2.2. Функції цитат у творі в. Петрова «Романи Куліша»

Теорією інтертекстуальності, обґрунтованою у працях Р. Барта [6], Ж. Дерріди [30], І. Ільїна [40], Ю. Крістєвої [44] та інших, передбачено вивчення як форм літературної інтертекстуальності, так і інших типів міжтекстових зв’язків. До них, як правило, зараховують паратекстуальність як відношення тексту до його заголовка, передмови, післямови; метатекстуальність як критичне переосмислення та апелювання до попереднього тексту; гіпертекстуальність як висміювання та пародіювання одного тексту іншим; архітекстуальність як жанровий зв'язок між текстами [40].

Твір «Романи Куліша» є перспективним об’єктом для інтертекстуального аналізу. Він є цікавим матеріалом для виявів конкретної літературної інтертекстуальності (базових претекстів, запозичень тем і сюжетів, очевидного та прихованого цитування, перекладу, алюзій, парафраз, цитат-знаків, автоцитат тощо), а також інших визначених типів міжтекстових зв’язків. Зокрема, заслуговує на спеціальну увагу характер відношення тексту «Романів Куліша» до його заголовка, до його «Вступних уваг»; апелювання В. Петрова до основних претекстів твору, критичне їх переосмислення; пародіювання та утрирування дібраної інформаційної бази.

Відомо, що наукові та художні пошуки автора книг «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість» та «Романи Куліша» зводяться до одного: до осмислення постаті відомого українського культурного діяча ХІХ ст. Пантелеймона Куліша. Не викликає сумнів і походження інформативного матеріалу, покладеного в основу книг, – у другій половині 20-х років ХХ ст. В. Петров продуктивно працює над докторською дисертацією. На текстову спорідненість наукового дослідження та белетризованої біографії ніби ненароком вказує сам автор, підписавшись під «Романами Куліша» власним прізвищем, тоді як його інші художні твори виходили друком під псевдонімом В. Домонтович.

В основу сюжету покладено приватне життя П. Куліша – його стосунки з Манею де Бальмен, Лесею Милорадович, Марією Маркович, Параскою Глібовою та Ганною Рентель. Основними документальними джерелами роману стали листи П. Куліша до О. Білозерської, О. Милорадович, П. Глібової, Г. Рентель, О. Марковича, М. Грабовського, В. Тарнавського, П. Плетньова, М. Білозерського, Т. Шевченка, М. Юзефовича, Д. Каменецького, О. Огоновського, О. Барвінського, Л. Глібова; кілька дружніх листів до П.Куліша від приятелів і знайомих та листування третіх осіб, тобто ті матеріали, які М. Бахтін називає «формами особистого контактування й саморозкриття, сформованими в суто приватному житті і в побуті» [7, с. 51], а Л. Гінзбург – «людськими документами», в яких естетичний елемент присутній з певною мірою усвідомлення», [18, с. 12].

Дослідженням епістолярного жанру займалося порівняно велике коло вчених. Російські дослідники В. Брухнальський, Р. Гаршинець, С. Скварчинська та Г. Штайнгаузер проаналізували певні моменти, пов’язані з історією виникнення листа, його структурою, змістом, простежили еволюцію епістолярного жанру від часів Римської імперії до початку ХХ ст. Українські літературознавці В. Гладкий [21], В. Святовець [71], Ж. Ляхова [49], В. Ткачівський [76] та інші сконцентрували увагу на дослідженні листування окремого письменника, зокрема, вони опрацювали епістолярій В. Стефаника, Лесі Українки, Т. Шевченка та І. Франка. Предметом аналізу вчені, як правило, обирали офіційний та дружній лист, натомість приватне листування зважаючи на його приватне призначення найчастіше залишалося поза увагою.

У літературознавстві традиційно приватні листи вважаються прерогативою художнього стилю як певна модель суб’єктивного досвіду. У цьому сенсі доречно згадати романи в листах С.Річардсона, Ж.-Ж.Руссо, Й.-В. Гете, Ф.Достоєвського та інших.

Форма роману, якій надає перевагу В. Петров, аналізуючи приватне листування П. Куліша, особлива вже тим, що передбачає момент іносказання. Автор художнього твору, на відміну від ученого, має певні привілеї, адже він може писати не дотримуючись чітких наукових стандартів, – художній твір є лише художнім твором. Формально-жанрове прикриття дозволяє дослідити приватний аспект життя головного героя, навіть якщо цей герой є відомою «ідеологічною» постаттю. «Література приватного життя, – як зауважив М. Бахтін, – є, по суті, літературою підглядання й підслуховування – як живуть інші» [7, с. 51]. Тому вимагає від автора якоїсь суттєвої маски, яка б визначила його позицію у спогляданні життя та позицію оприлюднення цього життя [7, с. 90]. Маска «третього», такого собі підглядача, підслуховувача, та ще й коментатора в античній літературі представлена рядом амплуа – осел, блазень, дурень, дивак, авантюрист, куртизанка, звідниця тощо. І чим менш престижною в соціальному плані є виконувана роль, тим менше відповідальності за її дії, вчинки та слова самого носія маски.

Зважаючи на усталені уявлення про оповідача приватного життя, В. Петров удається до максимального перестрахування себе як автора роману про особу, яка привертала увагу значної кількості науковців у другій половині 20-х років ХХ ст., про постать, якій він присвячує спеціальне наукове дослідження – докторську дисертацію. З’ясовується це не лише шляхом аналізу жанрової форми, яка передбачала маску «третього». У цьому контексті показового значення набуває така структурна одиниця тексту, як цитата. А вивчення поетики цитування багато в чому пояснює своєрідну методику страхування автора.

Показовою для з’ясування моменту іносказання є сама назва твору – перший знак художнього твору, функція якого полягає в концентрованій передачі основної теми. Каламбур виникає через полісемію слова «роман», яке з однаковою частотністю у літературознавстві вживається на позначення любовних стосунків і на визначення жанру. Двозначності додає сполучуваність із прізвищем: як відомо, П. Куліш був автором кількох романів. Назва «романи Куліша» цікава також послідовністю розташування слів, адже В. Петров не сформулював її як «Кулішеві романи» чи «Куліш і жінки», як він це зробив із назвою роману «Аліна й Костомаров». Така побудова назви, як «романи + чиїсь», досить розповсюджена й серед заголовків літературознавчих розвідок, і як усталене словосполучення на позначення любовного зв’язку, найбільш імпонує В. Петрову, бо допомагає одразу спрямувати читача на не буквальне сприйняття твору. Отже, тут можна говорити про приховану цитату (точніше, схему-цитату). Її функція зводиться до директивної, адже полісемічне семантичне навантаження передбачає вплив на увесь подальший текст [31, с. 44].

Розпочинаються «Вступні уваги» декларованою цитатою з Куліша: «Необхідно повертатися іноді до первісної дикости» [1, с. 218]. Як бачимо, вона є показовою, адже передує роману про любовні історії головного героя. У тексті вступної статті згадане запозичення виконує директивну та організаційно-обрамлювальну функції. Далі автор розвиває думку про філософську концепцію Куліша, його ідеологію та значення постаті для українських «після-Кирило-Митодіївських народницьких суспільних настроїв дрібно-помісної та буржуазної інтелігенції» [1, с. 220]. В. Петров апелює до авторитетних на той час українських науковців (В. Коряк, З. Гуревич), цитує К. Маркса, Г. Плеханова, М. Чернешевького, кількох російських дослідників історії літератури ХІХ ст. (Костіна, Покровського, Алмазова).

У жодній з наукових праць В. Петрова спеціального цитування політичних авторитетів 20-х років не було, його статті та художні твори майже всі дослідники визнавали аполітичними. Зважаючи на послідовно витриману позицію невтручання в соціально-політичне життя України і на продемонстровані у вступних увагах до роману авторитетні цитати, можна говорити про бажання автора замаскуватись. Функції цитат у цьому випадку зводяться до захисних. А вся передмова як схема-цитата, запозичена з літературознавчої сфери, з огляду на її зміст та розташування перед художнім текстом виконує обрамлювальну, директивну та захисну функції.

Окрім того, спеціальним запозиченням тут можна вважати дидактичний стиль передмови, адже він не є властивим В. Петрову. Найбільш яскраво ця тональність виявилася у добу Просвітництва, період, представлений іменами Д. Дідро, Вольтера, Ш. Монтеск'є, Дж. Локка та іншими. Одягаючи маску просвітителя у вступі до «Романів Куліша», В. Петров не лише підстраховується як автор твору про приватне життя відомої в українській історії постаті, а й значною мірою полемізує з концепцією віку розуму, – в повчальних інтонаціях перед розповіддю про приватне життя можна помітити частку сарказму. До того ж, маска автора є певною інтроекцією образу головного героя роману «моралізатор, ментор, євангелістичний просвітитель, педант» [1, с. 228], людини, що «не йшла нога в ногу з сучасністю, що відставала від сучасности» [1, с. 304].

Виявлені у вступних увагах до роману знаки-атрибути певної епохи як цитати приховані виконують кілька важливих функцій – захисну (приховують автора як оповідача приватного життя), інформативну (інформація про ґенезу жанру), дискусійну (полеміка з концепцією просвітителів) та директивну (спрямовують читача на визначальні риси характеру головного персонажа роману) [70, с. 18].

Усі цитати, вплетені в художню канву твору «Романи Куліша», можна поділити на кілька груп. До першої групи запозичень належать цитати очевидні: в переважній більшості це листи Куліша, до Куліша, про Куліша та такі листи, які мають опосереднюване відношення до Куліша. Оскільки приватний лист письменника, за словами Ж. Ляхової, «є автентичним джерелом дослідження його творчої індивідуальності з усією системою понять цієї структури: особистість, індивідуальність, характер, світогляд, психологія творчості, індивідуальний стиль тощо» [50, с. 86], В. Петров уводить у текст роману чималу кількість зразків епістолярного жанру. Можемо сказати, що дев’яносто відсотків твору складає кореспонденція Куліша. Цитує Кулішевий епістолярій В. Петров згідно з правилами оформлення цитат у наукових працях – із використанням формальних знаків (лапки), з указівкою на адресата та адресанта, подекуди навіть на дату написання. Листи, як правило, наводяться не в повному обсязі – автор удається до спеціального їх членування на певні значущі відрізки і цитує їх відповідно до описуваного контексту. Кожна частина роману містить цитати з кореспонденції Куліша, проте кількість їх у розділах не однакова. Як правило, в кожній частині превалюють посилання на листи Куліша до осіб, чиї імена винесені в назву. У першому та третьому розділах письменник не дотримується цієї послідовності.

У частині «Літо року 1856» автор роману значною мірою послуговується кореспонденцією Куліша та його дружини (близько двадцяти дев’яти уривків), рідше він звертається до листів Куліша з П. Плетньовим (шість посилань), а ще рідше – з В. Тарновським, Н. Тарновською, М. Білозерським, О. Марковичем, М. Грабовськи та М. Юзефович. Залучає у цьому розділі В. Петров також листи Л. Толстого до В. Арсеньєвої й листи В. Аксакової до М. Карташевської.

У другій частині роману «Леся Милорадовичівна», найбільшій за обсягом, знаходимо найбільшу кількість цитованих листів. Переважають тут письмові звернення Куліша до О. Милорадовичівни (біля дев’яноста уривків). Наводяться також цитати з листів до Д. Каменецького, Т. Шевченка, М. Юзефовича, П. Плетньва, В. Тарнавського та уривок із листа Г. Галагана до його дружини. Використовує автор і лист О. Пушкіна до Є. Хітрово.

У частині «Марко Вовчок» кількісно переважають листи Куліша до його співробітника Д. Каменецького (близько двадцяти двох уривків). Досить часто В. Петров тут цитує кореспонденцію М. Маркович до її чоловіка (вісімнадцять посилань), рідше звертається до листування Куліша з його дружиною, О. Милорадовичівною, Т. Шевченком, М. Маркович, М. Білозерським, О. Огоновським, залучає всього по одному уривку з листів Куліша до П. Плетньова, О. Барвінського, з листів О. Марковича до Куліша, Т. Шевченка, Д. Каменецького. Звертається автор твору в цьому розділі також до Кулішевих «Листів з хутора»; використовує кілька цитат із листування І. Тургенєва з Марком Вовчком (вісім уривків) та В. Аксакової з М. Карташевською; аналізує листування І. Тургенєва з графинею Ламберт та О. Герценим, із П. Анненковим. Посилається автор роману на лист О. Герцена до М. Райхель, лист Олени Пчілки до О. Огоновського, на кореспонденцію Г. Галагана та його дружини.

У четвертій частині роману, названій «Параска Глібова», В. Петров користується подібними цитатами значно рідше, ніж у попередніх розділах. Значно меншим є й обсяг розділу в порівнянні з першими трьома. Кількісно тут переважає цитація листів Куліша до П. Глібової (близько п’ятдесяти уривків), рідше В. Петров апелює до листування Куліша з Д. Каменецьким (сімнадцять) та Л. Глібовим (чотирнадцять посилань). Залучає автор також один уривок із листа П. Глібової до приятеля її чоловіка.

Остання частина роману має назву «Ганна Рентель», вона містить найменшу кількість цитат, відповідно до цього значно меншим за обсягом виглядає і сам розділ. Як і в розділах про стосунки Куліша з О. Милорадовичівною та П. Глібовою, де домінують цитати з їхньої кореспонденції, в останній частині переважна більшість процитованих листів є письмовими посланнями Куліша до Г. Рентель (близько двадцяти уривків). Згадуються тут також листи Т. Шевченка, Д. Каменецького, М. Маркович та наводиться лист О. Кониського до Г. Рентель.

Основною функцією згаданих очевидних цитат-листів є інформаційна, – саме з листів запозичує В. Петров необхідний матеріал для роману. Листи, процитовані в одній із сильних позицій тексту, – в абсолютному початку розділу, – як правило, виконують директивну функцію, адже увесь подальший текст сприймається під впливом експозиційного запозичення (письмове звернення Куліша до О. Милорадовичівни на початку другого розділу, лист до Д. Каменецького, що розпочинає розділ «Параска Глібова» та інші).

Інколи початкові цитати В. Петров залучає до тексту з метою відштовхування від «чужого» слова, тоді їхньою функцією є інформаційна, (листи до О. Милорадовичівни на початку другої та восьмої частини другого розділу, лист М. Маркович до її чоловіка, процитований на початку другої частини третього розділу, письмове звернення Куліша до Т. Шевченка на початку третьої частини третього розділу та інші).

Листи, що містяться у абсолютному кінці розділу, як правило, виконують організаційно-обрамлюючу та ретроспективно-переосмислювалюючу функції. Вони служать своєрідним висновком, через призму якого автор намагається маніпулювати уявленням читача про прочитану частину. Так, найяскравішим прикладом такої цитати є лист шістнадцятирічної Марії Вілінської до її нареченого О. Марковича, наведений В. Петровим під кінець третього розділу.

Листи Куліша в тексті роману в переважно автор цитує з метою подання самохарактеристики головного персонажа. Листи до Куліша в романі поряд з своєю інформаційною функцією виконують доказову, а подекуди й оціночну. Той епістолярій, тематика якого певною мірою обходить життя Куліша, проте який не належить перу головного персонажа і для якого головний герой не є адресатом, автор залучає, як правило, з інформаційною метою, подекуди з доказовою та дискусійною (приватне листування Г. Галагана, листи М. Маркович до чоловіка, кореспонденція В. Аксанової та М. Карташевської). Особливу порівняльну функцію виконують цитати з листів, які мають опосередковане відношення до особи Куліша – це листи Л. Толстой до В. Арсеньєвої, О. Пушкіна до Є. Хітрово та письмові посилання на лист О. Кониського до Г. Рентель. Додаткову інформаційну функцію в «Романах Куліша» відіграла кореспонденція І. Тургенєва, Марка Вовчка, О. Герцена та П. Анненкова, листи О.Герцена до М. Райхель – ці цитати автор використовує для змалювання образу М. Маркович.

Окрім цього, важливого значення набуває кількість цитат-листів у романі. Оскільки епістолярний жанр є певною моделлю суб’єктивного досвіду, автор роману, не втрачаючи притаманної цьому жанру рамки суб’єктивності, використовує лист як основну одиницю далеко не об’єктивної художньої форми. У цьому сенсі можна говорити про таку функцію цитати, суть якої зводиться до спеціальної психологізації. Особливу роль в цьому відіграли звичайні формальні елементи вживання цитат у тексті – лапки. Обрамлюючи «чужі» слова, В. Петров не тільки вказав на грані між своїми коментарями й цитатами, чим зберіг рамки суб’єктивності, не тільки захистився від критики за аналіз приватного життя людини, що привертала особливу увагу літературознавців у 20-роках ХХ ст., а й реалізував на українському ґрунті новий жанр психологічної прози, побудованої на основі приватного епістолярію.

Крім листів, до групи очевидних цитат із твору «Романи Куліша» відносимо такі інформаційні джерела, як спогади та щоденники. Спостерігаємо посилання на автобіографічні спогади Куліша, спогади В. Аксакової, М. Білозерської та О. Кониського про Куліша; уривки нотаток С. Аксакова про О. Пушкіна; спогади М. Білозерського про М. Гоголя; спогади М. Чалого, І. Тургенєва, П.Анненкова, К. Юнге, А. Суслової, Н. Огарьової про М. Маркович; щоденники Куліша, В. Аксакової та мемуари І. Сєченова.

Основною функцією згаданих цитат є доказова. У розділі про Марка Вовчка, в якому спостерігаємо найбільшу кількість уривків із спогадів, превалює інформаційна роль цитат. Більше, ніж в інших частинах, В. Петров тут удається до цитати як оцінки (спогади К. Юнге, А. Суслової, Н. Огарьової, П. Анненкова). У розділі «Ганна Рентель» переважають цитати, що виконують порівняльну функцію (спогади О. Кониського).

До групи очевидних цитат із «Романів Куліша» належать також запозичення з художньої літератури, які автор подає у творі згідно з правилами оформлення цитат в тексті. За обсягом та кількістю переважають цитати із західноєвропейських письменників – Гетевих творів «Страждання молодого Вертера» та «Фауст», Новалісового «Ганріха фон Офтердінґена», текстів Г. Флобера, Ф. О'Недді. Часто В. Петров наводить приклади з творів українських письменників – Т. Шевченка, П. Куліша, Л. Глібова, О. Кониського, значно рідше – з російських авторів О. Пушкіна, М. Щербини та інших. Усі запозичення цієї групи декларовані – В. Петров не приховує джерела, що свідчить як про момент відштовхування від «чужого» слова, так і про те, що з декларованою цитатою «автор вступає в діалогічні стосунки: стверджує чи заперечує її» [87, с. 50]. Крім директивної та полемічної функції, у структурі художнього тексту аналізовані запозичення виконують роль порівняння (цитати з Й.-В. Гете, Новаліса, Г. Флобера, Ф. О'Недді, О. Пушкіна, М. Щербини), адже з допомогою них В. Петров зображає складну й суперечливу натуру головного персонажа. Кілька цитат із поезій (вірші П. Куліша, Т. Шевченка, Л. Глібова, О. Кониського) автор використовує як цитати-самохарактеристики. Наприклад, рядки поеми «Куліш у пеклі», в яких Куліш зобразив Марко Вовчок «лисицею з єхидним ницим язиком…» [1, с. 323] не стільки стосуються М. Маркович, скільки говорять про особливості психологічної організації Куліша, а цитовані вірші О. Кониського, присвячені Г. Рентель, у «Романах Куліша» створюють ефект контрасту: на їх фоні поезія Куліша виглядає «бездоганною».

Групу очевидних цитат у романі формують кілька запозичень, ґенезу яких В. Петров вирішив не декларувати, зважаючи на їх упізнаваність. Як стверджують дослідники, цитати такого зразка досить часто втрачають своє авторство, «перетворюються в ідіоми й переходять у «золотий фонд» національної фразеології» [65, с. 61]. До таких цитат відносимо віршовані тексти з цитатою, виділеною графічно, проте без указівки на автора: рядки з російської поезії «Под бурями судьбы жестокой/ Увял лавровый мой венець,/ Живу печальный, одинокий/ И жду, придет ли мой конец!» та український вислів «Тільки поет – король;/ Тільки поет – Бог!».

Такі запозичення, зауважує О. Шульська, знаходяться в «не менш складних діалогічних стосунках з текстом першоджерела, аніж тексти, в яких є неактуалізовані цитати, хоча останні й належать до глибинного рівня інтерпретації» [87, с. 51]. Основною функцією цих цитат є декоративна, або естетична. Крім запозичень, виділених графічно, в романі знаходимо значну кількість не декларованих цитат, обрамлених лапками. Такими є загальновідомі фрази-афоризми на зразок «щоки горять, як у юноші», «бездна житейской пошлости», «великі муки сердечні», «погибшие надежды», «критически мыслящая личность», «милостивого благодателя», «правдивого серця», «загублений даремно час», «велике діло», «смерть заживо» тощо. Такі цитати виконують одночасно кілька важливих функцій: роль стилістичного уподібнення автора героєві та функцію приховування й відкривання авторського задуму.

До іншої групи цитат із тексту «Романів Куліша» належать перефразування та перекази «тексту-джерела». У романі це перефразування творів західноєвропейських, українських та російських письменників. До запозичень із західноєвропейської літератури відносимо перекази «Фауста» Й.-В. Гете, «Ганріха фон Офтендінгена» Новаліса, зошитів Новаліса, творів Г. Уеллса та книги «Про любов» Стендаля. До українських – перефразування «Енеїди» І. Котляревського, до російських – переказ пушкінського вірша «Я помню чудное мгновенье…». Значення таких перефразувань у структурі художнього твору, як правило, зводиться до уточнення, доповнення за рахунок порівняння, – переказуючи запозичений фрагмент з іншого художнього твору (характеристику героя чи аналіз його поведінки у визначеній ситуації), письменник доповнює характеристику свого персонажа певними рисами, про які в його творі мова не йшла. Цитати тут виступають, за визначенням З. Мінц, у своїй спрощеній функції, «правдивого слова» [54, с. 414], слова, яке зливається з авторською мовою, поповнюючи її інформацією. Слід також вказати коло цитованих авторів, адже В. Петров передовсім посилається на визнані авторитети (Й.-В. Гете, І. Котляревського, Новаліса, Г. Уеллса, Стендаля) і ставить в один ряд із їх текстами свій текст, конкуруючи з ними.

Третю групу цитат із «Романів Куліша» складають цитати приховані, які автор уплітає в загальну канву твору не виділяючи лапками і не декларуючи. Особливого значення ці запозичення набувають у контексті інтелектуального дискурсу 20-х років, оскільки саме їм властиво відтворювати обізнаність автора як з художньою літературою, так і з іншими видами мистецтва.

До групи цитат такого зразка відносимо скорочені знаки-вказівки на той чи інший «чужий текст», у яких у «згорнутому» вигляді міститься їх «текст-джерело», а також такі запозичення, як мотиви, епізоди, сюжети, добре відомі читачеві початку ХХ століття. Приховані цитати-знаки, з точки зору їх функцій у структурі художнього твору, можна поділити на кілька підгруп, названих З. Мінц [54, с. 394] іменами, атрибутами та міфемами.

Підгрупу імен із «Романів Куліша» складають власні імена героїв, перенесених з інших творів (Гетеві Лота, Вертер, Фауст, Мефістофель та Маргарита; Пушкінська Тетяна; Одіссей Гомера; Психея, Ерос, Зевс, Іо, Афродіта з античності; Діккенсова Марта; Ієремія, Ісайя з Біблії; Мольєрові Тартюф, Командор, Дон Жуан; Кулішеві Кирило Тур, Черевань, Орися та інші); прізвища письменників (Апулей, Новаліс, Гете, Жорж Санд, Г. Флобер, В. Скотт, О. Пушкін, В. Жуковський, М. Некрасов, А. Міцкевич, Дж. Байрон, Л. Толстой, М. Чернишевський, А. Чехов, М. Михайлов, М. Гоголь, Ф. Тютчев, П. Чаадаєв, А. Фет, Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш та інші), художників (І. Левітан, Макеланджело Буонаротті), композиторів (Ф. Шопен), філософів та відомих історичних осіб (Сократ, Н. Мікіавеллі, Ф. Шеллінг, І. Кант, Г. Гегель, Л. Феєрбах, М. Робесп’єр та інші), літературознавці та мистецтвознавці з указівкою на їх праці («Записки о Южной Руси», «Граматка», «Про народну поезію», «Переписка Гоголя з Івановим», «Гоголь, як автор повістей з українського життя й історії» П. Куліша, «Космос» В. Гумбольдта, «Романтизм і звичаї» Л. Менгрона, «Історія романтизму» Т. Готьє); назви художніх творів з указівкою на їх автора («Музичні новели» Е. Т. А. Гофмана, «Гайнріх фон Офтердінген» Новаліса, «Про любов» Стендаля, «Одіссея» Гомера, «Маруся» Г. Квітки-Основ'яненка, «Кобзар», «Музикант» Т. Шевченка, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Орися», «Чорна рада», «Шукачі щастя», «Липові пущі» П. Куліша); назви журналів («Основа», «Русский вестник», «Хата», «Русская беседа», «Рассвет», «Епоха») та географічні назви (Європа, Балкани, Україна, Швейцарія, Італія, Туреччина, Єгипет, Троя, Берлін, Дрезден, Периж, Генуя, Ніцца, Мілан, Київ, Ніжин, Полтава, Єсмань, Мотронівка, Лисянка, Заріг, Качанівка, Линовиця, Сокиринці, Корсунь, Борзна, Черкаси, Чернігів, Пирятин, Москва, Петербург, Тула, Орел, Батурин, Немирів, Воронеж та інші).

У творі «Романи Куліша» такі знаки-імена відтворюють передовсім загальну авторську настанову на цитування, причому цитування як українських та російських художників слова, так і західноєвропейських, що свідчило про інтертекстуальне розмивання меж авторського тексту. Показово, що для В. Петрова поєднує знаки-імена, які репрезентують із різних дисципліни. Ж. Дерідда назвав би таку сполучуваність «дискурсом гуманітарних наук» [30, с. 352]: літератури, філософії, історії, літературознавства та мистецтвознавства. У цьому контексті функції процитованих знаків-імен невичерпні – від доказових, порівняльних, декоративних, естетичних до дискусійних. Тобто прихована цитата-ім’я в ряді семіотичних одиниць тексту сприймається не тільки як сигнал звернення до чужого слова, а й як певний знак міжнаукового дискурсу.

Особливої уваги потребує підгрупа знаків-атрибутів, до якої входять приховані цитати на зразок «мефістофелівського трагічного зневір’я», «фавстівських Кулішевих романі», «гоголівської гіпохондричної фрази», «чеховської чутливої інтимності», «байронічної самотності» тощо. Як бачимо, більшість таких цитат мають літературне походження. Основним запозиченим атрибутом у них є прізвище або ім’я авторитетного митця. Поле функціонування таких цитат обмежене, адже користуються ними, як правило, лише літературознавці. Зважаючи на це, кожний зі знаків-атрибутів можна трактувати як певну структурну одиницю, залучену до художнього тексту з метою імітації наукового дискурсу, що дає підстави говорити про схильність автора до поєднання художнього досвіду з науковим.

До цієї ж підгрупи знаків-атрибутів відносимо також численні романтичні загальники, використані автором із метою узгодити образ головного персонажа з естетикою романтизму (ідеалістичний зміст, лірична нотка, дух нації, месіаністична покликаність, аскетичне чернецтво, парнаська замкненість, нігілізм, платонізм, гіпербола, міфологізація тощо). Досить часто В. Петров уживає також просвітницькі штампи при характеристиці П. Куліша (пуританський моралізм, педантичний провінціалізм, просвітительське кохання, розсудливий стародум, паралельні кохання, геометрична стрункість, логіка, схема, формула стосунків, теорія розумного егоїзму, трудова копійка, теорія добрих діл тощо), демонструючи тим складність і суперечливість головного героя роману.

В. Петров схильний вважати Куліша романтиком «скрізь і завжди: в філософських своїх поглядах, в творчості, в соціальних концепціях, в ставленні до жінки, в найінтимніших переживаннях своїх» [1, с. 350]. Поряд з романтичними та просвітницькими топосами, автор оперує термінологією психологів, психіатрів та психоаналітиків. Він уживає загальники на кшталт «неврастенічних фобій», «гіпнотизування», «психозу», «істеричних вигуків», «гіпохондричних та меланхолійних настроїв», «моральної депресії», «садистичних утіх», «еротичних підвалин творчості» тощо. Усі згадані штампи як знак певної культури в контексті виконують інформаційну та характеротворчу функції, а також служать тим інвентарем письменника, за допомогою якого він досліджує психологічну організацію головного героя. Наукове походження запозичених кліше наводить на думку про схильність автора до еклектизму.

Значно меншу групу прихованих цитат складають знаки-міфеми. Це кілька романтичних мотивів, трансформованих В. Петровим відповідно до задуму твору зобразити Куліша романтиком, та деякі епізоди із західноєвропейської, української та російської історії літератури. Так, з-поміж значної кількості романтичних мотивів для свого роману В. Петров обирає мотив мелосу, нерозділеного кохання, офіри, самогубства та божевілля.

Мотив мелосу автор розвиває в розділі «Леся Милорадовичівна», в якому йдеться про пісенну обдарованість героїні. В. Петров схиляється до думки, що музика, співи є невід’ємною складовою буття романтика. І тому він вважає, що «роман Куліша з Милорадовичівною це є історія того, як «душу віддано за співи»[1, с. 312]. Якщо вплітання мотиву музики у структуру тексту передовсім характеризує своєрідний підхід В. Петрова до осмислення постаті Куліша, то історію нерозділеного кохання, самогубства та божевілля автор подає як реальний факт із біографії Куліша. До того ж цей мотив якнайкраще узгоджується з жанровою формою твору, адже, як зауважує С. Яковенко, «трагічний фінал, мінімум – розбите серце, це такі елементи сюжету, які передбачені формою роману в листах» [88, с. 211].

Узагалі мотив нерозділеного кохання є одним із базових для усього роману – він розвивається на прикладі історії подружнього життя Куліша з О. Білозерською, в романах Куліша з М. де Бальмен, Л. Милорадовичівною, П. Глібовою, Г. Рентель, в яких страждали внаслідок нерозділеного кохання жінки, і в любовних стосунках із М. Маркович, перерваних невзаємністю з її боку. В. Петров досить часто акцентує на відповідності романів Куліша романтичному уявленню про любов як муку, страждання, тому поряд з історіями про нерозділене кохання використовує мотив офіри, жертовності.

Найвищої експресії згаданий мотив досягає у розділі «Марко Вовчок», у якому романтичний герой вирішує у ситуації нерозділеного кохання знайти порятунок в самогубстві. Знаком романтичної культури в романі виступає також міфема божевілля: це божевілля як нервова хвороба дружини Куліша та божевілля як стан головного героя у стосунках із М. Маркович. Мотив божевілля та інші романтичні мотиви у творі виконують передовсім характеротворчу функцію. Не менш важливе значення вони мають і як штампи, заготовки, основа для роману, з цих міркувань основною їх функцією є формотворча. Особливої уваги заслуговують такі знаки-міфологеми, які автор запозичує з історії західноєвропейської, української та російської культур, зокрема з фонду любовних історій відомих постатей. Цитатами такого зразка є натяки на історію Сократа і Ксантиппи, Аліни й Костомарова, Тургенєва й Поліни Віардо. Ці знаки-міфеми в тексті роману служать для аналогії, порівняння, протиставлення, узгодження, тобто домінує інформаційне призначення цитати. Зважаючи на послідовно витриману манеру автора говорити за допомогою «чужого» слова, цитовані знаки-міфеми в «Романах Куліша» свідчать також про розширення меж авторського тексту, про своєрідне багатоголосся, складний перегук чужих голосів.

Отже, можна сказати, що «Романи Куліша» є прикладом «фабрикованої» літератури – літератури, що постає з літератури. Значущою одиницею твору вважаємо його назву, призначену спрямувати читача на не буквальне сприйняття твору, промовистими знаками є й обрані В. Петровим заголовки до п’яти розділів.

Ускладненим виглядає сам текст роману, значною мірою скомпонований з цитат. Спостерігаємо в ньому цитати очевидні, приховані, цитати-знаки, автоцитати. Переважну більшість запозичень складають власне цитати (листи, спогади, науково-критична літературу), вони обрамлені лапками, подаються з вказівкою на джерело.

Очевидні цитати складають дев’яносто відсотків тексту, що свідчить про особливе бажання автора говорити за допомогою «чужого» слова. В. Петров послуговується і прихованими цитатами. Це ремінісценції та алюзії із західноєвропейської, російської та української літератури.

Часто автор вдається до залучення знаків певної культури, імен та міфем, передовсім романтичних та просвітницьких. Він оперує термінами психологів, психіатрів, психоаналітиків, вживає також знаки-цитати з різних гуманітарних і природничих наук: літератури, історії, філософії, медицини, географії, літературознавства та мистецтвознавства.

Функції цитат у творі різноманітні – від інформаційних, характеротворчих, доказових, естетичних, порівняльних, діалогічних, полемічних, захисних до знакової ролі «культурних символів».