Лекція 12: просторовий розвиток львова

Історію містобудівного розвитку Львова можна поділити на шість хронологічних етапів – ер:

1. До 981 – «Доісторична» Язичеська Ера

2. 981-1350 – Рутенська (Українська) Ера

3. 1350-1820 – Ера Казимира Великого

4. 1820-1939 – Індустріальна Ера або Ера Урбанізму

5. 1939-1990 – Соціалістична Ера

6. 1991-до тепер – Постсоціалістична Ера

Перші чотири ери докладно описані у монографії «Великий Львів» (1920) польського урбаніста, Ігнаці Дрекслера, засновника кафедри містобудування Львівської Політехніки, який жив і працював у Львові на початку ХХ століття.

Чотири ери містобудівного розвитку львова за Дрекслером

Доісторична Ера Дрекслера описує нам «доурбаністичний» період Львова, коли його територія була вкрита тисячолітнім лісом, а на місці міста-в-мурах знаходилося декілька хуторів з хатами вкритими шкірами тварин. Знайдені розкопки свідчать, про те, що ця територія була заселена ще у V столітті. Соціальна структура Доісторичної Ери - родоплемінні союзи. Такі поселення були характерні для племен бужан, черв'ян, уличів та білих хорватів. Центрами таких племінних розселень були «гради», укріплені дерев’яним частоколом селища.

Приблизно наприкінці Х століття починають утворюватися князівства, кордони яких часто змінюються. На противагу нестабільним князівствам часів феодальної роздрібненості, міста, які виникають у цей час, не зважаючи на часту зміну своїх «власників» невпинно розвиваються. Саме у Рутенську Еру, королем Данилом поряд з іншими містами був закладений Львів, який складався з дитинця – Високого Замку, королівської резиденції – Низького Замку та укріпленого подолу, який складали житлові будинки, ратуша та церква на місці сучасної площі Старий Ринок. Вважається, що Львів був заснований у 1256 році, хоча це лише перша письмова згадка про місто, тому прийнято вважати саме цей рік - роком заснуванням. Насправді, процес містоутворення у ХІІІ столітті був повільним та поступовим, укріплення будівель частоколом з дерева та глини - імпровізованим, тому чітка дата отримання статусу міста не сьогодні не відома. Хоча, є відомо про надання Львову статусу столиці Галицько-Волинської держави у 1272.

У 1350 польський король Казимир Великий захоплює Галичину, де Львів у середині IV століття отримує Магдебурзьке право самоврядування. Так починається третій період містобудівного розвитку Львова – Ера Казимира Великого. Замість того, щоб відбудовувати місто після чергової пожежі, яка була спричинена нападом ворогів на місто (що в свою чергу також було буденністю у Середньовіччя) – Казимир вирішує започаткувати нове місто поблизу, виключно з негорючих матеріалів. Застосування каменю стосувалося не тільки будинків, але й оборонних мурів. Новий кам’яний Львів невпинно розвивався впродовж наступних чотирьох століть:

«Місто було щитом Речі Посполитої, символом культури на Сході... Окрім селян, які забезпечували жителів міста овочами, зерном та м’ясом, існували більші передміські ферми Вони були започатковані знаттю, іменами родів якої називалися численні вулиці та дільниці. В найкращих місцях власники зводили кам’яниці, господарські подвір’я і навіть палаци. Згодом, серед міщан навіть стало популярним будівництво літніх будиночків у прилеглих лісах. В садах з’являлися пасіки для виробництва меду для власних потреб та на продаж. З часом у передмістях почали з’являтися нові церкви… » [1]

Так розвивався Львів, починаючи від примітивної забудови до комплексного середньовічного міста з розвиненою приміською зоною. Ця еволюція зафіксована у міських картах, в назвах вулиць, місць та будинків. До слова, приміські села Львова носять назви, які нагадують про діяльність тих часів як Галицькі та Зубрецькі Пасіки. На противагу ідилії мирного часу, у військовий час жителям передмістя було не легко. Хвилі середньовічних нападів на місто нищили його околиці. Зникали в пожежах будинки та сади. На додаток, військові самі палили передмістя, для того щоб ворогові не було де сховатись. Внаслідок цієї політики, одні садиби будувалися міцними, щоб пережити лихо, а інші з тимчасових конструкцій, для зменшення фінансових втрат у випадку війни. У зв’язку з цим неодноразово піднімалося питання про розширення міських мурів, а у деяких місцях у XVIII столітті було розпочато будівництво земляних валів.

У XVIII столітті відбулися події, які припинили розвиток Arche Citta по всій Європі. На початку століття відбувся суттєвий прогрес у технологіях оборонних споруд, який в свою чергу спричинив бурхливий розвиток артилерії. Французький монарх Фредерік ІІ особливо підтримував нові розробки. Нові гармати наприкінці століття могли знищити будь-які мури. Стиль війни змінився, а міські мури, включно з оборонними мурами Львова почали занепадати:

«Застарілі та пошкоджені оборонні мури, ворота та вежі Львова часто обвалювалися. Разом із зникненням лицарського духу, зникли також і гроші з міського бюджету, тому муніципалітет прийняв рішення про демонтаж середньовічних фортифікацій, які більше не охороняли місто. Звичайно, якби довелося мати справу з трансформацією фортифікацій сьогодні, ми не валили б стіни, і не рівняли оборонні вали, а навпаки – залишили б усе недоторканим, як цінну історичну спадщину та доказ минулої слави, використовуючи оборонні конструкції, як декорацію сучасного міста…» [1]

В цей час Промислова Революція дійшла і до Львова, спричинивши Еру Урбанізму – період найбільшого територіального росту за усю історію існування міста. Інтенсивна урбанізація наприкінці ХІХ століття спровокувала також і субурбанізацію передмістя:

«На противагу щільній блокованій багатоповерховій забудові, - нові садиби будують переважно одноповерховими з великими дворами та садом, заповнюючи весь новий квартал міста. Забудова міста прийняла форму зірки, з центром – середмістям та короткими променями, які закінчувались у зелені…

Будівництво залізниці у 1860-их, яка забезпечила швидке і масове пересування пасажирів, спровокувало територіальний ріст Львова. Корінних городян лякав факт що кількість жителів та будинків у місті так швидко зростатиме. Через колосальний наплив людей до Львова та інтенсифікацію використання простору міста, промені зірки стають довшими, з часом поглинаючи старі садиби на своєму шляху. Далі нове будівництво розповсюджується на садибні ділянки, розташовані між променями. Це є критичний і одночасно небезпечний пункт просторового розвитку міста. Старі польові дороги, проїзди та палацові алеї перетворюються у вулиці з фронтом численних кам’яниць. Набирає обертів спекуляція ділянками та нерухомістю, яка сягнула свого піку між 1900 та 1910 роками. Власники переслідували свої інтереси, а муніципалітет не встигав планувати вуличну мережу. Так вулиці утворювались хаотично, а комфортні та гарні дільниці не могли повстати з цих неконтрольованих фрагментів. В той самий час житлове будівництво стає більш пролетарським, ремесла каменярів та столярів занепадають, в середині доходних домів розпалюється оргія ганебного збагачення за рахунок здоров’я квартиронаймачів. Якнайменші та якнайвище забудовані подвір’я, великими кількостями будують тісні квартири кінця ХІХ століття. Витончені колись архітектурні форми втрачають свою логіку та шарм, стаючи в руках неосвічених робочих безглуздими комбінаціями форм. Це тривало доки ХХ століття не принесло нову архітектурну мову у міста.

Впродовж періодів Ренесансу і Бароко, Львів налічував від 20 до 40 тисяч мешканців. Війни та хвороби зменшували часом кількість населення до декількох тисяч. Один з найдавніших переписів Львова 1776 року свідчить про наявність 29,500 душ в місті. Будучі відрізаним від Речі Посполитої кордоном на півночі та стіною Карпат на півдні, Львів як столиця Галичини, мав важкі умови для розвитку. На додаток Австрійський Уряд докладав зусиль, щоб тримати територію культурно недорозвиненою. Так, населення міста росло дуже повільно – 500 жителів на рік, і сягнуло 70 тисяч у 1860.

Перший поїзд прибув на недобудований Львівський вокзал з Кракова у 1864. Наступного року Львів був з’єднаний залізницею з Чернівцями, а у 1869 з Бродами. Потім розбудова нових напрямків зірки, яка вже мала 9 променів, відбувалася у повільнішому темпі. Дякуючи залізниці темп життя зростає, а приріст населення потроюється сягаючи 1,600 людей на рік. Наступний стрибок населення відбувся відразу після Вистави Крайової у 1894, коли окрім численних модернізацій, Львів отримав електричний трамвай. Саме за 20 років розбудови трамвайної мережі місто розросталось найбільше. Ріст міста припинився Глобальною Економічною Кризою у 1910, яка стала прелюдією Світової війни. З того часу приріст населення впав з 5 тисяч до 2 на рік, а у період з 1915 до 1919 населення скоротилося на 40 тисяч завдяки Війні та еміграції.» [1]

Отже, розвиток залізниці підтримувався двома взаємопов’язаними факторами: зручністю, доступністю та швидкістю постачання товарів на довгі відстані, що дозволяло віддаленим селам продавати свою продукцію конкуруючи з селами прилеглими (1); індустріалізація тогочасного Cine Citta, взаємопов’язана з ростом населення, який гарантував високий стабільно високий рівень споживання (2).

Дрекслер також вважав що трамвайна мережа сполучатиме віддалені райони майбутнього метрополітарного Великого Львова і стане головним видом транспорту у регіоні. У 1914 Львів налічував понад 210 тисяч населення, що становило трикратний ріст за останні 50 років. (У порівнянні з іншими містами країни: населення Познаня та Кракова зросло утричі до 150 тисяч, Вільнюсу до 200, Мінську в чотири рази до 105, Варшави до 790, а Лодзя п’ятикратно до 410 тисяч мешканців.) [1]

Концепція Великого Львова

Десятикратний стрибок у кількості населення впродовж ХІХ- початку ХХ століття вимагав відповідного територіального росту міста. Враховуючи хаотичні процеси урбанізації передмістя Львова у 1890-1910, Дрекслер, будучи професійним інженером з міського господарства, розробив концепцію метрополітарного Львова, в якій описувався механізм розширення міста за рахунок прилеглих сіл. Концепція «Великого Львова» (1920) враховувала багатостадійне розширення території міста. Так, першими селами, які мали долучитись до Львова до 1930 були Клепарів, Замарстинів, та Знесення, завдяки яким площа міста зростала на 21 км² до 53 в сумі. Таким чином щільність населення зменшувалась з 6,080 до 4,320 жителів на квадратний км. Наступною чергою до Львова мали приєднатись Левандівка, Сигнаївка, Кульпарків ІІ, Козельники та Кривчиці, що в сумі давало 10 км²приросту території, та зменшення загальної щільності до 3,700 жителів на км².

Ігнаці Дрекслер детально передбачив ріст міста після 1920 року. Не зважаючи на те, що міська влада неодноразово змінювалась – (Реч Посполита, СРСР, Нацистська Німеччина, Україна) – місто розвивалося відповідно до своїх унікальних регіональних умов. Аналізуючи «Великий Львів», стає зрозумілим, як багато аспектів міської агломерації все ще актуальними є у теперішні 2010-і.

Соціалістична Ера

У післявоєнний період концепція «Великого Львова» втілювалась згідно соціалістичної містобудівної моделі. Головними містоутворюючими елементами починаючи з 1950-их стають виробничі зони, розташовані між ядром міста та селами, приєднання, яких передбачав Дрекслер у Козельниках, Сихові, Кульпаркові, Скнилові, Левандівці, Замарстинові, Личакові, Винниках. Нові виробничі підприємства формували навколо міста суцільне кільце, яке складало до 40% міських територій. Цей факт створював проблеми транспорту для працівників, які проживали в міському ядрі або в приміських селах. Так з’явилася потреба в будівництві нового житла. Оскільки ділянки були обмежені, а вартість мереж високою – була розроблена технологія будівництва щільних та багатоповерхових мікрорайонів для зв’язку з прилеглими підприємствами, які на відміну від робітничого житла початку ХХ століття відповідали мінімальним вимогам охорони здоров’я. Мікрорайони Львова починаючи з забудов Нового Львова та Любінської, ставали дедалі щільнішими як район Наукової – Великого, Сихів, Рясне-2 та інші. Зростанню щільності житлових районів сприяли: висока вартість та низька ефективність радянської інженерної інфраструктури, подальший ріст населення, відсутність системи ефективного громадського транспорту (як у Європі) та відсутність індивідуального транспорту (як у Північній Америці).

Для зменшення кількості поїздок та створення сприятливого міського середовища були спроби формування локальних центрів у мікрорайонах у вигляді підприємств торгівлі, культурного та спортивного обслуговування жителів. У зв’язку з економічним спадом впродовж 1970-1980, кількість підприємств громадського обслуговування невпинно зменшувалась. Так громадський центр нового мікрорайону вздовж вулиці Любінської був добре розвинутий. Там була достатня кількість магазинів, кафе, шкіл, дитячих садків, був збудований великий сучасний кінотеатр. Мікрорайон Наукової, який будувався десятиріччям пізніше мав значно менше підприємств торгівлі, класи у школах були більші. На Сихові, який будувався у 1980, державних інвестицій вистарчило лише на зведення багатоповерхівок, багато вулиць спочатку були ґрунтовими, а громадське обслуговування було відсутнє.

Також для підвищення економічної ефективності, елементи будинків у мікрорайонах були максимально уніфікованими, що приводило до втрати ідентичності місць та гомогенізації цього нового простору міста. У зв’язку з цим наприкінці соціалістичної ери у 1980-і відбулося повернення до попередніх схем типу «вулиця - подвір’я» та пошуку архітектурного образу нового будівництва.

Постсоціалістична Ера

В період Нової Незалежності у містобудівній структурі Львова відбулося багато внутрішніх змін. Суспільні трансформації початку 1990-х вплинули на спосіб життя городян, що згодом спричинило чисельні зміни у структурі міста. Колапс соціалістичної економіки привів до раптової втрати роботи у більшості працівників виробничих підприємств. Львів входить у постсоціалістичний період свого розвитку. Цей період, у зв’язку з низьким рівнем адміністративної регуляції (через брак фінансів, зміну влади і т.д.) характеризується високим рівнем самоорганізації містобудівних систем. Новими місцями праці багатьох городян стали ятки, кіоски та базари, які в короткий час заповнюють місто. Утворюються цілі напівлегальні анклави, збудовані з дешевих «одноразових» матеріалів: скупчення пластикових кіосків та павільйонів з піностиролу, спонтанна вулична торгівля та чисельні продуктові та промислові базари.

Характерною особливістю постсоціалістичного міста є його подвійність. З одного боку у просторі існує традиційне Тверде Місто, яке складається з довговічних елементів як природний каркас його парків, вулична мережа, важливі будинки, інженерні споруди. З другого боку, функціонує незалежний новий шар самоорганізації, який виникає у часи занепаду у вигляді базарів, тисячі кіосків та павільйонів, осередків вуличної торгівлі. Це знову «доархаїчне протомісто» ХІІІ століття – так зване М’яке Місто, збудоване з рудиментарних «шатрів», існує в технологічній сучасності на противагу місту Твердому, паразитуючи на його інфраструктурі. Ця подвійність прописана у соціально-урбаністичних конструкціях багатьох постсоціалістичних суспільств країн колишнього СРСР та Східної Європи, а також у розвинених постіндустріальних суспільствах з високою часткою трудових іммігрантів .

За короткий період двадцятиріччя Постсоціалістичної Ери у зв’язку з трансформацією планової економіки, у Львові виникають принципово нові містобудівні конструкції, різні за свої масштабом, але об’єднані спільною ідеєю комерціалізації. У вуличному просторі розповсюджується об’єкти мікроурбаністики – так звані Малі Архітектурні Форми звичайно комерційного призначення. Найбільш інтенсивно мікроурбаністика розвинулась за останні п’ять років в історичному центрі, представлена у різномаїтних формах. Кіоски, павільйони, тераси від ресторанів, сезонні Різдвяні та Великодні торгові ятки, ковзанка, поп-артова скульптура біля ресторанів, рекламні пристосування, сезонні тентові на надувні атракціони, туристичні автопоїзди домінують над історичним містом перетворюючи Львівську Arche Citta у луна-парк.

Відбувається процес реурбанізації виробничих зон, які в часи соціалізму складали майже половину міських територій. Реурбанізація, означає дослівну функціональну та просторову перебудову територій, які були огороджені та просторово виключені з міста, як фабрики, військові частини, транспортні підприємства та інші. Існує декілька сценаріїв реурбанізації. При достатній інвестиції на постпромислових територіях будується магазин гуртової торгівлі, торговий або торгово-логістичний центр як цілісний комплекс: Метро, Нова Лінія, Арсен, СільПО. Згідно альтернативного сценарію, який частіше має місце, територія ділиться між багатьма власниками утворюючи нові вулиці, які обслуговують доступ до фрагментованих підприємств нової комерційної економіки, як це відбувається на колишніх ділянках Кінескопу та Конвеєру.

Підсумовуючи, варто зазначити, що саме у постсоціалістичну еру у Львові виникають принципово нові містобудівні типології: спеціалізовані ринки – промислових товарів, побутової техніки, вживаних речей і т.п. (призначення ринків змінювалось відповідно до попиту); феномен бренду історичного міста, описаний вище та гетеротопія Південного Ринку, торгово-виробничого комплексу, описаного у лекції «Комерційний простір».

Література

1. I. Drexler, Wielki Lwow, Lwow, 1920, p. 13-59

2. Б.С. Посацький, «Простір міста і міська культура на зламі ХХ-ХХІ ст., Видавництво Львівської політехніки, 2011

Питання по лекції для самоконтролю:

Як змінювалась концепція агломерації так званий «Великий Львів» у різні періоди новітньої історії міста?