І Питання про фінансове становище Української Держави і об її відношенні по цьому питанню до Центральних держав.
Питання про мирну делегацію у Курськ1 і повернення її на Україну.
Питання про випуск в світ газети «Державний Вістник».
до охорони і згідної ліквідації вельми велічезного державного майна у м. Гомелі.
Доручити п. міністру фінансів об- судити це питання у Фінансовому комітеті і сообрадження його повідомити Раді Міністрів. Пропонувати п. міністру закордонних справ повернути назад цю делегацію і припинити всякі переговори з великоросами. Признати видання такого органа печаті бажаним і доручити видання його канцелярії Ради Міністрів
.
Тими. вик. об. голови Ради Міністрів
Міністри:
За Державного секретаря: З оригіналом згідно:
Василенко
Ржепецький,
Чубинськийу
Бутенко,
Любинськийу
Даьикевин-Горбацький
Палтов
т. в. о. діловод
а
Висновок автора
Уряд державної формації, який впродовж наступних десятків років націонал-соціалістичні та більшовицькі історики звинувачували у всіх смертних гріхах, розпочав свою діяльність з оголошення широкої політичної амністії політичним опонентам. Саме ці опоненти за 7 місяців оголосили очільників
14а Грушдеський. Скоропадський Петлюра” 41
7
УД поза законом, а тих, яких змогли зловити, зарізали просто неба. Це по-перше. По-друге. Уряд працював не просто в екстремальних, а в надекстремальних умовах. Засідання його починалися, як правило, о 8-ій вечора, а закінчувалися не раніше 3-ї ранку, іноді — під 5-ту годину. І це при тому, що міністри відпрацьовували впродовж дня ще в самих міністерствах! Третє. Уряд не був простою маріонеткою в руках голови держави. Професійне та поважливе опонування гетьманській точці зору на засіданнях було не винятком, а усталеною практикою. Так, наприклад, 2 вересня уряд відмовив голові держави у переїзді до «колишнього імператорського (Маріїн- ського. — Д. Я.) палацу», оскільки це є «вкрай небажаним для безперешкодної ходи урядової роботи». Четверте. Генеральний напрямок роботи уряду, інтегральний зміст — розбудова правової держави «зверху», без участі націонал-соціалістичних політиканів, без участі громадських організацій, політичних партій та, власне, самого неписьменного та знедоленого народу. Все це не могло не мати значних, якщо не сказати — приголомшливих успіхів, на які спромоглася адміністрація УД. П’яте. Основними проблемами, на яких уряд зосереджував свою увагу, були такі:
взаємини з окупаційною владою та виконання умов Берестейського миру,
розбудова державних інституцій та органів місцевого самоврядування, їх кадрове та матеріальне забезпечення,
організація роботи голови держави,
розбудова Збройних сил,
розбудова мережі дипломатичних представництв,
відновлення правопорядку,
відновлення економіки,
гармонізація соціальних стосунків,
запровадження української мови, національно-культурне будівництво,
питання православної церкви, встановлення стосунків з небільшовицькими режимами на території колишньої Росії,
встановлення стосунків із переможцями Світової війни.
Які проблеми
вирішували міністри Скоропадського? —
продовження
Семимісячна діяльність трьох урядів Української Держави являє сьогодні неоране поле. Спробуємо прокласти тут декілька борозен.
Перші враження, які в міру ознайомлення з документами набувають сталого характеру — системний, скрупульозний, правовий підхід до відновлення правопорядку на території новопосталої держави. На п’ятий (!) день по її проголошенні, З травня, РМ ухвалила утворити при собі Особливу юридичну нараду для вироблення найбільш важливих законодавчих актів, у т.ч. щодо скликання та роботи вищого законодавчого та представницького органу УД — Сойму. Головою запросили відомого та досвідченого сенатора Диновського, якому делегували право обирати членів наради. Для забезпечення роботи наради відразу виділили 100 тис. карб.'
Хто такий Конрад Диновський?
Конрад Конрадович Диновський народився 1863 р. у польській родині. Випускник юридичного факультету Київського університету Св. Володимира, відряджений до юридичної семінарії в Берліні для підготовки до професорського звання по кафедрі римського права. Приват-доцент Одеського університету. Послідовно був мировим суддею м. Одеси, членом Одеського окружного суду, членом Одеської судової палати, юрисконсультом Міністерства юстиції, товаришем обер-прокурора цивільного касаційного департаменту Сенату, юрисконсультом Міністерства фінансів. Брав участь у судових процесах, які завершили російсько-японську війну. В 1905— 1910 рр. —* приват-доцент Петербурзського університету.
Наукові праці: «Задачи цивилистического образования и его значение для гражданского правосудия» (1893), «Вопросы процессуальной политики в деле вознаграждения судебных приставов» (1903).425
Уряд окупаційна військова адміністрація
З перших днів перебування при владі адміністрація Скоропадського опинилася між Сциллою та Харибдою: необхідністю виконання обов’язків, взятих на себе попереднім політичним режимом у Бресті та відсутністю економічних та/або адміністративних можливостей ці зобов’язання виконати.
Залежність гетьманської адміністрації від командування окупаційної, насамперед німецької, військової влади, принаймні впродовж травня—серпня, є незаперечним фактом. Весь комплекс питань, пов’язаних із взаємодією з її найвищим командуванням — генерал-фельдмаршалом Ейхгорном та генералом Ґренером, постійно перебував у фокусі уваги всіх гетьманських урядів. Документи виразно засвідчують — ці стосунки з українського боку дуже важко назвати сервільни- ми. Навряд чи їх можна було назвати і партнерськими, але, тим не менше, уряд УД поводився більш ніж гідно, намагаючись чітко розмежувати сфери компетенції військової та української цивільної влад, врегулювати економічні, але не тільки, стосунки між країнами, визначені Брестською угодою.
Генерал-фельдмаршал
Ейхгорн на прийомі у гетьмана Павла
Скоропадського, Київ, 1918 р.
До слова, про ратифікацію її гетьман та уряд погодилися лише 10 вересня!
Насамперед, 3 травня, уряд заслухав заяву міністра закордонних справ «про затвердження усіх законновідбувшихся до цього часу договорів та угод із іноземними державами», про «відкликання представників держав», а також мирну делегацію, відряджену до Курська для перемовин з більшовиками. Ухвалили: всі угоди затвердити, представників у Курську, Берліні та Бухаресті «відкликати», а у Відні та Константинополі — «тимчасово залишити». Затвердивши угоди на папері, почали були відшкодовувати ресурси для їх реалізації. Розв’язання гетьманські фінансисти шукали впродовж трьох тижнів. 25 травня світ побачив «Закон про відкриття кредиту для виконання договорів з Центральними державами», згідно з яким «заднім числом» Міністерству продовольчих справ надали більше 230 млн (якщо точно — 230025000 карб.) «на заготовку в травні місяці хліба, худоби, яєць, продуктів садівництва і городини і мішків для вивозу до Центральних держав..., забезпечивши зазначений кредит зобов'язанням Державної скарбниці, депонірусмим в Державному банку»426.
Як засвідчила практика, схема фінансування поставок продовольства за рахунок «повітря» виявилася доволі життєздатною. Як підрахував В. Тригуб, реальна ціна надісланого до країн Почвірного союзу урядом Лизогуба 1 млн т зерна склала майже 74 млн американських доларів — «гігантську на ті часи суму»427.
Розмежування сфер компетенції
9 травня, ознайомившись із категоричним наказом німецького главкома про те, що врожай 1918 р. «належить тим, хто його засіяв», уряд визнав, що «в такій формі і в таких категоричних висловах постанова ця може мати найтяжчі наслідки, оскільки є порушенням того права власності, яке покладено в основу грамоти Гетьмана, узгодженої з вищим німецьким командуванням». РМ ухвалила в зв’язку з цим розпочати відповідні переговори з тим, щоби зберегти за власниками землі можливість отримання відповідних компенсацій.
28 травня уряд вступив у новий конфлікт з німцями. Причина — наказ Ейхгорна щодо розширення юрисдикції німецьких судів на правопорушення, скоєні громадянами УД. Урядовці ухвалили утворити відповідну міжвідомчу структуру та розпочати переговорний процес, мета якого — розмежувати сфери компетенції між німецькими військовими та українськими цивільними судами і правоохоронними структурами з тим, щоб «українська прокуратура завжди була би в курсі (арештів українських громадян, які здійснюють окупанти. — Д. Я.)
і могла би отримувати належні відомості». ЗО травня уряд схвалив ініціативу міністра юстиції щодо визнання українською стороною «підсудності австрійським військовим судам тільки... злочинств і вчинків, заподіяних проти офіцерів і солдатів австро-угорської армії». 14 вересня стосунки на цьому герці знову загострилися, і знову за ініціативою української сторони — уряд зобов’язав усі підвідомчі заклади точно інформувати уряд про «всі незакономірні дії німецької та австрійської влади».
Ще одна гостра конфліктна тема — вимоги Німеччини до УД щодо виплати останньою (а також Фінляндією) 1 млрд марок компенсації за збитки на підставі (увага!) німецько- радянської угоди. Детально обґрунтовану урядову ухвалу від 17 вересня підсумовували такі слова: «...визнати отриману від Німеччини пропозицію несумісною з інтересами Української Держави».
Виконання умов Берестейської мирної угоди
Спонукальних мотивів для країн Почвірного союзу піти на підписання мирного договору в Бресті з неіснуючою на момент початку переговорів державою УНР було два: вивільнити військові частини, необхідні для продовження війни на Західному фронті, та нагодувати українськими продуктами конаюче цивільне населення своїх країн.
Якщо з перевезенням військ з території України до Франції особливих проблем, у гринципі, не було, то з постачанням харчів справа дедалі більше заходила в глухий кут. Як з’ясувалося дуже швидко, ані УНР, ані УД, ані Німеччина з Австро-Угорщиною не мали і не могли мати засобів для виконання цього пункту Берестейських угод. Такий «інструмент» було вигадано лише за 15 років товаришем Сталіним — це тотальне насильницьке вилучення всього обсягу продуктів харчування у його виробників — селян. 1918 р. про застосування такої методи нікому на розум не спало, та й не могло — уявлення були інші.
Отже, крутилися, як могли. Методи вигадували найдив- ніші. Ось красномовний приклад. 5 червня уряд витратив чимало часу на розгляд такого надактуального питання, як дозвіл на «пропуск з Австрії 40° горілки». Мета — обмін її на українське зерно. Ні в який інший спосіб викачати зерно було неможливо. Міністр продовольства під час обговорення спеціально так і сказав: «...продаж горілки є одним із способів спонукати селян до відчуження наявних на селі запасів хліба». Заразом повідомив: він, міністр, готовий дозволити продаж з цією метою 1 мільйона пляшок горілки, але не одноразово, а виключно «в міру необхідності»у а також не у вигляді«премії», а шляхом видачі відповідних квитанцій на право придбання відповідної кількості пляшок «оковитої». Обговоривши проблему, уряд категорично висловився як проти імпорту австрійської, так і проти продажу вітчизняної горілки, запропонувавши натомість обмінювати хліб на товари, накопичені на складах Земського та Міського союзів «безпосередньо» та в порозумінні «з бароном Муммом та генералом Ґренером» (28 червня).
Міркування автора
Читаючи відповідні папери, ясно бачиш: український уряд доволі професійно використовував зернове надбання для досягнення власних політичних цілей. Наприклад, 25 червня міністр закордонних справ на засіданні РМ відкрито пов’язав відправку «мелітопольського» хліба до Австро-Угорщини з необхідністю ратифікації Віднем Берестейських угод. Заразом ухвалили запевнити «австро-угорський уряд у дружньому ставленні Української Держави до Австро-Угорщини». Використане в оригіналі документа російське побажання зробити це — «кстати» — на українську перекласти точно неможливо. Ну а у відповідь на офіційні нарікання Ейхгорна на те, що, мовляв, продовольство постачається, а сільськогосподарські роботи проводяться не так швидко, як йому здавалося, уряд наприкінці липня зухвало відповів (цитуємо): звернення Ейхгорна «викликано, можливо, недостатньою його обізнаністю головного командування в тому, що відповідні законопроекти вже розглядалися Радою Міністрів в засіданні 21 червня і були нею, за принциповою згодою, передані для детальної розробки в комісію, в теперішньому часі надані останньою для остаточного схвалення Радою», тому РМ «просить голову Ради про все вищенаведене поінформувати фельдмаршала Ейхгорна». Крапка. Сьогодні лише можна сказати простіше, менш дипломатично: хліба в обмін на «красиві очі» не буде. Німці це зрозуміли дуже швидко і тому негайно вступили в перемовини з урядом УД «з приводу умов угоди на постачання їм хліба, цукру та спирту». Угоди досягли аж 6 вересня. Того дня міністр Ржепецький поінформував колег — угоди досягнуто, окрім питання про ціну на цукор, яка не може бути нижче ціни, встановленої в самій Україні.
Спільні проекти
Окрім суто продовольчої проблеми, взаємодія установ УД з командуванням окупаційних сил відбувалася, як мінімум, на таких напрямках:
— щодо приєднання Кримського півострова до УД. 7 травня уряд звернув «особливу увагу» німців на «необхідність приєднання Криму до України». Відповіді офіційної дочекалися лише 25 червня, але зміст її невідомий: постанова РМ з цього питання була записана до «особливого таємного журналу»,
«вироблення спільних заходів по боротьбі із спекуляцією» (28 червня, 2 серпня),
створення «спеціальної комісії в справах німецьких колоністів в Україні з метою повернення підданим Центральних держав секвестрованого в них під нас війни майна на засадах взаємності» (підкреслено нами. — Д. Я.) (28 червня),
про реєстрацію громадян країн Згоди в Одесі (3 липня),
про обмінний курс німецьких марок та австрійських крон на українські гроші (29 липня),
щодо призову до лав австрійського війська галичан та буковинців, тобто підданих Австро-Угорщини українського походження, які перебували на території УД (7 серпня, 4 вересня),
про арешт німецькою владою громадян УД, зокрема ректора Університету Св. Володимира професора Є. Спекторського (7 серпня),
про можливість та необхідність створення змішаної україно-німецької комісії для врегулювання відносин між власниками та орендаторами земельних ділянок (21 серпня),
щодо укладання міждержавної валютної угоди (схвалено РМ УД 6 вересня),
щодо укладання аналогічної торговельної угоди; рішення тут ухвалили таке: «Визнаючи всю тяготу сучасного становища України через крайню недостачу сировини, невлаштований транспорт, недостатність урожаю та цілої низки інших причин, Рада Міністрів рахує, все ж таки, необхідним прийняти на себе моральну відповідальність за підпис договору, умови котрого не можна визнати цілком погожими, в глибокій певності, що підтримання і зміцнення державного порядку на Україні дасть їй змогу відбудувати господарські сили краю і вийти з особливостей, які вона переживає. На підставі
зазначеного Рада уповноважує підлежних міністрів підписати осібні договори, а міністра торгу і промисловості С. М. Гутника підписати загальний торговий договір» (9 вересня),
про призов до австро-угорського війська військовополонених підданих Габсбургів, які знаходилися на території УД (23 вересня),
про долю Чорноморського флоту (23 вересня),
про постачання за ініціативою гетьмана харчів військовослужбовцям німецької армії (13 листопада),
про створення при Міністерстві фінансів спеціального розрахункового бюро «для ліквідації розрахунків з Німеччиною та Австрією» (22 листопада).
Формування владних інститутів
Ще один системоутворюючий напрямок діяльності — створення владних інститутів, необхідних для повноцінного функціонування як голови держави, так і державного механізму в цілому. Звертають на себе увагу дві обставини. Перша — існування цих інститутів не було передбачене Основним законом країни. Друга — запровадження цих інститутів свідчить про здатність гетьманського політичного режиму до змін, покликаних обставинами часу та місця, політичну гнучкість, відсутність ідеологічних стереотипів, одним словом — усіх тих вад, які звели до могили УНР.
Формування держустанов
та формалізація управління державою
Одним з перших рішень уряду, 7 травня, визначили об’єм та порядок фінансування голови держави та уряду. На особисте утримання Скоропадського відпустили по 8 тис. рублів щомісячно — це крім видатків на представництво (10 тис. щомісячно) та одноразову допомогу (ЗО тис.) як компенсацію «під час переїзду до нового помешкання, а також в перший період організації гетьманської влади». Голові уряду встановили платню у 24 тис. рублів; ще 24 тис. він мав отримувати на своє особисте представництво та аналогічні видатки своїх міністрів. Усі побутові видатки голови РМ та утримання його канцелярії також мали покриватися державним коштом. Міністри, до речі, отримали також право безкоштовного проїзду по залізничних (в окремих вагонах) та водних шляхах. Це і все.
Надалі в царині державного будівництва уряд переймався виключно питаннями структурування та упорядкування своєї діяльності. Серед інших ухвалили позитивні рішення з таких, наприклад, питань:
про законний кворум на засіданнях (25 травня) за наявності «2/3 міністрів або їх законних заступників» (7 серпня),
про надання Малій Раді Міністрів «права остаточної ухвали законопроектів з правом відповідного міністра опротестувати постанову Малої Ради» (3 червня),
про затвердження Статуту Державної канцелярії (14 червня),
про відпуск 50 тис. карб, на ремонт та умеблювання Державного сенату (28 червня),
про ліквідацію національних міністерств, створених свого часу УЦР (8 липня),
про купівлю будинку по вул. Московській, 8, та друкарні «Прогрес» для Державної канцелярії відповідно за 925 тис. та 500 тис. карбованців (15 липня),
про призначення 3-х денних та 2-х вечірніх засідань уряду на тиждень (26 липня),
про ухвалення кандидатур на посаду голови Державного сенату (М. Чубинського) та першоприсутніх відповідних судів (сенатори Гусаковський, Маньковський, Носенко) (29 липня),
про статут та штати Міністерства ісповідань (29— ЗО липня),
про організацію Державної варти та її штати (3 серпня),
про відставку Ю. Соколовського з посади міністра продовольчих справ та призначення замість нього С. Гер- беля (5—6 серпня),
про призначення генерала Рауха428 представником РМ при Вищому австро-угорському командуванні (6 серпня),
про можливість Василенку, обраному головою Державного сенату, виконувати обов’язки міністра освіти не довше ніж 1—1 Уі місяця (9 серпня),
про виконання Василенком обов’язків голови уряду в зв’язку з від’їздом Лизогуба до Берліна (12,16 серпня),
про покладання Колегією Верховних правителів обов’язків голови уряду на А. Ржепецького в зв’язку з хворобою Василенка (6 вересня),
про призначення О. О. Ейхельмана т. в. о. міністра закордонних справ (14 вересня),
про призначення засідань уряду 4 рази на тиждень — по понеділках, вівторках, четвергах та п’ятницях від 8-ї вечора до 1-ї ночі (23 вересня).
Мала Рада Міністрів
Оскільки проблеми у новопосталій державі накопичувалися, мов снігова грудка, відповідним урядовим рішенням створили Малу Раду Міністрів та ухвалили її статут. Мета — полегшити, наскільки можливо, життя «головному» кабінетові шляхом передачі на розгляд «товаришів міністрів або осіб, котрі їх заміняють з правами товаришів міністрів ... тих законодавчих та адміністративних пропозицій окремих міністерству котрі за нескладністю їх не вимагають взаємної згоди відомств у письмовій формі»429. Законом «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, розгляд і затвердження у Раді та про форми і порядок оголошення законів» від 2 червня (головні в ньому, як нам видається, пункти 9—11) встановили, що після обговорення та ухвалення законопроекту на засіданні кабінету, підписання його головою РМ та «профільним» міністром, документ «переводиться власноручним надписом Гетьмана зверху законопроекту таких слів: «Затверджую (імя та прізвище)». Власноручно Гетьман помічає також час і місце затвердження»; «після письмового затвердження Гетьмана слідує посвідчення державного секретаря в такому виразі: «Посвідчив: державний секретар (імя та прізвище)». Усі ці слова написуються державним секретарем»430.
Далі процес розвивався таким чином:
— 14 червня затверджено Статут Державної канцелярії та визначено права й обов’язки державного секретаря Української Держави. До них відносилися: «а) керування розробленням та внесення на розгляд Ради Міністрів проектів основних законів Української Держави, а також таких законопроектів і проектів урядових розпоряджень, котрі по змісту своєму не належать до виключної компетенції окремих міністерств; б) посвідчення своїм підписом усіх законів, які ухвалені Радою Міністрів і затверджені Гетьманом, а також усіх постанов, які оголошуються від імені'Ради Міністрів; в) внесення на розгляд Ради Міністрів законопроектів, розроблених міністерствами, з своїми приміркуван- нями до них; г) представлення Гетьманові на затвердження законопроектів, які ухвалені Радою Міністрів, а також наказів про призначення на посади осіб, що по закону призначаються Гетьманом; д) керівництво ко-
дифікацією законів та виданням зведеного збірника їх; є) розпорядження про оголошення установленим законом порядком законів, наказів Гетьмана та розпоряджень і постанов Ради Міністрів; і ж) загальне порядкування справами Ради Міністрів», того самого дня запроваджено посаду «Головноупов- новаженого по управлінню та ліквідації інституцій і організацій військового часу» та визначено його права й обов’язки (21 червня ця ухвала була підтверджена постановою Ради Міністрів),
1 липня скасовано сегрегаційний закон УНР від 9 січня 1918 р. «Про національно-персональну автономію» та ліквідовано «національні» міністерства,
липня оприлюднено закони про утворення Державного сенату, «яко вищу в судових й адміністраційних справах державну інституцію», і про Судові палати та Апеляційні суди, до складу яких могли призначатися виключно особи «з вищою юридичною освітою, які перебули не менше як 10років, ...а також з числа тих, що мають учений ценз магістра або доктора, лекторів юридичних наук у вищих школах, які виконували лекторські обов'язки протягом того самого часу»; одночасно скасовувалися апеляційні суди, утворені УЦР,
липня визначено тимчасові штати Штабу Гетьмана всієї України,
липня утворено Державне хлібне бюро,
24 липня ухвалено «Закон про порядок призначення осіб на урядову службу»,
1 серпня схвалено «Закон про Бунчукових товаришів при Гетьманові всієї України», який запровадив інститут ад’ютантури при голові держави,
серпня ухвалено Статут Державної варти та закон про нього,
серпня скасовано Головну комісію по справах виборів до Установчих зборів УНР,
ЗО серпня ухвалено «Закон про тимчасову організацію державного контролю»,
З вересня гетьман на підставі закону «од 31 іюля 1918 р. про Верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби або перебування поза межами держави Гетьмана всієї України» призначив на час свого візиту до Німеччини Колегію Верховних правителів,
6 вересня визначено структуру Державної канцелярії,
ЗО листопада запроваджено інститут Головного уповноваженого по справах біженців з колишніх прифронтових районів.
Важливо підкреслити, що гетьман був дуже далекий від ейфористичної оцінки своєї діяльності на ниві державного будівництва. Дивився він на це з притаманною йому тверезістю. Не маючи сумнівів у правоті обраного ним курсу — на «затвердження на Україні сильної влади, закономірності, збудування могутньої, незалежної Української Держави на міцних національно-демократичних основах», він в той самий час вказував на необхідність «прикладання особливих зусиль з боку уряду» щодо радикального покращення як кадрового забезпечення діяльності уряду (в даному разі ключового Міністерства внутрішніх справ), так і роз’яснення народу основних напрямків діяльності кабінету, зокрема в царинах аграрній, продовольчої справи та боротьби із спекуляцією. «З огляду на це все,— писав він у листі до Ф. Лизогуба,— плодотворна, направлена на добробут українського народу діяльність, яка пройнята стремлінням до самостійної, незалежної України, зостається невідомою не тільки масі селянства, але навіть міському населенню. Мало того, на цьому грунті виникає запекла і не зустрічаюча повинного відпору агітація проти нині існуючого уряду»\
Створення судової влади
Початок процесу відновлення правопорядку припадає, правдоподібно, на 13 травня. Того дня режим оголосив про відновлення дії законів, запроваджених Тимчасовим урядом та Центральною Радою, — вочевидь, за умови, «коли вони не відмінені урядом Української Держави». Практична користь від такого кроку була очевидною — уряд УД прагнув у такий спосіб продемонструвати очманілому від нововведень останнього року населенню свій намір відновити хоч якусь тяглість законодавчої традиції з попередніми, так би мовити, урядами. 15 травня запровадили нову форму здійснення правосуддя — «іменем закону Української Держави». 27 травня оголосили «Тимчасовий закон про порядок оголошення законів Української Держави», згідно з яким ««тимчасово, до часу реформи Генерального Суду та утворення при ньому часопису для оголошення законів, останні оголошуються в «Державному вістнику» розпорядженням Державної канцелярії». Наступний крок — створення «на місцях» на підставі відповідного наказу Міністерства шляхів від 31 травня «слідчих комісій для розслідування справ служачих, звільнених за участь у більшовицькому повстанні». Декларована мета — «необхідність поставити справу ближче до життя і тим дати можливість розв'язувати питання якнайшвидче і найсправедливіше». ЗО травня оголосили «Закон про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі», згідно з яким усі службовці цивільних установ мали скласти урочисту присягу такого змісту: «Урочисто обіцяю вірно служити Державі Українській, визнавати її державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти її інтереси й добробут», а у випадку відмови — бути звільненими із займаних посад. Судді цивільного відомства мали прийняти таку обітницю: «Урочисто обіцяю додержувати вірності Державі Українській, твердо виконувати її закони, чинити справедливий суд, як совість мені каже, і завжди поводитись відповідно з гідністю свого стану». ЗО серпня унормували статус «урядових осіб колишніх російських судових інституцій до судових установ Української Держави» та асигнували на їх утримання 600 000 крб. 7 вересня на території Української Держави було скасовано дію російських законів, «які обмежували цивільні права колишніх російських, а нині українських громадян, що походять з Австро-Угорщини, Германії, Турціїта Болгарії»431.
Місцеве самоврядування
Чергове життєво важливе завдання, яке мав розв’язати новий режим, — відновити діяльність органів місцевого самоврядування. Внаслідок буремної діяльності як Центральної Ради та її інституцій, так і різноманітних робітничих, солдатських та селянських рад тут панував тотальний хаос. Розпочали, як годиться, з аудиту. 7 червня голова уряду доповів на його засіданні проект регламенту тимчасових комісій «для обревізування органів місцевого самоврядування». Справа, вочевидь, затягнулася — руки до неї дійшли хіба наприкінці літа. Впродовж трьох днів — 29 і ЗО серпня та 16 вересня — уряд спромігся розглянути й ухвалити рішення щодо змін діючого на той час законодавства про громадське керівництво містами. За тиждень—два перед тим, а саме 17, 20, 21 і 23 серпня, переглянули законодавство по виборах гласних («депутатів», як сказали 6 сьогодні) губернських та повітових земств.
Ще один напрямок діяльності — встановлення ділових, продуктивних взаємин між органами центральної влади та органами місцевого самоврядування — займав важливе серед інших місце в діяльності нової державної адміністрації.
Вже 7 червня Ф. Лизогуб як міністр внутрішніх справ надіслав губерніальним старостам відповідний циркуляр, в якому констатував: «...самоврядування виконують серіозні державні завдання і несуть відповідальні обов'язки по місцевому господарству», а тому, вказував міністр, їх розпуск можливий лише у «виключних випадках» та за неодмінної умови інформування МВС, яке і мало ухвалювати остаточне рішення432.29 червня це розпорядження набуло форми відповідного закону433.
Радикально реорганізували управління столицею. Законом від 1 серпня Київ виокремили зі складу губернії, узаконили входження до складу міста численних на той час околиць («Пуща-Водиця, Верхня та Нижня Солом'янки, Батиєва Горау Протасів Яр, Караваєвські Дачі з землями, Святошино, Демїївка, Саперна Слобідка, Чоколовський, Голосїївський ліс, Вітянські поля, Горенка, Борщагівка, Жуляни, територія від залізничних казарм до шосе і хутори Дехтярі і Грушки, вся територія коло Поста-Волинського і сортировочної станції й Остерського повіту Чернігівської губернії: Труханів Острів, Пе- редмістна Слобідка, Микільська та Кухмістерська й Дарницькі дачі») і поклали оперативне управління новоутвореною територією на Київське столичне отаманство з бюджетом 203 200 карб.434 Аналогічну управлінську схему застосували і щодо окремого в межах Української Держави цивілізаційного утворення — Одеси. 1 серпня тамтешнього «градоначальника» перейменували на «одеського міського отамана»; бюджет міста визначили у розмірі 179 850 карб.435 2 жовтня схему управління столицею змінили: відповідальність за стан справ у столиці поклали на «тимчасову правительственну комісію по порядкуванню справами місцевого управління та господарства міста Києва в складі десяти осіб під головуванням одного з сенаторів із Загального зібрання Державного Сенату, по запрошенню Ради Міністрів, і членів, призначених міністром внутрішніх справ». Ці зміни, ймовірно, були пов’язані з планами уряду щодо переведення виборів до органів міського самоврядування. Це підтверджує виданий того самого дня «Закон про зміну діючого Статуту громадського управління міст», який передбачав проведення відповідних виборів у поточному році. Одночасно закон оголошував припинення «уповноваження гласних міських дум, обраних на підставі постанови б. Тимчасового правительства від 1 травня 1917р.» \ що поклало край діяльності вільно обраних органів місцевого самоврядування на наступні 70 років.
Оцінювати діяльність центральної гетьманської адміністрації на цьому напрямку, як і на всіх інших, треба зважено. В даному конкретному випадку треба взяти до уваги, що УД de facto перетворилася на федеративну державу: «Україна розпалася на 8 губернських старосте, у яких усі питання вирішувалися, виходячи з політичних і особистих амбіцій старост- губернаторів», а «до влади на місцях прийшла аристократія і генералітет (особливу симпатію гетьман мав до генералів і офіцерів-кавалеристів»)436.
Частина IV
Запровадження протекціоністських та
адміністративних заходів регулювання економіки
Подолання руїни, на яку перетворилася економіка Південно-Західного краю Росії/Української Держави, вимагало екстраординарних економічних та позаекономічних заходів.
вони не забарилися.
Вже 3 травня уряд «визнав за необхідне встановлення монополії на цукор, табак, сірники та підвищення залізничних тарифів». Тверезо оцінюючи ситуацію, урядовці були змушені констатувати: «...в широких розмірах розповсюдилось серед населення вживання самогону, причому пияцтво серед народу не зменшилось, на виготовлення самогону народ витрачає масу зерна та хліба, необхідного йому для харчування і для продажу, самогонка справляє руйнівний вплив на здоров'я населення». У зв’язку з цим уряд «визнав за доцільне запровадження казенної винної монополії» та інших заходів, спрямованих на стабілізацію ситуації із продажем хліба для потреб населення держави.
Задля забезпечення виконання умов Берестейської угоди
травня уряд видав наказ про «безумовну» заборону вивозу за межі Української Держави «міді, алюмінію, нікелю, кобальту, кадмію, вісмуту, олова, свинцю, цинку та живого срібла, а також всіляких виробів з зазначених металів і лому їх, без згоди Державної палати торгу». Того ж дня заборонили «безумовно» і вивіз «всяких товарів з Української Держави до Румунії і Бессарабії». На додаток 3 червня видали урядовий наказ про нові експортні правила. Надалі вивіз продуктових та непродуктових товарів дозволявся виключно з письмової санкції профільних міністерств — продовольчих справ, торгу і промисловості, Державного хлібного бюро та Державної палати торгу або їх місцевих органів.
Діяли швидко й рішуче. Ось короткий перелік інших першочергових заходів: 25 травня ухвалили закон про фінансування цукрової промисловості, 18 червня — створили в Києві «комітет по справах гірської та фабрично-заводської промисловості», 22 червня — асигнували 15 000 000 карб, на видачу зарплатні шахтарям, яку заборгувала УНР (по 1 квітня), 29 червня ухвалили законопроект про «порядокреєстрації та затвердження статутів акціонерних компаній», 3 липня ухвалили «розширення» випуску знаків Держскарбниці «понад 500 000 000 карб. ще на 500 000 000 карб.», 31 липня ухвалили надпринципову постанову про запровадження твердих цін на хліб з 1 серпня по 1 грудня 1918 р. з їх подальшим поетапним зниженням до 1 серпня 1919 р. 21 серпня вирішили «розслідувати» походження грошей рад робітничих та солдатських депутатів на рахунках кредитних установ і визначити їх подальшу долю. 18 вересня ухвалили «тимчасово припинити митну війну з Кримом» і розпочати «перемовини з представниками Криму... про умови злиття Криму з Україною», які було доручено «вести безпосередньо міністрам зацікавлених відомств, не передовіряючи свої повноваження іншим особам». 11 жовтня уряд ухвалив «вжити найрішучіших заходів» задля доставки вугілля на заводи, «остаточно» звільнив усіх комісарів на залізницях і «визнав за необхідне заснування особливої наради по перевезеннях».Ще одна причина запровадження жорсткого захисного режиму — катастрофічний стан із забезпеченням продовольством та товарами першої необхідності власного населення. Підкреслюємо: на території, яка впродовж століть не мала поняття ані про карткову систему, ані про запровадження адміністративного розподілу, йшлося саме про це. Головна причина — «професійна» діяльність урядів УНР. З червня міністр продовольчих справ видав наказ про постачання хлібом населення столиці. Задля вирішення цього життєво важливого завдання було «тимчасово» призначено «уповноваженого міністра продовольчих справ для керівництва діяльністю всіх продовольчих органів м. Києва відносно постачання хлібом і розподілу його між населенням». Водночас при ньому створили дорадчу раду з числа представників від міської управи, міської продовольчої управи, Центрального домового комітету, Державного хлібного бюро, Міністерства продовольчих справ, на засідання якої мав запрошуватися німецький комендант столиці1.
Критичний стан економіки визначав логіку урядових дій в економічній сфері — сьогодні це назвали б «ручним управлінням». Уже 20 червня гетьман написав особистого листа керівникові уряду про необхідність запровадження жорстких заходів по боротьбі із спекуляцією. «...Спекулянти провадять свою працю явно і відкрито — констатував голова держави,— як в самому Києві, так і в інших містах України. ... Через те,— вимагав Скоропадський,— прошу Вас виробити в Раді Міністрів в негайній черзі і дати мені на затвердження закони про міри боротьби із спекуляцією, встановивши в них найгостріші кари для нарушителів цих законів». Уряд відреагу- вав оперативно. 24 липня ухвалили карати винних «в продажу предметів насущного харчу або іншої необхідної потреби, або матеріалів, служачих задля їх готування> по цінах, які перевищують граничні,, встановлені в законнім порядкові, а рівно ж і в замахові на такий продаж» ув’язненням від 16 до 24 місяців та штрафом від 100 до 25 тис. карб. Інші порушення встановлених державою порядків каралися також і «позбавленням деяких особливих прав та переваг» та ув’язненням на такий самий термін (або примусовими роботами на той самий термін «і, крім того, грошовою виплатою від тисячі карб. до ста тисяч карб.». Суворій, як на ті часи, карі підлягали і чиновни- ки-хабарники, і ті, хто в інший спосіб зловживав службовим становищем. Закон також визначав, що «присуди по ділах про злочинства, передбачені цим законом, якщо вони не сполучені з позбавленням особливих прав і переваг, вважаються остаточними і не підлягають оскарженню в апеляційному порядкові».
8 липня уряд ухвалив «заборонити всякі умови по купівлі та продажу закордонних грошових знаків на суму більш як одну тисячу (1 000) карб, поза місцями, які зазначені Міністерством фінансів». Санкція за порушення — ув’язнення на термін від 8 до 16 місяців та штраф від 100 до 10 тис. карб. 24 липня Міністерству торгу і промисловості підпорядкували «всі існуючі на території Української Держави установи й урядові особи, які відають справами видобутку, заготовки та розподілу всякого роду палива, крім деревового палива, рівно ж які відають справами державної монополії торгу донецьким паливом». При цьому міністерству, крім іншого, надали право «призначати загальні й приватні реквізиції палива і провадити через підлеглих йому урядових осіб огляд промислових і торговельних підприємств»та «зняття... з документів копій та до витягів з них необхідних відомостей;... а рівно ж вживати всякого роду заходів щодо постачання споживачам палива; установляти порядок та умови розподілу палива між споживачами»; «зміняти, додавати й відміняти видані до цього часу... всякого роду статути, правила, накази, обов'язкові постанови та інше,... а рівно ж до державної монополії торгу донецьким паливом, і видавати нові по цих предметах правила» та призначати відповідні покарання до порушників встановлених державою порядків. Опікуватися цими питаннями мав спеціально призначений Головний уповноважений.
26 липня було запроваджено регулювання цін «на метали й металічні вироби й для забезпечення значніших потреб державних і громадських установ, промислових підприємств та населення держави необхідними їм металами та металічними виробами». 28-го ухвалили Статут Державного бюро для закупки за кордоном та продажу нафти і нафтових виробів, а в останній день липня відновили державну горілчану монополію, 17 серпня запровадили жорсткі правила ввозу до УД російських грошових знаків, спеціально зазначивши, що «впровадження на територію України 5% зобов’язань і білетів (серій) Російської державної скарбниці забороняється»*.
Розбудова фінансових інститутів
За 9 десятків років, що минули від дня трагічної загибелі Української Держави, ані її критики, ані її прихильники не спромоглися бодай кількома словами описати цей життєво важливий для розбудови будь-якої держави дискурс. На жаль, автор даної розвідки змушений продовжити цю сумну, як на нас, традицію, адже кожен має висловлюватись виключно в межах своєї компетенції. На жаль (чи на щастя), розуміння фінансових аспектів життєдіяльності людства не належить до чеснот автора. Тому в даному випадку доводиться обмежитися лише сухими констатаціями та хіба двома висновками, які з цих констатацій випливають.
Висновок перший, який впадає в очі, — рівень фахової компетенції розробників відповідних законів. Висновок другий — високі темпи розбудови системних фінансових установ.
Тепер констатації.
26 липня. Уряд видає закон «Про утворення Головної скарбниці Української Держави» та ухвалює її штат. Головне завдання установи — «приймання, хоронення і видана грошей на потреби загального державного урядування, а також... рахівництво і діловодство по цій справі на підставі відповідних касових і ревізійних правил...».
10 серпня. Окремим законом затверджується Статут Українського державного банку та асигнуються кошти до його основного капіталу у сумі 100 млн карб.
17 серпня. Створюється Український державний банк. Завдання — «полегшення грошового обороту, допомога шляхом короткострочного кредиту державному торгу і промисловості і сільському господарству на Україні, а також забезпека грошової системи». Розмір основного капіталу — 100 млн карб., запасного — 10 млн карб.
23 серпня. Законодавчо затверджується Статут Державного земельного банку, ухвалюється його головне завдання — «купівля земель» та обслуговування боргів колишніх Всеросійського державного дворянського та Селянського поземельного банків. Бюджет установи — 50 млн карб. Перший випуск — на суму 200 млн карб., при 4,5 % річного прибутку.
ЗО серпня. Уряд ухвалює розпочати діяльність Держзем- банку з 1 вересня. Відділи банку повинні були працювати в Житомирі, Кам’янці-Подільському, Катеринославі, Києві, Одесі, Полтаві, Харкові та Чернігові. «Чинність цих відділів» поширили на відповідні губернії, а також, що цікаво, на «Бердянський, Дніпровський та Мелітопольський повіти Мелітопольської округи,... Мозирський, Пінський та Речицький повіти Мінської губернії,... Білгородський, Гайворонський, Корочансь- кий, Новооскольський та Суджанський повіти Курської і Ва- луйський Воронезької губерній,... Путивльський та Рильський повіти Курської і Гомельський Могилівської губерній».
14 вересня. Уряд ухвалює Статут Державного земельного банку із 142 параграфів. Головне його завдання — «утворювати тривалі дрібні господарства» та «допомагати піднесенню продуктивності сільського господарства».
листопада — за місяць до початку націонал-соціалістич- ного повстання — уряд видає закон «Про допомогу особам та установам, чиї процентні папери були вилучені з установ Державного банку, скарбниць або державних ощадних кас Російською радянською владою», згідно з яким, зокрема, установи, що випустили «одвезені або знищені агентами совітської влади первописні процентні папери,... повинні на вимогу їх власників видавати дублікати втрачених первописних паперів»'.
Джерела фінансування урядових програм
Колаптоїдний стан економіки, відсутність власних золотовалютних резервів жорстко детермінували принципи фінансування економічних та соціальних програм. Це — прихована (як у вищенаведеному) та відкрита емісія. Ось приклади.
травня. Рада Міністрів видає закон про додатковий — на 400 млн карб. — випуск знаків Державної скарбниці, ухвалений ще урядом УНР на суму 100 млн карб. Загалом сума емісії склала 500 млн.
20 травня. Уряд ухвалює випустити знаки Державної скарбниці, які «ходять нарівні з державними кредитними білетами і обов’язкові по всіх оплатах і рахунках як державних, так і приватних». Сума — 500 млн карб. Забезпечення — «всі державні прибутки і все майно Української Держави».
27 травня. Уряд постановляє: «задля збільшення кількості платіжних знаків і зміцнення засобів Державної скарбниці, Українська Держава випускає до обороту в міру потреби і в строки, призначені Радою Міністрів, до 20 серій білетів Державної скарбниці під №N0 од 1 до 20 по 25 000 000 карб, (по 50 000 000 гривень) на чотирирічний строк з призначенням щорічного прибутку по цих білетах в 3,6%, або по 1 шагу на день зі 100 гривень».
9 липня: «В поширення законів ЗО березня і 9 травня 1918 р. про випуск знаків Державної скарбниці на суму 500 000 000 карб, надати міністрові право випустити поверх цієї суми ще на пятсот мільйонів карб, знаків Державної скарбниці, на підставі закону 20 травня 1918р.»437.
На що асигнувала гроші Українська Держава?
На Академію наук:
200 000 карб, з коштів Державної скарбниці — «на початкові видатки по організації Української Академії наук в Києві» (26 липня),
869 216 карб. 69 копійок — «на утримання Української Академії наук в Києві до 1 січня 1918 р.: на господарські та організаційні видатки» (12 листопада).
На військові потреби:
500 000 карб. — полоненим, «які повертаються з полону германського та австро-угорського» (29 червня),
500 000 карб. — «на допомогу демобілізованим військово- службовг^ям-великоросам, які евакуюються на батьківщину» (16 липня),
5 000 000 карб. — «для формування нових військових частин спеціального значення» (4 жовтня),
100 000 карб. — «в розпорядження пана Гетьмана всієї України на витрати по організації українського козацтва» (8 жовтня).
На утримання держустанов та органів місцевого самоврядування:
10 000 000 карб. — «на утримання центральних установ міністерств, а також на видатки на неодкпадні потреби, які виникають в зв'язку з будуванням нового ладу на Україні» (11 травня),
10 000 000 карб. — «на видану авансів губерніальним і повітовим старостами (14 травня),
9 000 000 карб. — на утримання Державної варти («по одному мільйону на кожну губернію») (29 червня),
80 000 000 карб. — «для надання короткострокових, не більш як на 5 роківу позичок міським та земським самоврядуванням»,
250 000 карб. — «на улаштування митного догляду на кордоні Української Держави з Великоросією» (29 червня).
На потреби українців, які опинилися за кордоном:
100 000 карб. — «на допомогу громадянам Української Держави, що проживають за кордоном» (14 червня),
35 000 карб. — «авансом на потреби переїзду українців з Великоросїї до Києва» (3 серпня),
100 000 карб. — «на допомогу громадянам Української Держави поза її межами» (16 жовтня).
На потреби культури:
165 500 карб. — «Українському Національному театрові в Троїцькому народному домі... до 1 вересня 1918р.» (14 червня), 22 825 карб. — «на закінчення розкопів Зарубського монастиря біля Трахтемирова та на купівлю пам'ятників старовини для Національного музею» (16 липня),
327 400 карб. — «на допомогу Державному драматичному театрові в біжучому році» (23 серпня),
100 000 карб. — «на негайні потреби по охороні памяток старовини та мистецтва» (29 вересня).
На потреби освіти:
1384 карб. — «на утримання канцелярії губерніального комісара освіти Київщини за травень місяць» (29 червня), 87j7©0 карб. — «на організацію влітку цього року курсів для вчителів єврейських шкіл в Києві, Одесі та Катеринославі» (2 липня),
112 050 карб. — «на організацію трьохмісячних курсів для вчителів польських шкіл в Києві, Винниці та Житомирі» (2 липня),
500 000 карб. — «на закінчення будівлі бібліотеки для університету Св. Володимира в Києві» (26 липня),
2 354 450 карб. — «на утримання в 1918 р. Київського та Кам'янець-Подільського державних українських університетів»(ЗО серпня).
На потреби православної церкви:
1 117 600 карб. — «на утримання членів Всеукраїнського Православного церковного собору та інші видатки цього собору» (7 червня),
120 000 карб. — «на утримання... православного духовенства в окупованих землях Холмщини, Підляшшя та Полісся» (2 липня).
Інші видатки:
100 000 карб. — «на боротьбу з підробленням грошових знаків і для негайних витрат в зв'язку з перетвором грошової системи» (29 червня),
2 557 535 карб. — на громадські роботи, в т.ч. на упорядкування могили Т. Шевченка (5 серпня)438.
Відновлення залізниць.
Чи не перша турбота нової державної адміністрації — відновлення нормального, цивілізованого, «дореволюційного» стану залізниць. Справа більш ніж нагальна — упродовж революційних місяців залізниці, особливо їх рухомий склад, перетворилися на огидні вбиральні. Наведемо лише одне свідчення. Воно належить генералові Альфреду Вільяму Ноксу, британському військовому аташе в Росії в 1911—1918 рр.: «Улюбленим спортом солдат, які примощувалися на дахах класних вагонів, було мочитися у вентилятори, для того, щоби докучати буржуям, які їхали всередині вагонів. Залізничних службовців, які намагалися завадити цьому, вони били»1.
Гетьманський режим прагнув покласти край цим та іншим «розвагам» такого штибу. 13 травня, а навздогін ще і 27-го Міністерство шляхів у відповідному наказі охарактеризувало існуючий стан справ у цій царині, що склався внаслідок річної діяльності УЦР, як «ганебний». Цитуємо:«Для знищення ганебного становища, яке являє собою пасажирський рух, гостро наказую, щоб усі пасажирські потягові вагони негайно були налагоджені, начисто причепурені, як усередині, так і зверху. Щоб кондуктори щиро виконували свої обов’язки, щоб усі урядовці були одягнені в уніформу. Наказую також,— вказував документ,— зробити рішуче розпорядження про доведення до найчистішого стану великих та малих світлиць, уборних, ша- фарень, пасажирських платформ та під’їздів».За день —- 15 травня — розпочався тихий процес українізації: «Південно-Західну» залізницю перейменували на «Правобережну», «Південну» на «Слобідську», «Катерининську» на «Запорізьку».
20 травня уряд фактично запровадив на залізничних шляхах сполучення диктатуру їх міністра. Рада Міністрів «уповноважила» керівника відомства «видавати, одміняти, заміняти та доповнювати всі постанови, які торкаються видання і переведення в життя загального статуту залізниць, нових тарифів, правил і умов перевозу пасажирів, багажу і грузів, побільшення додаткових зборів, установляти тарифні протяги поміж станціями, також одміняти, заміняти і продовжувати строк дійсності тарифів, правил і умов перевозу і тарифних протягів, дійсних на залізних дорогах», причому всім цим вказівкам надавалася «обов'язкова сила закону»1.
Соціальні питання в діяльності Ради Міністрів
Військовополонені та інваліди війни
До цієї теми зверталися принаймні 5 разів. 25 травня міністрові охорони здоров’я видали 2 млн карб, «на видатки по утриманню та лікуванню інвалідів, які повертаються з полону».
25 червня — ухвала з’ясувати кількість військовополонених у німецьких таборах з тим, щоби надіслати їм подарунки. 17 серпня ухвалили «якомога скоріше заслухати законопроект про військовополонених», зокрема з’ясувати їх становище в Австро-Угорщині, Болгарії, Німеччині, Туреччині. 25 листопада вирішували питання про співпрацю з комітетом по наданню допомоги військовополоненим, який очолювала дружина
Скоропадського — Олександра (з дому Дурново). Наступного дня асигнували 25 млн карб. — і це тільки на «евакуацію військовополонених з Австро-Угорщини».
Робітниче питання
Керівники, як би сьогодні сказали, «умовного соціально- економічного блоку» новопосталої держави цілком ясно розуміли, що унормування відносин у цій сфері абсолютно неможливе без припинення пролетарського «бєзпрєдєлу», який запанував у країні після усунення від влади останнього російського імператора. Насамперед, треба було відновити права приватних власників, покласти край втручанню найманих працівників у питання оперативного управління виробництвом, повернути на підприємства професіоналів-виробнични- ків. Цим і зайнялися в першу чергу.
29 червня міністр праці Вагнер розіслав по всіх промислових підприємствах спеціальний обіжник, яким встановлювалися межі компетенції професійних робітничих спілок та власників підприємств. Першими словами міністра були такі: «Руйнуюча війна і наступні ненормальні умови течії життя викликали повну руїну державного господарства, наслідком чого виявилось скорочення виробу цінностей і ступневе огоління держави». Виходячи з цього, пан міністр зажадав повернутися до умов нормального життя, за яких «коло компетенції професійних робітничих організацій і заводських комітетів обмежується захистом професійних інтересів робітників і піклуванням про устрій їх побуту», а «втручання робітників у розпорядчі права адміністрації,... фінансові і технічні заходи заводоуправління і, зокрема, самовільне установлення контролю над виробом, недопустимо». І далі: «всі організації робітників не професійного характеру (тобто так звані ради робітничих депутатів. — Д. Я.) не можуть ніяким робом впливати на життя окремих промислових підприємств». Одночасно
15 " Грушмсмсий. Скоропадський Петлюра" 449 міністр зажадав негайного повернення власникам украденого в них робітничими організаціями майна, запровадив заборону на страйки в держустановах, на транспорті та в установах, які забезпечують життєдіяльність населення, безумовного відновлення дії правил внутрішнього розпорядку на підприємствах, з’ясування стосунків між власниками та найманими робітниками виключно в судовому порядку «в зазначених законом межах».
Наступного дня, ЗО червня, уряд ухвалив створити при Міністерстві праці особливий Комітет праці, який мав обговорювати та залагоджувати конфліктні питання взаємин працедавців і робітників. Треба сказати, що на даному конкретному напрямку державна адміністрація великого клопоту фактично не мала. Хіба 17 липня довелося заслухати доповідь міністра шляхів сполучення про страйк на залізницях, який поставив на порядок денний питання про заборону страйків на підприємствах, які«мають загальнодержавне значення». Рішення ухвалили таке: оскільки страйки в даних конкретних обставинах «являють собою серйозну небезпеку для самого існування держави», то «інтереси держави вимагають від урядової влади найенергійніших заходів проти таких страйків». У зв’язку з цим 19 липня на території УД тимчасово відновили дію «закону Російської держави від 2 грудня 1905 р. про Тимчасові правила про покарання за участь в страйках на підприємствах, які мають громадянське або державне значіння, і рівно в установах державних, і про забезпечення долі тих служачих, які не брали участи в страйках і через те потерпіли від учиненого над ними насильства». 17 серпня уряд надав міністру торгу й промисловості у випадках, «коли це визнано буде необхідним по особливостям вироблення або по прикметах робіт, а рівно задля забезпечення населення предметами першої потреби, або задля задоволення потреб державних чи громадських установ, або підприємств, що мають загальнодержавне значіння, і в інших особливо уважних випадках», продовжувати робочий день на підприємствах більш ніж 8 годин. 26 листопада Положення (статут) про Київську, Одеську та Харківську крайові біржі праці визначило їх головну функцію — «об'єднання, обопільне порозуміння й загальне керування діяльністю місцевих бірж праці, які знаходяться на їх території» та «встановлення обміну лишками попиту й пропозиції праці поміж місцевими біржами праці, а також і організація пересування робітників»'. Нарешті, 23 листопада уряд впритул наблизився до ухвалення законопроекту про Раду із соціального страхування.