1. Поняття філософії. Основні джерела та умови виникнення філософії.

Термін "філософія" в перекладіз грецької мови означає любовдо мудрості. Спочатку поняття "філософія", по суті справи, означало сукупність теоретичних знань, набутих людством. Але в міру того, як накопичувався емпіричний матеріал і вдосконалювалися методи наукового дослідження, форми теоретичного освоєння дійсності диференціювалися, філософія знайшла новий вигляд, змінилися її метод і функції. Проте в нових умовах більш чітко виявилася специфіка філософії як форми універсального теоретичного осмислення світу і людини. Філософія – це форма пізнання найбільш загальних, а точніше, загального підстави буття.

Філософія з'явилася в VI столітті до н.е., коли фактично одночасно в різних місцях людьми з певними іменами були виконані якісь акти, які й були названі філософськими. Скажемо, слова й тексти Геракліта, Фалєєв, Парменіда або Анаксагора, Анаксімандра, Анаксімена, Платона. Але початок - в VI столітті. І аналогічні акти, зроблені Буддою, теж є філософськими, хоча це більш складно, тому що в цьому випадку домішується поява релігії. У Конфуцієві ми взнаємо філософа. Причому, поява всіх цих філософських акцій у різних місцях не була зв'язана.   Саме у Древній Греції з'являється і саме слово «філософія», утворене з двох грецьких слів: «филео» — любов, «софія» — мудрість. Таким чином, філософія буквально — любов до мудрості. Однак, історично філософія розвивалася у контексті протистояння цивілізацій: східної та західної.   Філософський світогляд почав формуватися майже одночасно з релігійним, проте він мав інше підґрунтя. Основою виникнення філософського світогляду була потреба в знаннях про природні явища, із якими люди мали справу в процесі виробництва. Необхідно було виявляти конкретні властивості предметів природи з метою задоволення повсякденних потреб, що вело до узагальнень і утворення абстрактних понять, через які й відбувалося формування протонауки, яка закладала підвалини інтелектуального осягнення оточуючого світу. Найважливішою рисою нового типу знання був сумнів у правильності існуючих знань, які приймалися як постулати. Критичне їх переосмислення породжувало нові запитання і спонукало до пошуку відповідей на них. Так зароджувався філософський світогляд, який інакше, ніж міфологічний та релігійний, пояснював походження світу, людини, суспільства, феномен життя й смерті та інші природні й соціальні явища.

2.Філософія і наука. Специфіка філософських знань.

Філософія і наука тісно взаємопов'язані. З розвитком науки, як правило, відбувається прогрес філософії: з кожним робить епоху відкриттям у природознавстві, як зазначав ще Ф. Енгельс, матеріалізм повинен міняти свою форму. Але не можна бачити і зворотних струмів від філософії до науки. Досить вказати на ідеї атомізму Демокріта, що залишили незгладимий слід у розвитку науки.

Філософія і наука народжуються в рамках конкретних типів культури, взаємно впливають один на одного, вирішуючи при цьому кожна свої завдання і взаємодіючи в ході їх вирішення. Пізнавальний пафос споріднює філософію і науку. Існує кілька поглядів на спільне та відмінне між цими сферами знання. При розв´язанні цієї проблеми у філософії намітились дві тенденції: одна максимально зближує філософію і науку, навіть проголошує філософію наукою, друга відстоює думку, що філософія не є наукою. Філософію і науку споріднює, як уже зазначалось, націленість на пізнання світу, на істину. Обидві вони засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви. Наука також є теоретичним, загальним знанням. Більше того, історично деякий час філософія і наука існували як єдина система знання. Отже, і філософське, і наукове знання є теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах логіки, що дає підстави розглядати філософію як науку. Філософське знання неоднорідне. Вчення про простір і час, про закони і правила мислення максимально наближене до наукового, а такі поняття, як «свобода», «ідеал», «Бог», «добро» і «зло», виходять за межі науки. Це дає підстави стверджувати, що філософія не відповідає всім вимогам науковості, вона принаймні відхиляється від того зразка науки, яким є, наприклад, природознавство. Філософію можна вважати наукою, якщо її розглядати як засноване на розумі знання.

У XX ст. актуальною стала проблема співвідношення філософії та ідеології. Для з´ясування суті проблеми необхідно з´ясувати сутність ідеології, яку можна розглядати у вузькому та широкому значеннях. У вузькому розумінні ідеологія — сукупність ідей, цінностей і практичних настанов, які виражають і захищають інтереси певних соціальних спільнот — націй, класів, груп. У ширшому розумінні ідеологія — це дух епохи, нації, залежність ідей від соціального буття, тобто залежність, яка складається об´єктивно, поза інтересами людей. За такого розуміння ідеологію значно важче відмежувати від філософії.

3. Єдність і багатоманітність способів і форм буття філософії.

Хоча категорія буття охоплює універсальні зв'язки в світі, все ж форми буття різні. Це пояснюється тим, що Всесвіт включає в себе нескінченну кількість систем, об'єктів, процесів" станів, структур, соціальних спільностей, людських індивідів тощо. Визначеність кожного з них характеризується місцем у системі буття, є унікальним, неповторним. І хоча це так, практика й пізнання постійно вимагають їх узагальнень. Тому філософія об'єднує їх у певні групи. Серед них виділяють такі:

а) Буття "навколишнього" світу

Відомо, що основою людської діяльності була й залишається Природа, яка існувала до людини й існує незалежно від неї. В результаті впливу людини на природу виникла "друга природа", тобто олюднена її частина.

Осмислюючи проблеми існування природи як особливої реальності, людина мислить її такою, що існувала до і незалежно від неї, і здійснює це не лише на основі суспільно-історичного досвіду, а й на основі теоретичних висновків природознавства та філософії.

Без неї не могли б бути створені й предмети "другої природи", оскільки остання повністю залежить від першої і подібна до неї. Поняття "предмети" ("речі"), виготовлені людьми, включаються в поняття "навколишній світ" і є частиною його змісту.

б) Буття соціального

Щодо буття соціального (індивідуального й суспільного), то воно унікальне. Щоправда, в ньому є щось і таке, що притаманне іншим речам. Тому в розумінні старого матеріалізму, людина виступає як річ серед речей. Наявність тіла робить людину минущою (смертною), підвладною об'єктивним законам. Проте людина - це не лише фізичне тіло, а й жива істота, включена в процес еволюції живої природи, продукт антропосоціогенезу.

Філософія постійно досліджує зв'язок між тілом і психікою (душею) людини. Буття кожної людини - це безпосередня єдність її тіла і духу

Людське буття є унікальною єдністю природного й соціального, індивідуального й родового, особистісного й суспільного, внутрішнього й зовнішнього і таке ін. Кожен людський індивід виступає для самого себе реальністю, разом з якою існує і його свідомість.

в) Буття духовного

Духовне в широкому розумінні - це сукупність усіх проявів свідомості, включаючи й знання, які втілюються у формах природних мов та знаково символічних систем. Сюди належать і норми та принципи людського спілкування й поведінки. Духовне можна поділити на два підвиди - духовне, яке невіддільне від конкретної життєдіяльності індивіда і те, що існує поза ним. Перше включає свідомість індивіда, за допомогою якої він орієнтується у світі.

3. Структура та функції філософського знання. Гуманістичний зміст філософії

До числа основних функцій філософії варто віднести:

методологічну,

• ідеологічну,

• гносеологічну,

• світоглядну,

• практично-діяльну.

методологічна функція, розглядаючи в самій узагальненій формі відношення людини до світу і до самої себе, розглядає не окремі сфери буття людини як такі, а їхній взаємозв'язок через призму розкриття природи і сутності світу, природи і сутності людини і їхнього взаємозв'язку. Важливою функцією філософії є ідеологічна. Можна сказати, що ідеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, вирішуючі питання про сутність людини і про сенс її буття, дає ключ для усвідомлення свого відношення до безпосередніх умов громадського життя, до чинників, що визначають специфіку реального життя.

Гносеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальне відношення людини на розкриття природи і сутності світу, природи і сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, з одного боку, збагачує людей знанням про світ, про людину, а з іншого боку

- впливає на кожну з форм суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них у відношенні "людина-світ», а також визначає загальну логіку пізнавального відношення людини до дійсності.

Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, збагачуючи людей знаннями і про світ і про людину, про його місце у світі і можливостях його пізнання і перетворення, впливає на формування життєвих принципів, на усвідомлення соціальними суб'єктами цілей і сенсу життя.

Практично-діяльна функція філософії полягає в тому, що вона перетворюється в знаряддя активного, перетворювального впливу на навколишній світ і на самого людину.

Структура – це відносно сталий спосіб (закон) зв'язку елементів того чи іншого складного цілого.

Структура відбиває упорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкту, що забезпечують його сталість, стабільність, якісну визначеність. Структурні зв'язки різного роду пронизують всі процеси, які відбуваються у системних об'єктах.

Гуманістично спрямованими мають бути всі освітні дисципліни, та найбільше людинотворче навантаження має філософія, насамперед її аксіологічний (ціннісний) розділ, а також філософська теорія людського існування - екзистенціалізм. Гуманна людина - це насамперед моральна особистість. Тому в аксіологічній системі освіти і виховання такі моральні цінності, як обов'язок, відповідальність, совість, порядність, справедливість, свобода, честь, правдолюбство, патріотизм, посідають пріоритетні позиції.

3. Людина-світ як визначальний предмет філософського осмислення. Поняття “світ” та особливості його формування.

Фундаментальним, визначальним для будь-якої філософії є поняття “світ”. Поняття “світ” – складне і багатоманітне. У нашому вжитку є поняття: “світ людини” – це внутрішній світ її існування “світ людського буття”- це зовнішній світ людини, її соціальне оточення: суспільно-економічні відносини, культурне середовище; “світ речей”- це речі, які ми маємо як наслідок предметної діяльності людини; “світ ідей”, як у Платона, котрі нібито визначають “світ речей”; “символічний світ”- умовний світ символів, знаків математики, логіки, фізики, кібернетики тощо; “мегасвіт”, “макросвіт”, “мікросвіт” – ними позначаються рівні матеріаль­ної дійсності ,“потойбічний світ” – нереальний, вигаданий – “сакральний світ”.

Вживаються у філософії і більш загальні поняття світу такі, як “матеріальний світ”, “духовний світ”, “об‘єктивний світ”, “суб‘єктивний світ” тощо. Тобто, маємо різноманітні визначення, підходи, відтінки поняття “світ”, яке є багатогранним і багатоаспектним.

Однак едність світу у філософському розумінні – не в ідеальному началі і не в окремих, конкретних речах, і не в тому, що людина здатна мислити про світ як про щось єдине, а в його матеріальності і це доведено сучасною наукою.

3. Історичний розвиток наукових уявлень про світ.

В античних (філософських, наукових, буденних) уявленнях світ розглядається передусім як світ природи - космосу. Людина трактується як істота, яка перебуває у нерозривному зв'язку із світом природи. Структура і закони буття світу та людини єдині.

За аналогією до давньоіндійських і китайських учень у давньогрецькій філософії структура світу розглядається через пізнання матеріальних і духовних першооснов чи першоелементів. Вони визначаються вічними, нествореними і незнищенними, а все багатоманіття речей і явищ у світі виникає як їх конкретна тимчасова комбінація, поєднання.

Одна з ключових проблем античного уявлення про світ - проблема руху, його джерела, причин, статусу щодо світобудови.

Найбільш глобально природа і різновиди руху показані в ученні Аристотеля, яке по праву вважають вершиною філософії античності. Аристотель визнавав рух загальною властивістю світу і вказував на чотири причини його.

1. Бог, який перебуває поза космосом, але є якимсь першоруінієм, першопоштовхом, стає джерелом початку будь-якого руху у світі.

2. Матеріальна причина? або матерія. Аристотель пояснює її як пасивну причину, тобто як речовину, першоелемент, сировину, з якої все виникає.

3. Формальна причина або форма. За Аристотелем, вона є активним началом, оскільки конкретні речі виникають лише внаслідок надання форми речовині, матерії.

4. Телеологічна причина або цільова (рух, розвиток як напрям до певної цілі).

В античності велика увага приділяється дослідженню духовного світу людини, передусім природі душі й пізнання.

Суттю античних уявлень про світ, синтезуючими ідейними основами є поняття "макрокосмос" і "мікрокосмос".

Термін "космос" філософія запозичує з позначення державного і військового ладу. Зміст цього поняття орієнтує на визнання того, що явище, яке воно позначає, має чітку внутрішню організованість, упорядкованість і підпорядковане єдиному началу та законам.

"Макрокосмос" використовується як поняття для позначення світу природи. "Мікрокосмос" - це людина.

Відродження. В цю епоху відбувається значна корекція світоглядних настанов, зміна загальної картини світу. Світ, буття природи, включаючи буття людини, - це існування Всесвіту.

Сучасні уявлення про світ спираються на розвинуте природничонаукове і гуманітарне знання. Вони знаходять своє послідовне вираження через поняття: матерія, рух, розвиток, закони діалектики, свідомість, людина, діяльність, суспільство, культура і т. д.

3. Сучасна наука про принципи організації світу

Наукова картина світу – це не просто сума чи набір окремих знань, а результат їх взаємоузгодженості та організації в нову цілісність, тобто систему, яка має певні функції: інтегративну, нормативну, психологічну та ін. 

У більш загальному розумінні наукова картина світу – це обґрунтоване конкретно-історичне уявлення про світ, що визначає стиль і спосіб наукового мислення. До структури наукової картини світу входить набір теоретичних постулатів, уявлень про способи взаємодії предметів і явищ, ґенезу та розвиток.

Класична картина світу базується на досягненнях Галілея та Ньютона, створює графічний образ прогресивно скерованого лінійного розвитку з жорсткою детермінацією. Минуле визначає сучасне, дійсність визначає майбутнє. Усі стани світу можуть бути прорахованими та передбаченими.

Постнекласична картина світу розроблена у 80-х рр. XX ст., з урахуванням досягнень бельгійської школи Іллі Пригожина. Розвиток системи здійснюється в певних напрямах, але її стан у кожний момент часу не детермінований. Поведінка індивіда при виборі шляхів діяльної активності може бути багатоваріантною. Із самого початку і до будь-якого моменту часу майбутнє залишається невизначеним. Розвиток може відбутися в одному з декількох напрямів, що визначається будь-яким незначним фактором. 8. Рух як загальний спосіб існування світу. Поняття форм руху.

Уявлення про рух, його сутність, джерела, а також про статус щодо буття світу, існування матерії історично змінювалися. Починаючи з античності і майже до кінця XVIII - початку XIX ст., рух пояснювали механічно, тобто як пересування у просторі чи зміну властивостей якихось речей та явищ внаслідок дії зовнішніх причин.

У сучасній філософській картині світу виділяють три найзагальніші форми руху, що охоплюють усе багатоманіття буття матерії.

1. Рух в неорганічній природі: переміщення у просторі, процеси перетворення елементарних частинок, гравітаційні, електромагнітні, сильні й слабкі взаємодії, перетворення атомів і молекул, найрізноманітніші зміни в структурі макроскопічних тіл, геологічні процеси тіл і систем, що змінюються, і т. д.

2. Рух у живій природі: від клітинного рівня (обмін речовин, відтворення, саморегуляція і т. д.) до взаємодії на рівні біоценозів, усієї біосфери Землі.

3. Соціальна форма руху охоплює всю сукупність життєдіяльності людей, засновану на матеріальному виробництві.

Трактування руху як взаємодії не лише дає змогу розглядати його як загальну властивість світу, спосіб існування матерії, але й по-новому розв'язує питання співвідношення руху й розвитку. У такій інтерпретації рух постає як більш загальна властивість, ніж спокій. На відміну від механістичного трактування, згідно з яким спокій був абсолютний, а рух відносною властивістю світу, у діалектичній концепції співвідношення руху і спокою стає оберненим. Точніше, спокій - не лише відносний стан у бутті світу, він взагалі неможливий. Як протилежність руху спокій у такому разі слід було б розуміти як відсутність взаємодії. Але це суперечить початковій ідеї у тлумаченні світу і матерії - ідеї загального зв'язку всіх явищ і процесів у світі.

9. Рух і розвиток.

Розвиток - це такий рух (взаємодія), під час якого відбувається не просто зміна вже існуючих властивостей, стану якоїсь системи, а виникають нові властивості, нова якість (сутність чогось), яких раніше не було.

Традиційно виділяють два типи розвитку:

1. Розвиток у межах однієї форми руху матерії (наприклад, поява нових ознак у тварин, рослин і т. д.).

2. Розвиток, за якого відбувається перехід від однієї форми руху матерії, від одного рівня її структурної організації до іншого, вищого (наприклад, виникнення органічної природи з неорганічної). Цей тип розвитку називають прогресивним.

Процес розвитку, його характер і спрямованість розглядаються через категорії "прогрес" і "регрес", які є співвідносними поняттями, що є сукупністю уявлень і слугують критеріями, мірилами розвитку.

У найпростішій формі прогрес визначається як такий розвиток, внаслідок якого виникає перехід від простого до складного, від вищого до нижчого. Однак поняття "просте", "складне", "вище" і "нижче" можна пояснити лише завдяки одне одному, крім цього, вони не несуть у собі точного наукового змісту. Найчастіше ці поняття вживаються у буденній мові.

Прогресом (і розвитком у вужчому розумінні) визначається така зміна властивостей певної системи, за якої відбувається збільшення функціональних можливостей, підвищення ефективності функціонування, зростання ступеня незалежності існування від впливу зовнішніх факторів. Прогресивний розвиток характеризує й те, що відбувається збереження і накопичення потенціалу, можливостей для дальшого розвитку.

Регресивні зміни - це зворотний рух. Регресивними явищами визнаються ті, за яких відбувається деградація, зниження рівня організації й ефективності функціонування, втрачається здатність до здійснення того, що було можливе раніше (наприклад, старіння організму). Для регресу характерне наростання залежності від зовнішніх факторів середовища. Регресивну спрямованість у розвитку відзначає втрата потенціалу, можливостей для подальших змін (наприклад, еволюції). Так, у світі живої природи регрес нерідко виявляється у вузько спеціалізованому пристосуванні до середовища проживання.

Сутність прогресу й регресу, їхні критерії отримують конкретну інтерпретацію щодо кожної форми руху матерії (наприклад, суспільний прогрес і його критерії). Тому зміст цих понять, специфіка розвитку окремих сфер буття світу розкриватимуться через зміст таких тем, як свідомість, пізнання, природа, суспільство, культура, цивілізація і т. д.

10. Проблема простору і часу у філософії.

Буття світу розкривається через уявлення про простір і час, їхню сутність і співвідношення. У філософії з опорою на природничонаукові знання формувалося декілька концепцій простору і часу. Традиційно серед них виділяють дві - абсолютну й відносну, тобто концепції абсолютності (субстанціональності) простору і часу та відносності (реляційності).

1. Простір і час є загальними, але самостійними, зовнішніми щодо світу (матерії, природи, людського буття) реальностями. Вони об'єктивні, але незалежні від матеріальних систем. Простір і час є певним вмістилищем світу, своєрідними осями координат, в яких перебуває усе суще.

2. Простір і час абсолютні ще й тому, що їх властивості незалежні одна від одної.

3. Простір і час абсолютні, бо їхні властивості незмінні. Простір - це безкінечна протяжність, він тривимірний, лінійний, неперервний. Час -одномірний, спрямований (від минулого до майбутнього), незворотний. Це тривалість, у якій відбуваються всі процеси. Час асиметричний, оскільки неможливе повторення пройдених станів, причинно-наслідковий зв'язок незворотний.

У сучасній науці розробляються не лише традиційні просторово-часові моделі, як, наприклад, тривимірного, лінійного простору, що поєднує перервність і неперервність, одномірність, незворотність часу макросвіту, але й просторово-часові параметри мікросвіту і галактичних об'єктів (квазарів, білих карликів, що мають дуже велику щільність і потужні поля тяжіння). Створюються також і концепції, здатні відобразити специфіку просторово-часових параметрів біологічного й соціального світів.

Концепції підходів, що визнають об'єктивний характер простору і часу, їх властивостей, існують концепції, які стверджують, що простір і час мають лише суб'єктивний характер: вони розглядають властивості людської свідомості. Так, І. Кант вважав простір і час апріорними (вродженими) формами людського пізнання, чуттєвого споглядання. З їх допомогою людина впорядковує, структурує отриману про зовнішній світ інформацію. Для представників суб'єктивного ідеалізму Дж. Берклі, Е. Маха простір і час - це форма впорядкування відчуттів, чуттєвих образів.

10. Проблема першопочатків (субстанції) світу

Наша життєдіяльність спирається на прості та зрозумілі передумови, які ми зазвичай беремо без особливих сумнівів і міркувань. Найперша і сама універсальна серед них - природне переконання людини в тому, що світ є, є "тут" і "тепер", в наявності. Люди настільки ж природним чином розраховують і на те, що при всіх змінах, що відбуваються в природі і суспільстві, світ зберігається як відносно стабільне ціле. Проблема буття виникає тоді, коли такого роду універсальні передумови стають предметом сумніву і роздумів. Досить було сказати, що світ існує "тепер" і напрошувалися питання про його минуле і майбутнє. Відповідаючи на них, одні філософи доводили, що нескінченний світ непреходящ - завжди був, є й буде, інші стверджували, що світ був, є і буде, але має свій початок і кінець не тільки в просторі, але і в часі. Іншими словами, думка про існування безмежного світу як цілого далі з'єднувалася у філософії з тезою або про минущому, або про неминуще існування світу. Світ існує як неминуще єдність поза і незалежно від волі і свідомості людини. Філософське відкриття проблеми буття - це поки ще не аналіз того, у чому саме складається єдність світу, а пошук його необхідних передумов, без чого неможливо розкрити світову єдність. Другий аспект філософської проблеми буття полягає в наступному: природа, людина, думки, ідеї, суспільство одно існують; різні за формами свого існування, вони перш за все завдяки своєму існуванню утворюють цілісну єдність нескінченного, непроминального світу. Іншими словами, існування всього, що є, було і буде у світі - передумова єдності світу. А дослідження буття - тільки передумова осмислення єдності світу. Від виявлення передумов треба перейти до безпосереднього вивчення проблеми єдності світу в її повноті.

12. Сучасні концепції істини: класична, когерентна, прагматична.

Такою ж принциповою в теорії пізнання є проблема істини. В основі її лежить дослідження взаємного зв'язку між суб'єктом і об'єктом пізнання. Як суб'єкт пізнання функціонує і окрема людина, і група людей, і суспільство в цілому, причому наслідки пізнання цих суб'єктів взаємопов'язані. Як об'єкти пізнання функціонують і природа, і суспільство, і сфера духовної діяльності людей. Теорія пізнання узагальнює пізнавальні процеси, які мають місце і в повсякденному житті, і в сфері природознавчих та соціальногуманітарних наук, і в сфері духовної культури. Важливим поняттям цієї концепції є поняття дійсності або реальності. У випадку, коли пізнання спрямовано на зовнішній світ, це поняття тотожне поняттю об'єктивного світу. І пізнання його означає пізнання об'єктивної істини. Окрім класичної концепції істини, в сучасній теорії пізнання є ще когерентна і прагматична концепції. Когерентна, тобто логічно несуперечлива, самопогоджена система характеризується виправданими вимогами до логічності будови людських знань. Коли ці вимоги задовольняються і одночасно приймається теза про можливість адекватного відображення в знаннях зовнішнього світу, об'єктивної реальності, то визначається і об'єктивна істина. Але є варіанти когерентної концепції, які виключають визнання об'єктивної істини.

Явно протилежною класичній концепції істини є прагматисте ька концепція, в основі якої лежить положення: істина — це тільки те, що корисно для дій людей. Одним із варіантів такої концепції є операціоналістська концепція фізика і методолога науки П.Бріджмена. Доповнивши вказане вище визначення істини критерієм існування (існує те, що приводить до успіху), операціоналізм, як дотепно підкреслив С.М.Чудінов, вимагає елімінації абстрактних систем, які відіграють у сучасній фізиці важливу роль. Фізична теорія розглядається ним як споруда, що складається не з багатьох поверхів фізичних абстракцій, а лише з понять і суджень, безпосередньо пов'язаних з досвідом. Такому уявленню про науку не відповідає не тільки загальна теорія відносності, а взагалі будьяка достатньо розвинена фізична теорія. Прагматизм, що обіцяв зробити науку більш "реалістичною", позбавити її від химер умоглядних спекуляцій, виявився, таким чином, концепцією, яка створює для неї серйозну загрозу.

13. Проблема буття у філософії та основні його типи.

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир. Коли ж ми маємо справу з людським світоорієнтуванням, то ми повинні мати на увазі кілька принципово важливих його аспектів.

Передусім орієнтири нашого життєвого самоутвердження повинні фіксувати певні виміри, прояви або характеристики світу, в якому ми перебуваємо. Тобто поняття буття має фіксувати певні характеристики світу, а також і певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти буття від небуття. У цьому аспекті ми, з одного боку, спираємося на дані сучасної науки про світобудову, з іншого боку, — на її історичний досвід, що засвідчує певну відносність наших уявлень про сутність, стани та форми проявів буття. Крім того, у питанні про ознаки буття ми змушені виходити за межі науки, тому що саме це питання перебуває у залежності від розуміння і тлумачення самих коренів буття. Цей вихід здійснюється у сфери філософії, метафізики та теології. Річ у тім, що єдиною умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи із небуттям як таким безпосередньо не стикаємося. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюються природні явища, умирають живі істоти, ми розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші форми та виміри.

14. Релігійна й натуралістична антропософія.

На сьогодні немає єдиної наукової теорії походження людини. Існуючі концепції на основі різних гіпотез намагаються пояснити появу людини на Землі. Найусталенішою, а отже й найпоширенішою, є еволюційна концепція, з утвердженням якої в XIX ст. почалося інтенсивне наукове осмислення проблеми антропогенезу.

Еволюційний процес, як правило, поділяють на три стадії.

1. Космічна еволюція. Розпочалася приблизно 10 млрд років тому. За цей час Космос, а отже й Сонячна система змінювалися, створюючи умови для зародження життя. Утвердженню такого різновиду еволюції сприяли досягнення шотландського вченого-геолога Джеймса Геттона. Геттон сформулював теорію еволюції геологічних формацій Землі, показавши її геологічну історію як повторення циклів руйнування одних континентів і виникнення інших, через вияв схожості сучасних і давніх геологічних процесів.

2. Біологічна еволюція. Розпочалася приблизно 3- 4 млрд років тому. Зумовила існування нині на Землі щонайменше двох мільйонів біологічних видів, одним з яких є людина. У дослідженні цього процесу велика заслуга французького природодослідника Жана-Батиста Ламарка (1744-1829). Він створив достатньо цілісну концепцію еволюції живої природи. Згідно з нею види тварин і рослин постійно змінюються, ускладнюються в своїй організації під дією зовнішніх чинників і своєрідного внутрішнього прагнення всіх організмів до вдосконалення.

3. Культурна еволюція. Розпочалася 2-3 млн років потому. У процесі цієї еволюції з'явилася людина. Теорія природного походження Дарвіна не могла розкрити сутність культурної еволюції, оскільки не брала до уваги або виключала такі моменти, як якісна відмінність розуму людини від тварини, роль праці в процесі антропогенезу та вплив соціального фактора на цей процес, що відіграли істотну роль в антропосоціогенезі, оскільки сприяли зміцненню соціального досвіду людини, її навичок, умінь, засобів мислення.

15. Атрибутивні ознаки людини та їх взаємозв’язок.

Культура як суще розгалужена в часі, просторі, перебуває у постійному русі (розвитку).    Час культури — це минуле, сьогодення та майбутнє людської культуротворчої діяльності в єдності її поступальності й циклічності, що породжує все багатство культурного надбання. Тобто час у культурі — це не мить між минулим і сучасним, а тривалий творчий процес, певний щабель розвитку, що уособлює можливості відповідно до вимог епохи та можливостей людини відтворювати минулі етапи культури.

Час культури є складним утворенням. Він охоплює час історичний (різні форми буття культури), час соціальний і час людського буття. Його розглядають не як довільний калейдоскоп подій, фактів, явищ, а як процес з притаманною йому ритмічністю, послідовністю, що визначаються людською діяльністю.    Наприклад, у міфах спостережуваний час був могутньою, таємничою силою, що керувала всім сущим: предметами і явищами, людьми і навіть діями богів. Тому він був і добрим, і злим.

   Простір культури — це світ предметів і процесів «другої», або «штучної природи». Він цілком є продуктом і сферою людської культуротворчої діяльності. У зв´язку з обширністю його інколи поділяють на підпростори:    — ойкумена — частина природного середовища, заселена людьми;    — історико-культурна сфера — окремі частини ойкумени;    — окремі осередки проживання (від поселень первісних людей до сучасних мегаполісів).    Матеріальні та ідеальні культурно-значимі просторові форми речей і процесів утворюють соціальний простір, в якому відтворюється і розвивається людина і крізь призму якого вона сприймає решту світобудови. Відповідно до особливостей просторового поширення культури виокремлюють її зовнішній і внутрішній простори. Зовнішній межує з природним середовищем, визначаючи одну із традиційних, а нині й гостру проблему взаємозв´язку культури і природи. Внутрішній простір культури виявляється у поширенні на Землі археологічних культур, ойкумени, взаємодії первісної периферії та цивілізації, цивілізацій між собою, формуванні історико-культурних сфер.

   Крім реально існуючих просторових характеристик культур, існують і їхні ідеальні образи, які своїми витоками сягають давнини: Космос, Хаос, Дерево Життя, або Світове Дерево. До речі, Дерево Життя було одним із ключових образів у формуванні уявлення про простір культури, що поєднував усі світи в єдиний людський світ і був центром світобудови..

16. Співвідношення біологічного й соціального в людині.

Сутність людини, формуючись історично, являє собою складну взаємодію біологічного й соціального, або антропогенезу і соціогенезу. Кожен з цих аспектів має власну специфіку, підко-ряється власним закономірностям. Процес антропогенезу підко-ряється законам біологічної еволюції. Головною ознакою такої еволюції є те, що в ній виникають і передаються з покоління в покоління тільки ті властивості організму, котрі так чи інакше сприяють виживанню й розмноженню виду.

Серед факторів, що породжують біологічну еволюцію людини в сучасних умовах, можна виділити декілька. Перш за все треба враховувати наявність генних му-тацій. Відбуваються також структурно-функціональні зміни людського мозку, які за 30—40 поколінь можуть привести до появи нових психічних здібностей людини.Біологічна природа людини визначає фізіоло-гічні життєві потреби, і соціальне буття людей має бути влаш-товане таким чином, щоб створювати умови для задоволення потреб, властивих їм як живим істотам. У біологічній природі людини закладені органічні від-мінності між чоловіками і жінками, з чим пов’язано багато фе-номенів соціальної реальності — любов, шлюб, сім’я, розподіл праці та соціальних функцій, виробництво одягу й косметики, організація дозвілля й розваг.Враховуючи наведене, не можна недооцінювати значення природно-біологічних факторів у життєдіяльності людини. І ра-зом із тим її природно-біологічні характеристики є лише «первіс-ним, неоформленим матеріалом», який перетворюється і оформ-люється у відповідності з нормами і правилами життя, що складаються й постійно змінюються в суспільстві. Це означає, що всі природні фізіологічні процеси, з якими пов’язане існування людини, відбуваються у соціально-культурних умовах. Такі умо-ви накладають специфічні відбитки і на природно-фізіологічні особливості людської життєдіяльності.Звідси можна дійти висновку, що соціальний фактор, по-перше, сприяє зміні середовища існування людей. Він обумовлює розгортання штучного, технізованого середовища, в якому жи-вуть люди. Це середовище майже повністю відгорожує людину від природи і створює «другу природу», яка оточує людину з усіх боків.По-друге, завдяки соціальному факторові змінюється харак-тер природних потреб людського організму так, що задоволен-ня їх регламентується існуючими в культурі правилами і зви-чаями.

По-третє, культура виступає як множина заборон, які накла-даються на поведінку людей, стримуючи і придушуючи природ-ні, «тваринні» її форми.

По-четверте, соціальні умови формують у людини нові, «над-природні», соціально-культурні потреби.

Таким чином, в умовах суспільного життя людина розвива-ється під контролем взаємодіючих програм: біологічної та со-ціокультурної.

17. Специфіка людської діяльності. Людина – індивід – особистість.

Діяльність — це специфічно людська форма активного ставлення до світу, спосіб буття людини. Тварина теж активна, але змістом її поведінки є пристосування до природних умов життя. її дії визначені успадкованими біологічними особливостями й видовими ознаками. Поведінка тварини регулюється переважно інстинктами, а також набутими умовними рефлексами.

Людська діяльність має свідомий, осмислений, цілеспрямований характер. Форми її різноманітні, вони залежать не тільки від властивостей самої людини, але й також — від влас-тивостей тих предметів, з якими вона має справу. Форми і способи діяльності закріплюються в колективному досвіді. За своєю сутністю діяльність є соціальною. Люди виконують її або спільно, або так, що діяльність окремої людини є певною частиною, ланкою діяльності суспільства.

Аналізуючи діяльність, можна вирізнити такі моменти: потреби, інтереси, мотиви, цілі, засоби, процес діяльності, її наслідки.

Поняття «особистість» широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У загальній психології ці поняття не є тотожними.

Вихідним є поняття «людина». Людина — це, насамперед, біологічна істота, яка наділена, на відміну від інших представників біологічних видів, свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина — істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили та підкорили собі її природну індивідуальність.

Індивід— це окремо взята людина як представник людського роду з усіма її психологічними, морально-етичними та психічними характеристиками. Поняття «особистість» більш вузьке, ніж поняття «людина». Тож особистість— це системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

Особистості поділяють на: 1) соціалізовані (адаптовані до умов свого соціального буття); 2) десоціалізовані (девіантні), тобто ті, що відхиляються від основних соціальних вимог; 3) психічно-аномальні (психопати, невротики).

18. Потреби. Інтереси. Сенс життя людини.

Потреби. У процесі цієї взаємодії у людини постійно виникають нужди, задоволення яких необхідне для розвитку організму й особистості. Ці нужди і називаються потребами. Потреба - це нужда в будь-чому, яку людина переживає і усвідомлює.

Потреби можуть бути природні (біологічні) і соціальні, їхня роль і походження не однакові. Природні потреби виникають у процесі взаємодії людини з природним середовищем, вони є вродженими і передаються генетично.

До природних потреб відносять: голод, спрагу, сон, розмноження, потребу в орієнтуванні.

Розрізняючи біологічні і соціальні потреби, варто мати на увазі, що потреби людини є соціалізованими, оскільки усі вони переломлюються через конкретний рівень культури, стосунки між людьми.

ІНТЕРЕС - емоційне сприймання предмету потреби , тобто інтерес виникає тоді, коли його об’єкт викликає емоційний відгук. В інтересі поєднуються емоційне та раціональне і це співвідношення дає змогу виділити безпосередні та опосередковані інтереси, які тісно пов’язані між собою. БЕЗПОСЕРЕДНІ ІНТЕРЕСИ пов’язані, передусім, з емоційною привабливістю поведінки, спрямованої на відповідний об’єкт.                            ОПОСЕРЕДКОВАНІ ІНТЕРЕСИ стосуються результату поведінки, тобто в них переважає компонент розуму.

Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш. Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури.

1. Сенс життя споконвічно існує в глибинах самого життя. Для цього варіанта характерне релігійне тлумачення життя. 2. Сенс життя перебуває за межами життя. Його можна назвати "життям заради інших людей". Для людини життя стає осмисленим, коли вона служить інтересам родини, нації, суспільства, коли вона живе заради щастя прийдешніх поколінь. їй небайдуже, що вона залишить після себе. 3. Сенс життя створюється самим суб'єктом. Жити потрібно такщоб насолоджуватися життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про смерть.

19. Поняття “світогляд” та його структурні рівні.

Світогляд - необхідна складова людської свідомості, пізнання. Це не просто один елемент у ряді багатьох інших, а їх складна взаємодія. Різнорідні знання, переконання, думки, відчуття, прагнення, надії, з'єднуючись в світогляді, предстають як більш менш цілісне розуміння людьми миру і самих себе.

Світогляд - комплексна форма свідомості, яка охоплює самі різні «пласти» людського досвіду - здатне розсовувати вузькі рамки повсякденності, конкретного місця і часу, співвідносити дану людину з іншими людьми, включаючи і тих, що жили раніше, житимуть потім. У світогляді накопичується досвід з'ясування смислової основи людського життя, все нові покоління людей залучаються до духовного світу прадідів, дідів, батьків, сучасників, щось, дбайливо зберігаючи, від чогось рішуче відмовляючись.

Отже, світогляд - це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше бачення, розуміння миру.

Кожна людина або соціальна група має власні, не у всьому співпадаючі з іншими, а іноді і дуже найзагальніші уявлення про світ, що сильно відрізняються від них, і життєві програми.

Світогляд - це складне, синтетичне, інтегральне утворення суспільної і індивідуальної свідомості.

Структура світогляду

1. Світовідчуття;

2. Світосприйняття;

3. Світорозуміння;

Світовідчуття –спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини до нього відтворюються у чуттєво-емоційній формі. Переживання та оцінки звернені не до окремих явищ, а до світу в цілому і до загальної позиції людини в ньому. Це є духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.

Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком предметна реальність, яка певним чином організована та впорядкована. На цьому етапі переважають різного типу знання, просторово-часові уявлення про світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.

Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності. Світорозуміння – абстрактне мислення + теоретичне пізнання.

20. Основні засоби та принципи формування світобачення

Під світобаченнм слід розуміти результат духовного осягнення людиною, людством світу. Об'єкт світобачення —світ як цілісність. А предмет світогляду — відно­шення "людина — світ". Тобто центром уваги світогляду є питання про співвідношення активної, цілеспрямованої, ро­зумної частини світу (людини) зі світом — як об'єктивно існу­ючою цілісністю (протилежністю людини). Світогляд у сутнісному розумінні — це сукупність об­разів і уявлень чи система понять і категорій, яка підпоряд­кована процесові визначення місця людини, людей у світі, їхнього історичного походження і призначення.Це, власне і є принципами формування світобачення.

 А виходячи з природи людини, світогляд є системою уза­гальнених почуттів, інтуїтивних уявлень і теоретичних по­глядів на навколишній світ і на місце людини в ньому, на відношення людини до світу, до самої себе і до інших людей

Тому світогляд — найвища форма самоусвідомлення людини, логічно впорядкована система світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння.  У світоглядній культурі світові наявного буття протиставляється світ мети, світ ідеалів, цілей і сподівань, а також уявлення, почуття, ідеї, знання, вірування і переко­нання, опосередковані досвідом особистості і які є основою формування її життєвої позиції.

 Образно висловлюючись, світогляд — це цілісна кар­тина світу, в якій головний сюжет — відношення "лю­дина — світ", а головна дійова особа — людина.

Зокрема, якщо розглядати світогляд із точки зору зміни його змісту в процесі практичного освоєння світу і його тео­ретичного усвідомлення, то основними структурними елемен­тами, що є засобами формування світогляду постають:погляди, уявлення, знання, оцінка знань, переконання, віра таідеали. 

У світлі сучасної світоглядної культури погляди — це ви­біркове відображення свідомістю людини дійсності, яке відповідає певним потребам та інтересам. Уявлення — це збережений і відтворюваний у свідомості людини образ раніше сприйнятого у світі, а також творення бажаного й очікуваного результату. Основою уявлень є актуалізація минулого досвіду, по­передніх сприймань і відчуттів.Оцінка знань виводить світогляд на якісно новий рівень. Світогляд через оцінку знань починає виявляти значущість тих чи інших явищ стосовно минулого, теперішнього і май­бутнього в житті людини. Переконання— це незворушна впевненість у правильності ідеалів, принципів, ідей, поглядів, які, немов­би оволодівши людиною, підпорядковують собі її почут­тя, розум, волю, совість і вчинки.  Віра — це ставлення людини до певного знання, суджень, уявлень, ідей як до такої істини, якій не потрібна перевірка пізна­вальною діяльністю. 

21. Функціональні складові світогляду (віра, надія, любов).

Віра – складова світогляду, що дозволяє людині включати в свій духовний світ і своє практичне життя те, що не входить безпосередньо до складу її життєвого досвіду. Часом твердження, яке є для нас авторитетним, змушує нас повірити в те, що суперечить нашому повсякденному досвіду. Щоб люди свого часу повірили в те, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки, потрібен був авторитет учителя, а через нього — авторитет науки.

Таким чином, віра поєднує в собі можливе й дійсне, вона здатна переводити неможливе у вимір можливого.

Надзвичайно велика роль віри в освоєнні майбутнього, що постає перед нами як світ можливостей. Вона не тільки виступає своєрідним духовним випередженням перетворення можливості на дійсність, але й здійснює уявне перенесення людини — суб'єкта цього перетворення — в світ майбутньо­го. Причому ця уявна реальність переживається людиною як дійсна або принаймні здійснювана. В цьому полягає великий енергетичний потенціал віри. Щоб активно й успішно діяти, людина повинна вірити в здійснюваність і необхідність або принаймні виправданість того, що вона робить

Але, крім мрії, в соціальній утопії стверджується ще такий суттєвий компонент світогляду, як надія. Надія — це мрія, | здійснення якої людина повірила. Коли мрію, що легко переносить над світом можливого, спинити й утримати на якійсь одній можливості та омріяти здійснення її як конче необхідне, тоді у нас буде надія. У християнській культурі надія розглядається як одна з трьох головних чеснот віруючої людини. Віруюча людина мусить вірити в своє спасіння Втрата надії, відчай — це смертний гріх. Філософи ж звернули увагу на феномен надії порівняно нещодавно. Віру й надію можна розглядати як певні форми наближення до такої універсальної складової світогляду, якою є любов. І віра, і надія знаменують собою різні форми поєднання ідеального й реального, різні щаблі відданості людини чомусь, що виходить безпосередньо за межі її досвіду, її матеріально-життєвих потреб та інтересів. Але в любові все це набуває свого завершення. Знаменно сказано в Євангелій "Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав Любові, я був би — ніщо". Любов є вищою християнською чеснотою, головною ознакою християнського ідеалу. В деяких варіантах християнського віровчення Бог безпосередньо ототожнюється з любов'ю. Таке універсальне тлумачення любові надає їй рис синтетичної форми ставлення до світу, в якій поєднані й діяльне, й споглядальне ставлення до людини й усього сущого.

22.Буденний та теоретичний світогляди та їх характерні особливості.

Структура світогляду з необхідністю висвічує також міру наближення людини до світу при творенні основних рівнів його системно-узагальненого образу. В цьому розумінні, як правило, виділяють такі структурні елементи світогляду, як буденний (або його ще називають звичайним) і теоретичний світогляд. У буденному світогляді, який, по суті, є стихійно сис­тематизованим знанням про дійсність, немає, стрункої, чітко вивершеної, логічно вибудованої думки. Як правило, це бачення людиною світу — поза межею наукових правил, норм і принципів. Буденний світогляд більше спирається на чуттєве, аніж на раціональне в діяльності людини. У буден­ному світогляді пояснення бліде, а констатація факту яск­рава і зримо демонстративна. Він більше вказує людині на те, що є, і найменше на те, чому щось є. Буденний світо­гляд — це безаналізне бачення дійсності, його узагальнення мають меркантильний характер. Саме на рівні буденного світогляду дійсність оцінюється як активно діюча щодо лю­дини, а людина при цьому світогляді постає як пасивно діючий суб'єкт. 

Проте поза буденним світоглядом осягнення людиною дійсності немає. Світобачення людини починається саме з буденного світогляду. Він — підвалина, основа цілісної картини світу, бо витоками його є передусім чуттєвість. Саме на ньому виростає більш високий рівень систематизації та узагальнення знання про дійсність, який отримує назву теоретичного світогляду.

До теоретичного рівня світобачення людина починає підноситися тоді, коли у неї виникає органічна потреба по­яснення минулого і сьогодення, а також прогнозування сво­го майбутнього. Теоретичний світогляд уперше оформлюєть­ся в релігійних вченнях. Адже основною його рисою, на відміну від буденного світогляду, є те, що він бере на себе сміливість вчити. А ця сміливість — результат того, що ви­токами теоретичного світогляду є окреслення предмета осяг­нення та систематизація знання про вибраний предмет. Тео­ретичний світогляд намагається чітко окреслити взаємозв'я­зок можливого і дійсного через знання. Знати на цьому рівні означає мати завершену систему світобачення.

 Найбільш виразно теоретичний світогляд виявляє себе в науці і філософії. Щодо структури світогляду слід підкреслити таке. Тео­ретичний світогляд — це відображення людиною відношен­ня "людина — світ" на рівні знання, яке є порівняно завер­шеною системою бачення певної предметної сфери дійснос­ті, оскільки ця система є взаємозв'язком тверджень, дове­день, пояснень і передбачень та методів їхньої реалізації.

23.Основні типи світогляду наївно-реалістичний, міфологічний, життєво- практичний, філософський, релігійний.

міфологічний - для поглядів властивий синкретизм, тотемізм, фетишизм, магія тощо. Міфологія (від грецького «міф» — переказ, оповідь і «логос» — вчення) — це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, що полягає в одухотворенні і персоніфікації цих явищ, наділенні їх людськими за характером, але фантастично розвиненими і спотвореними властивостями.

релігійний - особлива форма усвідомлення світу, яка не потребує обґрунтування і доказів.Релігія (від. лат.. це— набожність, святиня) — така форма світогляду, в якій присвоєння людиною світу здійснюється через його подвоєння на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний. Принципово важливо уяснити, що найважливішою ознакою релігії є існування надприродної істоти — Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра в Бога.

філософський - форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу.

Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом.

Варто також зазначити, що світогляд у певній своїй формі притаманний будь-якому суспільству і будь-якій людині. Причому формування вищого типу світогляду не приводить до повного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історично попередній тип світогляду й відсувається на задній план і виконує підпорядковуючу роль в порівнянні з домінуючою формою. Так, міфологія не зникає з утворенням релігії і філософії і почасти виконує в першій з них чи не найголовнішу роль. Відомо, наприклад, наскільки міфологічним був світогляд радянських людей стосовно проблем «світлого майбутнього», ролі вождів в його створенні і у відношенні до власного народу. Це ж стосується, хоча і в меншій мірі, й інших сучасних суспільств.

24.Виникнення і розвиток людської свідомості

З розвитком науки, особливо історії та біології, поступово формувалися погляди про походження людини та її свідомості. Головною передумовою виникнення людської свідомості було утруднення умов існування людиноподібних істот - антропоїдів. Під впливом умов життя їх центральна нервова система стала набагато складнішою за будовою та функціями. У зоні великих півкуль головного мозку поступово розвивалися тім'яні, скроневі та особливо лобові долі, які здійснювали вищі пристосувальні функції. Досить помітно розвинулися вони в людини під впливом праці. На біологічному етапі розвитку психіки виникли передумови для появи вищих, суто людських, форм психіки - свідомості. Знання біологічного етапу розвитку психіки як передісторії людської свідомості дає можливість науково пояснити її виникнення.

Свідомість людини не відразу стала такою, якою вона є тепер, а здолала тривалий шлях свого суспільно-історичного розвитку.Перші люди, що виділилися з тваринного світу, мало ще відрізнялися від своїх предків-тварин, їх свідомість була обмеженою. Вона являла собою усвідомлення людиною її найближчого природного середовища і свого обмеженого зв'язку з іншими людьми. Яким був спосіб життя людини, такою була і її свідомість. З розвитком способів добування людьми засобів до існування, способів виробництва матеріальних надбань розвивалась і їх свідомість. Прагнучи задовольнити свої потреби, що виникали внаслідок змін умов життя, люди винайшли вогонь, поступово перейшли від вживання кам'яних знарядь праці, якими вони користувалися сотні тисяч років, до бронзових і залізних знарядь.Поруч із мисливством, рибальством, скотарством виникло хліборобство, а далі ремісництво; від ремісництва люди перейшли до машинного виробництва і т. д.А зміна знарядь праці зумовила ускладнення людських взаємин, розвивалися самі люди, їх потреби, життєвий досвід, їх свідомість, здібності та інші психічні властивості. Розвиток психічних властивостей людей являв собою і результат, і потрібну передумову вдосконалення і розвитку їх практичної діяльності.Історичний розвиток людської свідомості був і є можливим через те, що кожне попереднє покоління не тільки фізично породжує наступне покоління, а й передає йому свої виробничі і культурні надбання.

Завдяки праці та іншим видам діяльності людська рука досягла такої досконалості, що змогла, ніби чарівною силою, викликати до життя шедеври образотворчого мистецтва.

Збагачення вмісту психіки людини - це і розвиток нових, суто людських видів і форм пам'яті, які полягають в опосередкованому мовою довільному запам'ятовуванні і відтворенні даних попереднього досвіду. Необхідність перетворювати дійсність у процесі праці спричинила до розвитку в людини здатностей перетворювати її в образи, уявляти предмети, над втіленням яких вона працює.

25. Мова і свідомість. Свідомість і праця.

Праця — цілеспрямована діяльність людини зі ство­рення благ, необхідних для задоволення своїх тілесних і духовних потреб.

Подібним до праці є визначення поняття "практика". Саме праця, з погляду еволюційної теорії Ч. Дарвіна, є однією з най-

важливіших передумов виникнення свідомості у людини. Тру­дова діяльність людини мала два вирішальних наслідки:

•    організм предків людини почав пристосовуватися не просто до умов середовища, а до трудової діяльності. Специфіч­ні особливості фізичної організації людської істоти — пряме ходіння, диференціація функцій передніх і задніх кінцівок, розвиток руки.

•    праця, яка з самого початку була спільною діяльністю, стимулювала виникнення і розвиток спілкування, членороз­дільної мови як засобу спілкування, нагромадження і пере­давання трудового, соціального досвіду.

 Оскільки праця органічно пов'язана із застосуванням мускульної сили і сили розуму, то відповідно до цього виді­ляються два основні види праці — фізична і розумова.

Фізична праця — це цілеспрямована діяльність лю­дини щодо створення благ, у процесі якої застосовуєть­ся переважно енергія м'язів.

Розумова праця — це цілеспрямована діяльність лю­дини, в процесі якої переважно застосовується нервова енергія, енергія мозку.

Цей поділ праці виник ще за доби рабовласництва і зберіг­ся донині.

Унікальність свідомості як особливої здатності людини творити образи навколишнього світу виявляється не тільки в характері її функціонування і розвитку, а й у способі ви­никнення самої свідомості. Однією з основ виникнення свідо­мості є спілкування і мова.

Спілкування — це процес взає­мозв'язку, взаємовідношення, взаємодії між людьми, людськими спільнотами, у якому відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, вміння­ми та навичками, а також результатами діяльності, тобто процес передачі, опрацювання і використання інформації в широкому розумінні.

Спілкування — одна з необхідних і загальних умов фор­мування і розвитку особистості й суспільства.

 Мова не є відображенням дійсності, вона — система знаків, які створюються і використовуються людьми для у мовного позначення речей і явищ, відображених у нашо­му мозку. 

Мова безпосередньо відображає наше бачення світу: що в ньому нас цікавить, "притягує", а що не варте уваги. Тобто спосіб життя людей зумовив формування мови, котра, у свою чергу, зумовлює формування певного типу свідомості (те, що ми називаємо ментальністю), яка знову таки відображає світ відповідним набором понять.

Видатний німецький філософ XX ст. М. Хайдеггер гово­рив, що мова — це домівка буття. Ось чому завдання точного й адекватного перекладу з однієї мови на іншу надзвичайно складне, особливо тоді, коли йдеться про складні художні чи філософські речі. Інші реалії повсякденного життя іншо­го народу й відповідно інші художні засоби їхнього виражен­ня роблять переклад творів набором слів, тобто фактично вони не перекладаються.

26. Визначальні ознаки свідомості.

Свідомість — це суспільний продукт, поява якого збігається з ви-никненням специфічного рівня буття — суспільно-історичної практики, суб’єкт якої здатний змінювати світ, змінюючись при цьому сам.

Визначальними ознаками свідомості є відображення, відношення, цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює на-самперед форми людської діяльності і через них — форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об’єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов’язана з самосві-домістю. Вихідним пунктом людського відношення до світу є пере-творення його відповідно до людських потреб, що набирає форми цілепокладання — створення ідеальної моделі бажаного майбутнього, визначення мети і засобів, розробка програми діяльності. Завдяки сві-домості людина здатна мислено відтворювати дійсність, піддаючи ідеальному випробуванню різноманітні моделі можливих ситуацій.

27 Структура свідомості. Структуру свідомості можна розглядати в кількох аспектах.

1. Свідомість поділяється на індивідуальну і суспільну, які виникають як відображення різних типів буття. їх співвідношення, а також структура суспільної свідомості розглядатимуться в окремій темі.

2. Свідомість, з гносеологічної точки зору, можна поділити на форми відображення. Через них відбувається відображення дійсності людиною.

Форми чуттєвого відображення і пізнання світу:

- відчуття;

- сприйняття;

- уявлення.

Ці форми відображення значною мірою є формами індивідуального чуттєвого відображення (їх визначення див. у словниках).

Формами відображення, що належать до абстрактного мислення і за допомогою яких здійснюється раціональне пізнання, є:

- поняття;

- судження;

- висновок.

Вони значною мірою соціалізовані. Ці форми - продукт суспільного розвитку, трудової діяльності та спілкування людей, нагромадження матеріального й духовного досвіду багатьох поколінь. Вони дають змогу отримувати об'єктивне знання, що розвивається за законами, які не зводяться до процесу індивідуального пізнання (визначення поняття, судження, висновку див. у словниках).

3. Рівні пізнання (структура свідомості у вузькому розумінні). Як правило, у цьому разі виділяють такі:

- Підсвідомість. Вона накопичує і зберігає всю отриману інформацію.

- Усвідомлення. У ньому обробляється вся отримана інформація, осмислюються і фіксуються певні ідеї, цінності і т. д.

- Надсвідомість. Це синтез підсвідомості й усвідомлення. Вона здійснює

процес творчості, відкриття, виявлення, показує свідомості виразну ідею, думку після інтенсивної праці над вирішенням якоїсь проблеми. До цього рівня свідомості відносять інтуїцію.

- Самосвідомість. У ній відбувається аналіз, обробка змісту свідомості та

процесу мислення. За її допомогою здійснюється цілеспрямований контроль за діяльністю свідомості.

4. З точки зору структури людської діяльності, у свідомості можна виокремити такі сфери:

- Когнітивна (пізнання). У свідомості на різних гносеологічних рівнях з

властивими їм формами отримуються і накопичуються знання про дійсність і сам об'єкт пізнання з метою створення точної копії діяльності, отримання істинного знання.

- Ціннісноорієнтаційна або мотиваційна. Це сфера цінностей, ідеалів,

інтересів, які визначають життєдіяльність людини, її ставлення до світу, самої себе. Цей зміст свідомості має емоційне забарвлення і створює не точну, тобто об'єктивну копію, а суб'єктивно забарвлену інформацію, тобто оціночне знання.

- Нормативна. Це сукупність норм, правил, які мають регулювати

поведінку людей, їхню виробничу, соціально-політичну, моральну та іншу діяльність.

Сутність і структура суспільної свідомості розглядатимуться у темі "Духовне життя суспільства".

28. Свідомість і самосвідомість. Функції самосвідомості

Свідомість має бути програмою, що управляє людською діяльністю, а також внутрішнім життям людини. Такі умови забезпечуються завдяки певним характерним рисам, властивим свідомості та функціям, які вона виконує.Однією з важливих рис свідомості є її універсальність. Це означає, що у свідомості можуть відображатися будь-які властивості предметів, що так чи інакше залучаються до діяльності. Це відбувається тому, що праця і спілкування "змушують" предмети подати себе багатогранно в думках людини. Відомий приклад: орел бачить набагато далі, ніж бачить людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла.

Свідомості властива об'єктивність. Тобто свідомість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності. Тварина бачить у предметі лише об'єкт потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої потреби.

Для свідомості характерний нерозривний зв'язок із мовою. Мова виконує важливі функції: 1) збереження знань (акумулятивна функція); 2) зв'язок між людьми, передача досвіду (комунікативна функція); 3) засіб вираження думки, знань (експресивна функція).

Свідомість містить чітко виражене цілеспрямоване відображення дійсності. Їй властиве цілепокладання. Перед тим, як щось зробити, людина створює ідеальний проект майбутнього результату і розробляє план дій. Матеріальне виробництво продукує речі, предмети. Духовне – їх проекти.

Людина активно ставиться до дійсності. Вона оцінює ситуацію, фіксує своє ставлення до дійсності, виділяє себе як суб'єкта такого ставлення. Активне ставлення до дійсності – характерна риса свідомості як специфічної форми відображення. Самосвідомість - це здатність людської психіки усвідомлювати власні якості, властивості та ознаки. Самосвідомість проявляється у людини як процес та результат психічної діяльності. Як процес розгорнутого у часі вивчення людиною себе самосвідомість у психології називається самоусвідомленням, а як результат утримання, переробки та використання інформації стосовно себе - Я-концепцією.

Відомо, що уявлення людини про себе соціально детерміновані. Оточуючі люди, суспільні норми і цінності відіграють роль дзеркала, в яке дивиться кожен з нас, вибудовуючи своє "Я".

Функції самосвідомості:

1)пізнавальна – накопичення інформації про власні якості, властивості, прояви;

2)оцінкова – формування ставлення до власних якостей, властивостей, проявів;

3)регулятивна – побудова власної поведінки на основі знань та ставлень щодо себе;

4)захисна – послаблення або усунення травмуючих негативних емоційних переживань у психіці людини.Основою для функціонування всієї самосвідомості виступає образ "Я" - її центральний компонент.Образ "Я" - це система уявлень та знань людини про свої власні особливості, ознаки та якості. Якщо йдеться про приблизну, орієнтовну інформацію, то фігурують уявлення, якщо інформація про себе є об'єктивною, перевіреною, то мають на увазі знання (ім'я людини, дата її народження тощо).

29. Суспільний характер свідомості та їх форми.

Суттєве значення для розвитку форм суспільної свідомості має їх взаємодія. Взаємодія форм суспільної свідомості – це об'єктивний закон її розвитку.

Характер взаємодії різних форм суспільної свідомості залежить від конкретних історичних умов. У кожну історичну епоху одні форми можуть посилювати свою активність, а отже, і вплив на інші форми, або, навпаки, послаблювати. Нерідко в конкретних умовах історичного розвитку суспільства певна форма може відігравати провідну роль у суспільній свідомості. Так, в Середньовіччі наука, філософія, мистецтво, мораль зазнавали значного впливу з боку релігії, яка посідала панівне становище серед інших форм суспільної свідомості.

Згодом форми суспільної свідомості звільняються від впливу релігії. Але не всі однаково. Наприклад, мораль ще довгий час перебуває в залежності від релігії. Наука, навпаки, більш рішуче звільняється від релігійного впливу і досягає значних успіхів у пізнанні природи. Потреби матеріального виробництва диктують необхідність суворо наукового розуміння об'єктивних закономірностей без будь-яких релігійних напластувань.

Особливе місце серед форм суспільної свідомості займає політична свідомість та правосвідомість. Це пояснюється тим, що вони найбільше наближені до економічних умов життєдіяльності суспільства.

Політична свідомість відображає суспільне буття найбільш безпосереднім і глибоким способом. Вона тісніше за інші форми свідомості пов'язана з економічним базисом суспільства. Це пояснюється тим, що між ними відсутні будь-які опосередковані ланки.

Важливу роль у регулюванні відносин між людьми відіграє правосвідомість. Правосвідомість – це сукупність поглядів, що відображають ставлення людей до існуючого права.

Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить моральній свідомості.Мораль – це система норм і правил, що склалася історично і регулює поведінку людини, її ставлення до інших людей, до суспільства в цілому і яка підтримується силою суспільної думки, традицій і виховання.

Моральні норми мають історичний характер, немає якоїсь абстрактної, вічної, незмінної моралі. Мораль з'явилася як відповідь на суспільну потребу регулювання людських відносин.

Особливою формою суспільної свідомості є естетична свідомість. Формування останньої здійснюється, як правило, мистецтвом. Мистецтво – це специфічний спосіб практично-духовного освоєння світу, в якому відображення дійсності і вплив на людей здійснюється в формі художніх образів. Саме цим мистецтво відрізняється від наукового пізнання, де буття відображається в формі логічних понять і теорій.

Мистецтво, естетична свідомість здійснюють суттєвий вплив на розвиток суспільних відносин. Можна виділити такі основні соціальні функції мистецтва:

– пізнавальна функція. Завдяки мистецтву людина розширює свої можливості в пізнанні світу. Люди мають можливість наглядно уявити собі події минулого, побут, звичаї інших народів;

– виховна функція. За допомогою мистецтва у суспільстві утверджуються певні ідеї, погляди, настрої, поширюються і закріплюються ті чи інші моральні норми та принципи;

– виховання почуття прекрасного. Мистецтво вчить людину виділяти, сприймати та відтворювати прекрасне, тобто виховувати в людині почуття, властиві лише людині – почуття прекрасного.

Значне місце в життєдіяльності суспільства займає релігійна свідомість. Вона є надзвичайно складним, різнобарвним утворенням, яке проявляється в релігійних психології та ідеології. Психологія охоплює такі елементи, як віру в надприродне, релігійний культ, релігійні почуття, емоції, звичаї, уявлення тощо. Формується релігійна психологія в основному стихійно, під впливом повсякденного життя людини. Релігійну ідеологію розробляють і поширюють теологи.

30. Взаємозв’язок індивідуальної та суспільної свідомості.

Суспільна свідомість сучасної людина – це велике розмаїття свідомості, її формоутворень і рівнів. Суспільна свідомість обіймає правові, політичні, моральні, естетичні. філософські, релігійні погляди, наукові знання, національні особливості, психологічні риси і т. ін. У ній – загальнолюдські духовні цінності минулого і сучасного, в ній постає прогностичне майбутнє. Суспільна свідомість – багата, всеосяжна, вона є базою знань, теорій, ідей і т. ін.

Важлива складова свідомості – ставлення до цінностей – чи то у вигляді естетичної орієнтації, чи як соціальне почуття або теоретична ідея. Цінності відбивають у людині різнозначні об’єкти, без урахування ціннісних пріоритетів неможливе розуміння специфіки і змісту свідомості.

Слід звернути увагу на те, що є два рівні суспільної свідомості: буденна і теоретична.

Буденна виникає на ґрунті щоденної практичної діяльності людини, вона узагальнює емпірично дане. В цьому її обмежений характер.

Слід визначити, що буденна свідомість не збігається з індивідуальною, оскільки за своїм призначенням вона "працює" на життєві потреби – забезпечує рецептами для розв'язання конкретних життєвих ситуацій.

Індивідуальна свідомість – рухома, яскрава, вона – творча лабораторія особистості.

Теоретичний рівень суспільної свідомості являє собою найдосконалішу форму узагальнення дійсності. Це найбільш розвішена форма організації знання – у вигляді теорії. Суспільна свідомість – складова духовної культури суспільства.

До духовної культури належать результати людської діяльності: наука, філософія, мистецтво, мораль, право і відповідні установи: Інститути, театри, школи, музеї.

Людина – творець культури, її споживач і продукт. Створюючи культуру, вона створює себе. Духовна культура несе на собі відбиток рис соціально-економічної формації та класів, нації, що її створюють.

Світогляд відбиває дійсність у її цілісності – як природничо-суспільний світ життя і діяльності людини – в її значущості для людини – крізь призму суспільних відносин, життєвих інтересів.

Чільне місце в структурі суспільної свідомості посідають її форми. За допомогою форм суспільної свідомості остання стає реальним компонентом суспільного буття. Основними формами суспільної свідомості є: політична і правова свідомість, мораль, мистецтво, релігія, філософія, наука. Кожну з цих форм вивчають окремі науки: юриспруденція, політологія, етика, естетика і т. ін.

31. Гносеологія як сфера філософського знання: її предмет та основні категорії.

Гносеологія — це вчення про можливість пізнання людиною предметів і явищ дійсності, їх властивостей, зв'язків і відношень, про джерела, шляхи, методи, форми і закономірності пізнавального процесу. У науковій філософії вона виходить з визнання тієї принципової обставини, що пізнання є відображенням об'єктивної реальності, яка існує поза і незалежно від свідомості; що суб'єкт, який пізнає, — це соціально-природна істота, включена в об'єктивну реальність; що пізнання здійснюється за допомогою мозку — високоорганізованої матеріальної системи, — і передбачає вплив зовнішніх об'єктів на органи чуття людини; що процес пізнання є відображенням особливого типу, і для його пояснення необхідно використовувати весь арсенал діалектичних методологічних засобів. Гносеологія — філософська дисципліна, яка аналізує всезагальні основи пізнавального процесу, розглядає його результати як реальне та істинне знання.Предметом гносеології як філософської дисципліни стають: процес досягнення істинного знання; способи доведення істини; структура, форми і методи пізнавальної діяльності.

“Суб’єкт” і “об’єкт” – це головні категорії гносеології, в яких знаходить свій вираз розуміння сутності пізнання. Філософи по-різному розуміли ці поняття. Гегель, наприклад, за суб’єкт пізнання розумів об’єктивний дух, що творить і пізнає його. Суб’єктивні ідеалісти під суб’єктом пізнання розуміють свідомість людини, яка створює свій об’єкт. Матеріалісти – метафізики під суб’єктом пізнання розуміли людину лише як природну істоту. Сучасна наукова філософія за суб’єкт пізнання приймає суспільну людину – істоту діяльну, активну, творчу, що включена у систему суспільних відносин і здійснює в ній чуттєво-предметну, творчу діяльність. Суб’єктом пізнання є і суспільство з його способом виробництва, суспільними відносинами, культурою. Об’єктом пізнання є зовнішній світ, але не взагалі, а та його частина, яка стала предметом практичної і пізнавальної діяльності, яка втягнена суспільством у сферу виробництва.

Процес пізнання відбувається як діалектична взаємодія суб’єкта і об’єкта, в якій ведучу роль відіграє суб’єкт. Відношення людини до навколишнього світу починається не з споглядання, а з його активного перетворення. Як жива істота, людина має задовольнити свої потреби, а для цього вона повинна перетворювати своєю працею предмети природи у необхідні їй матеріальні блага. Саме у процесі матеріального виробництва, практичного перетворення предметів зовнішнього світу, людина пізнає ці предмети.

32.Основні принципи сучасної наукової гносеології.

Об'єкти́вність — філософське поняття, що означає характеристику предмета, зміст знання чи спосіб існування (дійсності), яка полягає в їх незалежності від людської свідомості(суб'єкта пізнання).

Пізнання́ — сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання).

Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Діале́ктика — метод філософії, що досліджує категорії розвитку.

Практика — доцільна і цілеспрямована діяльність, яку суб'єкт здійснює для досягнення певної мети. Практика має суспільно-історичний характер і залежить від рівня розвитку суспільства, його структури.

Історизм — підхід до філософських проблем, який надає особливого значення специфічному контексту: епосі, географічному розташуванню, місцевій культурі, а також історії становлення того чи іншого питання.

Конкретне — вид понять у традиційній формальній логіці

33. Історична і соціокультурна детермінація пізнання.

Принцип соціально-культурної детермінації науки, варто розмежувати два смисли поняття "соціальне": соціальне в широкому смислі, що включає науку, і соціальне у вузькому смислі, яке є зовнішнім відносно науки. Розуміння соціального у широкому смислі виходить із тези про те, що наука є соціальною за своєю природою, що її розвиток зумовлений усією суспільно-історичною практикою. За такого розуміння принципу соціальної детермінації пізнання наука є частиною суспільно-історичної практики, і питання про внутрішні й зовнішні чинники розвитку пізнання в рамках такого розуміння не має сенсу. Суспільно-історична практика має складну структуру. Її елементи теж впливають на науку. Аналіз такого впливу і буде дослідженням соціальної детермінації науки у вузькому смислі. В такому розумінні ці соціальні детермінанти будуть зовнішніми відносно науки. Цей зовнішній вплив водночас відбувається всередині суспільної практики та опосередковується нею як цілим. Тому зрозуміло, що вказані смисли поняття "соціальне" тісно взаємозв'язані між собою. Таким чином, детермінація цілі в науковому пізнанні матеріальним виробництвом (як і взагалі процес соціальної детермінації науки) супроводжується процесом перетворення "зовнішніх" щодо науки чинників на "внутрішні". Цей процес неоднорідний. Він включає у себе перетворення матеріального замовлення на мету наукового пошуку в рамках конкретної наукової дисципліни. Істотні, радикальні зміни у матеріальному виробництві ведуть до корінної перебудови стилю наукового мислення, нового тлумачення наукових понять і категорій. Продукти матеріального виробництва стають матеріальними засобами наукового пізнання, тим самим іманентно вплітаючись у наукове пізнання. Якщо вказані вище аспекти дослідження всезагальності соціально-культурної детермінації наукового пізнання є дослідженнями у синхронному плані, то існує ще один аспект, який містить аналіз практичної зумовленості науки як у синхронному, так і в діахронному плані. Цей аспект пов'язаний із розрізненням загальної і сукупної праці. Перша зумовлена кооперацією сучасників та використанням праці попередників. Друга передбачає безпосередню кооперацію індивідуумів. А це означає, що внутрішня логіка наукового пізнання зумовлена досягненнями всієї людської культури і містить її у собі. Отже, принцип соціально-культурної детермінації пізнання є всезагальним. Ця всезагальність супроводжується трансформацією зовнішніх щодо науки факторів у внутрішні й передбачає такі аспекти аналізу: зумовленість пізнання всією суспільно-історичною практикою, безпосередню та опосередковану детермінацію цілей наукової діяльності в контексті наукового пізнання, адаптацію пізнання до соціально-культурного середовища і наявність соціокультурних параметрів у категоріальному апараті мислення, філософію і світогляд як особову і безособову форми соціальної детермінації пізнання, комунікативність пізнавального процесу, особливості пізнавальної діяльності в контексті всезагальних характеристик наукової праці. Всезагальність принципу соціально-культурної детермінації науки не виключає, а передбачає логіку порівняно самостійного розвитку пізнання. Водночас було б неправильним ототожнювати ці два положення. Вони могли б збігтися лише за повного збігу суспільних завдань, які стоять перед наукою, і цілей наукового пізнання, повного збігу цих останніх і реальних результатів наукового пізнання. Таким чином, якщо раніше в основному акцентували увагу лише на соціальній зумовленості розвитку пізнання, то нині все більше уваги приділяється і зворотному процесові — адаптації наукового знання до того чи іншого соціально-культурного середовища.

34. Чуттєвий рівень пізнання, його форми та особливості.

Чуттєве пізнання — це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, розташованими за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення. Відчуття — це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів, що впливають у якийсь момент на органи чуття, тобто це найпростіша форма чуттєвого пізнання. Воно виникає тоді й тільки тоді, коли є безпосередня взаємодія суб'єкта з об'єктом. Це єдине джерело наших знань. З нього й розпочинається пізнання якісної сторони дійсності. Проте визнання відчуття вихідним началом пізнання, єдиним його джерелом (сенсуалізм) ще не визначає належності до будь-якого напряму. Сенсуалістами були й суб'єктивний ідеаліст Берклі, й агностик Юм, і матеріаліст Дідро. Сенсуалізм приводить до матеріалізму за умови, якщо відчуття розглядаються як відображення властивостей об'єктивної, незалежно від свідомості існуючої реальності.  Складнішою формою відображення є сприйняття, яке теж виникає у процесі безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання. Воно являє собою відображення у свідомості вже не окремих властивостей, а цілісних предметів. Сприйняття формується на базі відчуттів як їх зв'язок, поєднання. Таким чином, вони є продуктом синтезуючої діяльності свідомості, активної координуючої роботи органів чуття. В основі цієї діяльності лежать практика і людські здібності. Сприйняття виникли й розвинулися в процесі матеріально-практичної, чуттєво-предметної діяльності.  На їх зміст накладає відбиток попередній досвід суб'єкта, його установки, інтереси, спрямованість та ін. У цьому розумінні безпосередність сприйняттів є відносною. Сприймаючи, людина в ідеальній формі відтворює цілісний образ об'єктивно існуючого предмета. Тому сприйняття відрізняються своєю предметністю, спрямованістю на об'єкт, який усвідомлюється як зовнішня щодо свідомості, незалежна від нього реальність. Уявлення — це відтворення у свідомості суб'єкта чуттєвих образів, що ґрунтується на основі попередньо отриманої інформації, минулих враженнях, відбитки яких зберігаються в пам'яті. В науці виокремлюються уявлення пам'яті — сприйняті у минулому образи предметів, а також уявлення як образи предметів, що не сприймалися суб'єктом, а були сконструйовані ним на основі запасу вражень. Уявлення можуть бути більш чи менш узагальненими, хоча й при цьому ніколи не втрачають чуттєво-наочного характеру. У здатності уявлення, враження, фантазії проявляється активна робота свідомості, зокрема її можливість передбачати майбутнє, створювати ідеальні образи бажаних результатів діяльності. Здорова, не відірвана від реальності фантазія є великою цінністю. Та може бути й "хвора фантазія" — і не лише як індивідуальне, а й як соціальне явище. Нереалістично спрямована здатність людини уявляти неіснуюче веде у тенета містики.

35. Єдність чуттєвого та раціонального рівнів пізнання. Сенсуалізм, раціоналізм.

Чуттєве пізнання — це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, розташованими за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення. Відчуття — це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів, що впливають у якийсь момент на органи чуття, тобто це найпростіша форма чуттєвого пізнання. Воно виникає тоді й тільки тоді, коли є безпосередня взаємодія суб'єкта з об'єктом. Це єдине джерело наших знань. З нього й розпочинається пізнання якісної сторони дійсності. Проте визнання відчуття вихідним началом пізнання, єдиним його джерелом (сенсуалізм) ще не визначає належності до будь-якого напряму. Сенсуалістами були й суб'єктивний ідеаліст Берклі, й агностик Юм, і матеріаліст Дідро. Сенсуалізм приводить до матеріалізму за умови, якщо відчуття розглядаються як відображення властивостей об'єктивної, незалежно від свідомості існуючої реальності.  Складнішою формою відображення є сприйняття, яке теж виникає у процесі безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання. Воно являє собою відображення у свідомості вже не окремих властивостей, а цілісних предметів. Сприйняття формується на базі відчуттів як їх зв'язок, поєднання. Таким чином, вони є продуктом синтезуючої діяльності свідомості, активної координуючої роботи органів чуття. В основі цієї діяльності лежать практика і людські здібності. Сприйняття виникли й розвинулися в процесі матеріально-практичної, чуттєво-предметної діяльності.  На їх зміст накладає відбиток попередній досвід суб'єкта, його установки, інтереси, спрямованість та ін. У цьому розумінні безпосередність сприйняттів є відносною. Сприймаючи, людина в ідеальній формі відтворює цілісний образ об'єктивно існуючого предмета. Уявлення — це відтворення у свідомості суб'єкта чуттєвих образів, що ґрунтується на основі попередньо отриманої інформації, минулих враженнях, відбитки яких зберігаються в пам'яті. В науці виокремлюються уявлення пам'яті — сприйняті у минулому образи предметів, а також уявлення як образи предметів, що не сприймалися суб'єктом, а були сконструйовані ним на основі запасу вражень. Уявлення можуть бути більш чи менш узагальненими, хоча й при цьому ніколи не втрачають чуттєво-наочного характеру.

Раціональне пізнання — це активне, опосередковане й узагальнене пізнання за допомогою знаків природної або штучної мови у формах суджень, висновків, понять.

Судження — форма відображення в людській голові наявності або браку ознаки у предмета. Судження здійснюється у формі ствердження або заперечення.

Умовивід — це процес виведення нового судження із вже наявних. Те, що виведено у процесі умовиводу, називається висновком. Ті судження, з яких виводиться висновок, називаються посиланням, або засновками. Умовивід — це закономірний зв'язок суджень, тобто, речень. Він існує тільки тоді, коли посилання пов'язані між собою якою-небудь ланкою, так званим середнім терміном. 

Узагальненість — друга риса раціонального пізнання, яка полягає в тому, що знаки мови, яка застосовується в ньому, позначають певні сукупності явищ, що мають загальні ознаки, а не одне конкретне явище.

Сенсуалізм і раціоналізм - дві крайності в оцінці співвідношення чуттєвого і раціонального відображення в процесі пізнання.

Сенсуалізм - напрямок в теорії пізнання, згідно з яким чуттєвість є головною формою пізнання. На противагу раціоналізму С. прагне вивести весь зміст пізнання з діяльності органів чуття.

Раціоналізм-- філософський напрямок , що визнає розум основою пізнання і поведінки людей . Р. протистоїть як фідеїзм і ірраціоналізму , так і сенсуалізму ( емпіризму ) . Термін « Р. » використовується для позначення і характеристики філософських концепцій з 19 в . Історично раціоналістична традиція сходить до давньогрецької філософії : наприклад , ще Парменід , различавший знання « по істині » ( отримане за допомогою розуму ) і знання « на думку » ( досягнуте в результаті чуттєвого сприйняття) , вбачав у розумі критерій істини.

36. Раціональний рівень пізнання та його форми.

Раціональне пізнання — це активне, опосередковане й узагальнене пізнання за допомогою знаків природної або штучної мови у формах суджень, висновків, понять.

Судження — форма відображення в людській голові наявності або браку ознаки у предмета. Судження здійснюється у формі ствердження або заперечення. Тому судження можна визначити ще й так: судження — це думка, яка стверджує або заперечує що-небудь про будь-що. Зовнішньою, мовною формою вираження судження є граматичне речення. Наприклад, "Листя на дереві зелене", "Всесвіт не має меж ні в часі, ні в просторі" тощо.

Умовивід — це процес виведення нового судження із вже наявних. Те, що виведено у процесі умовиводу, називається висновком. Ті судження, з яких виводиться висновок, називаються посиланням, або засновками. Умовивід — це закономірний зв'язок суджень, тобто, речень. Він існує тільки тоді, коли посилання пов'язані між собою якою-небудь ланкою, так званим середнім терміном. 

Застосовуючи різноманітні форми умовиводу, прийоми і методи наукового пізнання, людина відкриває загальні, необхідні, сутнісні властивості і відношення предметів та явищ дійсності і створює про них наукові поняття. Поняття — це кінцевий результат, підсумок наукового пізнання світу. У формі понять відображається сутність предметів і явищ.

Узагальненість — друга риса раціонального пізнання, яка полягає в тому, що знаки мови, яка застосовується в ньому, позначають (крім власних імен) певні сукупності явищ, що мають загальні ознаки, а не одне конкретне явище.

раціональне пізнання є абстрактним та існує у знаковій формі, чуттєве уявлення стає неможливим, тобто, говоримо про брак наочності як четвертої риси раціонального пізнання.

37. Проблема істини та її критерії.

Як у минулому, так і в сучасних умовах три великих цінності залишаються високим мірилом діянь та самого життя людини - його служіння істині, добра і краси.Перша уособлює цінність знання, друга - етичні засади життя і третя - служіння цінностям мистецтва. При цьому істина, якщо хочете, є той фокус, в якому поєднуються добро і краса.Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання, бо, як справедливо писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише за неодмінної умови, що воно правдиве.

Критерії істини: