4 Грудня: війна

Того дня генеральні секретарі, які зібралися були на засідання уряду, «вислухали прочитану головою Генерального секретаріа­ту декларацію «Совету народных комиссаров» про признання Української Народної Республіки і ультиматум про українсько- більшовицькі відносини в військовій справі і борьбі з «контрре­волюцією»²¹⁶.

Саме цей документ був ознакою початку війни між націонал - соціалістичним режимом незаконно проголошеної УНР та ін­тернаціонал-соціалістичним режимом Ради народних комісарів, які прийшли до влади шляхом збройного перевороту. У межах даної роботи ми не будемо зупинятися на перебігу цієї першої війни між Києвом та Петроградом — це зробили до нас, і то більш компетентні фахівці. Тут вважаємо за потрібне звернути увагу читачів лише на одну оцінку, яку дали цьому документові укладачі збірки матеріалів УЦР. Документ, зміст якого «виявився несподіваним навіть для більшовицьких лідерів України», вони охарактеризували як «зразок політичного лицемірства больше- виків»²¹⁷.

Погодитися з цим важко — цитований Маніфест за підпи­сами Леніна, Троцького та Сталіна став чи не першим кроком на шляху до омріяного і, Богу дякувати, ніколи не досягнутого, але декларованого, всесвітнього панування ленінської банди. І в цьому сенсі він був не «.лицемірним», а цілком кваліфіковано написаним документом, що мав зробити гідний внесок у досяг­нення мети, яку більшовики ніколи не приховували, а навпаки, завжди відкрито й активно пропагували і втілювали в життя. У цьому контексті «лицемірною» від початку до кінця була хіба політична риторика та практика лідерів українського націонал- соціалізму, які зробили все від них залежне, аби продати отую «Україну» в 1917 р. — ленінським людоїдам, у 1918 р. — Німеч­чині та Австро-Угорщині, в 1919 р. — А. Денікіну та більшови­кам, в 1920 р. — полякам. Хоча до тих, хто торгує Батьківщиною «розпивочно та на виніс», більше, на нашу думку, пасує серйоз­ніша, ніж «лицеміри», кваліфікація.

Тоді слід якось інакше схарактеризувати незграбні спроби винниченківського кабінету перекласти відповідальність за свою політику на інших. Характерний приклад — виступ товари­ша генерального секретаря внутрішніх справ, українського со- ціал-революціонера Івана Красковського. На тому самому засі­данні він виступив із заздалегідь підготовленим повідомленням такого змісту: «по відомості фінансових кругів (яких? — Д. Я.) в Петрограді єсть німецький штаб’ на чолі якого стоїть фон Люціус\ Штаб дає директиви більшовикам; введені в Петро­град нібито латиські полки, справді е німецькі (підкреслення наше. — Д. Я.), якими фактично розпочалася окупація Петрог­рада. Німецький штаб ставить метою зруйнування державних заводів, що працюють на оборону Він же навмисно мусирує ка- пединську історію і він же розробляє план знищити Україну «во что бьі то ни стало», бо Україна, єдине здорове тіло в державі, яка може об’єднати всю Росію (підкреслення наше. —Д.Я.). Ос­таточний план німецького штабу — після ліквідації більшовиків вернути монархію».

На жаль, не знайшлося на тому засіданні людини, яка би по­радила пану Красковському читати газети, в т. ч. київські, які 1917 р. були переповнені матеріалами про співробітництво нім­ців з більшовиками. На жаль, не знайшлося на тому засіданні людини, яка б відверто запитала пана Красковського: а чи пере­віряв він цю інформацію? Приміром, через багаторічного про­відника української громади в Петрограді Петра Стебницького, між іншим, за статусом — члена Генерального секретаріату. Зате присутні на засіданні, мабуть, із почуттям глибокого задоволен­ня почули та «взяли до відома» від Винниченкового заступника повні оптимізму слова: «Настрій в Петрограді такий, що біль­шовики довго не продержаться. Всі з надією дивляться на Україну і чекають від неї спасіння»²¹⁸.3 погляду вічності, справді, більшо­вики протрималися недовго — рівно 74 роки без трьох днів після цього засідання ГС.

Тимчасом на хвилі оптимістичного повідомлення урядовця МВС генсекретарі прийняли до відома повідомлення керівни­ка зовнішньополітичного відомства такого змісту: 1) «Франція мусить визнати Українську Республіку» та 2) представникам Сполучених Штатів та Великої Британії «так само була дана порада — признати Українську Республіку»²¹⁹ (підкреслення наше. — Д. Я.). На жаль, у сучасному українському академіч­ному лексиконі нема адекватних термінів для характеристики політичних діячів, які наважуються давати поради такого ґа­тунку. В іншому випадку для цього якнайкраще підійшов би термін медичний, а саме — «олігофренія», тобто набута розу­мова відсталість, отримана внаслідок органічних ушкоджень головного мозку.

Цирк,

або І Всеукраїнський з’їзд рад робітничих,

селянських і солдатських депутатів

Подія, яку згодом оголосили «ядром», з якого з’явилася на світ Божий Українська Соціалістична Радянська Республіка, де­тально описана та проаналізована принаймні чотирма поколін­нями істориків України та діаспори. У межах даного дослідження слід звернути увагу хіба на такі її обставини.

Обставина перша. Її організатори впродовж трьох днів так і не змогли з’ясувати, кому належить честь скликати це зібран­ня — київським більшовикам чи «Київським обласним «сове- там» робітничих і солдатських депутатів». Упродовж наступних 90 років дослідники не змогли встановити і кількість учасників заходу. Наразі в літературі можна знайти дані про 670 делегатів- селян та 905 делегатів-військових, що в сумі дає 1575 делегатів- селян, бо практично всі «солдати» були тими самими селянами. Є дані і про 2000, і про 2500 делегатів. Скільки їх було насправді — відомо лише Богові. Як відомо, українські націонал-соціалісти не могли дати собі ради і з набагато меншими цифрами, навіть про­стими, не говорячи вже про десятки або сотні. Так само тільки у «небесній канцелярії», можливо, зберігаються дані про те, кого, власне, представляли всі ці добродії, за якими квотами, за якою процедурою, де і коли вони були обрані. Оскільки встановити це навіть приблизно неможливо, повернімося до цифр.

Звіт про відкриття з’їзду, вміщений в есерівській «Народ­ній волі», інформує: «зала зібрання повніша, ніж була під час Українського національного конгресу навесні. Більшість деле­гатів — українські селяни». Тоді, у квітні, у залі Купецького зібрання на Всеукраїнському національному конгресі зібралося приблизно 600 делегатів, що відповідає кількості сидячих місць у цьому залі сьогодні — 595. Умістити 1500 або більше людей у цім залі — а в цьому може переконатися кожен охочий — фі­зично неможливо. Оперний театр, до якого хотіли перенести засідання наступного дня, міг вмістити хіба 1300 осіб, в т. ч. до 400 — у партері. Достеменно відомо, що третього дня, 6 грудня, збори проходили в цирку Крутикова на вул. Миколаївській (нині Городецького), проектна місткість якого становила 2 000 осіб. Це вся інформація про кількісний та якісний склад делегатів цього зїзду, яку ми маємо в розпорядженні.

Про мету з’їзду. Офіційні документи з’їзду або не збереглися, або їх не було. У розпорядженні дослідників — лише звіти, на­друковані в центральних органах УПСР та УСДРП (відповідно «Народна воля» та «Робітнича газета»). З них випливає, що голо­вним конфліктом з’їзду стало з’ясування стосунків між націонал- соціалістами та більшовиками. Суть конфлікту — більшовики називали відомий ультиматум РНК до УЦР «непорозумінням», націонал-соціалісти у відповідь називали вчорашніх політичних союзників та побратимів «гарцьовими соціалістами, продуктом розкладу царського режиму». Головну політичну таємницю попе­реднього історичного періоду спересердя виказав генсек судових справ, есдек М. Ткаченко: «дев’ять місяців ми вкупі з більшо­виками боролися проти Керенського і буржуазії, а тепер до­ходимо до війни», — отак пожалівся він усім присутнім. Одне це речення перекреслює всі, наголошуємо — всі спроби Винни- ченка та його камарильї, а згодом і їхніх політичних адвокатів перекласти відповідальність за унеможливлення демократичної трансформації колишньої Російської держави — на Тимчасовий уряд.

Гострі суперечки поміж українськими більшовиками та на­ціонал-соціалістами зупинив лише один неординарний вчинок. Цитуємо: «Припинити галасу не пощастило, аж доки хтось за­просив проспівати «Ще не вмерла Україна». Потім із піднесенням проспівано було «Заповіт», чим збори трохи заспокоїлись, але го­ворити більшовикам і потім не дали. <...> потім урочисто, нав­стоячки вислухало було Третій Універсал». Після цього нічого не залишалося, як оголосити перерву, після якої настав час для двох нітрохи не важливих промов та для заслуховування привітання «від спілки вояків-калік». На тому перший день історичного, як згодом з’ясувалося, зібрання завершився.

Наступні два дні також пішли на з’ясування стосунків — пе­рервати це захопливе заняття змогла хіба «бучна» овація, вла­штована М. Грушевському: «кілька хвилин в залі лунає «Слава батькові — Грушевському! Слава Центральній Раді!» та громові оплески». Після того нашвидкуруч, практично одностайно ух­валили «видати відозву до всієї демократії Росії з приводу про­голошення народними комісарами війни Україні» й оголосили «непотрібним та невчасним переобрання Центральної Ради», оскільки вона і без того «складається з всеукраїнських рад се­лянських, робітницьких та вояцьких депутатів, обраних на всеукраїнських з'їздах». УЦР, мовляв, складається також «з пред­ставництва демократії національних меншостей» (це, як ми знаємо, — відверта брехня. — Д. Я.) і взагалі, представництво в Раді «безперестанно поновлюється». Урочисто проспівавши про­ти ночі 7 грудня «Вже воскресла Україна» і «Заповіт»¹ у з’їзд пішов в історичне безсмертя, остаточно «легітимізувавши» тим самим узурпацію влади всередині українського націонал-соціалістич- ного руху групою Винниченка та його прихильників.

Не можна забувати: вся «легітимність» УЦР походила від Всеукраїнського національного конгресу, провідна роль у скли­канні і проведенні якого належала політичному крилу «Старої громади» — Українській партії соціалістів-федералістів. А ви­рішальний вплив в обох структурах із довоєнних часів, як ми пам’ятаємо, мали члени вільномулярських лож. У цьому контек­сті ми схильні оцінювати приховане від сторонніх очей значення І Всеукраїнського з’їзду рад робітничих, селянських і солдатсь­ких депутатів. Проводу УНР він давав політичну можливість зафіксувати, «узаконити», «легітимізувати» остаточний розрив організованого українського націонал-соціалістичного руху із поміркованими елементами, які попри політичну кон’юнктуру продовжували обстоювати еволюційні, правові, легітимні під­ходи до модернізації тієї частини «українського народу», яка опинилася під владою Росії. Якщо сказати зовсім просто — з’їзд давав можливість радикальним національним соціалістам «вийти» з політичної тіні Національного конгресу, розірвати пуповину, яка пов’язувала УЦР та його творців, насамперед з-поміж соціалістів-федералістів, позбутися їхнього політичного та інтелектуального впливу і взагалі викинути їх з політичного життя як непотріб.

Неочікуваний для М. Грушевського та його політичної гру­пи об’єктивний політичний наслідок з’їзду — усунення їх від реальних важелів впливу. Адже відмова від переобрання фак­тично паралізованої УЦР зумовила теоретичну неможливість переобрати і Малу раду і переформатувати Генеральний секре­таріат, до якого фактично перейшла «влада» в УНР. Третій наслі­док — остаточний перехід вітчизняного націонал-соціалізму на рейки розбудови УНР на «радянських» засадах, які, фактично, мало чим відрізнялися від аналогічних у ленінській Росії. Після 6 грудня 1917 р. Малій раді надалі залишилося ухвалювати хіба історичної ваги документи типу Закону про шкільне правлін­ня. Натомість політична доля Генсекретаріату судила йому, аж до смерті через 5 місяців, розподіляти десятки мільйонів руб­лів, залишених у спадок від Тимчасового уряду, далі провадити курс на розвал фронту та збройних сил, з’ясовувати стосунки з петроградськими більшовиками і взагалі реалізовувати владу в повному обсязі¹.

Проект Конституції УНР і його легітимність

16, 17 та 20 грудня есерівська українська «Народна воля» ознайомила своїх читачів із проектом Основного закону УНР, підготовленого профільною комісією УЦР. Найзагальніші пара­метри документа: 72 статті, 8 розділів, які позиціонували УНР як парламентську республіку у складі «Федеративної Республіки Російської» — добре відомі дослідникам та науковому загалові. У межах даного дослідження ми вважаємо за потрібне зверну­ти увагу насамперед на системні проблеми цього документа. Ці проблеми, на нашу думку, навіть у разі імплементації Консти­туції УНР у поточну політичну реальність унеможливлювали її подальший сталий розвиток — навіть за найсприятливіших зовнішньополітичних умов.

Ці проблеми цілком ясно видно вже в формулюванні пер­шого рядка першого параграфа першого розділу Конституції, який мав назву «Загальні постанови». Згаданий параграф, який починався виразом «Відновивши своє державне право», був без­глуздим і з юридичного, і з історичного погляду. І ця безглуздість полягала в тому, що «Україна яко Народна Республіка» ніколи не існувала не тільки як Республіка, але і як держава взагалі. Отже, ніякого «державного права» вона відновлювати не могла, а мог­ла, навпаки, це «право» лише проголосити. Оскільки res publicy, тобто громадську річ, за визначенням проголосити можуть тільки громадяни, в даному випадку — громадяни Російської держави, які проживали на території її південно-західної части­ни, остільки нічого «відновити» сама Республіка не могла: її ще не було проголошено громадянами, яких просто забули запита­ти: чи хочуть вони, громадяни Російської держави, проголосити Українську республіку, яка буде «входити заразом» до складу федеративної Росії?

Така сама проблема, до речі, виникла 24 серпня 1991 р. перед ініціаторами проголошення державної незалежності УРСР. Пра­вова колізія тоді полягала в тому, що Верховна Рада УРСР не була уповноважена на це своїми виборцями. Проблему розв’язали шляхом оголошення необхідності підтвердити відповідну поста­нову ВР УРСР на загальнореспубліканському референдумі, при­значеному на 1 грудня. І хоча всі, хто взяв участь у референдумі, на той момент були громадянами СРСР, а не УРСР (її громадян­ство не було передбачене чинним на той момент у ній Основним законом, ухваленим 1978 р.), правової проблеми це не створило: адміністративні кордони УРСР у складі СРСР були точно ви­значені. Отже, в референдумі мали право взяти (і взяли) лише ті громадяни СРСР, які проживали на території УРСР і які мали природне право виріїнувати питання про державний статус Ук­раїнської Радянської і Соціалістичної республіки. Крім того, і це також надзвичайно важливий системотвірний момент, — усі громадяни СРСР, які проживали на території УРСР, були бодай формально рівні перед радянським законом (або перед радян­ським беззаконням).

У випадку проголошеної так званим III Універсалом УНР усе було інакше.

По-перше, УЦР була громадською організацією, а не законно обраним, легітимним парламентом.

По-друге, вона, УЦР, ніколи цей акт не розглядала і не ухва­лювала.

По-третє, цей Універсал був «ухвалений» за участі меншості від кількісного складу Малої ради.

По-четверте, Мала рада, згідно з внутрішніми документами самої УЦР, не мала відповідних повноважень ухвалювати доку­менти такого роду.

По-п’яте, участь у тому засіданні взяли лише представники українських та єврейських націонал-соціалістичних партій.

По-шосте, кордони «України» були точно визначені відповід­ною ухвалою Тимчасового уряду й охоплювали повіти (хоча і не всі) лише п’яти з дев’яти так званих «українських етнографіч­них губерній», з чим і УЦР, і МР, і Генсекретаріат мовчки погоди­лися.

По-сьоме, параграф третій першого розділу безпідставно «включав» до складу УНР Холмську губернію Російської Респуб­ліки, про яку не згадувалося в III Універсалі.

По-восьме, ніякої окремої «української людности» на тери­торії перерахованих у проекті десяти губерній станом на 10 груд­ня 1917 р. не існувало.

По-дев’яте, проект впроваджував у політико-правову реаль­ність два сорти громадян: перший — «український народ» (і в цьо­му сенсі проект ніяк не пояснював різницю між «українським народом» і «українською людністю») та другий — «народності, які живуть з ним на українській землі».

Саме з цим, на наш погляд, пов’язана і десята системна вада цього проекту. Однієї її було би достатньо, щоби перетворити територію УНР на всеосяжне мінне поле. Ідеться про статті 65 і 67 проекту. Перша з них впроваджувала таке до того ніколи не дійсне поняття, як «національно-персональна автономія», тобто «незаймане право на самостійне порядкування свого національ­ного життя», шляхом об’єднання охочих у «національний союз». Друга визначала, що «органи такого національного союзу — це органи державні», які «мають право видавати постанови, обов'язкові для його членів»²²⁰.

19 грудня «судовий секретар» М. Ткаченко на засіданні «уря­ду» висловився прямо: «проект встановлює не національну ав­тономію, а національну незалежність, яка може привести до конфлікту між частиною і цілим». «Стаття 7-ма, — доводив він далі, — яка надає Національному союзу право оподаткування своїх членів, виходить за межі загальнодемократичних і еконо­мічних принципів... Стаття 13-та, — переконував присутніх Ткаченко, — дає право Національному союзу поширювати свою діяльність поза межі Української Народної Республіки, що з погля­ду загальнодержавних інтересів України не бажано»²²¹. Очевидно, всі ці зауваження мали статус волання в пустелі. До остаточної версії закону «Про національно-персональну автономію», ухвале­ного «під грім оплесків усіх присутніх» на засіданні МР 9 січня, записали хіба норму про запровадження «узгоджуючої комісії» без ясного обсягу прав та відповідальності, яку (комісію) мали би створити на паритетних засадах з-серед представників Нац- союзу та Установчих зборів УНР²²².

Констатація

Політичне дикунство та правовий абсурд цих положень оче­видний. Реалізувати їх — значило би створити на території УНР численні «національні» гето, анклави_у життям в яких «порядкували» би місцеві органи того чи іншого «національного союзу». У конкретних умовах України з її історично сформова­ним мультинаціональним складом населення це спричинило б заснування в межах одного села декількох органів державної вла­ди — «великоруської», «української», «молдавської», «єврейської», «румунської», «німецької», «сербської», «татарської» абощо та «загальнодержавної». Відкритим залишається питання: а який би суд міг розв’язати суперечку між цими «національними сою­зами» з найпростішого, найбуденнішого питання? Ці вади ста­ли зрозумілими буквально за тиждень після оприлюднення «про­екту».

Написати та винести на суд людський таке могли лише особи в стані крайнього розумового розслаблення. Робити фа­ховий юридичний аналіз зазначеного проекту Конституції УНР, на наш погляд, марно. Бодай тому, що не правники його готу­вали. Аналіз неправового документа, підготовленого неюриста- ми, може тільки на фарс перетворитися. Залишмо цю справу фахівцям.