11. Проблема української мови в новій українській літературі.

Поширеною була думка, що л-ра не може розвиватись на основі українського слова. Критики не заперечували, що все ж існують окремі твори,які з"явились українською,однак стверджували, що вони експерементальні з розважальною метою. Для літ. процесу 18-поч.19 ст. однією з найбільш актуальних стає проблема мови, оскільки процес русифікації посилювався. а престиж укр. мови фактично не існує. З середини 18 ст. цірським урядом вводиться декілька заборон, що призводять до стагнації укр. видавничої справи та розвитку укр. літ мови, що в результаті приведе до остаточної урядової заборони укр. мови. Українські письменники, починаючи з Квітки-Основ"яненка та Гребінки, починають усвідомлювати, що укр. мова як і мова будь-якого етносу. нерозривно пов"язана з його історичним визнанням, а відтак і визнання права на держ. самобутність. Практично перехід в л-рі на живу народну мову випливав з потреби відтворити лице народу та його звичаї. Тобто пробл. мови стає засобом самозбереження і саморозвитку нації.

Після появи "Енеїди" російськими критиками все ж таки було визнане право на існування малорос.мови в літературі, однак лише у таких низьких жанрах. Вважалось, що нею не можна переживати високі почуття. Г.Квітка-Основ"яненко своїми сентиментально-реалістичними повістями та оповіданнями переконливо спростовує абсурдність тверджень про неможливість висловити укр. мовою почуття й переживання людини. Зокрема, його повість "Маруся" з"явилася на світ внаслідок реалізації бажання письменника заперечити тезу, що укр.м не можна написати "нічого серйозного, ніжного".

12. Бурлескно-травестійна традиція нової української літератури.

Характерною особливістю другого етапу становлення нової української літератури, що відрізняє його від аналогічних процесів в інших європейських літературах, є інтенсивний розвиток бурлескно-тревестійної течії, її домінуюча роль протягом тривалого часу в літературному процесі.

Як відомо, теорія класицизму поруч з такими "високими" жанрами, як ода, епопея, трагедія, визнавала право на існування й функціонування "низьких" жанрів, зокрема комедії й віршованої сатири. Саме гумористично-сатиричні жанри класицистичної поезії об'єднувала в єдине ціле стильова домінанта бурлеску. Бурлескно-травестійна поезія характеризується посиленою увагою до такого предмета зображення, як людські недоліки, які, в свою чергу, зумовлювалися соціальними пороками та абсурдними недоречностями. Моделюючи ці сторони взаємин людини й середовища, така поезія піддавала їх гумористичному висміюванню. Для творів цієї художньо-стильової течії властиві поєднання епічних (наявність сюжетної канви, широкі побутові описи, нагромадження деталей), ліричних (суб'єктивність і пристрасність в оцінках і характеристиках зображуваного) та драматичних (гостра конфліктність розгортання дій, наявність діа- і полілогічних форм у змалюванні певних явищ) способів моделювання дійсності засобами слова.

Вершинним досягненням української художньої традиції попередньої доби є "Ене'їда" І. Котляревського. Водночас поема — визначне явище літератури просвітительського реалізму, адже ж тут картини реального життя і побуту українців відтіснили на задній план бурлескне зниження оригіналу.

Нечуваний успіх поеми І. Котляревського викликав цілу хвилю її наслідувань. Звичайно, П. Білецький-Носенко ("Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина"), К. Думитрашко ("Жабомишодраківка"), П. Кореницький ("Вечорниці"), С. Александров ("Вовкулака") також намагалися зображувати українську реальну дійсність, проте, на жаль, їхні твори, виконні у цьому ж жанрі, не піднялися до ідейно-художнього рівня "Енеїди". І "сміховина на москальський лад" (Т. Шевченко), яка була притамані "Енеїді", у їхніх поемах взяла верх над реалістичними тенденціями.

Справжніми продовжувачами традицій "Енеїди" виявили се» П. Білецький-Носенко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, JI. Бровиковський, прозаїк і драматург Г. Квітка-Основ'яненко, а такс Р. Андрієвич, П. Котлярів, К. Тополя, С. Писаревський, котрі зуміли підпорядкувати бурлескні прийоми й образи реалістичним у просвітительському дусі, реалістично-сентиментальним і навіть романтичні тенденціям. Саме на цих шляхах відбувалися нові художні пошуки.