3.2. Жіночі образи у романі

У цьому підрозділі ми розгляне образи жінок у романізованій біографії В. Петрова. Розпочати варто з дружини Пантелеймон Куліша – Олександри Білозерської. У творі описано період, коли кохання, після дев’яти років шлюбу, минуло. Куліш прагне нового захоплення, яке додасть йому сили й натхнення. Кулішу вже майже 40 років і він розуміє, що вповні не взяв від життя того, що міг. Олександра Білозерська була дбайлива господиня, вона пишалась зі своїх господарчих здібностей: «Вставала раненько, бігла на Сінний базар, щоб купити дешевенької риби, курча чи картоплі» [1, с. 260]. Куліш ще до одруження відчував перевагу над нею. Дивним видається те, що Куліш, який завжди вважав себе вчителем у стосунках з жінками, не вплинув на дружину. Він шукав того, що не мала дружина у інших жінках.

З роками у Куліша виразно накреслився погляд на Олександру Михайлівну, як на малоосвічену і неохайну жінку. А якщо додати, що розмови малоосвіченої дружини зводилися лише до базарної купівлі, принаймні, так зазначає Куліш, що під час сварок вона виявляла лише покірність, чим ще більше дратувала чоловіка, то дивуватись розходженню цього шлюбу не доводиться.

Олександра Михайлівна була надзвичайно терпляча й самовіддана, вона смиренно приймала всі вчинки чоловіка. Наслідком її душевних терзань стала нервова хвороба, що межувала з божевілля. Такою ми бачимо Олександру Білозерську в період 1856 – 1862 років.

Аналізуючи трактування В. Петровим стосунків П. Куліша з дружиною, Ю. Загоруйко зазначає, що письменник «припустився досить-таки поширеної помилки, що існує в біографічних дослідженнях. Цілком довіряючи негативним емоціям і оцінкам свого героя, автор повторює їх за ним, чим звужує свій об'єктивний погляд» [34, с. 32] . Але чи це так? Варто зазначити, що всі твердженні В.Петрова справді побудовані на поглядах, оцінках інших реальних осіб, тобто для нього біографічний матеріал був не яскравим прикладом власних думок героя, а навпаки – ґрунтом, із якого виростали авторські судження Водночас такий підхід у «Романах Куліша» використаний для відображенні реальних стосунків подружжя, а їх дублювання – тлумачення записів у листах – сприймається не як «повторення» оцінок героїв, а як увиразнення їхніх поглядів; це своєрідна відповідь на питання – чому герой так думав, чому так писав.

Першим захопленням Куліша була 16-річна Маня де Бальмен – нове втілення Орисі, Тетяни, Лотти, як зазначав Петров. Це почуття, що народилося влітку 1856 р., не стало предметом докладного висвітлення в романі, можливо через те, що не було достатньо матеріалу. Ця оповідь лише готує читача до подальшого сприйняття та розуміння дій головного героя, адже автор тексту зупиняється на трьох особливостях сутності особи Куліша – моралізаторстві, сентименталізмі, «націоналістичності» (народності). У романізованій біографії з'ясовується, що для головного героя кохати й навчати – одне й те ж. Тобто йдеться про просвітительське кохання, за яким «просвіщати дівчину – мета й виправдання кохання» [1, с. 269].

Водночас Куліш виступав, з одного боку, в ролі дослідника дівочої душі, споглядального експериментатора, який звертає увагу на ліризм, поетичність, незнану незвичайність (згадати хоча б стосунки з Манею де Бальмен або ж Параскою Глібовою); а з другого – він активний педагог, який інакше не уявляє своїх стосунків з дівчиною чи жінкою, як тільки щоб «урятувати» й «виховати».

Куліш цінував простоту, природність, близькість до народного життя, чим і захопила його «сільська панночка в кращому значенні слова» – Маня де Бальмен, яка не мала й тіні аристократизму, адже своїми засмаглими руками могла пошити й вишити сорочку, вміла відрізняти гарне полотно від «ледачого».

Захопившись чорнобривою молодістю та жвавою свіжістю Мані де Бальмен Куліш переписував їй вірші Шевченка, повчав у буденних розмовах, проте молоде, й чудове дівча, яким Маня постає в перших листах Куліша, поступово перетворювалося в його очах на «ангела без крил серед калюжі», якому пророкувалася доля хитрої, нещирої жінки. Врешті-решт захоплення стало для героя тексту лише «прекрасним образом загиблих надій». Причина проста: педагогічна майстерність Куліша, як з'ясувалося, не знайшла «елемента поетичності, що один виносить нас на поверхню з безодні життєвої пошлості» [1, с. 255].

Варто відзначити, що В. Петров не розглядав ці стосунки як роман Куліша: «Два попередні романи з Марком Вовчком та Милорадовичівною обірвалися для його самолюбства безславно, конфузливо й майже ганебно» [1, с. 347]; «У романі з Милорадовичівною на перешкоді стояло дівоцтво Лесине. В романі з Марком Вовчком Куліша надто турбували ревнощі, й тільки в романі з панею Параскою…» [1, с. 353]; «Романи Куліша з Глібовою, Милорадовичівною, Рентель (за винятком хіба роману з Марком Вовчком) – це романи в листах» [1, с. 370]. Жодної згадки про роман з Манею.

Далі йде роман з Лесею Милорадовичівною, яка захопила його співом, що був забарвлений місцевим колоритом, народністю, етнографізмом.

«Від матері вона перейняла барвисте шумування, жваву рухливість, блискучість й тонку гру мінливого настрою, деяку експансивність, рішучість, сміливість. Від матері ж вона перейняла й свої чудові вокальні здібності – вона грала на арфі й мала видатний голос, рідке своєю красою й силою драматичне сопрано» [1, с. 255].

Стосунки з Лесею Милорадовичівною Куліш вибудовує цілко­вито за книжними зразками: це пісенне, мелійне сприймання лю­бові. «Хто знає чи закохався б він у Милорадовичівну, коли б вона співала тільки модні романси й оперові арії?» [1, с. 267]. На сторінках цього розділу згадано Новаліса й Гофмана, «музичні» романи Івана Тургєнєва з Поліною Віардо та Миколи Костомарова з Аліною Крагельською. Для ро­мантика слова «дівчина – душа — пісня» були тотожні символам й мали спільні означення. Куліш у своєму розпорядженні мав до­сить потрібного матеріалу, щоб зуміти «метафізику пісні» й «метафізику кохання» злити в одне почуття. Він ототожнив пісню й кохання, дівчину й спів. Щодо цього, то Куліш ішов за своїм романтичним віком. Отже, все, що Куліш каже про пісню, про квіти, про душу дівочу — душу пісні, він повторює, насліду­ючи романтиків.

Спочатку листування мало дружній характер. Потім Куліш радить дівчині вийти заміж, щоб спростити їхнє спілкування, уникнути зайвих розмов про себе. З його боку це виглядає дещо дивним. Згодом Куліш стає відвертий у своїх листах, але стриманий у діях. Леся ж чекає на його приїзд, що постійно відкладається, «вона ладна була іти на все» [1, с. 297].

Стосунки з Лесею змінювалися, відповідно й змінювалася її характеристика Кулішем. «По одному погляду і голосу, а не по словам – не то вже по діла – підняв я Вас на висоту, на котрій Вам і не снилося бувати» [1, с. 377].

Варто не забувати про паралельність цього роману з романом Куліша та Марком Вовчком, яка мала на нього вплив.

Куліш «проповідує нове щастя – щастя емансипованої жінки» [1, с. 295]. І Леся прислухається до нього. «Героїзм нової, звільненої від умовностей жінки, жінки-чоловіка» [1, с. 299] стає більш привабливий для дівчини, ніж хутірське життя. Милародовичівна збирається спочатку до Петербургу, а потім за кордон до консерваторії й звертається за порадами до Куліша, який так вабив її до нового життя. Але Куліш до таких змін зовсім не готовий, йому потрібен роман у листах. Чи треба додавати, що Милорадовичівна за кордон не поїхала. Поїхала б вона тільки задля Куліша.

Музична обдарованість Лесі Милорадовичівни стає ключовою у змалюванні її образу.

Марко Вовчок у цьому творі постає як обдарована письменниця, яка співала соловейком коло Куліша, але коли стосунки завершувались стала «жалкой женщиной».

Для створення образу письменниці В. Петров використовує, часом протилежні, характеристики: «Це вона! Це й є та жінка, що творча її обдарованість може поставити її поруч із Шевченком» [1, с. 303]; «Та була Марковичева мовчазна, ніякова, легко конфузилась» [1, с. 307], таку характеристику автор постійно повторює. «Жінка ж його була мовчуще божество…» [1, с. 317].

Окремої уваги заслуговують вислови інших жінок стосовно Марії Маркович. В. Аксакова: «Обличчя дуже добре, але просте; вона повинна бути дуже не дурна, але дуже конфузиться» [1, с. 316]. Під сумнів ставить творчу обдарованість Марка Вовчка Олена Пчілка: «Яке то колись було неславне для української мови й літератури переконання, що нібито якась перша-ліпша канапка, зроду не учувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтоншими її властивостями й почала писати по-українськи – та ще як? – краще всіх українських повістярів» [1, с. 336]. Можна припустити, що це говорить зачеплене самолюбство письменниці Олени Пчілки.

У третього розділу можна прослідкувати зміни, які відбулися з Марком Вовчком. Від провінціальної конфузної жіночки до «мовчущого божества» Петербургу, від якої втрачають голову чоловіки.

Куліш відчував свою причетність до такої зміни, він навчав, допомагав відбутись її успіху у літературі. Але успіхи у чоловіків викликали в нього ревність. Куліша обурювала холодність, спокій і байдужість до нього. Можливо, це говорить його образа.

Коли їх стосунки завершуються, і як можна зрозуміти ініціатором є Марія Маркович, Куліш почуває себе розбитим. Він говорить про самогубство. Але це лише його тимчасові настрої. Потім, роман письменниці з І. Тургєнєвим викликає в нього цікавість спостерігача.

Характерним є порівняння Марка Вовчка з Жорж Санд.

В. Петров створює образ Куліша з парадоксів та суперечностей. Ці ж принципи застосовані й для створення образу Марка Вовчка. Нема таланту – і найгеніальніша письменниця. Нема вроди – і надзвичайних успіх у чоловіків.

Зав’язаний наприкінці травня – у червні 1860 р. в Чернігові роман із Параскою Глібовою був у Куліша найуспішніший з усіх.

Параска в житті, слід гадати, була вродлива, артис­тична й ефектна. Вибагливий Куліш ставив її у ряд тих небагатьох красунь, що їх траплялося йому бачити: «Жодного обличчя італійки не знайшов Куліш, щоб була вона вродливіша за неї» [1, с. 360].

Взаємне зближення й закохання Куліша й Параски відбулося якось раптово, з перших днів знайомства, без вагань і зволікань: обоє були вже одружені, мали любовний досвід.

Від Леоніда Глібова інтимна взаємність не прихо­вувалася – усі троє намагалися розв’язати любовний три­кутник цивілізовано. Делікатний Глібов давав дружині свободу вибору й застерігав од необачного кроку, при­марних надій на непевне щастя. Куліша це повністю влаштовувала, адже він не хотів розривати свій шлюб з Олександрою Білозерською й одружуватись з Параскою.

Для Куліша проблема Параски полягала в тому, що вона захоплювала його як чарівна молодиця, а він хотів мати в ній ще й кохану-однодумця, споріднену за духом жінку, з якою б його єднали творчі, культурні інтереси, спільна духова праця. Жіночий ідеал, що його так при­страсно шукав він на зламі 50-60-х років. Певне, пані Параска не годилася для такої ролі, бо воліла задовольнятися безтурботним чуттєвим життям, а він жадав, щоб вона відчувала потребу в самоосвіті й творчій праці. Перевиховання й навчання Параски Глібової не вдавалося Кулішеві.

Відтак Куліш відчував навіть певне розчарування у Парасці Федорівні, яка не відповідала його духовому іде­алові жінки. Після розчарування Куліш характеризує Параску Глібову як «зіпсовану дитину». Тон листування змінюється, Куліш поринає у «самотню працю», яка приносить йому спокій та задоволення після емоційного роману.

Стосунки з Ганною Рентель були паралельними роману з Параскою Глібовою. Ганна – останній жіночий образ у тексті. Молода дівчина на виданні приваблює Куліша своєю чистотою та стає ще однією спробою «навчити жінку». Куліш знову хоче виховати «жінку-чоловіка». Ганна Рентель менш піддається повчанням Куліша ніж Леся Милорадовичівна, вона на рішучі кроки не наважуються.

У позашлюбних романах Куліш значною мірою перебував в уявному світі – спочатку снував мрії, потім вдавався до теоретичних повчань. Радячи дівчині скористатися з нагоди вийти заміж, він проповідує вільність взаємин між чоловіком та жінкою у шлюбі, наполягає на її збереженні власного духового «я».

У листах до Ганни Рентель Куліш одразу відкидає патріархальну звичаєвість і ставить питання про подолання нерівноправного становища жінки в суспільстві, про реабілітацію жіночої природи та загалом жінки як істоти, здатної стати освіченою та культурною, намагається виховати в панночки почуття особистісної гідності.

Образ Ганни Рентель є ще одним підтвердження типової для Куліша тенденції повчаннями рятувати провінційних панночок.

Історія кохання з Олександрою Білозерською повториться і з іншими як алгебраїчна абстрактна формула любовних взаємин, де замість одних імен підставлено інші: спочатку гаряче захоплення, що згодом поступиться ваганням, сумнівам на ґрунті надуманого передчуття неминучої холодності, відчуженості; далі усвідомлення звичайності постаті коханої та її буденності порівняно з його величним призначенням; нарешті, обережне донжуанівське озирання на обставини, що й призводить до неминучого розчарування.

Таке замкнене коло Кулішевих почуттів вимальовує В. Петров. Звідси закиди автора головному герою як людині розрахунків, формул, наперед засвоєних схем, що і приводить до техніцизму почуттів, обережної любові здалеку. При цьому формули кохання могли накладатись одна на одну під час подвійного чи потрійного «кохання», але ніколи не порушувалась їхня схема, план, як зазначає В. Петров. Водночас головного героя автор не називай справжнім Дон Жуаном (хіба що Дон Жуаном навпаки) через те, що «подвоювати або потроювати кохання – значило, кінець кінцем, не більше як тільки подвоїти або потроїти листування», а теорія його любовних романі полягала «в науці любовних повторів» [1, с. 279]. Звідси й висновок В. Петрова: «Є ілюзії кохання, але кохання немає» [1, с. 362].

Відтак, відштовхуючись від особливостей доби романтизму, в якій жив П.Куліш, В.Петров говорить про двоіпостасну відокремленість; двоїстість головного героя, зокрема, виявляється в тому, що Кулішева уява виплекала жіночий ідеал, який він і намагається відшукати в реальному житті: «Я завжди залицяюсь до однієї особи і ця особа – мій ідеал [1, с. 355], «Я маю намір покохати, тобто покохав би жінку, котра в усьому, що я роблю, бачила б людське, а не тваринне прагнення, котра була б певна, що я не здатний ні на що вульгарне і котра поважала б свободу взаємин так, як я її поважаю» [1, с. 372] , – писав П.Куліш.

У моменти «сліпого» захоплення Куліш бачить жінку саме такою. «Його кохання – кохання до незнаної, що в її образі він пізнав чудесне й священне сяйво небесної вроди... Кохати – преображати в хвилинному побаченні, в небесному, майже містичному спогляданні» [1, с. 326]. І в цьому сенсі не важливо, яка вона насправді. Навіть якщо це «брудна і груба Альдонс», поет «в душі» без перешкод зможе побачити в ній Дульсінею.

Пройшовши шляхом романтичної омани, Куліш переконується, що об'єкт його чергового захоплення далекий від ідеалу; це призводить до зневажливого та образливого ставлення до жінки. І чим більше він зневажає її, тим більше впевнюється у власній вищості. На підставі цих фактів В.Петров стосовно Кулішевого почуття доходить такого висновку: «Кохання живе в уяві людини, а об'єкт кохання дано випадком. Немає жодної ваги, на який саме предмет оберне людина ілюзії свого кохання» [ 1, с. 254].

Врешті, кохання для Куліша тільки «гра душі самої з собою», саме та гра, в якій «він свідомий своєї безсилости здійснити свою любовну мрії» [1, с. 325], адже «бідна жизнь на землі чоловіка, – тільки хіба розумом зрозумієш і душею почуєш, а очима не побачиш ніякого совершенства» [1, с. 360] Проте це не заважає Кулішу продовжувати пошуки об'єкта кохання, бо, за його словами, «чоловік статечний до молодої краси, як муха до меду липне» [1, с. 278].