говорив Джон Рескін, учився робити не тільки добрі справи, а й знаходити у них радість; не тільки бути чистим, а й любити чистоту; не тільки бути справедливим, а й прагнути справедливості.

Третім етапом є формування поглядів і переконань. Це викликає необхідність не тільки у сприйнятті та засвоєнні цих норм, а й у перетворенні їх в особисте надбання, що слугуватиме керівництвом до відповідних вчинків у житті. Для того, щоб певна засвоєна норма перетворилася у переконання, необхідно, щоб вона пройшла через горнило особистісного досвіду учня, тобто через такі його дії, які вимагатимуть прояву його чіткої позиції.

Четвертим етапом є сприяння вихованцеві у само формуванні ним доцільної спрямованості згідно з внутрішньо закладеними його потенційними можливостями. У цей час виховникові доцільно допомогти вихованцю у виробленні таких звичок поведінки, які б, з одного боку, спираючись на внутрішньоінтенційну спрямованість його, не суперечили б загальновизнаним нормам поведінки; а з іншого - сприяли б реалізації власної спрямованості у конкретних, значущих для самого учня і для суспільства справах.