4. Структура процесу доказування

Процес доказування — це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.

Цей процес формує комплекс процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в окремі відносно самостійні елементи. Останні є важливими для аналізу внутрішнього змісту кримінально-процесуального доказування.

Слід зазначити, що елементи процесу доказування не є етапами доказування.

Етапи — це періоди пошуку істини у різних справах і в окремих стадіях кримінального процесу. Наприклад, різними є етапи доказування на досудовому слідстві та в суді; у справах про вбивство і про крадіжку.

Елементи доказування є єдиними для всіх категорій кримінальних справ. В окремих стадіях процесу вони відрізняються лише своєю роллю і поєднанням.

Деякі процесуалісти (О. М. Ларін) зводять кримінально-проце-суальне доказування по суті до одного елемента — "дослідження фактів для пізнання істини".

Найпоширенішою (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів: збирання, перевірка і оцінка доказів. Однак такий підхід не відображає цілком зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії (гіпотези, тези), а також обґрунтування висновків у кримінальній справі.

Зважаючи на це, вчені (Ф. Н. Фаткуллін) виокремлюють 5 елементів процесу доказування.

1. Побудова (висування) і динамічний розвиток версій у кримінальнійсправі. У кожній справі є, як мінімум, дві версії: 1) подія злочинумала місце; 2) події злочину не було.

2. Збирання доказів — це здійснювана із дотриманням процесуальної форми діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого,прокурора, суду із пошуку та виявлення джерела фактичних даних,вилучення необхідної інформації та її фіксації.

Кримінально-процесуальний закон (ч. 1 ст. 66 КПК) передбачає такі способи збирання доказів:

1) провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події тощо);

2. вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб ігромадян пред'явити предмети і документи, які можуть встановитинеобхідні в справі фактичні дані;

3. вимога проведення ревізій;

4. вимога до банків надати інформацію, яка містить банківськутаємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі,встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність"(ст. 62);

5. подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільнимвідповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами,підприємствами, установами та організаціями;

6. оперативно-розшукові заходи, здійснювані підрозділами, якімають право займатися оперативно-розшуковою діяльністю, за дорученням особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і судув справах, які перебувають у їх провадженні.

3. Перевірка доказів — це діяльність особи, яка провадитьдізнання, слідчого, прокурора, суду із ретельного, всебічного йоб'єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінальної справи.

Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їх джерела; як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими. Докази перевіряють державні органи і посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші суб'єкти процесу лише беруть участь у перевірці доказів.

Докази перевіряють:

1. шляхом докладного дослідження ознак кожного доказу і йогоджерела;

2. шляхом провадження процесуальних (слідчих) дій (у першучергу — очної ставки, відтворення обстановки та обставин події,пред'явлення для впізнання, провадження експертизи);

3. логічним шляхом (аналіз змісту доказів; зіставлення доказу,що перевіряється, з іншими доказами; отримання нових доказів).

4. Оцінка доказів — це розумова (логічна) діяльність особи, щопровадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, яка полягає в тому,що ці посадові особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням,яке ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розглядідоказів у їх сукупності, законом і правосвідомістю, вирішуютьпитання про допустимість, належність і достовірність та іншіціннісні характеристики кожного доказу і достатність їх для обгрунтування процесуального рішення.

Жодні докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК).

Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка діє у кримінально-процесуальному праві всіх розвинених демократичних держав.

До 1864 р. в Україні існувала формальна система оцінки доказів у кримінальних справах. Сутність такої оцінки полягала в тому, що кожний доказ мав наперед встановлену силу (вагу). Наприклад, визнання підсудним своєї вини вважали "лучшим свидетельством всего света", і тільки на підставі цього можна було постановити вирок. Інші джерела відомостей за значущістю прирівнювали лише до частини цього "досконалого" доказу. Якщо ж вони у сукупності не могли бути прирівняні до визнання вини, то підсудного залишали "у підозрі". При цьому надавали переваги за юридичною значущістю чоловікові перед жінкою; знатному перед незнатним; ученому перед невченим; духовній особі перед світською. Розслідування і провадження у суді оповивала канцелярська таємниця, а робота судді полягала у підсумуванні значень питомої ваги закріплених письмово доказів, що мало гарантувати об'єктивність розгляду справ.

Систему вільної оцінки доказів побудовано за принципом "на свідків зважають, а не рахують".

Вільна оцінка доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих самих доказів, здійснюваної різними посадовими особами, які ведуть кримінальний процес. Саме тому законодавець передбачає право прокурора і суду всіх інстанцій, які, оцінивши докази, що є у справі, дійшли інших висновків, аніж слідчий, повернути кримінальну справу для провадження додаткового досудо-вого слідства.

Правила оцінки доказів покладено і в основу врегулювання відносин між слідчим і прокурором, пов'язаних із даванням прокурором вказівок із найважливіших питань, що виникають під час досудового слідства (про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи судді для попереднього її розгляду або про закриття справи). У частині 2 ст. 114 КПК встановлено право слідчого в разі незгоди із цими вказівками подати справу прокуророві вищого рівня з письмовим викладенням своїх заперечень. У цьому разі прокурор або скасовує вказівки прокурора нижчого рівня, або доручає провадження слідства іншому слідчому. Врегульовуючи питання про обов'язковість передавання справи іншому слідчому, законодавець виходив не тільки із поваги до нього. Слідчий, оцінюючи докази у зв'язку з питаннями, що їх поставив перед ним прокурор у своїх вказівках, сформував власне (внутрішнє) переконання щодо необхідності прийняття іншого, ніж запропонував прокурор, рішення. У цьому випадку законодавець виходив із того, що рішення, якими визначається доля кримінальної справи і, що важливо, доля людини, слідчий не повинен приймати під тиском прокурора.

Судді, які входять до складу колегії, що розглядає кримінальну справу, мають право на окрему думку під час підписання вироку. Це право також випливає із правила про вільну оцінку доказів кожною посадовою особою, яка веде процес.

5. Обґрунтування висновків у справі, яких дійшли суб'єкти доказування, — це підтвердження правильності висновків, що містяться у кримінально-процесуальному рішенні, сукупністю доказів (фактичне обгрунтування) і посиланнями на відповідні норми права (юридичне обґрунтування). Такі висновки формулюються на офіційних засадах і мають бути переконливими для всіх осіб, які приречені до провадження у справі, а також для всіх інших членів референтної групи, до якої, окрім посадової особи, яка обґрунтовує рішення, суб'єктів, що здійснюють відомчий контроль та прокурорський нагляд, адвокатів (захисників обвинуваченого та представників потерпілого), належать всі інші юристи.

Органи, які ведуть кримінальний процес, повинні викласти свої висновки у рішенні, обґрунтувавши їх доказами таким чином, щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо правильності цих висновків.

Обґрунтуванню підлягають висновки про:

1. наявність чи відсутність обставин, які належало встановити(статті 64, 23 КПК);

1. доброякісність чи недоброякісність доказів і їх джерел;

2. належність і допустимість доказів; ,

3. їх юридично-значущі властивості; . .«.-,

4. характер необхідних у справі рішень.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1. Процес доказування — це шлях відтворення реальної картиниподії злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цьоговідповідних процесуальних рішень.

2. Елементами процесу доказування у кримінальній справі є:1) побудова і динамічний розвиток версій; 2) збирання доказів;3) перевірка доказів; 4) оцінка доказів; 5) обґрунтування висновківу справі.

."'.;.-- 5. ПРЕДМЕТ, МЕЖІ ТА СУБ'ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ

Будь-який суб'єкт, звертаючись до навколишньої дійсності, стикається з нескінченною множиною об'єктів: предметів, явищ, процесів. Спроба вивчення їх всіх одночасно не має сенсу. Через це в ході пізнання виокремлюють у реальному світі лише деякі предмети, явища, процеси, спрямовуючи на них свій пізнавальний інтерес.

Залежно від їх кількості (обсягу) розрізняють: 1) об'єктивну реальність; 2) об'єкт пізнання; 3) предмет пізнання.

Злочин є об'єктом дослідження в багатьох галузях права і суміжних науках. Однак кожна з них досліджує окремі його сторони. Наприклад, у кримінальному праві досліджують поняття, види злочинів, їх склад тощо; в кримінології — рівень і динаміку злочинності та способи її запобігання і протидії. Окремі сторони злочину досліджують у межах інших галузей права і наук: криміналістики, правової психології, оперативно-розшукової діяльності.

У кримінальному процесі також встановлюють обставини, які підлягають доказуванню у кримінальній справі, їх називають предметом доказування.

У предметі доказування є кримінально-правовий, цивільно-правовий, кримінологічний та кримінально-процесуальний елементи.

Кримінально-правовий елемент предмета доказування утворює сукупність обставин, регламентованих ст. 64 КПК, а саме:

1. подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчиненнязлочину);

2. винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3. обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а такожті, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;

4. характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмірвитрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Зазначені обставини підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі. На момент провадження у справі вони можуть існувати лише в минулому.

Цивільно-правовий елемент предмета доказування визначається обставинами, пов'язаними із заявленим цивільним позовом та можливою конфіскацією майна винного.

Кримінологічний елемент предмета доказування складають причини та умови, що сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК), які можуть існувати і на момент провадження.

Кримінально-процесуальний елемент — це ті обставини, доказати які необхідно для вирішення поточних питань провадження у кримінальних справах. Ці обставини визначено законом як підстави до прийняття кримінально-процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності у кримінальній справі (підстави до застосування запобіжного заходу), так і для провадження процесуальних дій (підстави до провадження обшуку; до приводу свідка чи обвинуваченого тощо).

Спірним у теорії кримінального процесу є питання про звільнення від доказування загальновідомих і преюдиційних фактів.

Наприклад, у стадії порушення кримінальної справи для доказування може бути застосовано:

• відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб(ч. 4 ст. 97 КПК);

• витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК).У стадії досудового слідства:

• провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'явленнядля впізнання, відтворення обстановки та обставин події тощо);

• вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб ігромадян пред'явити предмети і документи, які можуть встановитинеобхідні в справі фактичні дані тощо.

Деякі пізнавальні засоби можна застосовувати у кількох стадіях. Наприклад, огляд місця події — в стадіях порушення кримінальної справи, досудового слідства, судового розгляду, апеляційного провадження. А експертизу не проводять у стадіях порушення кримінальної справи, попереднього розгляду справи суддею, касаційного провадження, виконання вироку.

2. У кожній стадії є власні суб'єкти доказування. Під час порушення кримінальної справи і досудового слідства це, як правило, єоргани дізнання та досудового слідства; в суді — суд, суддя.

3. Хоча коло обставин, що підлягають доказуванню у кожнійкримінальній справі, визначено у загальній статті КПК (ст. 64),все ж таки вони мають свою специфіку у кожній стадії. Приміром,винуватість особи у вчиненні злочину не встановлюють у стадіїпорушення кримінальної справи та виконання вироку.

4. Для кожної стадії процесу можуть бути специфічними і межідоказування. Згідно з правилами вільної оцінки доказів суб'єкт, якийведе процес, у кожній наступній стадії здійснює їх оцінку за власнимвнутрішнім переконанням. Останнє ж зумовлено індивідуальнимиособливостями розумової діяльності, життєвим та професійнимдосвідом, умовами діяльності в тій чи іншій стадії. Ці обставини,своєю чергою, зумовлюють розширення або звуження меж доказування.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 6:

1. Процес доказування здійснюється у всіх стадіях кримінального процесу у формах і способами, що залежать від особливостейкожної стадії.

2. Особливими в кожній стадії кримінального процесу є: колозасобів доказування; коло суб'єктів доказування; коло обставин,що підлягають доказуванню; межі доказування.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Кримінально-процесуальний закон України, на відміну від законодавства держав Євросоюзу, містить легальне визначення доказів, згідно з яким ними можуть бути будь-які фактичні дані.

2. Невід'ємними ознаками кримінально-процесуальних доказівє їх допустимість, належність, достовірність та достатність.

3. Об'єктивна істина є пізнавальним ідеалом, якого мають прагнути суб'єкти кримінально-процесуального доказування.

4. Елементами процесу доказування є: 1) побудова і динамічнийрозвиток версій; 2) збирання доказів; 3) перевірка доказів; 4) оцінка доказів; 5) обґрунтування висновків у справі, які не можна розглядати як етапи доказування.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акти

1. Закон України від 18 лютого 1992 р. "Про оперативно-розшуковудіяльність" // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 22. —Ст. 303.

2. Закон України від 30 червня 1993 р. "Про організаційно-правовіоснови боротьби з організованою злочинністю" // Відомості ВерховноїРади України. - 1993. - № 35. - Ст. 358.

3. Закон України від 22 травня 2003 р. "Про електронні документи таелектронний документообіг" // Відомості Верховної Ради України. —2003. - № 36. - Ст. 275.

4. Инструкция о порядке изьятия, учета, хранения и передачивещественньїх доказательств по уголовньїм делам, ценностей и иногоимущества органами предварительного следствия, дознания и судами от18 октября 1989 г.: Письмо Генеральний прокуратури СССР, ВерховногоСуда СССР, МВД СССР, Министерства юстиции СССР, КГБ СССР№ 34/15 от 12 февраля 1990 г.

5. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р.№ 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах" //Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах(1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. — К., 2004.

Наукові та навчально-методичні джерела

1. Баштега Р. Охорона таємниці сповіді у кримінальному судочинстві //Право України. — 2004. — № 6.

2. Белоусов А. В. Процессуальное закрепление доказательств при рас-следовании преступлений. — М., 2001.

3. Білоусов О. І. Оцінка окремих джерел доказів у кримінальному судочинстві: Посіб. для слідчих і суддів. — К., 1996.

4. Бочаров Д. Про місце доказового права в системі права // ПравоУкраїни. - 2003. - № 2.

5. Гмирко В. Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура,характеристики, класифікація: Конспект проблемної лекції. — Дніпропетровськ, 2002.

6. Громов Н. А., Зайцева С. А. Оценка доказательств в уголовном про-цессе. — М., 2002.

7. Грошевий Ю., Дідоренко Е., Розовський Б. Кримінально-процесуальніаспекти оперативно-розшукової діяльності // Право України. — 2003. —№ 1.

8. Зеленецкий В. С. Проблеми формирования совокупности доказа-тельств в уголовном процессе. — Харьков, 2004.

9. Зеленецкий В. С. Прокурорский надзор за исполнением закона овсестороннем, полном и обтективном исследовании обстоятельств уго-ловного дела в стадии предварительного расследования. — Харьков, 1990.

10. Зинатуллин 3. 3. Уголовно-процессуальное доказнвание. — Ижевск,1993.

11. Кипнис Н. М. Доказьівание в уголовном процессе. Традиции и сов-ременность. — М., 2000.

12. Костін М. Щодо реалізації принципу з'ясування істини у кримінальному судочинстві // Право України. — 2004. — № 7.

13. Курьілев С. В. Основи теории доказнвания в советском правосудии. —Минск, 1969.

14. Лобойко Л. М. Структура предмета доказування у дослідному кримінальному процесі // Наук, вісник Дніпропетровського юрид. ін-ту МВСУкраїни. - 2000. - № 3.

15. Ляш А. А. Вещественньїе доказательства в досудебньїх стадиях уго-ловного процесса. — К., 1991.

16. Михеенко М. М. Доказьівание в советском уголовном процессе. —К., 1984.

17. Нор В. Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. — Львів,1978.

18. Оперативно-рознскная деятельность и уголовньш процесе: Учебн.-практич. пособие / Под общ. ред. В. В. Чернишова, В. Я. Кикотя. — М.,2002.

19. Попелюшко В. О. Предмет доказування в кримінальному процесі(кримінально-процесуальні та кримінально-правові аспекти). — Острог,2001.

20. Салтевський М. Про поняття доказів у новому кримінально-процесуальному законодавстві // Право України. — 1996. — № 1.

21. Стахівський С. М. Показання свідків як джерело доказів у кримінальному процесі. — К., 2001.

22. Тертишник В. М. Нетрадиционньїе способи и формьі собирания ииселедования доказательств при раселедовании преступлений. — Харьков,1994.

23. Тертишник В. М., Козаченко І. П., Антонов К. В. Використання вкримінальному процесі матеріалів оперативно-розшукової діяльності тагарантії захисту прав і свобод людини. — Дніпропетровськ, 2004.

24. Тертьішник В. М., Слинько С. В. Теория доказательств. — Харьков,1998.

25. Шевченко В. Співвідношення понять "факту", "фактичних даних","відомостей про факти" та "доказової інформації" // Право України. —2003. - № 2.

ЛЕКЦІЯ 6 ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ

1. Поняття, процесуальне значення і класифікація запобіжних заходів.

2. Загальні цілі, підстави і правила застосування запобіжнихзаходів.

3. Процесуальна характеристика окремих запобіжних заходів.

1. Процесуальна характеристика ізоляційних запобіжних заходів.

2. Процесуальна характеристика неізоляційних запобіжних заходів.

1. ПОНЯТТЯ, ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ

. •-•:«'

Кримінально-процесуальний примус має такі ознаки:

1. державно-владний характер відносин, що виникають, розвиваються і припиняються в ході застосування і припинення конкретнихзаходів примусу. Це — владовідносини;

2. примус пронизує все провадження у кримінальних справах,бо кримінально-процесуальне право, яким воно регламентується,є галуззю публічного права;

3. примус може полягати у фізичному, матеріальному або моральному (психологічному) впливі державного органу на суб'єктакримінального процесу;

4. він завжди пов'язаний із певними обмеженнями прав і свободсуб'єктів процесу;

5. застосовується в разі, якщо авторитету закону і переконанняв необхідності виконання приписів норм права є недостатньо;

6) заходи примусу застосовуються всупереч волі та бажаннюсуб'єктів; більше того, вони спрямовані на придушення волі, бажаньі дій.

Усі заходи процесуального примусу поділяють на дві групи:

1. запобіжні;

2. інші заходи процесуального примусу, що, як правило, невключаються до навчальних програм з кримінально-процесуального права (кримінального процесу):

• привід свідка (ч. 2 ст. 70 КПК); потерпілого (ч. З ст. 72 КПК);обвинуваченого і підозрюваного (статті 135 і 136 КПК);

• відсторонення обвинуваченого від посади, яку він обіймає(ст. 147 КПК);

• письмове зобов'язання щодо повідомлення про зміну свогомісця перебування, а також про явку до слідчого і суду за їх викликом (ч. З ст. 148 КПК);

• поміщення неповнолітнього віком від 11 до віку, з якого настаєкримінальна відповідальність, до приймальника-розподільника длянеповнолітніх (ч. З ст. 7-3 КПК);

• запобіжне обмеження, тобто заборона особі, щодо якої порушено кримінальну справу, виїжджати за межі України до закінченнядосудового слідства чи судового розгляду (ст. 98-1 КПК);

• поміщення обвинуваченого до медичного закладу (ст. 205КПК);

• видалення із зали судового засідання осіб, які порушують порядок (ст. 272 КПК) та ін.

Запобіжні заходи — це частина заходів процесуального примусу, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого шляхом певного обмеження їхніх особистих прав.

Окрім ознак, притаманних для всіх заходів кримінально-процесуального примусу, запобіжні заходи мають ще й такі:

1) їх може бути застосовано тільки до певних суб'єктів кримінального процесу: обвинуваченого, підсудного, засудженого (в окремих випадках до підозрюваного);

2. мають особистий характер, бо обмежують особисті права цихсуб'єктів процесу;

3. характеризуються специфічними підставами і метою застосування;

4. мають більший порівняно з іншими заходами ступінь примусу(обмеження прав).

Процесуальне значення запобіжних заходів полягає в тому, що вони:

1. забезпечують оптимальні умови для доказування і досягненняістини у кримінальній справі;

2. завдяки їм створюються умови для реалізації завдань кримінального процесу;

3. сприяють вирішенню профілактичних завдань процесу;

4) є засобами забезпечення спеціального режиму, в якомуповинен перебувати підозрюваний, обвинувачений, підсудний чизасуджений.

За чинним законодавством (ст. 149 КПК) систему запобіжних заходів становлять:

1. підписка про невиїзд (ст. 151 КПК);

2. особиста порука (ст. 152 КПК);

3. порука громадської організації або трудового колективу(ст. 154 КПК);

4. застава (ст. 154-1 КПК);

5. затримання — тимчасовий запобіжний захід (статті 106, 115,165-2 КПК);

6. взяття під варту (ст. 155 КПК);

7. нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК);

8) віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК).

Наявність такої системи запобіжних заходів забезпечує можливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ*, що передбачає врахування не тільки обставин кримінальної справи, а й суворості запобіжного заходу.

Про суворість (м'якість) запобіжних заходів йдеться в кримінально-процесуальному законі:

• у ч. 2 ст. 151 КПК зазначено, що підписка про невиїзд ".можебути замінена більш суворим запобіжним заходом";

• у ч. 2 ст. 156 КПК вказано: ".підстав для скасування чи замінизапобіжного заходу (взяття під варту) на більш м'який немає".

Які саме запобіжні заходи є суворішими, ніж підписка про невиїзд, і м'якшими за взяття під варту, в законі не йдеться. Не вирішено питання про суворість запобіжних заходів і в теорії процесу.

Тільки в одному з російських підручників з кримінального процесу (під редакцією К. Ф. Гуценка; автори — викладачі юридичного факультету Московського державного університету) вдалося відшукати позицію вчених з цього питання. Вони умовно поділяють запобіжні заходи за мірою зростання їх суворості таким чином: підписка про невиїзд - поручительство, віддання неповнолітніх і військовослужбовців під нагляд - застава - взяття під варту. Саме у такій послідовності розміщено запобіжні заходи у відповідній (тринадцятій) главі КПК України.

У процесуальній літературі запобіжні заходи часто класифікують залежно від поширеності дії на тих чи інших суб'єктів, щодо яких їх може бути застосовано. Ті, що застосовуються до всіх суб'єктів (підписка про невиїзд, порука, застава, затримання, взяття під варту), є загальними, а ті, що до спеціальних суб'єктів (військовослужбовців і неповнолітніх) — спеціальними.

Така класифікація не розкриває сутності запобіжних заходів. Вона лише підкреслює особливості суб'єктів, щодо яких їх застосовують.

Зміст запобіжних заходів точніше відображає класифікація, в основу якої покладено ступінь обмеження прав суб'єктів. За цією підставою розрізняють ізоляційні та неізоляційні запобіжні заходи".

' За аналітичними даними, наведеними Головою Верховного Суду України, щодо 70% обвинувачених обирається запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд (найм'якший); 20% беруть під варту (найсуворіший захід), щодо 0, 2% — обирається застава. Щодо 9,8% осіб запобіжний захід не застосовують взагалі: у справах приватного обвинувачення та у випадках, передбачених ч. З ст. 148 КПК, коли відбирається письмове зобов'язання про явку.

Така класифікація запобіжних заходів використовується в програмі юридичного факультету Академії митної служби України (див.: Програма дисципліни Кримінальний процес". — Дніпропетровськ, 1999).

До першої групи належать затримання і взяття під варту, до другої — всі решта.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1: .

1. Примусові заходи застосовують тільки тоді, коли авторитетузакону для учасників кримінального процесу виявляється недостатньо.

2. Заходи процесуального примусу поділяють на запобіжні таінші.

3. Чинна система запобіжних заходів забезпечує можливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідстваі судового розгляду кримінальних справ.