2. Характеристика загальноправових принципів

До загальноправових принципів, що діють у кримінальйо-про-цесуальному праві, належать такі".

Принцип законності.

1. Принцип законності — це конституційно-правове положення,згідно з яким всі учасники кримінального процесу повинні виконувати приписи норм кримінально-процесуального та інших галузейправа.

2. Стаття 58 та п. 1 ч. З ст. 129 Конституції України, статті 2, 5,15 КПК.

3. Зміст принципу законності в кримінальному процесі визначається такими положеннями:

• усі учасники кримінального процесу зобов'язані дотримуватися приписів законів, а для державних органів і їх посадових осіб дієпринцип "дозволено тільки те, що передбачено законом";

• у разі конкуренції закону і відомчих нормативно-правовихактів, якими регламентується порядок провадження у кримінальнихсправах, підлягає застосуванню закон";

• у разі конкуренції конституційних норм і норм інших законівслід застосовувати норми Конституції України, як такі, що маютьнайвищу юридичну силу;

• правильне застосування закону є завданням кримінальногопроцесу (ст. 2 КПК);

• будь-яке порушення закону має бути усунено;

• учасники кримінального процесу, винні у порушенні закону,мають обов'язково понести за це юридичну відповідальність;

Характеристику принципів всіх класифікаційних груп буде проведено за такою схемою:

1. визначення (формулювання) принципу;

2. статті законів, в яких його відображено;

3. положення, що становлять його зміст;

4. винятки із принципу.

Під час характеристики принципів буде вказано тільки цифру, під якою той чи інший елемент характеристики є в переліку.

Згідно з п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами визначаються судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, основи організації та Діяльності адвокатури.

• ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше, якна підставах і в порядку, встановлених законом (ст. 5 КПК);

• ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, атакож підданий кримінальному покаранню інакше як за вирокомсуду й відповідно до закону (ч. 2 ст. 15 КПК);

• істотне порушення кримінально-процесуального закону(ст. 370 КПК) та неправильне застосування кримінального закону (ст. 371 КПК) є підставами до скасування або зміни вироку.

4. Винятків із цього принципу немає*. 2. Принцип державної мови судочинства.

1. Принцип державної мови судочинства — це конституційно-правове положення, згідно з яким судочинство в Україні провадиться українською (державною) мовою.

2. Стаття 10 Конституції України; ст. 19 КПК; статті 3 і 18 ЗаконуУкраїни від 28 жовтня 1989 р. "Про мови в Українській РСР"; ст. 10Закону України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій України".

1. Положення, що визначають зміст принципу:

• судочинство провадиться українською мовою;

• особам, що беруть участь у справі та не володіють мовою,якою провадиться судочинство", забезпечується право робити заяви,давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватисяпослугами перекладача (ч. 2 ст. 19 КПК; ч. З ст. 18 Закону України"Про мови в Українській РСР").

Порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача є суттєвим порушенням кримінально-процесуального закону і тягне за собою безумовне скасування вироку чи постанови (п. 4 ч. 2 ст. 370 КПК).

Кримінальна справа підлягає поверненню для провадження досу-дового розслідування, якщо порушено вимоги ст. 19 КПК щодо забезпечення обвинуваченого, що не володіє мовою, якою провадиться слідство, перекладачем (підпункт "б" п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 р. № 3 "Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування");

• слідчі і судові документи вручають:

— особам, які беруть участь у справі, на їх вимогу, в перекладі рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють (ч. 4 ст. 18 Закону України "Про мови в Українській РСР");

* М. С. Строгович вважав, що законність не є принципом кримінального процесу, бо це універсальне правове положення, що діє у всіх галузях права.

" Хто є особою, яка не володіє мовою судочинства, закон не встановлює. Це поняття є оціночним і визначається посадовою особою, яка веде процес. У будь-якому разі особа вважається такою, що володіє тією чи іншою мовою, якщо вона добре її розуміє і вільно висловлюється.

- обвинуваченому — незалежно від його вимоги (ч. З ст. 19 КПК). Обвинуваченому в перекладі його рідною або іншою мовою, якою він володіє, вручають копії:

• постанови про притягнення його як обвинуваченого;

• обвинувального висновку;

• постанови про закриття щодо нього кримінальної справи;

• вироку.

4. Винятки із принципу:

• у роботі органів дізнання, досудового слідства, прокуратури ісуду, розташованих у місцях проживання більшості громадян іншихнаціональностей (міста, райони, сільські та селищні Ради, сільськінаселені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд зукраїнською і їхні національні мови (ч. 2 ст. З і ч. 2 ст. 18 ЗаконуУкраїни "Про мови в Українській РСР");

• якщо громадяни іншої національності, що становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальниходиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі національною мовою або якщо в межах цих адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кільканаціональностей, жодна з яких не становить більшості населенняпевної місцевості, в роботі названих органів може використовуватись українська мова або мова, прийнята для всього населення(ч. З ст. З і ч. 2 ст. 18 Закону України "Про мови в УкраїнськійРСР").

3. Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту недоторканність.

1. Принцип забезпечення права людини на свободу та особистунедоторканність — це конституційно-правове положення, згідно зяким ніхто при провадженні у кримінальній справі не може бутизаарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановленихзаконом.

2. Стаття 29 Конституції України', ст. 14 КПК. Цей принципврегульовано також і в міжнародно-правових документах. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права": "кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту чи утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом".

' Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту недоторканність було закріплено і в Конституції Української Народної Республіки (Статуті про державний устрій, права і вільності УНР), далі — Конституція УНР. У ст. 13 цього нормативно-правового акта зазначалося: "громадянин УНР і ніхто інший не може бути затриманий на території її без судового наказу інакше, як на гарячім вчинку. Але і в такім разі він має бути випущений не пізніше, як за 24 години, коли суд не встановить якогось способу його затримання" (див.: Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917— 1920 рр.: В 4 т. - Прага, 1921. - Ч. 2; Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. — К., 1992).

. Зміст цього загальноправового принципу виявляється в кримінальному процесі через такі положення:

• кожен із учасників кримінального процесу має право на свободу і особисту недоторканність;

• ніхто із учасників кримінального процесу не може бути позбавлений свободи і права на особисту недоторканність;

• кожному заарештованому повідомляють при арешті причинийого арешту;

• про арешт (затримання) особи мають бути негайно сповіщенійого родичі;

• кожному заарештованому або затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'ясненойого права та надано можливість з моменту затримання захищатисебе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;

• кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити всуді своє затримання;

• затриману особу негайно звільняють, якщо протягом сімдесяти двох годин із моменту затримання їй не вручено вмотивованогорішення суду про тримання під вартою;

• завідомо незаконні затримання або арешт тягнуть за собоюкримінальну відповідальність, передбачену ст. 371 КК.

4. Винятки з принципу:

• особу може бути заарештовано (взято під варту), але тільки зарішенням суду і лише за наявності до того підстав і умов, визначених кримінально-процесуальних законом;

• арешт може бути застосовано тільки щодо підозрюваного, обвинуваченого, підсудного або засудженого;

• особу може бути затримано, але тільки у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити. Уповноважені нате законом органи можуть застосувати тримання особи під вартоюяк тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом72 годин має бути перевірено судом.