7. Теорія розміщення виробництва а. Вебера.

Німецький економіст і соціолог А. Вебер (1868—1958) сформулював першу цілісну теорію розміщення промислового виробництва у монографії "Теорія розміщення промисловості", 1909). Він увів поняття "фактор розміщення” ("штандортний фактор") як економічну вигоду господарської діяльності залежно від розміщення. Переважно оптимальним є таке розташування об'єкта, за якого витрати на виробництво і збут продукції мінімальні. На його думку, розміщення промисловості визначається співвідношенням транспортних витрат і затрат праці, а також впливом фактора агломерації — зосередження промисловості у певному місці. Вигода агломерації залежить не від близькості до географічного пункту, а від технічної і просторової концентрації виробництва, можливості використання спеціалізованої ремонтної бази, іншої інфраструктури (тепер це називається "агломераційним ефектом").

За А. Вебером, геометрично підприємства слід розміщувати між родовищами сировини і місцями її споживання. Основний критерій оптимального розміщення — мінімізація сумарних витрат на виробництво і збут продукції. Така модель мала низку сумнівних припущень, а також не враховувала вартість сировини, палива і заробітну плату.

Теорія Вебера поступово ускладнювалась. Зараз вона доповнена такими категоріями, як фактор інерції розміщення (впливу старих виробничих потужностей на розміщення нових); величина ринкових (збутових) зон; вплив держави на регулювання виробництва; вплив НТП; проблеми екологічного характеру. Поняття агломераційного фактора замінено поняттям інфраструктури.

Модель Вебера й досі залишається основною теорією розміщення промисловості. Більш досконала теорія ще не розроблена. Класифікація факторів розміщення виробництва Вебера також залишається найважливішою.

8. Теорія розміщення виробництва І. Тюнена.

Модель І. Тюнена, яка була опублікована в 1826 р. у його праці «Ізольована держава», вважалась для свого часу класичною моделлю розміщення сільського господарства. Вона була до певної міри умовною і практично могла бути використана тільки в окремих районах деяких країн Західної Європи і в деяких штатах США. Основними передумовами для використання цієї моделі автор вважав такі:

1) існує «ізольована держава»; 2) її центральне місто -- єдиний ринок збуту;

3) це місто оточене однорідною рівниною;

4) «ізольована держава» обслуговується тільки одним видом транспорту -- гужовим;

5) рівнина заселена фермерами, які забезпечують постачання продукції центральному місту;

6) фермери намагаються максимально збільшити прибутки і автоматично пристосовуються до попиту на центральному ринку.

Територія сільськогосподарських земель навколо центрального міста держави розбивалась концентричними кільцями. Для удосконалення першого варіанта своєї моделі Тюнен запропонував і другий, в якому покращив транспортні умови. Передбачив і другий ринковий центр менших розмірів та ін.

Основними факторами, які впливали на розміщення фермерських господарств, на думку автора, були: віддаль від ферми до ринку, ціна, за якою фермер реалізовував свою продукцію, і земельна рента.

9. Класична теорія регіональної економіки Дж. Кейнса.

Класична теорія ДРП спирається на принципи, обґрунтованості Дж. Кейнсом. Він вважав, що утримувати рівновагу без втручання держави просто неможливо. Концепція Кейнса одержала назву «захисної» оскільки вона передбачає активне втручання держави в регіональний розвиток з метою зменшення диспропорцій у рівні розвитку окремих територій. З цією метою використовується широкий спектр економічних засобів впливу – фінансові трансферти, прямі інвестиції, зміни в системі оподаткування, окремі пільги. В центрі уваги депресивні території, на допомогу яким спрямована політика держави.

10. Неокласична теорія економічного розвитку М. Фрідмана.

Американський економіст М.Фрідмен запропонував модель регіонального розвитку, яка ґрунтується на засадах ідеї неокласичної теорії економічного розвитку. За його моделлю, втручання держави у сферу господарювання є мінімальним, а головне завдання ДРП полягає в загальному підвищенні ефективності регіонального господарського комплексу. Найбільш гострі проблеми депресивних територій повинні вирішуватися не пріоритетне, а в міру нагромадження необхідних коштів внаслідок підвищення ефективності функціонування комплексів інших територій.

Світова практика підтверджує цей висновок і доводить, що зростання розвитку відсталих територій не повинно відбуватися за рахунок механічного перерозподілу доходу, створеного у розвинених регіонах.