64Специфіка художнього мислення романтиків…

.Романтизм літератури і культури державних народів, наголошуючи на індивідуальній творчості природи людської діяльності, утверджував єдність людини з одухотвореною природою, культивував творчу фантазію, символи, міфи, які надавали поезії емоційного розуміння і пророчої функціональності, а романтизм народів бездержавних зосереджувався на історизмі, фольклорі, в яких убачав закодований національний дух, на звеличенні ролі національної мови.

Чільне місце серед українських романтиків належить Михайлу Максимовичу (1804—1873). Постійно усвідомлюючи свою національну належність, він добре знав українську літературу, історичні джерела XVII—XVIII ст., польську і російську літератури. У своїй збірці «Малоросійські пісні» (1827) Максимович ставив завданням віднайти «емблеми стану духу» українського народу, а через них і феномен українського характеру. За його словами, українські народні пісні є найвищим типом мистецтва, яке має стати зразком для письменства.

Романтичне світорозуміння, засоби й форми літературно-культурної творчості дають змогу зрозуміти «загадковість» російського письменника Миколи Гоголя (1809—1852) — «блудного сина України», який тільки тепер повертається на терени своєї Вітчизни.Він розкриває неправду з метою досягнення вищої досконалості мистецтва, що сприятиме досконалості життя. Завдання творчості — оживити душу. Цього можна домогтися не розумом, волею, а почуттями, емоціями, здатними глибоко і жваво реагувати на життя.

Гоголю, як і іншим романтикам, властиві закоханість у природу, обоження її, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності й усвідомлення останньої межі у світі, через які лежить шлях до самого світу. Призначення людини полягає в тому, щоб привносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над вічним, що є найдорожчим для неї, завдяки чому вона знаходить своє місце в житті.

65. .Проблеми у вивченні українського романтизму

В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національними мотивами, неособистої печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчості в стилі. В цьому український романтизм має більше спільних рис із польським романтизмом.

український романтизм обмежуючися здебільша жанрами балади і ліричної поезії, українські романтики не збагатили своїми творами інших жанрів: романтичної поеми, історичного роману і драми. Винятком були ранні поеми Т. Шевченка і «Чорна Рада» П. Куліша. Позитивним фактором було те, що українські теми й сюжети у творах російських, польських і українських романтиків вплинули деякою мірою на ознайомлення з Україною, українською історією й культурою в західній літературі й науці.

Ідеї, теми й сюжети як і мистецькі засоби романтизму мали великий вплив на образотворче мистецтво кінця XVIII і початку XIX століть Західної Європи і сусідніх з Україною слов'янських народів, зокрема тих митців, що були народжені або жили в Україні: з росіян В. Тропінін, з вірмен І. Айвазовський, з польських Ю. Коссак, А. Ґроттґер та інші. Елементи романтизму наявні в ранніх творах Т. Шевченка та ін.

Для України проблема романтизму як характерної риси її культури має своєрідний підтекст.

Пробуджуючи національну свідомість західноєвропей­ських народів, романтизм знаходить сприятливий грунт в Україні, специфічно переломлюючись через її соціокультурне життя. Реалії цього життя полягали в тому, що в Україні не було ні «сімейної злагоди», ні «єдиного се­редовища», як і не було своєї державності. Виборені на­родними масами за часів національно-визвольної бороть­би під проводом Б. Хмельницького, реалії скоро впали, закінчившись руїною, а сама Україна з польської про­вінції перетворилась на провінцію російську. І хоча після переділів Польщі українські землі (за винятком Букови­ни, Галичини і Закарпаття, що відійшли до Австро-Угор­щини) були з'єднані, проте це з'єднання відбулося в рам­ках Російської імперії. До складу її відійшли також Поль­ща і Литва. Однак якщо останні зберегли деякі елементи самостійності, залишившись князівствами, то всі сфери життя України були підпорядковані інтересам Російської імперії. Колоніальна політика, розпочата Петром І і про­довжена Катериною II, знищуючи сліди давньої автономії, залишалася наріжним каменем політичної лінії царського уряду, який усіма засобами «з'єднував» українські землі із загальною «сім'єю» корінних російських губерній. Укра­їнські землі стали російськими губерніями, а пізніше генерал-губернаторствами з призначенням на вищі посади ро­сійських урядовців. Кріпацтво, що прийшло в Україну після її приєднання до Росії, знищило всі попередні «вольності» українського народує

66.Національне і інтернаціональне в естетиці романтизму.) Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—1828 роках творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827 році, а також створенням літературного гуртка І. Срез-невського в Харківському університеті наприкінці 20-х років. Українські романтики мали декілька своїх осередків: У Харкові діяли Лев Боровиковський, Амвросій Мет-линський, Микола Костомаров; у Львові — Маркіян Шаш-кевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький (члени «Руської трійці»), Микола Устиянович; у Києві — члени «Кирило-Мефодіївського братства» Микола Костомаров (що переїз­дить з Харкова), Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак. Як і західноєвропейські романтики, україн­ські митці зацікавлені національною історією та народ­ною творчістю. Вони видають збірки народних пісень (Μ. Максимович, І. Срезневський, П. Лукашевич), літопи­си («Історія Русів»), праці з історії України (М. Костома­ров). Студії минулого, як зауважує Д. Чижевський, були «складовою частиною національного руху. З іншого боку, народна дійсність явилася романтикам надзвичайно пов­ною, високоцінною та багатою. Не лише збирання етно­графічного матеріалу, але й використання його в різних сферах культури — передусім у літературі — стало також завданням національним. Народ та історія — основні теми української романтики — разом з тим — основні проблеми національного руху».