29 Квітня. Оцінки сучасників

Дії Скоропадського були надзвичайно вороже зустрінуті всіма без винятку українськими політичними партіями. На­віть прагматична і поміркована УПСФ ухвалила резолюцію про «рішуче» негативне ставлення до гетьманської грамоти, як державної конституції, вважаючи її за «абсолютистичну й антидемократичну». При цьому, в кращих традиціях ук­раїнської політики, есефи, провід яких складався з масонських братів гетьмана, настирливо рекомендували масону Дорошен­кові вступити до новоутвореного уряду на посаду міністра за­кордонних справ³⁸³, а на зустрічі з Ґренером 2 травня передали останньому вироблений і підписаний провідними партійцями Єфремовим та Шульгіним проект нової конституції, публічно наголошуючи при цьому на необхідності введення в дію кон­ституції УНР 29 квітня!³⁸⁴ Сучасний дослідник подає такі деталі цієї вікопомної зустрічі: «Ґренер не підтримав ці вимоги. Він запевнив членів делегації, що німецьке командування не робить замах на самостійність України; навпаки, Україна залишиться самостійною державою, і її новий уряд не думає орієнтуватися ні на Польщу, ні на Москву. Політика його має бути лівою, і дуже бажана була б участь у ньому українських соціалістів». Після цього українці відбули другу нараду, на якій узгодили свої умови входження до складу гетьманського кабінету уряду. Ці умови були передані Ґренеру наступного дня, тобто 3 травня. Підсумовуючи, дослідник справедливо вказав на чи то врод­жену, чи то набуту шизофренію націонал-соціалістів: вони «не хотіли вести переговори безпосередньо з гетьманом, якого самі ж погоджувалися визнати президентом української республіки, а воліли вирішити це питання за допомогою німців, проти втру­чання яких у внутрішні справи України самі ж протестували... Обравши арбітром для переговорів німецьку військову владу», вони «намагалися довести, що тільки вони є представниками всієї української народності, тобто монополізувати право пре­зентувати інтереси всього українського народу»³⁸⁵.

Згадана резолюція зафіксувала черговий фундаменталь­ний розкол всередині національної політичної, в т.ч. масон­ської верхівки. Одна її частина, назвемо їх «державниками» (зокрема, Сергій Маркотун, Микола Василенко, Федір Штейн- гель та інші), виходячи з принципових міркувань, пішла за Скоропадським. Друга її частина, таке собі «болото», продов­жувала принципово коливатися між підтримкою ліберально- авторитарного, державницького курсу на розбудову поки що нелегітимної, але правової Української Держави та підтрим­кою відновлення націонал-соціалістичної, охлократичної, не­легітимної та неправової УНР (йдеться насамперед про Андрія Левицького, Андрія Ніковського, Симона Петлюру, Сергія Шелухіна, які, за відомим сучасним українським дослідником

В. Савченком, «вже мали план створити альтернативну Ве­лику ложу України»)³⁸⁶, Мав місце й третій, чисто соціалістич­ний підхід. Як пригадував сам Скоропадський, за декілька днів після проголошення гетьманства до нього на прийом з’явила­ся представницька делегація збанкрутілих «об'єднаних україн­ських партій», які мало кого представляли в реальності. Ці добродії заявили, що «готові підтримувати» нового керівни­ка держави за умови, по-перше, що він «ясно висловить» своє ставлення до інституту гетьманства, тобто дасть відповідь на запитання, що собою являє персона гетьмана — «президента республіки або щось більше». По-друге, перед Скоропадським висунули вимогу точно визначити термін скликання Сойму як Установчих зборів.

Видатний український історик о. Т. Горникевич, який ре­тельно опрацював документи, що зберігаються в німецьких архівах, встановив, що українські націонал-соціалісти, серед яких були практично відсутні фахівці в будь-якій ділянці дер­жавного управління, виставили гетьманові ще й такі умови входження до його уряду: ухвалення конституції, розробле­ної УЦР, надання більшості місць у новому уряді представни­кам українських націонал-соціалістичних політичних партій, передачу портфелів прем’єра, міністра закордонних справ, землеробства, освіти соціалістам³⁸⁷. Красномовною є й інша

Скоропадський та Сахно-Устимович біля резиденції гетьмана в Києві

обставина: за декілька днів до згаданого візиту чи то та сама, чи то інша «представницька делегація» відвідала німецького головнокомандувача в Україні. Мета зустрічі — обговорен­ня можливості й умов входження їх представників до уря­ду Лизогуба. Вимоги було викладено у формі меморіалу, до якого нібито «долучений був проект державної конституції». Відповідь гетьмана була лаконічною: він заявив, що цілком стоїть на платформі своєї Грамоти, «в якій все оголошено», і що він ніколи добровільно від неї не відійде. «Для кожного було ясно,— пояснив він свою позицію,— що це були б за Установчі збори, в такий короткий термін обрані, і наскільки, при того­часних умовах, це зібрання відбивало б справжні думки народо­населення. Разом з тим,— наголосив Скоропадський,— одна назва Установчих зборів, так чи інакше, імпонувала би масам і надала б рішенням цієї скороспілої установи вигляду закон­ності, освяченого в очах профанів буцімто свідомою волею на­роду». «Погодитися на роль президента,— сказав також новий керівник держави,— я вважаю згубним для всієї країни, краще було не починати всієї справи. Країна,— вів далі гетьман,— може бути врятована тільки диктаторською владою, тільки волею однієї особи можна повернути у нас порядок, вирішити аграрне питання і провести ті демократичні реформи, які так необхідні країні»*.

Мудрий А. Марголін, коментуючи таке ставлення до но­вого режиму, писав: «Позиція бойкоту, що її зайняли всі ук­раїнські політичні партії по відношенню до доконаного факту, уявлялась мені помилковою. Пряма відмова лівих українських партій від участі в уряді та хитання середніх груп (соціал- федералістів) призвели до того, що і Скоропадський, і німецьке верховне командування почали шукати опертя серед російських політичних партій»².

Герман фон Ейхгорн

2 травня

Перші ознаки життя но­вого державного утворення слід, правдоподібно, відне­сти до 2 травня. Того дня Скоропадський формально поінформував вищих пред­ставників австро-німецьких спільників — генерал-фельд­маршала Ейхгорна, посла Німеччини барона фон Мум- ма та його австро-угорського колегу фон Принцич-Хервал- та про створення свого уряду, який приступив до виконан­ня своїх обов’язків. У період з 2 по 10 травня голова держави сформував склад свого першого кабінету:

Отаман Ради Міністрів, міністр внутрішніх справ, т. в. об. міністра пошт і телеграфів

Міністр фінансів

Міністр торгу і промисловості

Міністр продовольчих справ

Міністр праці

Міністр народної освіти, т. в. об. міністра закордон­них справ

Міністр народного здоров’я

Міністр шляхів сполучення

Міністр судових справ

Міністр земельних справ

Державний контролер

Т. в. об. міністра військових справ і фльоти, начальник Генерального штабу

Державний секретар

товариш міністра внутрішніх справ

товариш міністра внутрішніх справ

Лизогуб Ф. А. Ржепецький А. К.

Гутник С. М. Соколовський Ю. Ю. Вагнер Ю. М.

Василенко М. П. Любинський В. Ю. Бутенко Б. А. Чубинський М. П. Колокольцев В. І. Афанасьев Г. О.

Сливинський О. В. Гижицький М.

Вишневський О. А.

Воронович М. М

.Гаврилов М. О.

Палтов О. О.

Завадський С. В.

товариш міністра продовольчих справ

товариш міністра закордон­них справ, т. в. об. помічника державного секретаря

в. об. товариша міністра

судових справ,

член Генерального суду

Хто такі міністри Української Держави?

Ви будете здивовані, але факт залишається фактом: за 90 років, що минули від трагічної загибелі Української Дер­жави, ані її сучасники, ані її дослідники будь-якого кольору політичної забарвленості не спромоглися ані з’ясувати біогра­фічні відомості керівників цієї держави, ані проаналізувати їх політичні погляди, ані професійні здібності, ані, тим біль­ше, якісний склад гетьманських адміністрацій, ані порівняти керівників новопосталої держави з їх «колегами» доби УНР. Вражає й інший факт: на сьогодні доступні джерела подають нам відомості хіба про половину провідних діячів гетьман­ської держави.

Отож першим керівником гетьманського уряду — впро­довж одного дня! — був Микола Сахно-Устимович (1863— 1918). Походив із сім’ї полтавських землевласників. Був чле­ном «Української громади» (пізніше — «Української народної громади»). Перший виконувач обов’язків Отамана (голови) Ради Міністрів, відбував цю повинність упродовж одного дня — ЗО квітня. Разом з гетьманом підписав «Закони про тим­часовий державний устрій України». Від посади відмовився внаслідок небажання соціалістів-федералістів взяти участь у формуванні уряду. Забитий прихильниками Директорії УНР

.

Микола Устимович (зліва) — командувач власного конвою гетьмана та Іван Полтавець — генеральний писар гетьмана

Зі споминів П. Скоропадського: «Этот Николай Николае­вич был прекрасным типом старого украинца, действительно не за страх, а за совесть любил Украину. Я с ним тогда только что познакомился. Это честный и благородный человек, в чем я имел возможность не раз убедиться. Теперь здесь разнеслась весть, что его расстреляли украинцы за то, что он был за меня и дрался в Дарнице в декабрьские дни. Пока я не хочу это­му верить. Да ляжет тягчайшим позором это преступление и убийство на тех лиц, которые руководили этим злодеянием]» Наступником Устимовича став Федір Андрійович Лизо­губ. Громадський та політичний діяч і меценат. Народився 1851 р. в Седневі Чернігівської губернії. Походив із старовин­ного козацького роду. В 1888—1897 рр. — гласний Городнян- ської повітової та Чернігівської губернської Земських управ. В 1915—1917 рр. — член ради для заведення земського само­врядування при наміснику Кавказу. В 1917 р. — очолював відділ іноземних підданих МЗС Росії. Член партії «октяб­ристів». У травні—листопаді 1918 р. — голова Ради Міністрів УД, одночасно від 3 травня до 8 липня — міністр внутрішніх справ. Склав повноваження після опублікування 14 листопада «Грамоти Гетьмана всієї України до всіх українських грома­дян і козаків України» і проголошення федеративного союзу Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією. Помер 1928 р. у Белграді (Югославія). Правдоподібно масон.

Гетьман Павло Скоропадський з прем’єр-міністром Ф.Лизогубом та офіцерами.

Ржепецький Антон Карлович (1868—1833). Нащадок дав­нього шляхетського польського роду. Прапорщик запасу. До лютого 1917 р. — голова Київського міського кредитного то­вариства, гласний Київської міської думи (з 1902 р.), дирек- тор-розпорядник Південно-Російського Товариства сприян­ня землеробству та сільській промисловості, товариш голови Південно-Західного відділення Російської експортної палати³⁸⁸. Член конституційно-демократичної партії. В 1914—1917 рр. керував діяльністю «Тетянинського Комітету». Під час УД — один з архітекторів української грошової системи. Відстою­вав права України на Крим, противник українізації державної адміністрації, прихильник федерації України з Росією. Емігру­вав до Італії, жив у Римі. Помер у Ніцці³⁸⁹. Масон.

Зі споминів Павла Скоропадського: «Антон Карлович Рже- пецкий с первого дня моего гетманства до последнего занимал должность министра финансов. Прежде был членом Думы, председателем земледельческого синдиката и 5 лет просидел в банках. Я думаю, он польского происхождения, по крайней мере, его фамилия на это указывает, да и тип у него польский, но он православный и по своим убеждениям мало подходит к полякам. Человек он неглупый, но односторонний. Он всю свою жизнь провел в банках и, очевидно, имел дело только с людьми бур- жуазного склада ума, поэтому у него так выходило, что кроме так называемых буржуев никого нет. Все остальное для него не существовало. В политическом отношении он был слишком правый, например, в вопросе аграрной реформы он был неумо­лим, никаких реформ не нужно, земля естественно перейдет мелким хлеборобам. Политического значения этой реформы он не признавал. Помню, раз как-то в совете министров, когда были затронуты интересы помещиков при проведении какого- то закона, он встал и хотел проситься в отставку. Он земель­ного вопроса просто не выносил. Он представлял, так сказать, правое крыло совета министров. Его наши доморощенные и приезжие из России финансисты (а таких было немало) очень критиковали за его финансовую политику. Я думаю, в общем, при всех неотъемлемых качествах Ржепецкого, они были пра­вы. Он был слишком большим провинциалом; чувствовалось, что здесь требовался человек совсем другого размаха. Антон Карлович был бы прекрасным директором даже крупного про­винциального банка, но не далее. Прекрасный хозяин. Я верил, да и теперь убежден, что он упорядочил финансы. Был очень бережлив. С немцами и австрийцами, на нас наседавшими, он спорил и не сдавался, а когда уж приходилось что-нибудь ус­тупить, так как те становились агрессивными и грозили ему какими-нибудь новыми бедами, нужно было видеть, насколько каждая такая уступка была ему неприятна. Когда посол Мумм или граф Форгач приходили ко мне с какими-нибудь подобными требованиями, я всегда был очень рад призвать Ржепецкого и поговорить с ним, так как знал, что найду в нем энергичного союзника. Но и у него была слабость — это областной Союз землевладельцев и Протофис. Он их всегда защищал, и думаю, что большого сопротивления эти союзы у министра финансов не находили. Как я уже говорил, он был у меня и умел убеждать, особенно своей настойчивостью, других, благодаря этому в со­вете министров пользовался значением. Хотя он и обижался, когда его подозревали в искреннем желании создать Украину, я убежден, что, взявшись за дело, он работал честно»³⁹⁰.

Гутник Сергій Михайлович (роки народження та смерті невідомі). Уродженець м. Одеси, за національністю — єврей. Православний. Освіта — вища юридична. Член консти­туційно-демократичної партії. В 1910—1912 рр. — управляю­чий Одеського відділення Сибірського торговельного банку, а в 1915—1917 рр. — юрисконсульт Одеського біржового коміте­ту. Учасник з'їзду Конституційно-демократичної партії в Києві 8—11 травня, який підтримав курс на створення самостійної України та право членів партії обіймати посади міністрів. Один з ініціаторів «З'їзду представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства» («Протофіс»), на якому 15—16 травня проголосив необхідність відходу від політики соціалістичних експериментів у промисловості. «Не треба ля­катися слова «буржуазія»,— заявив він, — тільки вона в силі повести край до відродження... Щоб перейти від теперішньої анархії й грабежів до нових умов, треба виконати велику дер­жавну роботу. У тій цілі треба змобілізувати всі творчі сили, треба дати нормальні умови для розвитку приватної ініціати­ви». Він пообіцяв делегатам знайти для промисловості кредит на комерційних основах, але заявив їм, що золото «потече не до ваших кишень, а спліднить життя всього українського на­роду». 20 серпня отримав особливі права щодо регулювання зов­нішнього товарообміну. 10 вересня від імені УД підписав еко­номічну угоду з Німеччиною та Австро-Угорщиною на 1918— 1919 рр. Один з авторів т.зв. «записки дев'яти» від 17 жовтня. Даних про приналежність до масонського ордену не виявлено, але все близьке оточення Гутника в Одесі належало до спільно­ти «вільних мулярів». Подальша його доля невідома. За даними «Енциклопедії українознавства», помер на еміграції³⁹¹.

Зі споминів Павла Скоропадського: «Скажу одно: он блес­тящеумен, но очень мало сделал для Украины»³⁹².

Соколовський Ю. Ю. Відомостей виявити не вдалося. За В. Савченком, він був членом конституційно-демократичної партії, завідував агрономічним відділом Полтавського зем­ства³⁹³. Можна припустити, що до складу уряду він потрапив за умовною квотою УДХП.

Вагнер Юлій Миколайович (1865 — ?). Син видатного російського зоолога та письменника професора Миколи Пет­ровича Вагнера. Випускник фізико-математичного факульте­ту Петербурзького університету. Працював на Соловецькій, Севастопольській та Неаполітанській зоологічних станціях. Доктор зоології, професор Київського політехнічного інсти­туту (1898—-1917). Наукові праці з анатомії безхребетних, морфології, систематики АрЬапірІега. В 1917 р. — голова секції праці Київського торгово-промислового комітету (об’єднував промислові підприємства Київської, Чернігівської, Волинсь­кої, Полтавської та Подільської губерній, голова — масон М. Терещенко), член народно-соціалістичної партії. Помер на еміграції³⁹⁴.

Василенко Микола Прокопович (2 лютого 1866 — 3 жовтня 1935), історик та юрист, громадський і політичний діяч. Наро­дився в с. Есмань Глухівського повіту Чернігівської губернії. Закінчив гімназії в Глухові та Полтаві, вступив на історико- філологічний факультет Дерптського університету. 1890 р. за­хистив кандидатську дисертацію «Критичний огляд літератури з історії земських соборів». В 1903—1905 рр. — співробітник Київського статистичного комітету. Член (з 1919 р. — голо­ва) Історичного товариства ім. Нестора Літописця, київської «Старої громади», інших громадських і культурних товариств. У 1905—1907 рр. — редактор часопису «Киевские отклики». За публікацію статей «антидержавного» змісту засуджений до року тюремного ув’язнення, яке відбув у петербурзьких «Крестах». Екстерном склав іспити за програмою юридичного факультету у Новоросійському університеті. 1909 р. обраний приват-доцентом Університету Св. Володимира. З 1910 р. — магістр права. Через політичні погляди був позбавлений пра­ва викладати, працював товаришем присяжного повіреного Одеської судової палати. Член Товариства українських посту­повців, конституційно-демократичної партії. В 1917 р. — за­ступник міністра освіти, ку­ратор Київської шкільної ок­руги. Після Жовтневого пере­вороту повернувся до Києва, викладав у вишах, у січні 1918 р. обраний членом ко­легії Генерального суду УНР. З травня призначений вико­нувачем обов’язків голови Ради Міністрів УД. З трав­ня 1918 р. — член головного комітету (за іншими дани­ми — голова) партії кадетів в Україні. З 8 липня — голова Василенко Микола Прокопович Державного сенату. Голова

комісії по розробці зако­нопроекту по виборах до Сойму УД. В 1919 р. — президент Київського університету, голова Історичного товариства ім. Нестора Літописця. Засновник Національної Академії наук, Національної бібліотеки, Археографічної комісії, українських університетів у Києві та Камянці-Подільському, системи се­редньої шкільної освіти. Після повалення Української Держа­ви працював у київських вишах. Член Української Академії наук (1920), обраний президентом УАН, але не був затверд­жений урядом. Голова Товариства правознавців УСРР. 1924 р. засуджений до 10 років позбавлення волі у справі «Київського обласного центру дій». Похований на Лукянівському цвинтарі Києва. Автор понад 500 наукових праць. Масон¹.

Любинський Всеволод Ю. (1840 — 1920). Народився на Київщині. За фахом — фармаколог.

Зі споминів Д. Дорошенка: «Міністерство народного здо­ров’я і опікування мало перед собою дуже складне і важке зав­

дання: поліпшити санітарне становище краю, що був кілька років почасти тереном війни, або ж найближчим запіллям мільйонових армій, був весь захоплений виром громадянської війни; в краю розвинулись пошесні хвороби, загрожувала зі схо­ду холера, а тим часом медичний і санітарний апарат був у значній мірі зруйнований і почувався величезний брак медика­ментів і санітарних засобів. Енергія міністра В. Ю. Любин- ського і його найближчих помічників — доктора Є. І. Яковенка і доктора Б. П. Матюшенка — була направлена в першій мірі на боротьбу з пошестю, на підтримку й оновлення існуючих уже в краю великих лікарських інституцій, на використання величезного майна особистого персоналу медико-санітарних організацій військового часу, таких як Червоний Хрест, Зем­ський і Міський союзи та інших»³⁹⁵.

Бутенко Борис Аполлонович (рік народження невідо­мий —■ 1926). За фахом інженер. У 1917 р. — керуючий спра­вами Подільської залізниці. За особистою ініціативою створив комісію з вироблення української технічної термінології для залізниць. З 1919 р. —- на еміграції.

Чубинський Михайло Павлович (7 листопада 1871, по­близу Боришполя Переяславського повіту Полтавської гу­бернії (тепер Бориспіль Київської обл.) —■ 1943, Югославія). Син відомого українського правознавця, етнографа, пое­та і громадського діяча П. П. Чубинського. У 1893 р. закін­чив юридичний факультет Київського університету і 1897 р. склав магістерські іспити й отримав звання приват-доцента. З 1898 р. вчився в університетах Відня, Грана, Берліна, Галле, Лейпцига, Брюсселя, Лондона. В 1900 р. захистив у Москов­ському університеті магістерську дисертацію за монографією «Мотив злочинної діяльності та його значення у криміналь­ному праві». В 1901— 1902 рр. працював у Німеччині, Франції та Швейцарії. З 1902 р. — професор кафедри кримінального права у Харківському університеті, а з 1905 р. (після захисту докторської дисертації за монографією «Нариси криміналь­ної політики») — ординарний професор. З 1905 р. — член партії народної свободи, голова Харківського бюро партії. З 1907 р. — прогресист. Співробітничав у журналі «Украинская жизнь» (редактор — С. Петлюра). В травні 1906 р. обраний директором і ординарним професором Демидовського юри­дичного ліцею (м. Ярославль). У 1909 р. — завідувач кафед­ри кримінального права і процесу в Олександрівському ліцеї (Петербург). Одночасно — професор Вищих жіночих курсів, викладав у Петербурзькому університеті та Олександрійській військовій юридичній академії (1910—1911). З 1912 р. — стат­ський радник, з 1915 р. — дійсний статський радник. 1913 р. опублікував статтю «Українська національна ідея та її пра­вові постулати», що була однією з перших спроб юридичного обґрунтування права України на національну самобутність.

У 1916 р., зберігаючи кафедру в ліцеї і спецкурс у Петер­бурзькому університеті, посів кафедру кримінального права Юр’ївського (тепер Тартуський) університету. В 1917 р. — зно­ву у лавах партії народної свободи, сенатор і позаштатний ординарний професор Петроградського університету. Член юридичних товариств у Харкові, Києві та Ярославлі.

Після падіння Тимчасового уряду Росії виїхав в Україну. З 8 травня по 24 серпня — міністр судових справ, з 15 липня — міністр юстиції, водночас (травень—липець 1918) — в. о. заст. голови Ради Міністрів. Брав безпосередню участь у підготовці законопроекту про заснування Української Академії наук, за­кону про громадянство, ініціював створення при міністерстві комісії з питань української юридичної термінології. Від липня 1918 р. — сенатор, голова Карного генерального суду Держав­ного сенату.

Після повалення режиму Скоропадського виїхав на Дон до Денікіна, де зайняв посаду обер-прокурора. Емігрував до Ко­ролівства сербів, хорватів та словенців. У 1920 р. — професор кафедри в Белградському університеті. Займався активною політичною діяльністю: засновник позапартійного об’єднан­ня (з 1922 р. — Белградський відділ Російського національного комітету); брав участь у роботі белградської організації партії народної свободи; співробітничав з багатьма засобами масо­вої інформації. З 1922 р. — ординарний професор на кафедрі кримінального права університету м. Суботіца. Підготував науково-практичний коментар до югославського криміналь­ного кодексу 1929 р. і югославського статуту кримінального судочинства 1929 р.

Основні праці: «Зворотна дія кримінального закону» (1896), «Сучасна боротьба поглядів за і проти суду присяж­них та реформаторські спроби в цій сфері» (1897), «Загальна характеристика нових учень у кримінальному праві» (1898), «Про значення в кримінальному праві мотиву злочинної діяльності та його зв’язок з новими течіями у цій науці» (1901), «Наука кримінального права та її складові елементи» (1902), «Суд присяжних і нова практика Сенату» (1904), «До питання про економічні фактори злочинності», «Нариси криміналь­ної політики» (обидві — 1905), «Курс кримінальної політики» (1909), «Ювілей судових установ та його відображення в літе­ратурі» (1915), «Закон і дійсність у Радянській Росії» (1925). Помер у 1943 році в Югославії³⁹⁶. Масон.

Згадується у віршах Ігоря Сєвєряніна: «Рождество на Ядра- не». 1931. Дубровник. Адриатика. Стр. 10. «Вот северянин тут и радуйся...», 1932, 29 января. Рукопись: «Настройка лиры», стр. 103 об.³⁹⁷

3 листа гетьмана Скоропадського: «Вельмишановний Ми­хайло Павлович!...Не дивлячись на всі труднощі, Ви, працюю­чи з великою самопожертвою та виключною енергією, досягли за три місяці Вашої праці значних наслідків. Дякуючи своїм широким юридичним знанням та адміністраційному досвідові, Ви розробили, і Рада Міністрів розглянула, а я затвердив цілу низку законопроектів першорядної державної ваги, таких, як установа Українського Сенату, збільшення окладів чинам су­дових інституцій, поновлення судових палат, зміна карної та цивільної підсудності мирових суддів і багато ще інших, які до­помогли тому, що в цей час можна рахувати весь судовий апа­рат на Вкраїні поставленим на непохитний тривалий грунт. Цією Вашою діяльністю Ви записали Ваше імя на почесне місце в історію відновлення Української Держави»³⁹⁸.

Колокольцев Василь Іванович. Народився в 1867 р. в с. Верх­ня Писарівка Вовчанського повіту Харківської губернії в дво­рянській родині. Батько — Іван Дмитрович, дійсний статський радник, колишній вітебський губернатор. У власності родини перебували тисячі десятин землі, будинки в Санкт-Петер­бурзі, Харкові, ґуральня в с. Симонівка. Вчився у Харківській гімназії, Полтавському кадетському корпусі, закінчив Пет- ровсько-Розумовську сільськогосподарську та лісну академію (1891). Голова Вовчанської повітової та Харківської губернської земської управ (1897—1917(?). Завдяки його зусиллям у повіті було побудовано 153 земські школи, 14 сільських бібліотек, 15 лікарських дільниць, 13 фельдшерських пунктів — біль­шість його коштом. За темпами розвитку освіти, культури, статків населення — Вовчанський повіт у 1910—1913 рр. був другим у Російській імперії після Московського. Член конс­титуційно-демократичної партії. В 1917 р. більшовики роз­стріляли його дружину, вчительку за фахом. Першу дружину та дитину врятували місцеві селяни. З 4 травня по 24 жовтня 1918 р. — міністр землеробства в уряді Лизогуба. Після зре­чення від влади гетьмана очолив комісію по виробленню зе­мельного законодавства Особливої наради при Головнокоман­дувачі Збройних сил Півдня Росії (ВСЮР). У лютому 1920 р. емігрує до Греції, згодом до Сербії. В 1923—1925 рр. живе і працює бухгалтером у Берліні. 31924 р. — член ревізійних ко­місій Союзу російських торгово-промислових та фінансових діячів та Земського міського комітетів у Німеччині. У 1925— 1934 рр. — завідувач складу на автозаводі «Рено». Член Това­риства Тургенєвської бібліотеки. В 1933—1934 рр. — голова Вовчанського, згодом — почесний голова Харківського зем­ляцтва в Парижі. У зв’язку з перенесеним інсультом покінчив життя самогубством. Похований на Біянкурському цвинтарі в передмісті Парижа³⁹⁹. Масон.

Афанасьєв Георгій Омелянович (1848 —?). Народився в м. Уфі, в сім’ї полковника. 1865 р. закінчив міську гімназію. В 1869 р. закінчив історико-філологічний факультет Но­воросійського університету. З 1872 р. — приват-доцент на кафедрі всесвітньої історії. В 1877—1878 рр. — редактор політичного відділу газети «Правда» (м. Одеса). 1848 р. захис­тив магістерську дисертацію («Головні моменти міністерської діяльності Тюрго»), у 1892 р. — докторську («Умови хлібної торгівлі у Франції наприкінці ХУІП ст.»). З 1879 р. — член правління та голова Одеського товариства взаємного креди­ту. За поданням С. Ю. Вітте — керуючий Київською конторою Державного банку (1895—1914). Одночасно — член Півден­но-Західного відділення Російськбї експортної палати, член Київського губернського комітету у справах дрібного кредиту, член ревізійної комісії Товариства опікування осіб, звільнених з місць ув’язнення м. Києва, член правління Київського това­риства боротьби з дитячою смертйіспо, дійсний член Товари­ства швидкої медичної допомоги ум. Києві та ін. З 1914і|>. — у відставці. З 1915 р. — голова фінансового відділу Київського військово-промислового комітету.. Член конституційно-Де- мократичної партії, дійсний статський радник. Мешкав у ка­зенній квартирі по вул. Інститутській, 9. Вірогідно, масон.

Твори: «Долі Ірландії» (1887), «Зовнішня політика Наполе- она III» (1885), «Капітал, спекуляція, банкіри» (1893).

Нагороди: орден Св. Володимира (1901).

Г. Афанасьєв: «Наша революція, на жаль, виявила незапе­речно низький рівень моралі суспільства, не кажучи вже про простий люд. Саме ці умови роблять безнадійними заміщення приватного і промислового апарату чиновниками й так зва­ними громадськими організаціями та заздалегідь прирікають на шкідливість соціалістичні методи в економічній сфері... Необхідно зректися соціалістичних та опікунських методів, тому що збереження їх призведе нас до безтоварності, голоду­вання та до завмирання господарського життя, з одного, й до фінансового банкрутства, з іншого боку»¹. Вірогідно, масон.

Сливинський Олександр Володимирович (29 серпня 1886—21 грудня 1953). Випускник Петровського Полтавсько­го кадетського корпусу (1905), Миколаївського інженерного

Сливинський

Олександр Володимирович

училища, підпоручик (1908), поручик (1910). Випускник Миколаївської військової ака­демії (1914; 2 класи по 1-му розряду). По закінченні двох класів прикомандирований до штабу Київського ВО для ви­пробування. Учасник Першої світової війни. Ст. ад’ютант штабу 10-ї кавалерійської дивізії. Штабс-капітан (1914). Зарахований до Генераль­ного штабу (1914). Капітан

. Ст. ад’ютант штабу 3-го кавалерійського кор­пусу (1915—1917). В січні— липні 1917 р. — на штабних посадах на Румунському фронті. В 1918 р. — начальник Генерального штабу Збройних сил УД. Полковник. У листопаді залишив посаду у зв’язку з хворобою. З грудня 1918 р. — у Збройних силах Півдня Росії (в резерві). З травня 1920 р. — на еміграції в Югославії. Працював інже- нером-будівельником, з 1925 р. — в Німеччині, з 1951 р. — в Канаді. Помер у Монреалі.

Нагороди: Св. Станіслава III ст. (1914); Св. Георгія IV ст.

1914. , Золота Георгіївська зброя (1915).

Твори: «Конный бой 10-й кав. дивизии ген. гр. Келлера 8/21 августа 1914 г. у д. Ярославице. Сербия, 1921»⁴⁰⁰.

Гижицький Михайло (роки народження та смерті невідомі). Член Союзу земельних власників, активний діяч «Української громади». 1919 р. входив до якогось «крайнього правого політичного блоку» в Одесі⁴⁰¹.

«Сірим кардиналом» Скоропадського називали Олексан­дра Олександровича Палтова (роки народження та смерті невідомі). Народився й жив у Санкт-Петербурзі. Випускник Імператорського училища правознавства (1899). Камергер Імператора Миколи II. Після викриття його участі у фінансовій афері позбавлений звання камергера. Працював директором канцелярії Міністерства шляхів сполучення. Під час Першої світової війни працював юрисконсультом управління Галиць­ко-Буковинської залізниці. Масон. Брав активну участь в роз­робці закону «Про тимчасовий державний устрій України». З 3 травня —■ товариш міністра закордонних справ. Саме його співробітники вважали фактичним керівником міністерства. 17 серпня у складі делегації УД під час візиту до Німеччини відіграв значну роль в отриманні дозволу на формування на­ціональних армії та флоту. У вересні вдруге відвідав Німеч­чину під час державного візиту гетьмана. Намагався досягну­ти компромісу з опозиційними до УД націонал-соціалістами. 20 листопада подав у відставку. Подальша доля та дата смерті невідомі.

Зі споминів сучасників:

Н. Суровцева: «Дорошенко казалось, будто Палтов помо­гает ему и при этом скромно стоит в стороне. А у меня и у всех министерских сотрудников было как раз противополож­ное мнение: работал Палтов, а Дорошенко очень скромно сто­ял с ним рядом».

Д. Донцов: «Палтов делает все: организовывает прессовые бюро, назначает архиереев, выдумывает новую униформу для армии. Кроме того, постоянно в разговорах с немцами».

Зі споминів П. Скоропадського: «Затем, в тот же день (25 квітня. — Д. Я.) я познакомился с Александром Александ­ровичем Палтовым... Я вызвал его в отдельную комнату, рассказал ему план предстоящих действий и цели, которые я собирался преследовать по установлению гетманства. Ука­зал ему на основные мысли, которые я хотел провести в своем обращении к народу. Он начерно записал, пошел к себе домой и через полтора часа вернулся ко мне с уже совершенно готовой основой моей Грамоты. Оставалось лишь несколько сгладить и заменить некоторые выражения более симпатичными. Меня эта ясность ума и быстрота работы в таком сложном вопро­се поразили. Таких помощников у меня до сих пор не было. Я ему немедленно предложил обдумать вопрос, какую бы должность он мечтал занять в случае удачи переворота. Предполагал на­значить его помощником державного секретаря, он согласился. Я решил его приблизить к себе. Александр Александрович был при мне за все время моего гетманства».

«Впоследствии,— пригадував гетьман,— из-за Палтова мне пришлось испытать много неприятностей. Мне говорили, что у него были какие-то денежные недоразумения при ста­ром правительстве, что он был под судом. Все это, может быть, и было, — я этого не знаю. Я утверждаю лишь одно, что во бремя бытности его при мне (он занимал должность товарища министра иностранных дел, с откомандированием ко мне) — это выдающийся по своему уму человек, по своей широкой всесторонней образованности, что он поразительно работоспособен, уравновешен, всегда на месте и что он был предан делу, которому служил, и тем самым мне. Его прошлые денежные дела мне неизвестны. Думаю, что, обладая таким умом, если бы это был действительно нечистый делец, он сумел бы составить себе большое состояние, а он был беден. Убежден, что за время гетманства ни в чем предосудительном в этом отношении он замечен не был. Когда ко мне приходили всякие завистники с инсинуациями по адресу Палтова, ни один из них не мог указать мне на какой-нибудь порочащий послед­него факт. Что он любил иногда покутить, может быть, но когда он успевал это делать —я не знаю. Обыкновенно до часу ночи он бывал в Совете Министров, заседавшем в гетманском же доме, а в восемь часов утра являлся уже ко мне с готовыми бумагами. Он действительно работал над созданием Украины не за страх, а за совесть. Никакой задней мысли у него не было, брал вопрос всегда широко и смело, не комкал его и не боялся но­вого, если это было целесообразно. У него был широкий размах, чего, к сожалению, у большинства наших министров не было. Я его оценил с первого дня и мнения своего о нем не меняю, хотя знаю, что многие меня в этом, может быть, упрекнут. Я им в ответ на это скажу одно: если вы, господа, когда-нибудь буде­те в тех условиях, в которых был я, желая вам добра, советую: берегите умных, образованных, способных к работе людей, у нас их можно перечесть по пальцам. Не придирайтесь к ме­лочам. Не копошитесь в прошлом ваших подчиненных, если в данную минуту они ценны своей работой. За этот совет вы мне скажете спасибо»¹.Завадський Сергій Володиславович (1871—1943). Наро­дився на Поділлі у старовинній польсько-українській родині. До 1917 р. — товариш обер-прокурора Сенату Російської імперії. Від 6 травня 1918 р. — виконувач обов’язків товари­ша міністра судових справ. У липні — державний секретар УД. З 26 липня — сенатор Загального зібрання Генерального суду. 31 серпня — другий (після Петра Дорошенка) Верховний правитель УД. Один з авторів так званої «записки дев’яти». З 1922 р. — на еміграції, працював у російських наукових ус­тановах⁴⁰².

У межах даної розвідки неможливо оминути увагою одну з найбільш впливових позалаштункових фігур того часу. Йдеться про особистого секретаря гетьмана, мартиніста та масона високого градуса посвяти — Сергія Костянтинови­ча Маркотуна. Він народився 1890 р. в Санкт-Петербурзі в родині доктора медицини. З 1912 р. — студент юридично­го факультету Університету Св. Володимира. Присяжний повірений Київської округи. Після лютого 1917 р. — началь­ник залізничної міліції Південно-Західних залізниць. Разом із П. Скоропадським, М. Шумицьким та А. Галіпом заснував масонську ложу «Молода Україна». Один з ініціаторів Грамо­ти гетьмана про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. 31919 р. — на еміграції в Парижі. Засновник та голова Українського національного комітету (1920). З 1922 р. пере­йшов на радянську платформу, уклавши угоду з X. Раков- ським. Засновник Франко-української групи. Вважався аген­том ДПУ Рік смерті невідомий. Голова київської ложі «Нар­цис». Масон 18 ступеня⁴⁰³.

Частина II

Установчі документи Української Держави

Ці документи добре і давно відомі в Україні — 20 років тому до наукового обігу їх у повному обсязі ввів автор цієї роз­відки. Сьогодні, за 20 років, що минули від початку непідцен- зурних досліджень історії українських державних формацій, слід наголосити на ті дві обставини, на які вперто й послідовно не хочуть звертати увагу інші дослідники.

Обставина перша. Поза короткостроковими і цілком ясни­ми цілями та інтересами своїх примусових союзників — нім­ців та австрійців — ті, хто привів Скоропадського до влади, прагнули відновити на більшості території сучасної України цивілізовані форми життя, покласти край потокові селянсько­го бандитизму, який, заохочуваний націонал-соціалістичними «державотворцями» з Української Центральної Ради, вщент зруйнував саме поняття «права» та «закону», за якими ці землі жили й розвивалися впродовж попередніх десяти століть.

Обставина друга. Павло Скоропадський та його «коман­да» прагнули відновити правову, а не соціалістичну, мо­нархічну, консервативну, тоталітарну, демократичну або будь- яку іншу державу — останні є лише політичними формами правової держави. І не більше. Але й не менше.

Обставина третя. Павло Скоропадський та його «коман­да» були і залишаються в історії нашого народу єдиними політичними діячами, які оголосили народові основні «пра­вила гри» в перший день свого перебування при владі.

Обставина четверта. Всі публічні заяви Скоропадського — поза тим, виконав би він їх у кінцевому рахунку чи ні, — гово­рили про одне: владу на себе він перебирає тимчасово. Жоден, підкреслюю, жоден з лідерів будь-якого іншого політичного режиму (окрім Тимчасового уряду Російської держави) навіть натяків на це не робив.

Перші дії нової влади — відновлення законності та право­порядку в країні. Парадоксально, але факт: за дев’ять десят­ків років ніхто не спромігся констатувати ясну, як Божа роса, річ — масон Скоропадський та його «команда», ключові гравці якої також належали до «вільних мулярів» або були близькими до них за своїми поглядами, почали вибудову­вати правову державу на тому, що залишилося у спадок від спочилої в Бозі Російської імперії та від націонал-соціалістич- ного ублюдочного утворення, яке відкидало поняття права як такого. Адже саме такою «державою» була УНР і саме тому вона закінчила своє життя самогубством, потягнувши до мо­гили і своїх громадян. Усіх. Гамузом.

Ці перші документи, видані від імені гетьмана, з усією очевидністю засвідчують його наміри. Йдеться про «Грамоту П. Скоропадського до всього українського народу» та «Зако­ни про тимчасовий державний устрій Української Держави». Доказом тут слугує навіть не сам зміст цих документів — про це трохи нижче, а сам факт їх видання вже в день народження цієї держави. Тимчасову Конституцію Гетьманату було видано 29 квітня — лідери УЦР свій варіант Основного закону ухва­лили напередодні, 28 квітня, в останній день існування УНР. Втім, як відомо, цей документ ніколи не був оголошений і, отже, ніколи не діяв. Підкреслюємо: Павло Скоропадський оголосив свої наміри, оголосив «правила гри» в новій дер­жавній формації та зафіксував їх письмово в перші години після формального проголошення головою держави.

«Грамота до всього українського народу»

За декілька днів до перевороту, а саме — 25 квітня, один з найближчих радників Скоропадського, такий собі пан Гижи- цький представив шефові юриста Олександра Палтова⁴⁰⁴, який і підготував проекти обох засадничих документів нового режи­му — Грамоти та проекту Конституції. Підписуючи Грамоту, Скоропадський і гадки не мав, що за 90 років його, гвардій­ського генерала і романовського рояліста, дослідники звину­ватять не багато і не мало як... у спробі остаточного розриву з Росією. Але не тільки в цьому. Цитуємо:«... відновлення у цій ситуації гетьманства означало врятування консервативни­ми силами української державності, кінець спробам реалізува­ти автономістсько-федералістичну концепцію політичної розбудови України, рішуче та безповоротне відокремлення від Росії».

Не витримує глибшої критики і твердження на кшталт «...акт 29 квітня 1918 р. був органічним відродженням тра­диційної форми української державності — Гетьманату», оскільки «традиційною формою» «української державності», яка ніколи не існувала впродовж якихось там 450 років, була «двоєдина республіка трьох народів» — Велике князівство Литовське/Річ Посполита. Натомість, важко сперечатися і з іншим висновком — про те, що цей документ «був фактично першим державним актом, який залишив поза будь-яким сум­нівом проблему державної незалежності України і утвердив її

м », ц %. *

ташщт ^ *

*утщ'*щ?*** :1⁴⁰⁵

ШШтш $т?г

ш $&а, ■*&**£

Ш'кУ^Щ >< г у_к ^

»іеч/іда

*Л*кІяУйАіГ> і

«?■ .М ууу*. х . жяадичшй «

І'їед^ввйг * Щ ш

^?-⁴'* Гтикі *вЛ.Лриі»рамп»

■«4^4» ^Ж^іі'.ц^ді’іі^іи^ »л*»>л .£В(#

■Т....і.^,..т.д—:і.-...,.±,_І^'і.. я.8?і. 1.^.;;ь^і;.^:,.,:.;-;:-.^,Ь; аьУ. ,,^:;М. ■,.^_І^.^_ІШ%.у^ч, ил_У ^ а

Грамота до всього українського народу, автором тексту якої був О. О. Палтов

повну і остаточну суверенність. Проголошене скликання за­конодавчого Сойму мало лише привести до впорядкування її внутрішнього устрою. Вперше було чітко висунуто принцип соборності українських земель, зафіксований титулом голови новопосталої держави — Гетьман всієї України»'.

Документ оприлюднили буквально в момент переворо­ту. Новоспечений лідер держави справедливо констатував, що «бувше українське правительство не здійснило державно­го будування України, позаяк було зовсім не здатне до цього. Бешкети й анархія продовжуються на Україні, — йшлося в документі, — економічна розруха і безроботиця збільшують­ся і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багаті- шої колись-то України встає грізна мара голоду. При такому становищі, — писав гетьман, — яке загрожує новою катаст­рофою Україні, глибоко сколихнуло всі трудові маси населення, які виступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку державну владу, яка здібна була б забезпечити населен­ню спокій, закон і можливість творчої праці. Як вірний син України я рішив відкликнутись на цей поклик і взяти на себе тимчасово (підкреслено нами. — Д. Я.) всю повноту влади».

Пріоритети нової державної формації її першоочільник вказав такі:

• «відбудування порядку в державі» та введення економіч­ного життя в державі «в нормальне русло»,

• «бешкети й анархія», «економічна розруха і безроботи- ця», «грізна мара голоду» загрожують «новою катаст­рофою Україні»,

• необхідно «негайно збудувати таку державну владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

Для досягнення цих цілей були обрані й інструмент Ого­лосивши себе Гетьманом всієї України, себто верховним керів- ником і «західноукраїнських» земель, тобто підавстрійських Галичини та Буковини, Скоропадський оголосив про пере­бирання на себе всієї повноти влади, про розпуск збанкруті­лих Центральної Ради та її інституцій, насамперед земельних комітетів, про створення нового уряду, про наміри розробити та оприлюднити «закон, установляючий порядок виборів до Ук­раїнського Сойму», про неухильне дотримання «порядку і закон­ності», про «негайне виконання всіх державних розпоряджень» і підтримку «авторитету влади, не спиняючись ні перед якими самими крайніми мірами». Найголовніший посил докумен­та — повернення до цивілізованих форм життя, зруйнованих зусиллями УЦР за якихось 12 місяців. Це — «відбудування права приватної власності — як фундаменту культури і цивілізащі», «відбудова повної свободи по зробленню купчих по куплі-прода- жі землі», «відчуження земель по дійсній їх вартості від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів», відновлення «повної свободи торгу» та «приватного підприємства й ініціативи», а також «тверде забезпечення прав робітничого класу», особливо «правового становища і умов пра­ці залізничників». Оголосив автор документа і про те, що «управ­ління Україною буде провадитися через посередство призначеного мною Кабінету Міністрів і на остаточному об/рунтованні ниж­че долучених до цього законів про тимчасовий державний устрій України», і про якнайскоріше видання закону про вибори до пар­ламенту, і про скасування всіх законів УНР та Російської держа­ви (підкреслено нами. — Д. Я.), і про захист прав робітників та підприємців¹ тощо.

Конституція нового режиму

За свідченням Гольденвейзера³, Палтов підготував та­кож і проект законів про тимчасовий державний устрійУкраїни, які правили за Основний закон впродовж усього терміну існування гетьманського режиму. До слова, сам гетьман оцінював свою законотворчість на конституційно­му ґрунті не дуже високо. Але, сказати правду, свою першу системну помилку, якої він припустився тими днями, він, вочевидь, помітив занадто пізно — на еміграції. Розповів він про неї у таких словах: «В Грамоті моїй я писав, що го­лова ради міністрів призначається мною і мені представляє списки міністрів на моє затвердження і вже весь склад ради міністрів відповідальний переді мною. Складаючи Грамоту, спершу я цього не бажав, і лише в останню хвилину, перед тим як підписати Грамоту і здати її до друку, я погодив­ся на це... Я особисто вважаю нині,— читаємо в його спо­гадах,— що зробив велику помилку... Я переконаний тепер, що робота йшла б тоді значно швидшим темпом, не було б відхилень від наміченої мною політики. Це більш відповідало ідеї диктатора, в якого зосереджується вся влада, а оскільки я відразу потрапив до рук ради міністрів, де партійність відігравала велику роль, та чи інша комбінація числа голосів давала іноді випадковий напрям з основних питань»¹. Про­пустивши можливість встановити жорсткий авторитарний режим, гетьман, зрештою, підписав вирок своєму режимові вже в перші дні його існування.

Конституція нового режиму — оцінки

Пізніші дослідники та мемуаристи, ясна річ, оцінювали творчість Палтова на конституційному ґрунті інакше і по-різ­ному. Серйозних оцінок уникали, говорили, здебільше, про дрібниці. Більшість фахівців та мемуаристів, головним чином націонал-соціалістичної орієнтації, доводили очевидне — не- легітимність нового режиму, забуваючи при цьому вказати на абсолютну нелегітимність та незаконність режиму УНР. Одні, наприклад, вважали, що згадані закони є не чим іншим, як «тимчасовим статутом нового режиму»⁴⁰⁶.

Інші на повному серйозі переконували, що, хоча демокра­тичний режим був замінений на одноосібну диктатуру, «з фор- мально-правного боку назва У.Н.Р. залишилася в законній силі за нового режиму», що гетьманська конституція «формально визнавала установлену Конституцією УНР суверенність ук­раїнського народу». Вказували і на те, що після 29 квітня абсо­лютна більшість законів УНР (крім приватної власності) за­лишилася в силі⁴⁰⁷, а завдяки гетьманові і його новим основним законам ратифікація Берестейської угоди пройшла без будь- яких застережень⁴⁰⁸.

Натомість найактивніший ненависник нового режиму — Микита Шаповал — виразів, як завжди, не добирав. «Росіян, жидів і зрусифікованих малоросіян, якими були наповнені міс­та,— писав він,— казив сам факт української державності, якою б вона не була. І от вони задумали факт знищення ук­раїнської державности при допомозі німецького війська, що було тоді на Україні...». «Нову організацію названо «україн­ська держава»,— читаємо далі,— скасувавши УНР і все законо­давство та організацію Центральної Ради. ... Гетьманщина, виступивши проти Української Республіки, цим зазначила, що вона виступає проти української держави»⁴⁰⁹. Коментувати це мракобісся та невігластво не випадає...

Конституція нового режиму продовження

Оголошені того самого дня, 29 квітня, «Закони» мали діяти виключно тимчасово — «до обрання Сойму і відкриття його діяльності». Головний їх зміст добре відомий. Це — виключне право гетьмана на виконавчу та законодавчу владу в межах усієї УД, а також на закордонну та військову політику, запро­вадження законів у дію виключно з його санкції, оголошення православ’я «первенствуюною» вірою, розподіл населення на два стани — «козаків» та «громадян», недоторканність приват­ної власності, свободу слова, політичної діяльності, утворен­ня двох «вищих інституцій» — Фінансової ради («в справах державного кредиту і фінансової політики») та Генерального суду («вищого охоронителя і захисника закону та Вищий суд України в справах судових та адміністративних»)*.

Отже, «законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з того, до чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування, — з визначення правових основ самого процесу законотворчості»⁴¹⁰.

Попри всі фальшиві, безпідставні та брехливі твердження, мовляв, ці закони «були написані німецьким військовим коман­дуванням і перекладені на українську мову російськими добро­вольцями»*, їх фактичний автор Палтов в основу головного закону УД поклав був «Проект Основного закону Російської імперії 1905 р.»⁴¹¹. Засаднича ідея документа — «втілення ідеї сильної влади заради політичних і соціальних реформ». Попри прагнення Палтова проголосити Українську Державу спад­ковою конституційною монархією на чолі з королем Павлом Скоропадським, той зупинився на титулі «гетьман», підкрес­ливши тим самим свою прихильність до «українського» козаць­кого республіканського устрою, а не абсолютистської монархії романовського зразка. Крім того, Скоропадський вирішив, що питання державного устрою повинен був визначити Сойм (парламент) України. Нарешті гетьман підкреслив, що пере­бирає «усю повноту влади в Україні тимчасово»*. Підтверджує прагнення Скоропадського до розбудови правової демокра­тичної держави за республіканським взірцем і те, що порівня­но з добою Центральної Ради «система центральних органів Української Держави не зазнала істотних змін», а «система місцевої влади поступово наближалася до колишньої російської моделі»⁴¹², тобто до моделі пореформеної, моделі цілком демо­кратичної. Наріжні камені держави були описані так:

—■ «Влада управління належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української Держави»,

• «Гетьман стверджує закони, і без його санкції ніякий закон не може мати сили», '

• «Гетьман призначає Отамана Ради Міністрів» та за його поданням «затверджує і скасовує Кабінет у повно­му його складі»,

• «Гетьман є вищий керівничий всіх зносин Української Держави з закордонними державами» та «Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти»,

• «Гетьман оголошує области на військовому, осадному або виключному положенні».

Конституція також гарантувала громадянам свободу совісті, але запроваджувала православ’я як «первенствуючу віру», розділяла населення на два стани — громадян та коза­ків (різниця між ними ніяк не формалізувалася), гарантувала недоторканність особистості, справедливий незалежний суд, недоторканність власності та інші фундаментальні грома­дянські права.

Суб’єктом законодавчої ініціативи за відсутністю пар­ламенту визначили окремі міністерства, які повинні були передавати законопроекти на розгляд голові держави, а по підписанні їх гетьманом — вони вступали в дію. Окремі роз­діли документа визначали порядок призначення та сферу від­повідальності Фінансової ради — «вищої народної інституції для справ державного кредиту і фінансової політики» та Гене­рального суду — «вищого охоронителя і захисника закону та Вищий суд України в справах судових та адміністративних»'.

Установчі документи Української Держави:

оцінки сучасників

Проаналізувавши докладно Грамоту та «Закони про тимча­совий державний устрій», Н. Єфремова підрахувала: 80 % їх положень були запозичені зі Зводу законів Російської імперії. На підставі експертного висновку Одеського науково-дослід­ного інституту судових експертиз Міністерства юстиції Украї­ни встановлено, що рукописні правки на проекті Основних законів Української Держави, підготовленому Палтовим, нале­жать не одній, а кільком особам, і виконані вони не Скоропад­ським. Під час Гетьманату,— констатувала Н. Єфремова,— було підготовлено три проекти Конституції Української Держави. Два з них визначали Україну як суверенну самостійну державу з неподільною територією. Громадянам надавалися і гаранту­валися широкі та рівні політичні й соціальні права, позбавити яких міг тільки суд. Громадянам Основний закон гарантував захист від свавілля посадових державних осіб. Ці «проекти... були пронизані ідеями парламентаризму та правової держави і хоча вони не зовсім відповідали поглядам Гетьмана, передусім у галузі розподілу влади і компетенції голови держави, головною метою якої було забезпечення стабільної системи управління, міцної влади, а також — загальних прав та свобод людини».

Гетьманська Конституція, — вказує дослідниця, — зазнала значних впливів ідей М. Міхновського, а саме: розподіл України на землі,

скасування приватної власності на сільськогосподарські угіддя,

становий поділ людей, закріплення недоторканності особи, заперечення постійного війська.

Встановлені і «серйозні» проблеми Основного закону — не закріплювались стабільна виконавча влада та майнові права громадян⁴¹³. Але, попри це, підкреслюємо спеціально, ухвалення та обнародування Грамоти та тимчасової конституції демон­струвало принципові наміри нової влади повернути країну до нормального, упорядкованого, мирного та безпечного життя.

«Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерти, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України»

Як показала політична практика перших днів, цих ого­лошень виявилося явно недостатньо. Навздогін, 10 травня, видали підписане всіма членами кабінету повідомлення про державний устрій та політику Української Держави, спрямо­ване проти націонал-соціалістичних критиків нового режиму. Далі —- мовою оригіналу: «При малій свідомості широких мас громадянства подібна злонамірена агітація може мати успіх і визвати заколоти, подавлення котрих необхідне в інтересах забезпечення державного порядку та спокою, — може прохо­дити серед тяжких, а иноді кривавих жертв. Тому,— читаємо далі,— правительство вважає своїм обов'язком звернутися до населення України з поясненням, що всі наведені чутки (про відновлення російського самодержавства та ігнорування за­конних прав селян. — Д. Я.) не що інше, як злобна клевета тих, кому чужі інтереси українського народу і хто задля того, щоби захопити власть, послуговується недостойними спосо­бами політичної боротьби, або наслідок непорозуміння, що походить від недостаточно продуманого і серйозного відно­шення до переживаємих подій». Засаднича ідея, яку провід нового режиму вважав за необхідне довести до відома всіх і кожного, сформульована так: «Гетьман не бажає стати са­модержавним. Гетьманство — це здійснення ідеї незалежної і вільної України в історичній, національно-українській фор­мі. Стоючи на чолі Українського Правительства, Гетьман тим самим відновляє і закріпляє в народній свідомості дум­ку про непорушність народних і козацьких свобод». І далі: «не може бути мови про прямування нового правительства до гніту української національності, її мови, культури і держав­ності. Навпаки, правительство, вистерігаючись насильств і радикальних перемін, буде в той же час рішуче переводити в життя ідею дальшого і всестороннього розвитку української національної культури, забезпечення прав української мови в школі, державних і громадянських установах і закріплення всіх форм української державності» за одночасного захисту прав і свобод «усіх других національностей, що проживають на території України». І нарешті: «Основна задача правитель­ства, що має тимчасовий переходовий характер, лежить у тому, щоби зміцнити на Україні державний порядок і, в умовах повного спокою та правдивої волі, довести держа­ву до хвилі скликання народного представництва, котре виявить правдиву волю, нефальшовану ніякими впливами, відкіля б вони не походили, українського народу в справі бу­дучого державного устрою України»¹.

31 липня до цього закону запровадили принципову новацію.

«Тимчасовий закон

про верховне управління державою»

Маючи за мету захистити розпочату справу від будь-яких «випадковостей» з боку екстремістськи налаштованих націо- нал-соціалістичних кіл, Скоропадський у визначеному ним самим порядку ухвалив «Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерти, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України». Цей акт, на нашу думку, став третім за важливістю — після двох уже цитованих. Скоропадський добре знав, якою країною йому випало керувати. Саме тому і намагався убезпечити розпочату справу. Після вбивства Ейх- горна та в зв’язку з візитом до Німеччини,— читаємо в його «Споминах»,— «мене поліція неодноразово попереджала, що необхідно тепер очікувати, що відбудеться замах на мене. Не бажаючи, щоби з моєю смертю загинула справа, заради якої я стільки пережив, я запропонував Раді Міністрів обговорити тимчасову форму управління Україною на випадок моєї смер­ті, серйозної хвороби або тимчасового від'їзду за межі України аж до обрання нового гетьмана. Справа ця була доручена,— розповідав П. Скоропадський,— сенатору Заводському, він виробив особливий закон, який потім пройшов усі інстанції і був мною затверджений». «Я,— писав гетьман,— урочисто в перших числах серпня влаштував передачу цих конвертів, запросивши Митрополита, Сенат та Раду Міністрів до себе. Попередньо я звернувся до тих, хто зібрався, з промовою, в якій вказав на ідею, котру я хочу цим провести. Стара історія Ук­раїни,— доводив Скоропадський,— вся наповнена усілякими ускладненнями власне через те, що зі смертю гетьмана вла­ди не було, і починалися партійні чвари через вибори нового гетьмана, вибори якого зазвичай доводили до анархії».

«Тимчасовий закон про верховне управління» визначав: «...в разі тяжкої хвороби або смерті Ясновельможного пана

Гетьмана верховне управління аж до одужання або до вступу нового гетьмана, в порядкові, який встановлено буде окремим законом, належить Колегії Верховних правителів держави». Остання мала складатися з трьох осіб: одного — призначеного особисто гетьманом, одного — обраного від Державного сена­ту і одного — обраного від Ради Міністрів. Паралельно гетьман мав особисто визначити Верховного правителя та іншого пра­вителя, який мав заступити першого у випадку його смерті або тяжкої хвороби, або складання повноважень з інших причин. «Тимчасовий закон» докладно розписав і процедуру негайної передачі влади до Верховного правителя і його заступника та процедуру ухвалення рішень Колегією Верховних правителів та взаємини між ними⁴¹⁴. 2 вересня, в день від’їзду до Берліна, гетьман повідомив на засіданні Ради Міністрів, що він при­значає Верховним правителем Лизогуба, і звернувся до уряду та Сенату з проханням «призначити від себе» Верховних пра­вителів — ними були обрані військовий міністр Рогоза (від уряду) та Носенко (від Сенату)².

«Закон про громадянство Української Держави»

Ухвалений закон про громадянство Української Народної Республіки був недосконалим і фактично не був запроваджений у життя. Тому виникла необхідність розробити новий закон, який відповідав би історичним потребам та новим політичним умовам. Заснована для цього комісія, до якої разом із міністром внутрішніх справ Лизогубом, міністром освіти Василенком, міністром юстиції Чубинським, ректором Київського універси­тету Спекторським, професором Б. Кістяковським, генераль­ним суддею Шелухіним і членом ради МЗС Славинським увій-

Візит до Німеччини. Гетьман і Гінденбург

шов також і міністр закордонних справ Дорошенко, виробила проект закону, який був ухвалений Радою Міністрів 2 липня.⁴¹⁵

Ретельно пророблений, системоутворюючий документ видали «на гора» 2 липня. Закон встановлював правну приналежність людини до неї (Української Держа­ви. — Д. Я.), що надає особі права та обов’язки українського громадянина». Мало хто знає, що саме цей документ поклали в основу аналогічного закону, ухваленого Верховною Радою України 8 жовтня 1991 року. Як у тому, так і в другому законі, наприклад, громадянами Української Держави (України) ого­лошувалися всі, хто проживав на відповідній частині території Російської держави (СРСР). Але, на відміну від аналогічного Закону України, Закон Української Держави містив як додаток так зване «ЗаприскЯйяе обіцяння» такого змісту:' та

заприсягаюсь бути завжди вірншіі УіфаїнСЬкШ Дёр&дЫ, як своїй Батьківщині, охороняти інтереси держави і всіма силами своїми допомагати її славі та розцвіту, не жалкуючи для цього

Гетьман Павло Скоропадський з кайзером Німеччини Вільгельмом II.

1918 р.

навіть і свого життя. Обіцяю та заприсягаюсь не визнавати другої Бащьківщини, крім Української Держави, щиро викону­вати всі ц§дв^т$>рщрянина її, корущуся її прфвительству і всім посщ^^іщ^^щщ щ£т$щзавжди маючи на думці, що добро та розцвіт моєї Батьківщини мусять бути для мене вище моїх особистих інтересів»⁴¹⁶.

31 липня уряд ухвалив детально розроблене спеціальне «Положення (Устав) “Про облік населення в містах і міських оселях”» держави. Ця марудна справа покладалася на домо­власників, які повинні були звітувати перед Державною вар­тою⁴¹⁷. Немає потреби наголошувати, що «матеріалізація» цього документа дозволила би не тільки задовольнити допитливість пізніших дослідників щодо чисельності населення УД, але й вирішити не менш нагальні завдання типу складання реєстру виборців (якого станом і на 2010 р. в Україні все ще не існує), списків платників податків, призовників до війська, жінок ре­продуктивного віку тощо.

Виборчий закон

Завершення війни поставило перед Скоропадським гостре питання про легітимацію його режиму. За умов військової оку­пації питання це практично в порядку денному не стояло — легітимним правителем України був той, кого підтримувала німецько-австрійська збройна сила. Отже, 15 жовтня голова уряду доповів колегам про особистий лист голови держави, в якому той «вважає своєчасним приступити до вироблення за­кону про вибори до Державного Сойму». Результат отримали вже 20 листопада. Розглянувши представлений законопроект, уряд визнав скликати Сойм до 15 лютого 1919 р., а сам закон в оста­точній редакції розглянути до 5 грудня. Сам виборчий закон, підготовлений Спеціальною комісією при Міністерстві внут­рішніх справ, став одним з найважливіших, системоутворю­ючих державних документів. Засадничий принцип — загаль­не виборче право. Вибори запланували на 15 лютого 1919 р., у зв’язку з чим було підготовлено проект поділу країни на 251 виборчий округ⁴¹⁸. Процес очолив не хто інший, як Васи­ленко. Сучасний дослідник інформує: «У листопаді—грудні1918 р. М. П. Василенко очолював комісію по розробці проек­ту положення про вибори до Українського Державного Сойму. Комісія провела 16 засідань, на яких точилися гострі дебати щодо майбутнього України. М. П. Василенко обстоював не­обхідність федерування з Росією, але за умови попереднього уконституювання України як самостійної держави.... Зокре­ма, Сойм не одержував прав і повноважень Установчих зборів, кадети відверто боялися, що в такому разі можна «відкрити двері у невідоме майбутнє, штучно підтримувати революцій­ний рух». Тому, на думку М. П. Василенка, треба було спочат­ку ухвалити Конституцію, а за Сеймом залишити функції законодавчого органу. Щоб відсіяти від виборчого процесу ра­дикальну молодь, був установлений досить високий віковий ценз виборців — 25 років, але зберігалась формула загального, прямого, рівного і таємного виборчого права»'.

Висновок автора

Можна стверджувати: формально-правові підвалини фун­кціонування режиму було загалом сформовано впродовж пер­ших 100 днів нової держави. Після цього процес не тільки не пригальмувався, але, навпаки, лише набирав обертів. Саме це і дає нам усі підстави для підтвердження висновку про те, що доба Гетьманату — це таки дійсно «період справжнього розвит- ку української державності»⁴¹⁹.

Частина III

Законотворчість Української Держави

Як це не дивно, українські дослідники до сьогодні не встановили ані кількості ухвалених за часів Української Держави законів, ані, тим більше, не спромоглися їх про­аналізувати. За 90 років, що минули від створення остан­нього Гетьманату на території України, над цим питанням замислилися аж три особи. Перший, Д. Дорошенко, підра­хував: упродовж перших трьох місяців було ухвалено понад 250 законів, у т.ч. про громадянство, вибори до міських і сільських громад, про сенат, низку законів щодо адміністра­тивних проблем тощо⁴²⁰. Сам гетьман у Грамоті від 29 жовтня стверджував, що станом на той день було ухвалено більше 400 законів⁴²¹. За даними сучасної дослідниці О. Кудлай, «Ра­дою Міністрів за сім з половиною місяців роботи було підго­товлено та затверджено 109 законів та статутів. Части­на законів, — вказує вона,— мала постановний характер, тобто вони мали короткострокову дію. В більшості це за­кони, що асигнували кошти до відомств різних міністерств на потреби проведення певних заходів та втілення в життя відповідних урядових рішень. Значна частина цього масиву документів торкалася сфери освіти, культу­ри та мистецтва». При цьому,— пояснює дослідниця,— 17 законів, 14 постанов, 2 статути і 1 інструкція, тобто 34 до­кументи, стосувалися розвитку галузі освіти, науки і культу­ри⁴²². В принципі це все, що відомо до сьогодні.

«Все» — як це часто буває в українському житті — часом не означає, що це так-таки і «все». За нашими підрахунками, зробленими за публікаціями у гетьманському офіціозі «Дер­жавний вістник», за весь час існування Української Держави було ухвалено, як мінімум, 243 закони, звернення, грамоти, рішення про формування урядів та інших органів держав­ної влади та управління і інші системоутворюючі документи. Хронологічно першим з них є «Грамота П. Скоропадського до всього українського народу» від 29 квітня, останнім — «По­станова Ради Міністрів Української Держави про складення повноважень» від 14 грудня. Всі ці документи вичерпно, в принципі, висвітлюють основні — усього їх близько ЗО — на­прямки державотворчої діяльності Павла Скоропадського та його «команди». Придивімося до цих документів уважніше. Це варто зробити ще й тому, що більшість цих документів уперше запроваджена до наукового обігу, хоча основні з них були оприлюднені ледь не 20 років тому (в т.ч. автором даної розвідки). Важливо, як нам здається, розуміти, що вищезазна­чені 243 нормативні акти було ухвалено за 229 днів перебуван­ня гетьмана при владі. Багато це чи мало? Оцінити це кожен може сам, якщо візьме до уваги таку, наприклад, статистику. V сесія Верховної Ради VI скликання сучасної України, пра­цюючи більш ніж в комфортних умовах, за 50 пленарних засідань (від 1 вересня 2009-го по 22 січня 2010 р., усього — 144 дні) ухвалила, згідно з даними, розміщеними на веб-сайті цієї організації, 279 законів, в т.ч. 36 — у першому читанні. Відхилено, повернено на доопрацювання та знято з розгляду за цей час було 146 нормативних актів (46 % від ухвалених).

Принципово важливим кроком стало визначення порядку ухвалення нових законів в УД. Особливість законодавчої про­цедури (її докладно проаналізувала А. Іванова) полягала в тому, що закон набував сили лише після ухвалення Скоропадським, а можливість подолання його вето та ухвалення закону іншим органом не передбачалися. Особливість друга: законодавцем виступав орган виконавчої влади — Рада Міністрів. По-третє, ситуативні або індивідуального характеру питання могли розв’язуватися законами, а загальнообов’язкові — регулювати­ся постановами. По-четверте, на відміну від порядків доби УНР, при розробленні проектів законів використовувалися і юридич­на мова, і юридична термінологія. Революційною новацією, як на нашу думку, стало те, що законопроекти спочатку готували­ся російською мовою, потім перекладалися на українську, але української правничої термінології на той час не було і бути не могло. Для того, аби подолати це протиріччя, заснували комісію по виробленню української правничої термінології⁴²³.

Рада Міністрів Української Держави. Загальний огляд діяльності

Для того, аби уявити масштаб та характер діяльності уряду УД (далі — РМ УД), звернімося до протоколів його засідань. Дякувати Богу та сумлінню працівників архіву, який колись називався Центральним державним архівом Жовтневої ре­волюції, а тепер — Центральним державним архівом вищих органів державної влади та управління України (постійна ад­реса в Інтернеті: http://translate.googleusercontent.com), ці до­кументи у вигляді оригіналів та засвідчених або незасвідчених копій, в ідеальному стані зберігаються у фонді 1064, опис 1,дез ними тепер може ознайомитися кожен бажаючий. Для їх відо­ма, а також задля задоволення цікавості читачів цієї розвідки повідомляємо: таких протоколів (до речі, писалися вони ук­раїнською та російською мовами) там нараховується: 15 за травень (розглянуто 100 питань порядку денного), 21 — за червень (164 питання), 23 — за липень (184 питання), 27 — за серпень (202 питання), 18 за вересень (142 питання), 13 — за жовтень (89 питань), 22 — за листопад (221 питання) та 5 — за грудень (розглянуто 54 питання порядку денного). Загалом збереглися і доступні протоколи як мінімум 144 засідань⁴²⁴, на яких гетьманські міністри спромоглися розглянути та ухвали­ти рішення принаймні щодо 1156 питань державного життя. Про частину цих рішень (наприклад, по доповіді голови РМ про інструкцію представникові українського уряду в Одесі від З червня) ми, можливо, ніколи не дізнаємося. Адже вони запи­сувалися до такого собі «Окремого таємного журналу», слідів якого, наразі, не виявлено.

Також задля задоволення цікавості пошуковців повідо­мимо, що головував на засіданнях від 2 травня і до 6 серпня голова РМ Лйзогуб. 6 серпня вперше разом із прем’єром спів- головував Василенко, до якого права головуючого перейшли 16 серпня. У вересні—жовтні роботу уряду знову очолив Ли- зогуб, але в окремі дні його обов’язки по черзі виконували Ва­силенко, Кістяківський та Ржепецький. Листопадові протоко­ли свідчать: від 8 числа поточну роботу уряду організовував Ржепецький і подеколи Гербель (16,26 та 28 листопада). Саме Гербель провів 4 з 5 засідань уряду в грудні, а останнє, 11 груд­ня, відкрив та закрив Ржепецький.

Не менш красномовним є загальний огляд протоколів засідань Малої Ради Міністрів (далі — МРМ). Вона працюва­ла в пленарному режимі, перше засідання відбулося 27 трав­

ня. Всього за цей місяць збе­реглося 6 протоколів, в яких зафіксовано 20 ухвал з питань порядку денного. У червні таких протоколів маємо 17 (121 питання), за липень відповідно 16 (156), за сер­пень — 14 (446), за вересень — 10 (95), за жовтень — 10 (141), за листопад — 6 (78), за гру­день — 6 (77). Отже, всього у розпорядженні дослідників є, як мінімум, 85 протоколів, у т.ч. 17 протоколів так званих «Окремих журналів» (про них — нижче). Головував на засіданнях державний секретар Завадський, якого в разі відсутності заступав такий собі О. М. Гаврилов (10 червня, 2, 26,29, ЗО липня). По призначенні 1 серпня Завадського другим Верховним правителем УД Гаврилов усе частіше головував на засіданнях МРМ, а з 16 вересня по 13 грудня, коли відбулося останнє відоме на сьогодні засідання, його керівництво стало постійним. Від 27 травня по 13 грудня члени МРМ розглянули 1134 питання державного життя, тобто в середньому більше 13 в одному засіданні. Абсолютний рекорд, який ще чекає на своє пояснення, як бачимо, було поставлено в серпні. Того місяця члени МРМ відбули 14 засідань, на яких спромоглися ухвалити рішення з 446 питань порядку денного, тобто в се­редньому 31 рішення впродовж одного засідання!

Федір Андрійович Лизогуб

Оскільки детальний аналіз діяльності РМ та МРМ УД ви­ходить далеко за межі даної розвідки, по-перше, а по-друге, про основні рішення уряду ми вже говорили, зупинимося лише на найбільш цікавих, з точки зору автора, моментах історії УД, які ці документи висвітлюють.

Які проблеми вирішували міністри Скоропадського?

Отже, перше засідання нового уряду відбулося 2 травня. Наведемо його зміст повністю — за офіційним «Журналом засідань Ради Міністрів Української Держави»:

«Головою засідання був: Ясновельможний пан Гетьман. Брали участь: гіг. в. об. голови Ради Міністрів Василенко, міністр фінансів Ржепецький, міністр судових справ Чубин- ський_у міністр шляхів Бутенко, міністр народного здоров'я Любинський, за міністра внутрішніх справ Вишневський, го­лова штабу Гетьмана Дашкевич-Горбацький.

За державного секретаря: Палтов.

Слухали:

Ухвалили:

1. Питання про заарештований бувших міністрів.

Покласти в основания, що поскільки діяльність бувших міністрів не виходить за межі виявлення особистих їх поглядів та убіжденій, вони —- згідно ус­тановлених Гетьманом основних законів о свободі совісті і слова, не повинні належати ні до якої відповідальність а ще меньше особистому заарештованих). Але коли вони при розповсюдженні своїх поглядів будуть надалі ко- ристатися не належащим вже до них авторитетом свогї влади чи своєї посади, вони повинні бути суворо покарані, не спиняючись навіть перед особистим заареш- тованням їх.

2. Питання про міри, котрі повинні бути вжиті, щоб не були розграбовані грошові суми, перебуваючі в розпорядженні тепер вже розпущених земельних комітетів.

3. Питання о зменшенні частин та інстітуцій є ізлишні.

4. Питання о призначенні комі­сарів.

5. Питання о мірах к припіненню шкодливої продажі державно­го майна, а також майна інших організацій, котрі ліквідуються за припиненням військових справ.

Опробовати посилку пропонова­ної міністром фінансів телеграми по цій справі скарбовим палатам і відділам Державного банку і пропонувати іншим мініст­рам, у котрих є грошові суми в провінції, і особливо п. міністру внутрішніх справ, зробити таке саме розпорядження. Пропонувати п.п. міністрам не­гайно представити свої по цьому питанню обрадження, кожному по міністерству.

Добиваясь поскільки можли­во меньшого скасовання вже існуючих організацій, признати бажаним оставити по одному цивільному комісару і по одному військовому коменданту у кожній губернії і у кожному повіті. Питання о призвіщах всіх посад, а рівно о переіменованні теперішньої міліції повинно бути вирішено [відповідно до] старінної української термінології. Всі подрібні сообрадження по сьому питанню повинні бути вирі­шені міністром внутрішніх справ. Прохати всіх міністрів, аби при­йняти негайні мірі припинення всякої продажі подібних річей, коли не має особливих розрі- шеній, а особливо прийняти мір