3.3. Постать автора у тексті

Образ автора у літературному творі – художній двійник реальної особистості письменника, змодельоване ним уявлення про себе і відтворене у свідомості читача. Він з'являється на пізніх етапах історії літератури, хоч розгляд образу автора розпочалися в античну добу, але набув виразності в період Ренесансу, де окреслилась ідеалізована, богорівна особистість, титан думки (Дайте Аліг'єрі, Мікеланджело Буонарроті, М. де Сервантес, В. Шекспір та інші). Класицизм сформував свій тип образа автора – прагматичний інтелектуал, громадянин. У романтизмі він збагачується моральними та світоглядними характеристиками, виражає ідейно-естетичну позицію письменника – апологета ірраціональних стихій (пророк, оракул, месія чи вигнанець). У реалістичній літературі образ автора позбавляється своєї винятковості, зазнає своєрідного заземлення. У літературі XX ст. він відображає особистість з трагічно розірваною, відчуженою свідомістю (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Хвильовий та інші). Автор як реальна постать та образ автора – поняття співвідносні, але не тотожні, у кожному з трьох літературних родів – епосі, ліриці й драмі – визначаються своєю специфікою. В епічних творах автобіографічного характеру розкривається найповніше. В ліриці, перейнятій суб'єктивними переживаннями, образ автор найчастіше втілюється у ліричному героєві та в суб'єктові лірики, у певному ліричному персонажеві, явно відмінному від самого поета [48, с. 501].

Слід додати, що ХХ століття стало періодом радикального перегляду уявлень про автора та авторства в літературі. Уже на межі сторіч, у ранньому модернізмі окреслилася ключова проблема новочасного автора, яку дослідники визначають як феномен алієнації. Інакше кажучи, це відчуження автора, що проявляється на різних рівнях особистості й творчості, – від зречення традиції до зумисного руйнування мовно-культурних кодів, демітологізації художньої мови [88, с. 74-77]. Урешті, це унікальний досвід експериментування з формою, що призвів до ризиковано-руйнівних ефектів щодо функціонування літератури як культурної інституції та її рецепції в читацькому середовищі.

Письменник, медіум, скриптор (хоч як би ми не назвали суб’єкта художньої творчості) залишається провідною постаттю літературного процесу. Від його постави залежить чимало чинників, які ми звичайно аналізуємо на рівні художнього тексту, позаяк саме автор визначає характер тексту, укладає його неповторну мовно-образну форму, виробляє властивий стиль та вибирає жанр. Урешті, автор визначає той образ дійсності, який на рівні враження передається читачеві. Це своєрідна квінтесенція твору, авторська візія світу (художній образ дійсності, за традиційною поетикою), що належить до принципово важливих вартостей нашого мистецтва.

Варто виділити принаймні кілька аспектів авторства, актуальних для сучасної науки про літературу:

1) автором є особа в конкретно-історичних обставинах, що займається літературною творчістю й трансформує в ній елементи власного біографічного досвіду. Аспект біографізму багато важить у цій концепції автора, без огляду на те, чи маємо справу з безпосередньо біографічним твором, чи з цілковитим витвором письменницької уяви чи фантазії;

2) автор – це передовсім письменник, митець, людина пера. Отже, має значення не будь-який біографічний досвід, не громадянська чи політична активність цієї особи, а ті сторони її діяльності, котрі стосуються власне літератури, мистецтва. У цій концепції домінантою є естетичний талант автора, його вміння творити художні образи, здатні захопити сучасників;

3) автор – це уявна постать, яка має мало спільного з дійсним індивідом, що пише вірші, новели або повісті. Справжня сутність автора виявляється лише в його творі, й через інтерпретацію може бути своєрідно реконструйована. У цьому погляді авторство постає великою мірою абстрагованим поняттям, отож важко визначити межу поміж справжніми ознаками конкретного письменника і тими, які приписуємо йому в процесі інтерпретації ми, тобто читачі й критики.

У трьох названих іпостасях автора цікаво розкладено його біографічну ідентичність. Якщо в першому випадку вона акцептується повною мірою та ставиться в основу розуміння категорії авторства, то у другому сприймається більш обережно, з певними застереженнями та обмеженнями. Натомість у третьому значенні поняття автора постає звільненим від біографічної залежності, автономним; воно істинне настільки, наскільки виразно проявляється через об’єкт, тобто художній твір.

Література ХХ століття дає численні приклади утечі автора від однозначного ідентифікування публікою. Такі спроби слід сприймати в річищі емансипації письменника в умовах новітньої епохи. Разом із тим вони зраджують прагнення вийти поза рамки конвенційних уявлень про автора, нав’язаних літературною елітою та публікою. Іронічна псевдонімія, загравання з читачем або розігрування його, одягання маски, різного роду містифікації – ось арсенал засобів, за допомогою яких автор «театралізує» свою особу. Удаючись до таких маніпуляцій, суб’єкт літературного твору або приховує власну ідентичність, маскуючи її, звертаючись до улюбленого літературного прийому фантазії та умовності, або ж розкладає цю тотожність на окремі ролі, голоси, партії. В обох мотиваціях присутній чинник гри, що здавна вважається найорганічнішим у літературній творчості, хоча традиційно експонувався на рівні персонажів та фабули, а не самого автора.

Все це дуже притаманне В. Петрову як письменнику.

Ігровий потенціал мистецтва зазвичай проявляється в набуванні прибраних імен та властивостей, у псевдонімії. Псевдонім можна сприймати як заміну власного імені або уявна маску літератора, котру він, власне кажучи, обирає для побачення з читачем. Через псевдонім-маску письменник проектує певний образ автора (ясна річ, такий, що відповідає його власним інтенціям), моделює ідентичність, яку прагнув би закріпити в читацькому сприйнятті. У ХХ столітті псевдонімія значно поширеніша і виконує різноманітні завдання, причому з бігом часу дедалі рідше вживається як форма приховування авторства перед якоюсь загрозою. Псевдонім як необхідність, що мала з тих чи інших причин приховувати небажане для загального розголошення авторство, тут виразно поступається в актуальності перед псевдонімом як інструментом літературної містифікації, в якій ішлося вже не про накинуті ззовні ролі, а про проектування письменником рецепції власної творчості.

В цьому контексті варто згадати псевдоніми Куліша та псевдоніми В.Петрова. Куліш мав їх безліч: Белебень; Т. Вешняк; Денис Федоренко; Євгеній Горницький; Нанько Небреха; Петро Забоцень; Ратай Павло; Папько Казюка; Панько Олелькович, Ф. П. Хорчечко; Хуторянин та інші.

Віктор Петров мав декілька псевдонімі: В. Домонтович – автор художньої прози; В. Бер – автор філософських, історіософських та культурологічних розвідок. Романізовану біографі, художній твір, він підписав власним ім’ям ніби підтверджуючи науковість і достовірність тексту, відхиляючи його художність та вигаданість. «Псевдонім як спосіб літературної творчости, маскування як певний спосіб художнього стилю характеризують творчу маніру нашого письменника» [1, с. 226]. Ці слова В.Петров говорить про Куліша. Але їх рівноправно можна застосувати й до самого автора.

Яскрава риса авторської манери В.Петрова: пишучи про інших, В.Петров особливо охоче розкриває власні психологічні стани й інтелектуальні шукання, у його випадку винятково виразно бачимо, що творчість так чи інакше є психоаналітичним сеансом [2, с. 29].

Пишучи про Пантелеймона Куліша, він послідовно розробляє концепцію культуртрегерства, настано­ву працювати всупереч найжорстокішим обставинам. Якщо ж обставини не дають змоги втілити свої прагнення вповні, треба робити те, що уможливлює хай і несприятливий час, суспільство чи ідеологія. В. Петров пише про «культурницький радикалізм» Пантелеймона Куліша — і це так само могло б бездоганно ха­рактеризувати його власну позицію, особливо у 20-ті роки ХХст.

«Ще ніколи – писав Куліш в одному з листів року 1857, – наше суспільство так не відчувало тягар й гидоти мертвого трупа, що його воно тягає на плечах своїх. Прийдешнє сучасного покоління жахливе» [1, с. 222].

«Куліш ховався під шифром не тільки зі своїм авторством, а й з думками своїми» [1, с. 226].

«Невтіленість, половинчастість та нерішучість, розрив між замислом та здійсненням, мрією й життям є найхарактерніша й найвідмінніша риса художньої творчости Куліша, його соціально-політичної ідеології, його особи» [1, с. 227].

Якщо відкинути прізвище Куліша, то можна беззаперечно говорити, що В. Петров пише про себе.

Ця прихована автобіографічність орієн­тована на певний тип рецепції, на обізнаного поціновувача, кот­рий відчитає ті смисли, про які й не здогадається пересічний читач.

Отже, постать автора – Віктора Петрова беззаперечно присутня у романізованій біографії Куліша. Важко сказати, чи завжди це було умисне «писання про себе».