VII пленум уцр (продовження)

Отже, засідання УЦР відкрилися 29 жовтня, тональність засі­дань визначила вступна промова Грушевського. Говорив він про що завгодно, тільки не про державний переворот у Петрограді, не про усунення від влади центрального уряду. Він нічого не ска­зав про необхідність виступити на захист закону та демократії, не запропонував конкретних дій, спрямованих на нейтралізацію заколотників, а нарікав лише на те, що, мовляв, усі 20 000 крб. із Національного фонду «були майже всі витрачені на удержання Генерального секретаріату».

Понарікавши, М. Грушевський відкрив засідання, порядок денний якого складався зі звітів комітету УЦР, Генерального секретаріату, а також із таких питань, як «питання миру», «за­конопроекту про Українські Установчі збори», «законопроекти Генерального секретаріату», «доклад комісії автономного ста­туту» та «об’єднання українських земель», вирішувати які сесія ніяких правових підстав не мала.

Основні тези його плутаного за стилем виступу були такі:

• «ми втратили надію на російську демократію» і тому «звернули більшу увагу на організацію свого соціального, політичного і національного життя»;

• «всі наші фракції (це, як показано вище, було свідомою та відвертою брехнею. — Д. Я.) однодушно признали, що треба негайно скликати Установчі збори України», — на що УЦР також ніяких законних та правових підстав не мала;

• основа діяльності Малої ради «в останній період» — «енергійна праця» її комісій по скликанню УУЗ та «ви­робленню автономного статуту»;

• «ми зустрічались із саботажем та перешкодами (під­креслення наше. Д. Я.) Временного правительства», — які проявилися в небажанні уряду санкціонувати ство­рення так званого «Крайового земельного комітету» та підпорядкувати місцеві органи влади Генсекретаріатові.

Завершив промову голова УЦР накресленням двох величних цілей. «Мета, що стоїть перед нами усіма, — сказав він, — Ук­раїнська Демократична Республіка в федеративнім зв’язку з на­родами та областями Росії». Щоправда, при цьому М. С. Грушев­ський забув поцікавитися такими дрібницями, як-от, наприклад, ставлення до такої мети поляків, фіннів, литовців, латишів, ес­тонців, жителів інших країв, окупованих цією Росією. Це «велике завдання», за словами промовця, мали саме Українські, а не Все­російські Установчі збори, сумна доля яких була вирішена саме в цей день — поза реальною чи легендарною роллю, яку зіграв згодом у цій драмі легендарний матрос Желєзняк.

Другий принципово важливий момент сесії— промова В. Винниченка. Активний могильник демократичної, правової Української держави розповідав (мабуть, зі сльозами на очах) не­багатьом присутнім членам Ради про «великі перешкоди з боку російської буржуазії», з якими зіткнулися і він особисто, і його кабінет. Розповів і про відмову центрального уряду фінансува­ти Генсекретаріат, і про те, що петроградське «правительство ігнорувало Секретаріат свідомо чи несвідомо» і навіть «призна­чило в Києві свого комісара без згоди Секретаріату». Визначив Винниченко і головного винуватця таких підходів — керівника справами Тимчасового уряду О. Гальперіна. Оскільки централь­ний уряд заарештували більшовики, — заявив голова його крайо­вого представництва, — «через те Генеральний секретаріат му­сить (підкреслення наше. —Д. Я.) зайнятись усіма справами, які правительство зоставило за собою (оплески), і хоче призначити комісарів: військового, у продовольчих і залізничних справах». Уже наступного дня цей список без будь-якого натяку на обговорен­ня було розширено — до перерахованих додали ще й відомства «почти та телеграфу» і «судових». Крапка.

ЗО жовтня «Центральна Рада вислухала доклад М. Грушев- ського про роботу комісії по виробленню автономного статуту України. Конституція Української республіки визнає, — читаємо в протоколі, — що найвищу суверенну власть мають Українські Всенародні збори. Вона оддає часть власті федеральному парла­ментові Росії». Ще одна крапка. «Другий доклад зробив О. Сев- рюк від комісії, яка виробляла проект закону про скликання Ук­раїнської Установчої ради. Проект розроблено досить ддкладно. Незважаючи на те, що комісія, обрана Малою радою, мала дуже небагато часу». Третя крапка.

Крапка четверта — рішення про ухвалення (чи то 96, чи то 97 голосами з 643 членів УЦР¹⁷³) законопроекту «про передачу землі в розпорядження земельних комітетів». Як запевняв один з його розробників, товариш аграрного генсекретаря К. Маціє- вич, це був лише «тимчасовий законопроект, який не порушує основ володіння, не одміняє земельної власності». Шкода, що пан Мацієвич не дожив до початку третього тисячоліття — тоді він мав би змогу дізнатися, що в 2009 р. громадяни України все ще не могли вільно володіти та розпоряджатися землею, відібраною 1917 р. у її законних власників «на підставі» саме цього «тимча­сового» закону.

На відміну від пана Мацієвича, відповідальні сучасники суть закону зрозуміли цілком ясно. Це розуміння зафіксував, наприклад, з’їзд селян Полтавщини, організований Партією хлі- боробів-демократів С. Шемета. Професійні хлібороби «визнали політику Центральної Ради в аграрній справі руїнницькою для держави і для загальнонаціонального господарства», зажадали «відновлення приватної власності, як основи принципи при­ватної власності», «негайного повернення господарям права власності на їхні садиби і весь реманент» тощо. Цікаво, що ці вимоги ані М. Грушевський, ані його «уряд» навіть вислухати не побажали — саме тому розгнівані земельні власники-селяни ухвалили скликати 29 квітня у Києві свій з’їзд¹⁷⁴, якому судилося увійти в історію УНР — щоправда, зовсім з іншої причини.

Ще одне чарівне рішення VII пленуму — «про прилучення «позаавтономних» частин України». Це зухвало антиправове рішення обґрунтовувалося «потребою злучення під владою Гене­рального секретаріату всіх українських земель постановами різ­них повітових установ заанексованої України, які домагаються прилучення своїх повітів». Очевидно, що жодної такої «вимоги» пред’явлено не було. А як навіть і було би, то жоден радівський діяч у цьому випадку не зміг би знайти досить переконливий ар­гумент для обґрунтування такого відверто імперіалістичного рі­шення. Дебатували в обмеженому складі — два есдеки, член ЦК Селоспілки Зіновій Висоцький та керівник юрвідділу УТВК Ми­кола Левицький (він же Левітський, він же Левитський). Рішення ухвалили таке: «поширити в повній мірі владу Генерального сек­ретаріату на всі відмежовані землі України (ким? коли? — Д. Я.), де більшість людності є українською, а саме — Херсонщину, Ка- теринославщину, Харківщину; материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини»¹⁷⁵.

Мабуть, у поспіху забули (або не здогадалися) згадати те­риторії, які увіходили до складу Румунії (наприклад, Марма- рощина), Австро-Угорщини (наприклад, Буковина), Канади (наприклад, провінція Саскачеван), Північно-Американських Сполучених Штатів (наприклад, штат Нью-Джерсі) абощо. «Ле­гітимізували» це нечуване беззаконня двома аргументами. Пер­ший (його потім систематично використовувано за радянських часів від перших і до останніх днів існування, а також упро­довж усіх років існування незалежної України) — «виконуючи волю трудящого народу, висловлену в численних постановах». Другий — «вважаючи, що поділ України, як наслідок імперіаліс­тичної політики російської буржуазії щодо України, загострює національну боротьбу, порушує єдність революційних сил демок­ратії України і тим самим веде край до цілковитого безладдя і зросту контрреволюції».

На досягнутому не зупинилися. 1 листопада знову-таки аб­солютно незаконно забрали повноваження у Тимчасового уряду (він, нагадаємо, продовжував виконувати свої функції принаймні до середини листопада), запровадивши відомства продовольчих справ, праці, судове, торгу й промисловості, шляхів, пошт і теле­графів, військове. До речі, керівник цього останнього, С. Петлю­ра, вступаючи на посаду, не зморгнувши оком позиціонував себе як «представника революційної військової влади на Вкраїні, здобу­тої революційними засадами», який «бере на себе вищу військову владу на Вкраїні». Наступного дня, 2 листопада, УЦР простягну­ла руку до Балтійського та Чорноморського флотів, затвердивши статут так званої «Генеральної морської ради» з 20 осіб, які мали бути одночасно і членами УЦР. Основне завдання нової інститу­ції визначили так: «представництво всіх українських організацій та портових робітників Чорного і Балтійського морів». О пів на п’яту вечора М. Грушевський «оповістив сьому сесію Цент­ральної Ради скінченою»¹⁷⁶. Саме в цю хвилину формально були закриті навіть теоретичні можливості модернізації «України» зразка 1917 р. (так само, як і всієї Російської держави) на демок­ратичних, правових засадах. Закриті майже на століття — аж до державного розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Респуб­лік, зафіксованого так званою «Біловезькою угодою».

ЛИСТОПАД

Генеральний секретаріат реалізує програму

державного перевороту

Діяльність Генерального секретаріату від 2 листопада та на­ступного місяця є характерною для будь-якої інституції, яка за­хопила владу незаконно. Такі інституції опікуються, насамперед, встановленням контролю над ситуацією у столиці, над силовими структурами та у воєнній сфері, за потреби — намагаються ство­рити іррегулярні збройні формування, в даному випадку — так зване «Вільне козацтво», переймаються приведенням до присяги на вірність собі очманілих від політичних потрясінь чиновників тощо.

Протоколи засідань Генсекретаріату це виразно засвідчують: головні питання на порядку денному в ті дні — встановлення контролю над збройними частинами на фронтах та Київської військової округи, над Чорноморським флотом, над міліційни­ми підрозділами Києва, над уже «українізованими» частинами, встановлення «зносин» зі Ставкою Верховного головнокоман­дування у Могилеві та перенесення її «в Чернігів або Ніжин», видання відповідних відозв до населення, спроби поставити під свій контроль банки, органи місцевої влади та самоврядуван­ня, суттєве збільшення фінансування військового секретарства, створення національного «військового статуту», запроваджен­ня «закордонних паспортів від Української Республіки», власних грошей, формування власної судової системи тощо¹⁷⁷. Особли­вих успіхів з причин цілком зрозумілих досягти не вдалося. Так, 1 грудня Генсекретаріат був змушений констатувати стан тотальної анархії на підвладній території — бюрократичним волапюком тих часів це називалося «на місцях не почувають урядової власті»¹⁷⁸

.Ще один напрямок звитяжної діяльності тих днів — спро­ба сформувати політичну позицію щодо формування уряду у загальноросійському масштабі. Урешті-решт позицію сформу­лювали таку. Перше: «правительство народних комісарів Петро­града фактично не являється правительством, визнаним навіть більшою частиною населення держави». Друге: уряд за участі ленінської банди формувати можна, але у формі «федератив­ного правительства» і виключно на основі «однородно-соціаліс- тичній».

Цю позицію підтвердили ще одним урядовим рішенням 17 листопада. Того дня генеральний писар Лотоцький поінфор­мував колег про візит до Києва товариша міністра внутрішніх справ Тимчасового уряду Хижнякова, який запропонував ук­раїнцям створити новий уряд за участі частини членів скину­того більшовиками кабінету, «представників правительств федеративних країв, але без більшовиків» із осідком у Києві. Ко­лективний розум українського націонал-соціалістичного уряду ухвалив:

• «офіціально входити в переговори» з представником по­валеного легітимного уряду «Генеральний секретаріат вважає не зовсім зручним, бо становище Тимчасового правительства зараз зовсім не вияснене і навіть позиція цілком невиразна»,

• «взяти ініціативу в справі утворення центрального пра­вительства в свої руки»,

• новий загальноросійський уряд повинен бути сформова­ний за участі більшовиків яко «однорідносоціалістичний на федеративній основі»¹.

Того ж самого дня М. Порш зробив цю спокусливу пропо­зицію Й. Сталіну, мотивувавши її кровною близькістю до пет­роградських заколотників. «Центральна Рада, — запевняв ук­раїнський соціал-демократ Порш російського соціал-демократа Сталіна, — по своєму складу се є власне рада робітничих, селян­ських та солдатських депутатів». Відповідь Сталіна відома: він відмовився визнати владу УЦР, проголошену нею УНР, зажадав негайного скликання «крайового» зїзду рад «на Україні» — на­віть без участі УЦР. Причина — «представник Раднаркому Росії» вважав УЦР «демократичною установою»! «Це і зрозуміло, —

сказав він, — з того, що Центральна Рада зверху приєднує до себе все нові та нові губернії, не питаючи жителів цих губерній, чи хочуть вони увійти до складу України»¹⁷⁹. Ані Микола Порш, ані провід націонал-соціалістичного Києва на усмішку Кліо уваги не звернув.

Заважали інші важливі справи. Так, наприклад, 19 листопада Мала рада зробила спробу розповсюдити дію «законів» УНР на Південно-Західний та Румунський фронти (тобто на територію сучасної Молдови та Чорноморський флот, що було мотивова­но так: ці військові структури «тісно сполучені з командуванням та Військовим секретарством і тому суть одним цілим з тери­торією Республіки»¹⁸⁰.

«Дайош негайний мир!»

Але що важливіше, за тиждень перед історичною розмовою Порша зі Сталіним, а саме 9 листопада, уряд Винниченка «визнав потрібним негайний мир», хоча і застеріг, що заклик нових гос­подарів Петрограда «приступити до неорганізованих переговорів <...> може потягти за собою новий захват част[ини] України ворожими австро-германськими арміями»¹⁸¹. Щоправда, то не гріх. Для послідовної політики неорганізованість — річ смертельно небезпечна. Саме тому 21 листопада Генсекретаріат зробив чер­говий організований крок, підтриманий того ж самого дня двад­цятьма дев’ятьма есерівськими голосами «проти 8 неукраїнців» на надзвичайному засіданні Малої ради. Учасників засідання, ясна річ, було «не дуже багато», але це не завадило провести ух­валу — «вести переговори про мир від імені Української Народної Республіки і для переговорів про тимчасове замирення вислати своїх представників на Південно-Західний і Румунський фронти; переговори в цій справі переводити з відома і по змозі в поро­зумінні з союзними державами» (підкреслення наше. — Д. Я.), які УНР не визнавали і визнавати не збиралися. Наступного дня на обидва фронти вислали офіційних представників Генсекре- таріату з відповідними повноваженнями та інструкціями¹⁸², Ну а цілком і повністю «ворожим австро-германським арміям» всю Україну в організованому порядку здали менш ніж за два місяці.

Спеціально уповноваженим саме для цього «делегатам Ген- секретаріату» М. Левицькому та М. Любинському доручено «зараз же виїхати до Бреста і дано відповідні інструкціїухва­ливши резолюцію (див. додаток до журналу)». Для тих, хто ще не здогадався, відкрию: укладачі цитованої збірки документів спеціальною приміткою зазначили: «додатку в справі немає»¹⁸³. Натомість 2 грудня голова уряду УНР de facto обгрунтував суть місії Левицького—Любинського «необхідністю контролювати діяльність більшовиків»! При цьому Винниченко запевнив при­сутніх: по поверненні до Києва делегація «розкаже всім правду про свою участь в мирних переговорах. Ми умов миру ховати не будемо»¹⁸⁴. Ціна цим словам була такою самою, як і всім попе­реднім, — минуло трохи більше місяця, як українці підписали в Бресті таємну мирову угоду.