95. Історична проза Костомарова.

Вірші Костомарова мають виразний націєтворчий характер, як от "Співець Митуса", "Дід пасічник", "Діти слави, діти слави!", "На добраніч".

Жанровий діапазон прози Костомарова надто широкий. Повісті, белетристика хронікального типу, оповідання, художньо-біографічні документальні нариси, побутові історії, оповідки-"бувальщини" ірраціонального характеру на зразок народних легенд – це далеко не повний її обсяг. Найбільшим його досягненням, без сумніву, є капітальна праця всього життя – повісті серії "Історія Росії в життєписах найвидатніших її осіб". Надзвичайно потужна та достовірна історична і побутова конкретика кожної доби, досконала орієнтація в причинах і наслідках подій, розкриття психології історичних осіб і впливу особистостей на характер подій, абсолютна наукова сумлінність і чесність у висвітленні джерел, опертя оцінок на моральні критерії, "українська оцентричність" – усе це ознаки "Історії..." та всієї прозової спадщини письменника. Розмаїття жанрів прозових творів Костомарова, їх зміст і національна заангажованість також "працюють" на українську національну ідею

96. Проблематика та особливості системи образів повісті М.Костомарова “Кудеяр”.

Змальовуючи образ Кудеяра в однойменній повісті, Микола Костомаров використав безліч народних легенд про цього розбійника і створив збірний образ народного месника. Автор поміщає його в конкретний хронотоп і пов’язує з подіями часів Івана Грозного, коли втікачі від царської нестримної, хворобливої і не передбачуваної люті, організовували для виживання численні розбійницькі загони, нападали як на царських слуг, так і на необачних перехожих, грабували, вбивали, наводили жах на людей. Зло породжує і множить зло – ця думка наскрізна не лише в повісті, вона належить до провідних у світогляді Костомарова. Разом з тим в образі Кудеяра риси народного героя і визволителя граничать з жорстокістю та люттю самодержавця. Кудеяр Костомарова вельми сильний і спритний, хоча і тупуватий, але немає в ньому ясного усвідомлення своєї правоти, він весь час метається між то служінням по черзі то Кримському ханові, то російському царю, то боротьбі з ними ж. Взагалі образи двох головних дійових осіб роману (Кудеяра та Івана Грозного) при всій своїй насиченій багряно-червоною колористики виглядають досить карикатурно. Це навіть не люди, обтяжені такими неодмінними на наш погляд якостями, як усвідомлення себе як особистість, почуття, розум. Це стихії, в сліпому русі яких гинуть люди, що трапляються їм на шляху. Наприклад, дружина Кудеяра повертається з полону з дитиною, що народилася від "басурманина". Зрозуміло, що така ситуація викликала б складні почуття в багатьох людях і треба було б все глибоко обдумати,щоб адекватно відреагувати на неї. Але і у Івана Грозного, і у Кудеяра відповідь готова: зарізати, та й все.

97.Нова література на західноукраїнських землях:соціально-політичні та національно-культурні умови розвитку. Доба національного пробудження й становлення нової літератури в Західній Україні припадає на 30—50-ті роки XIX ст., тобто охоплює час від початку діяльності «Руської трійці» до творчого дебюту її основоположника Ю. Федьковича. У першій половині XIX ст. в Західній Україні, насамперед Галицькій Русі (історична назва Східної Галичини), склалися певні передумови для національно-культурного відродження й становлення нової, народної літератури. Найважливішим чинником було те, що західні українці, незважаючи на багатовікове національне поневолення польською, австрійською, угорською та молдавською державами, зберегли свою мову, віру (грецький обряд), звичаї, усне образне слово. Наприкінці XVIII ст. західноукраїнські землі опинилися під владою єдиної держави — Австрійської монархії: Східна Галичина — з 1772 p., Північна Буковина — з 1774 р. (Закарпатська Україна, або, за тодішньою історичною назвою, Підкарпатська Русь, перебувала у складі Австрії ще з кінця XVII ст.). Формування національної самосвідомості західних українців ускладнювалося тим, що вони належали до неповної — в межах Австрійської імперії — нації, являючи собою тільки частину українського народу, більшість якого перебувала під владою іншої держави — Росії. Час від часу на західноукраїнських землях спалахували національно-визвольні й антифеодальні виступи. Австрійський уряд так і не зміг до кінця погасити одне з давніх вогнищ народної боротьби — карпатське опришківство, що зародилося ще за часів панування шляхетської Польщі. Крім того, селянські бунти й повстання відбулися у Волі Якубовій , (1819), інших селах Самбірщини (1823), на Сколівщині (1824—1826), Чортківщині (1838), у Нагуєвичах (1832), Демні (1842). У 1843—1844 pp. у Північній Буковині виник антифеодальний селянський рух під проводом Лук'яна Кобилиці, 1846 р. спалахнуло селянське повстання у Східній Галичині. Однак внаслідок нерозвиненості соціальної структури в середовищі українського населення на західних землях (основні верстви — селяни, духовенство, міщани), відсутності стійкої політичної традиції серед народних мас тутешній національний рух у першій половині XIX ст. (до революції 1848 р.) проходив головним чином свій культурно-мовний етап, хоч у кінцевому підсумку він мав ідеологічне й політичне спрямування. Вагомими для національно-культурного пробудження Західної України були передумови у сфері «верхньої» культури — як національної, так і інонаціональних. Загальний культурний рівень краю живили польські, німецькі та угорські освітні осередки, літературно-художні й наукові видання у Львові, Чернівцях, Ужгороді та інших містах; до культурно найрозвиненіших міст Австрійської імперії належав Львів. У 1784 р. тут було засновано університет, завдяки якому Східна Галичина приєдналася до загальноєвропейського руху Просвітництва. Філософські та суспільно-політичні ідеї цього руху пропагували у 80-х роках декан філософського факультету, серб за походженням, І. Мартинович, викладачі університету — діяч словенського Просвітництва М. Куральт, угорський просвітитель І. Фесслер. Однак власне українських осередків освіти на Західній Україні було вкрай мало. У більшості міських шкіл викладання велося німецькою мовою, у Львівському університеті — німецькою й латинською. У народних школах переважала польська (у Східній Галичині), румунська (у Північній Буковині) або угорська (на Закарпатті) мова. Поодинокими національно-релігійними (греко-католицькими) осередками освіти були у Львові далекі від прогресивних ідей часу духовна семінарія (заснована 1783 р.) і Ставропігійський інститут, який мав власну друкарню і видавав церковнослов'янською та українською книжною (слов'яно-руською) мовами релігійну літературу, букварі, праці й тексти, що стосувалися давньогрецької культури (в інституті розвивалася елліністика).