1. Історичні форми кримінального процесу

Історична форма кримінального процесу - це форма організації процесу, що обумовлює джерело руху кримінальної справи та основи процесуального статусу її учасників.

Критерії, що впливають на форму кримінального процесу:

державно-політичний режим (саме ним визначається ступінь свободи особи);

рівень правової культури у суспільстві;

ступінь зрілості суспільства.

Попри відмінності в історичному розвитку кожної держави і чинного в кожній країні права, організацію правосуддя за основними принциповими рисами можна поділити на чотири історичні форми (типи) кримінального процесу, становлення та розвиток яких відбувалися у різні часи: обвинувальний, інквізиційний (розшуковий), змагальний, змішаний.

Історично ці форми послідовно змінювали одна одну, в сучасному суспільстві вони співіснують. Поєднання історичного типу та історичної форми кримінального процесу називають видом кримінального процесу. Наприклад, ми можемо говорити про рабовласницький, феодальний або буржуазний обвинувальний процес. При цьому, однак, у різних історичних типів держав одна й та сама форма кримінального процесу зазнає певних змін, має свої модифікації, зберігаючи принципову, вихідну форму побудови.

Обвинувальний процес виник ще за часів рабовласництва і набув найбільш повного розвитку на перших етапах існування феодального суспільства. Характерною його рисою було визнання особливого становища обвинувача, в якості якого часто виступала особа, що потерпіла від злочину. Від її волі залежало порушення чи закриття кримінальної справи. Система доказів містила клятви, поєдинки та різного роду випробування (вогнем, водою, розпеченим залізом). Обвинувальний процес існував і у Київській Русі за часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Інквізиційний процес зародився у Стародавньому Римі, а в Європі був поширений у XIII-XVII століттях. За його правилами суддя одночасно виконував функції слідчого, обвинувача і якоюсь мірою захисника. Обвинувачений був позбавлений можливості захищатися. Він вважався не суб'єктом, а об'єктом процесу. Катування було звичайним засобом одержання показань, визнання обвинуваченим своєї вини - „царицею доказів". Жінці вірили менше, ніж чоловікові, бідному менше, ніж багатому.

Судовий розгляд був змагальним та гласним. Суд стежив лише за змаганням сторін (присяга, ордалії і т.п.) та своїм рішенням константуав результат змагання. Той, хто виіграв у змаганні вважався правим і виігрував процес.

Змагальний процес розвивався з обвинувального і дістав найбільше поширення в державах із так званою англосаксонською системою права. Він базується на положеннях про те, що процес - спір, який відбувається в суді між державою та громадянином, що вчинив злочин. Причому в такому спорі обидві сторони наділено рівними юридичними можливостями. Суду відведено роль „неупередженого арбітра", який наглядає за тим, як сторони дотримуються правил спору і хто його виграв. Історично ця форма процесу почала формуватись в Англії. Потім її сприйняли в минулих англійських колоніях, де її риси існують і в наш час (США, Канада, Австралія).

Муравін А.Б. в своїй роботі виділяє таку форму розшукавого процесу як розшуковий процес. Його характерними рисами є відсутність прав у обвинуваченого та можливості змагання з особою, яка обвинувачує. В цьому процесі виділяють а) розшук та слідство та б) суд. Права особи не були захищеними. Обвинувачений навіть не завжди знав, у чому його обвинувачують. Існувала теорія формальних доказів. Вирішальне значення для обвинувачення мало визнання підсудним своєї вини, з цією метою зазвичай, до нього застосовувались тортури. Розшукови процес мав три види вироків: обвинувальний, виправдовувальний, та залишення у підозрі при недостатній кількості доказів для засудження (питання про судимість залишалось відкритим).

Змішаний процес дістав свою назву завдяки тому, що в ньому змішались деякі елементи інквізиційного процесу на до-судових стадіях (майже повна відсутність гласності, обмежена можливість обвинуваченого захищатися) та змагальності в суді (публічність засідань, оцінка доказів суддями, забезпечення права підсудного захищатися самому чи мати захисника). Змішаний процес з'явився у Франції після революції 1789 року. Його основи було закладено Кримінально-процесуальним кодексом Франції 1808 року, а потім розвинено в законодавствах інших країн (в основному в континентальній Європі - Німеччині, Італії, Австрії, Бельгії). З одного боку, в ньому були виражені демократичні принципи судового розгладу справи (устність, гласність, безпосередність), а з іншого - збереглись окремі елементи історично більш ранніх форм кримінального процесу, зокрема , пошукового, що дістає своє вираження у вигляді різноанітних обмежень прав обвинуваченого та захисту на попередньому слідстві,сучасне виконання слідчим функції розслідування та прийняття рішень з низки питань на у справі в цілому.

У жодній із сучасних держав кримінальний процес у "чистій" історичний формі (інквізиційна, змагальна) не існує. Інквізиційні елементи "змішуються" в різних пропорціях зі змагальними, що дає підставу назвати його процесом змішаної форми.

В юридичній літературі розрізняють два види змішаного кримінального процесу.

. Процес, в якому досудове (попереднє) розслідування побудовано суто на інквізиційних, а судові стадії - на змагальних засадах.

Основні риси:

в досудовому провадженні не допускається захисник;

обвинувачений та інші учасники мають змогу ознайомитися з матеріалами кримінальної справи тільки по завершенні досудового розслідування;

заборонено судове оскарження учасниками досудового розслідування дій і рішень органів і посадових осіб, які ведуть процес.

. Процес, у досудовому провадженні якого є елементи змагальності, а саме:

допускається захисник (із моменту ознайомлення з матеріалами закінченої розслідуванням кримінальної справи або пред'явлення обвинувачення, або затримання, або порушення кримінальної справи щодо особи);

заінтересованим учасникам досудового розслідування за їх клопотанням ще до закінчення розслідування може бути надано певні матеріали (наприклад, ті, якими обґрунтовується затримання чи пред'явлення обвинувачення);

всім учасниками досудового розслідування надано право на оскарження до суду дій і рішень органів досудового розслідування.

Саме така форма кримінального процесу діє тепер в Україні.

. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Конституція України є Основним Законом нашої держави. Останнім часом Верховна Рада України прийняла багато нових законів з різних галузей права.

Норми Кримінально-процесуального кодексу України посідають особливе місце в інформаційно-правовому просторі, оскільки є своєрідними каналами зв'язку між кримінальним матеріальним правом та правозастосовною практикою.

Кримінальний процес - це діяльність правоохоронних органів, що здійснюється у встановлених законом процесуальних формах і спрямована на досягнення завдань кримінального судочинства, передбачених ст. 2 КПК.

Кримінально-процесуальне право є обов'язковим компонентом, важливою ланкою всієї системи права в Україні. Як і будь-яка ланка єдиного ланцюга, кримінально-процесуальне право, маючи певну самостійність, пов'язане з іншими ланками, зокрема з матеріальним кримінальним правом.

Проблема визначення поняття кримінального процесу є однією із найдискусійніших у теорії кримінального процесу. Тому в юридичній літературі є багато різних за змістом дефініцій.

Поняття «кримінальний процес» вживається в чотирьох значеннях:

). Діяльність органів та осіб щодо порушення, розслідування, судового розгляду і винесення рішення по кримінальній справі. Згідно із таким підходом до його розуміння, кримінальний процес - це врегульована кримінально-процесуальним правом діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, змістом якої є дослідча перевірка і вирішення заяв (повідомлень) про злочини, досудове розслідування, судовий розгляд і вирішення кримінальних справ, а також вирішення питань, пов'язаних із виконанням вироків.

). Галузь права (кримінально-процесуального), яке регулює цю діяльність. Наука кримінального процесу - це галузь правової науки, предметом дослідження якої с кримінально-процесуальне право, практика його застосування, а метою - вироблення рекомендацій щодо удосконалення законодавства та практики діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду;

). Правова наука, яка вивчає цю діяльність. Наука кримінального процесу - це галузь правової науки, предметом дослідження якої є кримінально-процесуальне право, практика його застосування, а метою - вироблення рекомендацій щодо удосконалення законодавства та практики діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

). Наукова дисципліна, в ході викладення якої студенти вивчають теорію кримінального процесу, кримінально-процесуальне право і кримінально-процесуальну діяльність.

В цілому, все викладене вище можна виразити за допомогою наступної схеми.

М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко дають таке визначення кримінального процесу: «це врегульована нормами кримінально-процесуального права діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по розкриттю злочинів, викриттю й покаранню винних та недопущенню покарання невинних, а також система правовідносин, що виникають у перебігу цієї діяльності, вказаних органів один з одним, а також з громадянами, посадовими особами, установами, підприємствами, громадськими об'єднаннями й трудовими колективами, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності».

Це визначення в цілому відображає головну суть кримінального процесу, а саме, що ця діяльність здійснюється в межах закону певними органами і спрямована на встановлення злочину і покарання винних осіб.

На думку Шкарупа В.К., сутність кримінального процесу полягає в відображенні звязків держави в кримінально-правовх відносинах з правоохоронними органами, учасниками кримінально-процесуальної діяльності, а також відображення звязків учасників кримінального процесу та субєктів кримінального судочинства.

У деяких визначеннях, наприклад, немає згадки про кримінально-процесуальні відносини як структурні елементи кримінального процесу.

Однак це не означає, що їх автори відкидають зв'язок кримінально процесуальної діяльності з кримінально-процесуальними відносинами. А. С. Кобліков, наприклад, висловлює думку, що в ході розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ виникають і розвиваються кримінально-процесуальні правовідносини, тобто суспільні відносини, врегульовані законом.

Кримінально-процесуальна діяльність в Україні носить правовий характер, оскільки вона врегульована КПК та законами України. Конституційний Суд України визначив кримінальне судочниство як врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суда (судді) з порушення, розслідування і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів та відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів.

Кримінальний процес - специфічна галузь, в якій дістає вираження правоохоронна функція держави, яку виконують спеціальні органи держави. Важливо знати, яке місце посідає кримінальний процес у справі зміцнення правової основи державного і громадського життя, забезпечення законності та правопорядку, розкриття і розслідування злочинів, який його виховний зміст.

Від правильного розуміння поняття, суті та завдання кримінального процесу залежить і загальний підхід до вчення про кримінально процесуальну форму, процесуальні гарантії, про стадії, суб'єктів і функції кримінального судочинства.

Треба заначити, що кримінальний процесс нерозривно повязаний з іншими галузями права та діяльності в Україні. Нерозривний зв'язок кримінального і кримінально-процесуального закону зумовлено тим, що в них спільна мета - охорона суспільства від злочинних посягань. Але при цьому вони виконують різні функції. Кримінальний закон визначає межі злочинної діяльності, тобто те, яка діяльність чи бездіяльність є злочином, а також міру покарання за цей злочин. Кримінально-процесуальний закон встановлює відповідний порядок реалізації кримінального закону, найбільш: правильне і точне його застосування.

Кримінальний закон, який є потужною зброєю у боротьбі зі злочинністю, потребує кримінально-процесуального закону. Обидва вони доповнюють один одного і не можуть існувати окремо. Поза процесуальною формою застосування кримінального закону є недопустимим. У свою чергу, кримінальний процес без кримінального закону був би безпредметним, позбавленим свого змісту і смислу.

Враховуючи природу кримінально-процесуального права, його призначення обслуговувати потреби, пов'язані з реалізацією кримінального закону, досить обґрунтованим є погляд низки науковців, які розглядають його як похідне від матеріального права, а існуючий між цими галузями права взаємозв'язок - як відносини між формою і змістом. Процесуальне право, зазначає С. С. Алексєєв, щільно примикає до матеріального, є ніби надбудовою над ним, свого роду продовженням. [Алексеев С. С. Структура советского права. - М., 1975. - С. 190.]

Діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і судді (суду) з розслідування і судового розгляду кримінальних справ має публічно-правовий характер. Злочин завжди завдає громадянам, державі певну шкоду, і це зобов'язує органи держави, що покликані вести боротьбу зі злочинністю, в межах своєї компетенції порушувати кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вживати усіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст. 4 КПК України).

Працюючи в цьому напрямі, правоохоронні органи вирішують загальні завдання боротьби зі злочинністю.

Держава, визнаючи і встановлюючи правову боротьбу зі злочинами, передбачає, по-перше, які саме діяння (дії чи бездіяльність) визнаються злочинами і які заходи покарання повинні застосовуватись до осіб, які їх вчинили (що становить предмет вивчення кримінального права); по-друге, які державні органи покликані здійснювати правову боротьбу зі злочинами, як ці органи утворюються і функціонують (законодавство про судоустрій і прокуратуру); по-третє, в якому порядку, якими заходами і з додержанням яких принципів і правил повинно проводитись встановлення обставин вчинення злочинів, винних осіб і їх покарання (кримінальний процес). Усе це і складає кримінально-процесуальне право.

Забезпечити розкриття і розслідування злочинних дій, застосування справедливого покарання до особи, винної у вчиненні злочину, можливо тільки за допомогою відповідної діяльності. Характеризуючи її, слід зазначити, що така діяльність складається з:

). вирішення питання про порушення кримінальної справи;

). розкриття і розслідування злочинів, забезпечення всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи;

). розгляду і вирішення кримінальної справи по суті;

). виконання прийнятих процесуальних рішень. Вона відрізняється від інших видів діяльності змістом, принципами побудови і порядком здійснення, завданнями і суб'єктами, які її виконують.

Ці конкретні ознаки, властиві діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (судді), є складовими кримінального процесу.

Слід зазначити, що діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду відносно порядку провадження у кримінальних справах регламентується чинним КПК, яких є основним нормативно-правовим актом, який визначає цей порядок. Чинний КПК був затверждений Законом Української РСР від 28 грудня 1960 року (введений в дію з 1 квінтя 1961р.). Крім цього, порядок кримінального провадження регламентується нормами Конституції України, іншими законодавчими актами (Закон України «Про адвокатуру», Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» та ін. ) У звязку із відсутністю спеціальноївказівки в законі, норми діючого КПК не мають пріоритету перед нормами інших Законів України, які регламентують кримінально-процесуальну діяльність.

Крім цього, кримінально-процесуальні норми як зміст кримінально-процесуального закону можуть міститися в кримінально-процесуальних, нормативно-правових актах, у комплексних нормативно-правових актах, «присвячених» кільком галузям права. Такими є, наприклад: закони України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів України в зв'язку з утворенням податкової міліції», «Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України щодо посилення боротьби з порушеннями бюджетного законодавства», «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України в зв'язку з прийняттям Закону України «Про боротьбу з корупцією».

Кримінальний процес - специфічна галузь, в якій дістає вираження правоохоронна функція держави, яку виконують спеціальні органи держави. Важливо знати, яке місце посідає кримінальний процес у справі зміцнення правової основи державного і громадського життя, забезпечення законності та правопорядку, розкриття і розслідування злочинів, який його виховний зміст.

Від правильного розуміння поняття, суті та завдання кримінального процесу залежить і загальний підхід до вчення про кримінально процесуальну форму, процесуальні гарантії, про стадії, суб'єктів і функції кримінального судочинства.

Діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і судді (суду) з розслідування і судового розгляду кримінальних справ має публічно-правовий характер. Злочин завжди завдає громадянам, державі певну шкоду, і це зобов'язує органи держави, що покликані вести боротьбу зі злочинністю, в межах своєї компетенції порушувати кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вживати усіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст. 4 КПК України).

У теорії кримінального процесу є два підходи до його вивчення.

Перший підхід пов'язаний із розумінням кримінального процесу як сукупності кримінально-процесуальних (правових) відносин, що виникають, розвиваються i припиняються під час порушення, досудового слідства, судового розгляду і вирішення кримінальних справ.

Прибічники другого підходу розглядають кримінальний процес як специфічну правоохоронну діяльність iз застосування норм права.

Отже, кримінальний процес - це діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокурора і суду з порушення, досудового слідства, судового розгляду, перегляду і виконання судових рішень.

Такий підхід переважає в теорії процесу. Причина цього вбачається у динамічності руху процесу, що не дає можливості простежувати швидкі й часті зміни об'єкта, суб'єкта і змісту кримінально-процесуальних відносин.

Мета кримінального процесу - це бажаний результат провадження у кримінальній справі. Оскільки процес здійснюється в інтересах всіх його суб'єктів, його мету слід визначати як охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь.

Кримінальний процес України являє собой системну та цілеспрямовану діяльність, яка складається із стадій - взаємоповязаних, але відносно самостійних його частин, які відрізняються безпосередніми завданями, колом органів або осіб (субєктів кримінального процесу), які беруть в ньому участь и мають при цьому певні права та обовязки, процессуальною процедурою (порядком процесуальної діяльності) і відмежованих між собою процесуальними рішення.

Визначають наступні стадії: порушення кримінальної справи; дізнання та досудове слідство (досудове розслідування); попередній розгляд справи суддею; судовий розгляд; перевірка вироків, постанов і ухвал, які не набрали законної сили; виконання вироку, постанови, ухвали; перевірка вироків, постанов і ухвал, які набрали законної сили.

Проваждення у кримінальних справах - це порядок, процедура виконнання певних дій на різних стадіях розгляду кримінальної справи - від її порушення до виконання вироку, постанови, ухвали суду.

Провадження у кримінальних справах (навіть в будь-якій його частині, наприклад, оскарження процесуальних рішень) не може здійснюватися в межах інших, не кримінально-правових процедур (наприклад, в порядку цивільного, адміністративного або господарського провадження). Оскарження особою окремих процесуальних рішень, дій, бездіяльності органів дізнання, досудового слідства та прокуратури може здійснюватися в порядку, передбаченом дійсним КПК, у звязку з тим, що діяльність вказаних правоохоронних органів, як і діяльність суду, має свої особливості, не відноститься до сфери управлінської діяльності і не може бути предметом оскарження в порядку, передбаченому главою 31-А ЦПК України.

Однак, за межами правового регулювання дійсного КПК залишаеться взаємодія правоохоронних органів та судових органів України з іноземними органами та міжнародними судами.

правоохоронний орган суд кримінальний